Право власностi та право повного господарського ведення: спiльне та вiдзнаки

КУРСОВА РАБОТА

за темою: “ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ПРАВО ПОВНОГО ГОСПОДАРСЬКОГО ВЕДЕННЯ: СПІЛЬНЕ

ТА ВІДЗНАКИ”

ЗМІСТ

ВСТУП 3

ГЛАВА 1. ПОНЯТТЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ ТА ЙОГО ВИДИ. 6

1.1 Суб'єкти і засоби виникнення та припинення права власності. 6

1.2 Право державної власності. 8

1.3 Право колективної власності. 9

1.4 Право приватної власності. 11

ГЛАВА 2 ФОРМИ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВА ВЛАСНОСТІ. 13

2.1 Право орендаря як речове господарське право. 13

2.2 Право внутрішньогосподарського ведення майном. 16

2.3 Порівняльна характеристика права власності та права повного

господарського ведення. 17

ЗАКЛЮЧЕННЯ 21

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ 23

ПРИМІТКА 24

ДОДАТОК 25

ВСТУП

Актуальность теми.

Экономічні відносини власності отримують юридичне закріплення у праві

власності, що виникає внаслідок правового регулювання певних економічних

відносин. Правове регулювання відносин власності є одним з найважливіших

напрямків нормативної діяльності держави. За допомогою права держава

регулює належність тих або інших об'єктів власності певному суб'єкту –

громадянину, колективу, державі; обсяг і зміст суб'єктивних повноважень

власника, порядок та форми їхньої реалізації щодо різноманітних об'єктів;

засоби правової охорони відносин власності. Сукупність даних правових норм,

що регулюють відносини власності, визначають право власності у об'єктивному

розумінні. Суб'єктивне право власності визначається законом України «Про

власність» від 07.02.91 р. і Цивільним кодексом як врегульовані законом

суспільні відносини володіння, користування та розпорядження майном.

Володіння – закріплення матеріальних благ за конкретними власниками –

індивідами та колективами, фактичне утримання речі у сфері господарювання

даних осіб. Користування – отримання з речей корисних властивостей, що

дадуть можливість задовольнити відповідні потреби індивіда або колективу.

Розпорядження – це визначення власником юридичної або фактичної долі речі.

Індивід або колектив здійснює володіння, розпорядження і користування

речами (матеріальними благами) у своїх інтересах незалежно від волі та

бажань інших людей.

Кожне з даних повноважень власник може передати іншій особі, не

втрачаючи при цьому право власності. Так при здачі майна до камери схову

володіння їм здійснює охоронець; орендар володіє та користується зданим

йому в оренду чужим обладнанням; комісіонер володіє і розпоряджається

речами, зданими на комісію. Але ні охоронець, ні орендар, ні комісіонер

власниками майна, що знаходиться у їхньому володінні, не стають. Право

власності продовжує належати тому, кому воно належало до здачі майна на

зберігання, у оренду чи на комісію.

З іншого боку, можливі такі випадки, коли право володіння,

користування та розпорядження водночас зосереджується у особі, що не є

власником майна (наприклад, право власності на майно, закріплене за

державними підприємствами, належить державі, а не підприємству, що їм

володіє, користується та розпоряджається).

Похідними від права власності та абсолютними по свойому характеру є

права на майно власника, що належать іншим особам, тобто це право повного

господарського ведення, оперативного управління оренди. З одного боку ці

права є абсолютними, так як реалізується триада уповноважень: володіння,

користування та розпорядження, що може бути порівняна з обсягом повноважень

самого власника та підприємство має право захисту від усіх осіб, включаючи

власника. А з іншого боку вони спочатку обмежені законом, так як вони є

вторинними похідними бо тільки власнику чи уповноваженому їм органу

належить право створення, реорганізації або ліквідації підприємства,

визначення цілей його діяльності, здійснення контролю за ефективністю

використання та схоронності довіреного майна.

На мій погляд щодо обсягу повноважень форми реалізації права власності

можна збудувати у наступному порядку:

– Право повного господарського ведення, є найбільш широким по обсягу

та утриманню речовим правом;

– Право оперативного управління, являється значно більш жорстким, ніж

право повного господарського ведення, у будь-якому випадку у порівнянні зі

заставленої у законі теоретичною моделлю цього права;

– Право орендаря, як речове господарське право, є найбільш вузьким,

так як право володіння користування встановлюються як невід'ємна частина

повноважень орендаря, а обсяг розпорядчих можливостей орендаря,

визначається виключно угодою оренди;

– Право внутрішньогосподарського ведення по великому рахунку, є

похідним правом від права повного господарського ведення, так як це право

реалізується у внутрішньогосподарських відносинах і не входить до сфери

товарообернення. Основними повноваженнями тут є володіння та користування,

а распорядженні можливості практично виключають можливість відчужувати;

Тема даної курсової роботи добре освітлена у підручникові Мартем’янова В.

