Контрольная работа: Місцеві фінанси

Контрольная работа: Місцеві фінанси

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КРЕМЕНЧУЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМ. М. ОСТРОГРАДСЬКОГО

Кафедра „Фінанси і кредит”

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з навчальної дисципліни „Місцеві фінанси”

Варіант №6

Виконала студентка

Групи Ф-10-1з сп

Зал.книжка№ 064166

Максимова Ольга Геннадіївна

Перевірив викладач

Глухова Валентина Іванівна

Кременчук 2010

Зміст

1.  Принципи бюджетної системи та бюджетна класифікація

2.  Порядок складання проектів місцевих бюджетів

3.  Особливості фінансового планування в бюджетній сфері на місцевому рівні

4.  Структура місцевих бюджетів у зарубіжних країнах

5.  Практична частина

Список використаної літератури

1.  Принципи бюджетної системи та бюджетна класифікація

Закон визначає бюджетну класифікацію як “єдине систематизоване, функціональне згрупування доходів і видатків бюджету за однорідними ознаками, що забезпечує загальнодержавну і міжнародну порівнянність бюджетних даних”. Саме через бюджетну класифікацію здійснюється єдиний облік доходів і видатків, складається звітність про виконання бюджетів.

Структура бюджетної класифікації розробляється Кабінетом Міністрів України, а нова її структура була затверджена постановою Верховної Ради України від 12 липня 1996 року.

Бюджетна класифікація України застосовується для здійснення контролю за фінансовою діяльністю органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, інших розпорядників бюджетних коштів, проведення необхідного аналізу в розрізі доходів, а також організаційних, функціональних та економічних категорій видатків, забезпечення загальнодержавної і міжнародної порівнянності бюджетних показників.

Бюджетна класифікація має такі складові частини:

1) класифікація доходів бюджету;

2) класифікація видатків (в тому числі кредитування за вирахуванням погашення) бюджету;

3) класифікація фінансування бюджету;

4) класифікація боргу.

Розділ І “Доходи бюджету” поділяється на групи, підгрупи, статті і підстатті. Групи доходів — це податкові надходження та неподаткові доходи, доходи від операцій з капіталом, офіційні трансферти і державні цільові фонди.

Розділ ІІ “Видатки”. Класифікація видатків бюджетів складається з функціональної, відомчої та економічної структури видатків.

Функціональна структура видатків бюджетів України визначає основні напрями державної діяльності:

1. Державне управління;

2. Міжнародна діяльність;

3. Фундаментальні дослідження і сприяння науково-технічному прогресу;

4. Національна оборона і т.д. (всього 24 розділи). Розділи поділяються на підрозділи, тобто більш детальні частини.

Економічна структура видатків групує видатки державного і місцевих бюджетів за їх економічним змістом. Вона поділяється на поточні видатки і капітальні видатки, а також на предметні статті, підстатті та елементи витрат.

Розділ III «Фінансування бюджету» передбачає залучення коштів для фінансування видатків бюджету — внутрішнє і зовнішнє фінансування.

У розділі IV «Державний борг» наводиться структура державного внутрішнього і зовнішнього боргу.

Класифікація доходів бюджету

1. Доходи бюджету класифікуються за такими розділами:

1) податкові надходження;

2) неподаткові надходження;

3) доходи від операцій з капіталом;

4) трансферти.

2. Податковими надходженнями визнаються передбачені податковими законами України загальнодержавні і місцеві податки, збори та інші обов'язкові платежі.

3. Неподатковими надходженнями визнаються:

1) доходи від власності та підприємницької діяльності;

2) адміністративні збори та платежі, доходи від некомерційного та побічного продажу;

3) надходження від штрафів та фінансових санкцій;

4) інші неподаткові надходження.

4. Трансферти - це кошти, одержані від інших органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, інших держав або міжнародних організацій на безоплатній та безповоротній основі.

Класифікація видатків бюджету

1. Видатки бюджету класифікуються за:

1) функціями, з виконанням яких пов'язані видатки (функціональна класифікація видатків);

2) економічною характеристикою операцій, при проведенні яких здійснюються ці видатки (економічна класифікація видатків);

3) ознакою головного розпорядника бюджетних коштів (відомча класифікація видатків);

4) за бюджетними програмами (програмна класифікація видатків).