С. “Господарське право”. У ньому найбільш чітко охарактеризовані ознаки

притаманні тільки кожної з форм реалізації права власності, а також

розглянуті особливості правового регулювання окремих видів майнового найму,

що притаманно угоді оренди.

Об'єктом дослідження даної теми є безпосередньо право власності і

похідні від нього права.

Предметом дослідження даної теми є правовідносини, що виникають у

зв'язку з реалізацією права власності, похідних від нього прав.

Мета роботи – вивчити дану тему.

Задачі дослідження:

1. Вивчити навчальну літературу, що освітлює право власності та його

види;

2. Дослідити форми реалізації даних прав;

3. Провести порівняльний аналіз цих форм щодо обсягу та характеру;

Методи при написанні курсової роботи, що використовуються з даної

теми: “Порівняльна характеристика права власності та права повного

господарського ведення: спільне та відзнаки”':

1. Аналіз літератури, що освітлює дану тему.

2. Узагальнення та систематизація існуючих даних щодо цієї теми.

3. Синтез.

4. Метод порівняльного правознавства.

Структура та зміст даної курсової роботи зумовлена поставленими метою

та задачами. Курсова робота складається з:

– Вступу;

– Глави 1;

– Глави 2;

– Списку літератури;

– Примітку;

– Додатку;

ГЛАВА 1. ПОНЯТТЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ ТА ЙОГО ВИДИ.

1.1 Суб'єкти і засоби виникнення та припинення права власності.

Суб'єктами права власності в Україні визнаються – народ України,

громадяни, юридичні особи і держава. У відповідності зі ст.3 Закону України

«Про власність» від 07.02.91 р. суб'єктами права власності можуть бути

також інші держави, їхні юридичні особи, спільні підприємства, міжнародні

організації, громадяни інших держав та особи без громадянства. “Іноземні

юридичні особи і громадяни можуть стати власниками майна в Україні у

випадках придбання об'єктів приватизації, а також внаслідок здійснення

іноземних інвестицій у формах, зазначенних Декретом Кабінету Міністрів

України[1]. Для забезпечення здійснення підприємницької діяльності

законодавство допускає об'єднання майна, що є власністю громадян, юридичних

осіб і держави, та утворення на цій основі змішаних форм власності; у тому

числі власності спільних підприємств за участю юридичних осіб та громадян

інших держав.

Усі засоби придбання права власності, визначені у законодавстві і

поділяються на первинні та похідні. ПЕРВИННИМИ є такі засоби, коли право

власності виникає на річ вперше або незалежно від попередніх власників. До

них відносяться, зокрема, створення нової речі внаслідок виробничої

діяльності, націоналізації, конфіскації, знахідка, скарб, реквізиція.

ПОХІДНИМИ називаються такі засоби придбання права власності, при яких право

нового власника грунтується на праві попереднього власника і виникає

внаслідок волевиявлення останнього. В усіх випадках похідного придбання

права власності має місце правонаступництво – перехід прав від однієї особи

до іншого. Найбільш розповсюджений похідний засіб придбання права власності

– передача речі по договору (постачання, купівлі – продажі, дарування).

Підстави припинення права власності поділяються на такі, що залежать від

волі власника (угоди про відчуження майна, повне майна внаслідок

користування їм), і такі що від неї не залежать (примусовий продаж,

вилучення майна у відповідності із законом, загибель майна внаслідок

стихійного лиха).

Майнову основу господарювання складає право власності. Власнику

належать засоби виробництва на базі яких здійснюється підприємницька

діяльність. Власник створює підприємство, визначає його задачі. Доручає,

коли не діє самий, ведення справ уповноваженій особі – підприємцю,

встановлює границі майнових прав підприємця. У цих випадках, на підставі

договору, встановлює частку прибутку, яку підприємець буде одержувати за

використання переданого майна. Також власнику належить право на ліквідацію

підприємства. Власник може використати майно для здійснення будь-якій, не

забороненою законом підприємницької діяльності. Умовою її ведення є вимога

не порушувати публічні інтереси, які охороняються законом права громадян,

організацій та держави у цілому. Здійснення права власності не повинно

наносити збитків навколишньому середовищу.

У означених випадках, з одного боку порушується межа здійснення права

власності на екологічно шкідливі виробництва, а з іншого боку виникають

перешкоди для нормального здійснення права власності на природні ресурси.

Закон забороняє власнику скоєння не тільки тих дій, що здійснюються з

наміром заподіяти шкоду особистості або майну іншої особи, але і таких дій,

що об'єктивно завдають цю шкоду або створюють високий ступінь ймовірності

його настання.

У підприємницькій діяльності право власності реалізується по різному.

Такі власники як держава, адміністративно - територіальні утворення

реалізують його, здаючи майно в оренду, створюючи підприємства, організації

або заклади. Їм надаються права повного господарського ведення або

оперативного управління. Майно, не розподілене таким чином, кошти скарбниці

реалізується у господарському обігу владою органів держави та відповідно

адміністративно - територіальними утвореннями (наприклад: встановлення

порядку користування природними ресурсами). Право приватної власності

реалізується у значній мірі самим власником (групою власників). У

товариствах і акціонерних товариствах управління майном здійснюється або

зібраннями співвласників, або через створені ними органи. Громадяни

безпосередньо управляють своїми приватними (сімейними) підприємствами.

Аналогічно хозяйнують селяни (фермери), що поряд з використанням свого

майна, що належить їм на праві власності, реалізують право довічного

успадковуваного володіння у відношенні земельної ділянки. Колгоспи,

радгоспи, сільгосппідприємства, організації споживчої кооперації,

асоціації, об'єднання в багатьох випадках діють на базі колективно дольової

і колективно спільної власності. Для такої форми власності характерним є

управління нею через виборний орган, а також право виходу зі складу

господарства з майновим паєм. Ведення господарства на базі усіх форм

власності не виключає можливості передачі власником майна підприємцю. В

усіх таких випадках постає питання про те, який правовий статус майна, що

передається. Підприємець у цій ситуації реалізує один з вікових інститутів:

– право повного господарського ведення;

– право оперативного управління;

– право господарського ведення;

– оренду та інші.

1.2 Право державної власності.

До державної власності в Україні належать загальнодержавна,

республіканська власність і власність адмінистративно- територіальних

одиниць. Суб’єктом права загальнодержавної властності є : держава в особі

Верховної Ради України, республіканської– Республика Крим, суб’єктами права

комунальної власності– адмінистративно-територіальні одиниці. В особі

обласних, районих, міських, селищних, сільских Рад народних депутатів.

Повноваження з управління державним майном що є у загальнодержавній

власності покладено на уряд– Кабінет Міністрів України. Виходячи з різного

ступеня усуспільнення державного майна його значення для народу держави

законодавство відносить до об’єктів права загальнодержавної власності:

землю; майно, що забеспечує діяльність Верховної Ради України, та

утворюванних нею державних органів; майно Збройних сил, органів державної

безпеки, прикордонних військ і внутрішніх військ; оборонні об’єкти; єдину

енергетичну систему; систему транспорту загального користування, зв’язку та

інформації, що мають загальнодержавне значення; кошти державного бюджету;

Національний банк та його установи і створювані ними державні кредитні

ресурси; республіканські, резервні, страхові та інші фонди; майно вищих і

середніх спеціальних навчальних закладів; майно державних підприємств;

об’єкти соціально-культурної сфери або інше майно, що становить матеріальну

основу суверінітету Украіни і забеспечує її єкономічний та соціальний

розвиток.

“Майно, що забеспечує діяльність відповідних Рад і утворюванних ним

органів; кошти місцевих бюджетів, державно житловий фонд, об’єкти житлово –

комунального господарства; майно закладів народної освіти, культури,

охорони здоров’я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств;

місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв’язку та інформації

включаючи раціоналізоване майно, передане відповідним підприємствам,

установам, організаціям; інше майно, необхідне для забеспечення

економічного і соціального розвитку відповідної території”[2]. У зв’язку с

розподілом державної власності на загальнодержавну та комунальну Кабінетом

Міністрів України прийнято постанову від 05.11.95 року « Про розмежування

державного майна України між загальнодержавною власністю і власністю

адміністративно- територіальних одиниц», якою затверджене перелік

державного майна України, яке передається до власності адмінистративно-

територіальних одиниць. Постановою також встановлено порядок размежування

майна між власністю областей, міст, районів та інших адмінистративно-

територіальних одиниц.