2. Функціональна класифікація видатків має такі рівні деталізації:

1) розділи, в яких визначаються видатки бюджетів на здійснення відповідно загальних функцій держави, Автономної Республіки Крим чи місцевого самоврядування;

2) підрозділи та групи, в яких конкретизуються напрями спрямування бюджетних коштів на здійснення відповідно функцій держави, Автономної Республіки Крим чи місцевого самоврядування.

3. За економічною класифікацією видатки бюджету поділяються на поточні видатки, капітальні видатки та кредитування за вирахуванням погашення, склад яких визначається Міністром фінансів України.

4. Відомча класифікація видатків бюджету визначає перелік головних розпорядників бюджетних коштів. На її основі Державне казначейство України та місцеві фінансові органи ведуть реєстр усіх розпорядників бюджетних коштів.

5. Програмна класифікація видатків бюджету застосовується при формуванні бюджету за програмно-цільовим методом.

Класифікація фінансування бюджету

1. Класифікація фінансування бюджету визначає джерела отримання фінансових ресурсів, необхідних для покриття дефіциту бюджету, і напрями витрачання фінансових ресурсів, що утворилися в результаті перевищення доходів бюджету над його видатками (до цієї категорії належать платежі з погашення основної суми боргу).

2. Класифікація фінансування бюджету здійснюється за такими ознаками:

1) фінансування за типом кредитора - за категоріями кредиторів або власників боргових зобов'язань;

2) фінансування за типом боргового зобов'язання - за засобами, що використовуються для фінансування дефіциту або профіциту.

Класифікація боргу

1. Класифікація боргу систематизує інформацію про всі боргові зобов'язання держави, Автономної Республіки Крим, місцевого самоврядування.

2. Борг класифікується за типом кредитора та за типом боргового зобов'язання.

Складові частини бюджету

1. Бюджет може складатися із загального та спеціального фондів.

2. Загальний фонд бюджету включає:

1) всі доходи бюджету, крім тих, що призначені для зарахування до спеціального фонду;

2) всі видатки бюджету за рахунок надходжень до загального фонду бюджету;

3) фінансування загального фонду бюджету.

3. Спеціальний фонд бюджету включає:

1) бюджетні призначення на видатки за рахунок конкретно визначених джерел надходжень;

2) гранти або дарунки (у вартісному обрахунку), одержані розпорядниками бюджетних коштів на конкретну мету;

3) різницю між доходами і видатками спеціального фонду бюджету.

4. Розподіл бюджету на загальний та спеціальний фонди визначається законом про Державний бюджет України. Джерела формування спеціального фонду визначаються виключно законами України.

5. Підставою для рішення відповідної ради про створення спеціального фонду у складі місцевого бюджету може бути виключно закон про Державний бюджет України.

6. Передача коштів між загальним та спеціальним фондами бюджету дозволяється тільки в межах бюджетних призначень шляхом внесення змін до закону про Державний бюджет України чи рішення відповідної ради.

7. Платежі за рахунок спеціального фонду здійснюються в межах коштів, що надійшли до цього фонду на відповідну мету.

8. Створення позабюджетних фондів органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування та іншими бюджетними установами не допускається.

Бюджетна система України ґрунтується на таких принципах:

1) принцип єдності бюджетної системи України - єдність бюджетної системи України забезпечується єдиною правовою базою, єдиною грошовою системою, єдиним регулюванням бюджетних відносин, єдиною бюджетною класифікацією, єдністю порядку виконання бюджетів та ведення бухгалтерського обліку і звітності;

2) принцип збалансованості - повноваження на здійснення витрат бюджету повинні відповідати обсягу надходжень до бюджету на відповідний бюджетний період;

3) принцип самостійності - Державний бюджет України та місцеві бюджети є самостійними. Держава коштами державного бюджету не несе відповідальності за бюджетні зобов'язання органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування. Органи влади Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування коштами відповідних бюджетів не несуть відповідальності за бюджетні зобов'язання одне одного, а також за бюджетні зобов'язання держави. Самостійність бюджетів забезпечується закріпленням за ними відповідних джерел доходів, правом відповідних органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування на визначення напрямів використання коштів відповідно до законодавства України, правом Верховної Ради Автономної Республіки Крим та відповідних рад самостійно і незалежно одне від одного розглядати та затверджувати відповідні бюджети;