1.3 Право колективної власності.

Колективна власність охоплює майно, що належить окремим організаційно

оформленим колективам громадян, а також інших колективних організацій.

Члени таких організацій об’єднують свою працю і свої кошти для досягнення

певних цілей. Вони песпосередньо або через створюванні органи визначають

порядок використання майна, управління ним та розподілу доходів. До коло

суб’єктів колективної власності відносять трудові колективи державних

підприємств, колективи орендарів, колективні підприємства, кооперативи,

акціонерні товаривства, господарські товаривства та інші громадські

об’єднання, релегійні організації, що є юридичними особами[3]. Трудовий

колектив державного підприємства може бути суб’єктом права колективної

власності, щодо частини чистого прибутку державного підприємства, яка може

передаватися йому у випадках передбачених статутом підприємства. [4]Порядок

розподілу і використання цієї частини прибутку здійснюється радою або

зборами трудового колективу.

Колективу орендаторів належить право власності на виготовлену на

основі орендованого майна, продукцію, інше майно, набуте створеним ним

підприємством, господарським товаривством тощо, а також на доход, одержаний

орендарем.

Слід розмежовувати право власності організації орендарів і право

повного господарського відання, створеного нею підприємства, товаривства.

Власність колективного підприємства.

У власності колективного підприємства є вироблена продукція, одержані

доходи, а також інше майно, придбане на підставах незаборонених законом.

Вклади працівників, визначаються залежно від його трудової участі в

діяльності державного або орендного підприємства, а також участі у

збільшенні майна колективного підприємства після його створення.

Окрему групу об’єктів права колективної власності складає майно,

належне кооперативам (колгоспам). За своїм правовим режимом, до цієї групи

відноситься майно споживчої кооперації, а також майно колективних

сільськогосподарських підприємств. Вона складається з власності споживчих

товаривств, спілок, підпорядкованих їм підприємств та організацій, та їх

спільної власності. Власність споживчих товаривств створюється з внесків їх

членів, прибутків, одержуваних від реалізації товарів, продукції, послуг,

цінних паперів та іншої діяльності не забороненої чинним законодавством. До

характерних особливостей права колективної власності кооперативу слід

віднести визначення часток (паів) членів кооперативів в майні, що належить

кооперативу. Всі відносини регулюються статутом підприємства. Майно

споживчих товаривств та їх спілок може бути продано, передано в аренду,

надано в позичку і безоплатне тимчасове користування членам споживчіх

товаривств, державним, кооперативним та іншим організацям, трудовим

колективам, окремим громадянам тільки за рішенням загальних зборів,

конференців та з’їздів відповідних спілок або уповноважених ним органів.

Об’єктом права властності акціонерного товаривства є майно, придбане за

рахунок продажу акцій, одержане в результаті його господарської діяльності,

а також інше майно, набуте на підставах, незаборонених законом. Об’єктом

права власності господарського об’єднання підприємств і організацій є

майно, добровільне передане йому підприємствами й організаціями, а також

набуте в результаті господарської діяльності, а також інше майно, набуте на

підставах, незаборонених законом. Об’єктами права власності громадських

об’єднань, професійних спілок, благодійних та інших громадських фондів, є

кошти та інше майно, необхідне для здійснення їх статутної діяльності, в

тому числі майно культурно-освітнього та оздоровчого призначення та інше.

Право власності об’єднань громадян реалізують їх вище статутнього органу

управління в порядку, передбаченому законодавством України та статутними

документами. Політичні партії створюванні ними установи і організації не

мають права засновувати підприємства, крім засобів масової інформації, та

займатися господарською та іншою комерційною діяльністю, за винятком

продажу суспільно-політичної літератури та інших пропагандисько-агітаційно

матеріалів. Релігійні організації мають право власності на майно придбане

або створене ними за рахунок власних коштів, пожертвувани громадянами,

організаціями або передане державою.

1.4 Право приватної власності.

Суб’єктами права приватної власності в Україні є громадяни України,

іноземні громадяни та особи без громадянства. Іноземні громадяни та особи

без громадянства користуються правами і несуть обов’язки щодо належного їм

на території України майна на рівні з громадянами України, якщо інше не

передбачене законодавством. Об’єктами права приватної власності є жилі

будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, продуктивна та

робоча худоба, земельні ділянки, засоби виробництва, вироблена продукція,

грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і

виробничого призначення. Склад, кількість і вартість майна не обмежується,

крім випадків передбачених законом (не може бути у власності зброя,

боєприпасі, вибухові та бойові отруйні речовини, наркотичні, психотропні

засоби та інше). Майно може належити громадянам на праві спільної

власності(сумісної чи часткової). Майно придбане у наслідок спільної праці

членів сім’ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено

письмовою угодою між ними. Майно, придбане у наслідок спільної праці

громадян, що об’єдналися для спільної діяльності є їх спільною частковою

власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір

частки кожного визначається ступенем його трудової участі. Важливим

аспектом здійснення громадянами права приватної власності є право

використовувати належне їм майно для ведення господарської та іншої

діяльності.

Таким чином, держава законодавчо встановлює форми власності: державна,

колективна та приватна. Кожної з цих форм власності притаманні тільки їй

характерні риси (суб'єкти, засоби придбання, об'єкти), що викладені у главі

1. В основі розподілу на види лежить суб'єктивний склад даного права, так

як суб'єктом, припустимо, загальнодержавної власності є держава в особі

Верховної Ради України, республіканської – Республіка Крим, комунальної

адміністративно-територіальної одиниці в особі обласних, районних,

сільських, селищних, міських Рад Народних Депутатів. У державній власності

знаходиться більш широке коло об'єктів, ніж у колективній та приватній

власності. Суб'єктами колективної власності є окремі організаційно-

оформлені колективи та інші колективні організації, такі як господарські

товариства, трудові колективи, релігійні організації, громадські об'єднання

та ін., які є юридичними особами. Як і у праві приватної власності коло

об'єктів визначене законодавчо. Існують ряд об'єктів, що не можуть бути у

приватній та колективній власності. Суб'єктами права приватної власності в

Україні є громадяни України, іноземці та особи без громадянства. Усі форми

власності мають свої переваги та недоліки.

ГЛАВА 2 ФОРМИ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВА ВЛАСНОСТІ.

Поняття речових прав на відміну від зобов'язальних може бути вживане у

широкому та вузькому змісті. У широкому змісті це право на майно, що

належить власнику, а також похідні від них права на це ж майно інших осіб –

неспіввласників. Усі види речового права є абсолютними за своїм характером

і передбачені безпосередньо законодавством. Речові права у широкому змісті

протиставляються зобов'язальному, що випливають з договору (оренди,

перевезення, зберігання та ін.), квазідоговорів та деліктів. На відміну від

речових прав, що забезпечують закріплення майнових відносин у статиці, як

вихідного положення для економічного обороту, зобов'язальні права на майно

виникають і реалізуються у самому громадянському обороті як у динамічному

процесі переходу майна і пов'язаних з ним прав від одного суб'єкта до

іншого.

У вузькому змісті речові права розуміються як вторинні похідні від

права власності і абсолютні за характером права на майно власника, що

належать іншим особам[5].

2.1 Право орендаря як речове господарське право.

Для ведення господарської діяльності майно може передаватися власником

підприємцю За договором оренди, у силу якого наймодавець зобов'язується

надати наймачу майно у тимчасове користування за плату. Правовідносини, що

виникають при цьому, є обов'язковими і підкоряються нормам зобов'язального

права. Однак у відносинах з усіма третіми особами вони є речовими і

захищаються як речові права.

У відповідності зі ст. 257 ДК України договір між громадянами на строк

більш одного року повинен бути укладений у письмовій формі. Договір найму

майна державних, кооперативних та інших громадських організацій повинен

бути укладений у письмовій формі, за винятком випадків, передбачених

особливими умовами. Інтереси орендаря, що вдається до використання майна,

яке наймається, складаються з того, щоб не обтяжуючи себе всякий раз

придбанням майна у власність, отримати можливість ефективно використовувати

тимчасово наймані виробничі фонди. Ці інтереси можуть полягати також у

тому, щоб у ході оренди викупити майно у власність. Такі, зокрема, мотиви

оренди підприємств, трудовими колективами. З одного боку, тут розуміється

виробничий комплекс, що вже "на ходу". З іншого боку, оренда такого

комплексу повинна бути ефективної бо орендарем виступає колектив, що працює

тут, знає виробництво, його достоїнства і недоліки, економічні зацікавлений

у хорошій роботі підприємства. При переході права власності на здане у

найом майно від наймодавця до іншої особи, договір найму зберігає силу для

нового власника. Договір найму зберігає силу і при переході майна від

однієї державної організації (наймодавця) до іншої. 6

Право володіння та користування майном у орендаря встановлюється як

невід'ємна частина повноважень орендаря: продукція, плоди та інші доходи,

отримані орендарем у результаті використання майна, що орендувалося у

відповідності з договором, є його власністю. Обсяг розпорядчих можливостей

орендаря, визначається виключно договором з орендодавцем. Орендар має право

за згодою орендодавця здавати майно у суборенду. Якщо йдеться про оренду

майна, що належить орендодавцю на праві приватної власності, у договорі

оренди може міститися умова про викуп майна, за умови внесення обумовленою

договором викупної ціни.

Якщо йдеться про державне та муніціпальне майно викуп може

здійснюватися тільки на основі законів про приватизацію.

Відмінність орендного речового права складається з відносно вузьких

розпорядчих можливостей орендаря. Воно відрізняється від права повного

господарського ведення також тим, що обсяг повноважень останнього

встановлений законом. Також слідує відзначити, що ці права на відміну від

оренди, надається не за плату. Це не виключає передачі власнику певної

частини доходів, але це не плата за майно, а умова його надання.

На усіх підприємствах основним узагальнюючим показником фінансових

результатів господарчої діяльності є прибуток (доход). Порядок використання

прибутку визначає власник підприємства або уповноважений їм орган згідно

Статуту підприємства та діючому законодавству[6].

У контрагентів існує ряд прав, притаманних тільки договору оренди до

яких відносяться:

– обов'язок наймодавця передати майно у відповідності з договором і

право вимагати встановленої плати;

– право наймача вимагати передачі майна у відповідності з договором,

обов'язок вносити обумовлену плату і повернути майно у належному стані, з

врахуванням нормального зносу (або у стані обумовленим договором);

– встановлення права власності наймача на продукцію, плоди та інші

доходи, отримані орендарем у результаті використання майна, що

орендувалося, якщо інше не встановлене договором;

– обов'язок наймодавця щодо капітального ремонту переданого об'єкту, і

наймача– щодо поточного ремонту, якщо інше не встановлене договором;

– визначення прав сторін на поліпшення майна у випадку їх

відокремлюваності: у наймача, якщо інше не встановлене договором, а у

наймодавця на відокремлюючі поліпшення, зроблені без його згоди, і за

плату, коли вони зроблені за його згодою, якщо інше не передбачене

договором;

– встановлення права наймача на відновлення договору на невизначений

термін за відсутностюзаперечень наймодавця і продовження користування

майном після закінчення строку договору;

У договорі оренди особливим образом регулюється право орендаря на

зроблені поліпшення, розподілені обов'язкі щодо ремонту майна між

учасниками договору, У той час як передача майна у повне господарське

ведення означає для суб'єктів цього права несення усіх обов'язків по усім

видам ремонту отриманого від власника майна.

Підприємства самостійно здійснюють матеріально технічне забезпечення

власного виробництва і капітального будівництва через систему прямих угод

або через товарні біржі та інші посередницькі організації України та інших

держав. Орендний договір носить терміновий характер, а право повного

господарського ведення такого характеру не має.

2.2 Право внутрішньогосподарського ведення майном.

Право внутрішньогосподарського ведення майна представляє собою також

похідне від права власності, а можливо і від права повного господарського

ведення, право внутрішньогосподарського підрозділу щодо володіння,

користування та розпорядження, закріпленим за ним майном підприємства. Воно

здійснюється у відповідності з внутрішньогосподарським договором,

завданнями підприємства, метою діяльності, означеними у положенні про даний

підрозділ, правилами ведення госпрозрахунку на підприємстві.

Особливостями цього права є те, що його межі визначені для реалізації

внутрішньогосподарського розрахунку самим підприємством. Це право

реалізується уподавляючій більшості у внутрішньогосподарських відносинах і

не входить у сферу товарного обороту. Лише у тих випадках, коли за умовами

діяльності відокремленому підрозділу підприємства відкривається рахунок у

банку, воно може реалізувати майно шляхом виступу у товарно-грошовому

обороті.

Наприклад, товарний цех може у відповідності з умовами

внутрішньогосподарського розрахунку виробляти та реалізовувати самостійно

створювану тару. Транспортний цех підприємства може позичатися у

встановлених межах транспортним обслуговуванням клієнтури від свого імені.

Підставою виникнення права внутрішньогосподарського ведення може бути

акт наділення підрозділу відповідним правом або внутрішньогосподарський

договір. Основними повноваженнями у триаді внутрішньогосподарського ведення

є правочинность володіння та користування. Розпорядчі можливості, що

надаються підрозділами практично виключають можливість відчуження майна

іншим підрозділам або взагалі за межі підприємства, хоч це допустимо.

Наприклад, надання права реалізації не потрібних підприємству предметів

обладнання, інвентаря, інших речей. Звичайно розпорядчі повноваження

пов'язані з передачею верстатів, обладнання у ремонт, з переміщенням їх у

сферу діяльності інших підрозділів. Параметри розпорядження повинні бути

обумовлені у відповідному акті підприємства і остаточно закріплені за

підрозділом.

2.3 Порівняльна характеристика права власності та права повного

господарського ведення.

Серед речових прав законодавець особливо виділяє права повного

господарського ведення, оперативного управління.[7] Правом повного

господарського ведення власник (або уповноважені їм органи) наділяють

підприємства, здійснюючі професійне господарювання як підприємницьку

діяльність у цілях вилучення прибутку. Тут застосовують правила про

власність, якщо інше не передбачене законодавчими актами або договором

підприємства власника. У цьому випадку речове право підприємств через

повноваження володіння, користування і розпорядження реалізуються з

найбільшою повнотою, порівняної з обсягом повноважень самого власника.

Більш того, користуючись своїм абсолютним правом повного господарського

ведення, підприємство має можливість його захисту від усіх осіб, включаючи

власника. У той ж час, будучи вторинним, похідним, це право вже спочатку

обмежене законом бо тільки власнику і уповноваженим їм органам належать

права створення, реорганізації, ліквідації підприємства, визначення

мети[цілей] його діяльності, здійснення контролю за ефективністю

використання і схоронності довіреного майна.

По відношенню до даної вихідної конструкції право повного

господарського ведення держава або інший власник може встановити подальші

обмеження його обсягу та змісту. Ці обмеження можуть бути

загальнонормативними, спеціально нормативними або індивідуальними.

ЗАГАЛЬНОНОРМАТИВНИМИ – є обмеження встановлені діючим законодавством

при реалізації права повного господарського ведення будь-якими

підприємствами стосовними до усіх або деяких форм власності. Частина цих

обмежень розповсюджується і на підприємства, що є власниками свого майна.

Обмеження, нормативно встановлені для державних або муніціпальних

підприємств, полягають здебільшого у введенні особливого порядку

розпорядження майном, що припускає необхідність одержання дозволу,

погодження з комітетами щодо управління майном або ж необхідність

здійснення розпорядчих дій безпосередньо комітетами. Назвемо деякі найбільш

важливі обмеження:

Ліквідація та реорганізація підприємства виробляються за рішенням

власника або органу, уповноваженого створювати такі підприємства, при

участі трудового колективу.[8]

Підприємство-боржник подає у арбітражний суд заяву про свою

неспроможність (банкрутство) тільки за згодою власника або уповноваженого

їм органу. Продаж матеріальних та не матеріальних активів діючих державних

і муніціпальних підприємств здійснюються у відповідності з законодавством

про приватизацію.

При здачі в оренду нерухомого майна державних та муніціпальних

підприємств, структурних одиниць цих підприємств, їхніх підприємств, їхніх

філій, відділень та інших відокремлених підрозділів повноваження

орендодавця здійснюють виключно відповідні комітети з управління майном.

Здача в оренду рухомого майна цих підприємств на строк більш 1 року

здійснюється підприємствами за погодженням з відповідними комітетами.

СПЕЦІАЛЬНО-НОРМАТИВНІ обмеження встановлюються звичайно на

підзаконному рівні і застосовуються до певних галузей або здійснюючих певні

види діяльності. Подібні обмеження можуть перебувати у закріпленні за

підприємствами майна на праві ПОВНОГО ГОСПОДАРСЬКОГО ВЕДЕННЯ (не повного –

отже, обмеженого) або навіть на праві ОПЕРАТИВНОГО УПРАВЛІННЯ. Останнє

характеризує загальний вихідний режим майна не за підприємствами, а за

державними та іншими установами, що фінансуються за рахунок коштів

власника. Межі здійснення права оперативного управління встановлюються

законом у відповідності з метою діяльності установи, завданнями власника і

призначенням майна. Вони є значно більш жорсткими, ніж межі здійснення

права повного господарського ведення (у всякому випадку, у порівнянні з

заставленою у законі теоретичною моделлю цього права).

ІНДИВІДУАЛЬНІ обмеження встановлюються власником або уповноваженим їм

органом по відношенню до того або іншого конкретного підприємства виходячи

з специфіки умов господарювання у кожному окремому випадку.

Як можливий правовий засоб застосування індивідуального обмеження ЗУ «

Про власність» називає лише договір підприємства з власником.

Виходячи зі сказаного, імперативна вказівка про те, що за державними

та муніціпальними підприємствами майно закріплюється на праві повного

господарського ведення, слідує сприймати лише як базову теоретичну правову

конструкцію, що може бути модифікована (обмежена за обсягом і змістом

суб'єктивного права) нормативним шляхом або договором. Крім того, у силу

ст. 5 «Про власність» власник не зобов'язаний, а лише може закріпити майно,

що йому належить за створеним їм підприємством на праві повного

господарського ведення. Ця досить вагома розбіжність у підставах виникнення

даного права (пряма вказівка закону або ж розсуд власника, втілене у

договорі) не можна пояснити лише дефектами юридичної техніки. Мабуть,

подібні коливання законодавця відображають суттєві моменти і, зокрема,

відтворюють об'єктивну тенденцію до наділення суб'єктів господарювання

найбільш широким за обсягом та змістом речовим правом. Однак це не виключає

можливості прояву волі власника у обмеженні цього права або навіть його

заміні іншим, завідомо більш вузьким правом оперативного управління.

Таким чином, в даній курсовій роботі розглянуті такі форми реалізації

права власності як оренда, право повного господарського ведення та право

внутрішньогосподарського ведення. Виходячи з задач курсової роботи

необхідно провести порівняльний аналіз права власності та права повного

господарського ведення. Щодо суті дані права є ідентичними, так як обидва

права володіють тріадой повноважень: володіння, користування та

розпорядження. Є абсолютними правами у частині можливості захисту, так як і

власник і підприємство володіти майном на правах повного господарського

ведення мають можливість захисту від усіх осіб, а останні навіть від

власника. Істотні відмінності цих двох прав перебують у тому, що суб'єктом

права власності можуть бути і фізичні і юридичні особи, а права повного

господарського ведення, тільки юридичні особи; засоби придбання права

власності можуть бути як первинними, так і похідними, а засоби придбання

права повного господарського ведення тільки похідними; власник має право на

створення, ліквідацію, реорганізацію підприємства, визначення цілей його

діяльності, здійснення контролю за ефективністю використання та схоронності

довіреного майна, юридична особа, яка володіє майном на праві повного

господарського ведення, таких прав не має.

ЗАКЛЮЧЕННЯ

Абсолютним правом, яким не кореспондують ні з одним конкретним

суб'єктом, є право власності. Право власності дає його суб'єкту можливість

володіння, користування та розпорядження майном у відповідності із законом.

Це право використовується для здійснення господарювання на базі власного

майна державою, областями, містами, а також приватними власниками. У

невеликому обсязі реалізує своє право власності для здійснення

господарської діяльності та суспільної організації у цілях реалізації

статутних задач, але найчастіше як споживачи продукції (робіт та послуг).

Держава (або регіон) як власник реалізує своє право у господарюванні,

коли приймає вирішальні та розпорядчі (дозвільні) акти у відношенні

об'єктів власності про направлення їх на господарські цілі.

Такі рішення, як планові акти про будівництво важливих народно-

господарських об'єктів, про створення нових об'єднань або виробничо-

господарських комплексів із їхніми органами, що очолюють, про передачу

підприємств, об'єднань, їхньої приватизації – це все дії щодо реалізації

права власності. Оскільки акти мають виробничо-господарські цілі та

породжують підприємницькі стосунки, вони відносяться до господарського

регулювання. Беруть участь у господарських відносинах на базі власного

майна приватні власники – фізичні та юридичні особи.

Держава законодавчо встановлює форми власності: державна, колективна

та приватна. Кожної з цих форм власності притаманні тільки їй характерні

риси (суб'єкти, засоби придбання, об'єкти), що викладені у главі 1. В

основі розподілу на види лежить суб'єктивний склад даного права, так як

суб'єктом, припустимо, загальнодержавної власності є держава в особі