4) принцип повноти - до складу бюджетів підлягають включенню всі надходження до бюджетів та витрати бюджетів, що здійснюються відповідно до нормативно-правових актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування;

5) принцип обгрунтованості - бюджет формується на реалістичних макропоказниках економічного і соціального розвитку держави та розрахунках надходжень до бюджету і витрат бюджету, що здійснюються відповідно до затверджених методик та правил;

6) принцип ефективності - при складанні та виконанні бюджетів усі учасники бюджетного процесу мають прагнути досягнення запланованих цілей при залученні мінімального обсягу бюджетних коштів та досягнення максимального результату при використанні визначеного бюджетом обсягу коштів;

7) принцип субсидіарності - розподіл видів видатків між державним бюджетом та місцевими бюджетами, а також між місцевими бюджетами повинен грунтуватися на максимально можливому наближенні надання суспільних послуг до їх безпосереднього споживача;

8) принцип цільового використання бюджетних коштів - бюджетні кошти використовуються тільки на цілі, визначені бюджетними призначеннями;

9) принцип справедливості і неупередженості - бюджетна система України будується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами;

10) принцип публічності та прозорості - Державний бюджет України та місцеві бюджети затверджуються, а рішення щодо звіту про їх виконання приймаються відповідно Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим та відповідними радами;

11) принцип відповідальності учасників бюджетного процесу - кожен учасник бюджетного процесу несе відповідальність за свої дії або бездіяльність на кожній стадії бюджетного процесу.

Державний бюджет України є основним фінансовим планом. В Україні існує багато фінансових планів утворення і використання певних фондів коштів. Але бюджет є основним з них за величиною, за суспільно-політичним значенням, за ступенем впливу на інші фонди коштів. Крім того, Державний бюджет України з абсолютною більшістю з них об'єднаний організаційно, тобто надходженням або витрачанням певних грошових коштів.

Державний бюджет України має велике суспільне, економічне, політичне та інші значення.

Місцеві бюджети в Україні мають велике значення у фінансуванні соціальних потреб населення. Вони в значній частині забезпечують фінансовими ресурсами освіту, охорону здоров'я, культуру, житлово-побутові витрати та ін. З республіканського бюджету Автономної Республіки Крим фінансуються видатки на потреби, загальні для жителів Автономної Республіки Крим, а з обласних і районних бюджетів — відповідно для жителів цих адміністративно-територіальних одиниць.

2.  Порядок складання проектів місцевих бюджетів

1. Міністерство фінансів України доводить Раді міністрів Автономної Республіки Крим, місцевим державним адміністраціям та виконавчим органам відповідних рад особливості складання розрахунків до проектів бюджетів на наступний бюджетний період.

2. Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації та виконавчі органи відповідних рад зобов'язані надавати необхідну інформацію: Міністерству фінансів України – для проведення розрахунків обсягів міжбюджетних трансфертів та інших показників; Верховній Раді України – для перевірки достовірності цих розрахунків.

3. Згідно з типовою формою бюджетних запитів, визначеною Міністерством фінансів України, і відповідно до статті 34 цього Кодексу та з урахуванням особливостей складання проектів місцевих бюджетів місцеві фінансові органи розробляють і доводять до головних розпорядників бюджетних коштів інструкції з підготовки бюджетних запитів.

4. Головні розпорядники бюджетних коштів організують розроблення бюджетних запитів для подання місцевим фінансовим органам в терміни та порядку, встановлені цими органами. Головні розпорядники бюджетних коштів несуть відповідальність за своєчасність, достовірність та зміст поданих місцевим фінансовим органам бюджетних запитів, які мають містити всю інформацію, необхідну для аналізу показників проекту місцевого бюджету, згідно з вимогами місцевих фінансових органів.

5. Місцеві фінансові органи на будь-якому етапі складання і розгляду проектів місцевих бюджетів проводять аналіз бюджетного запиту, поданого головним розпорядником бюджетних коштів, з точки зору його відповідності меті, пріоритетності, а також дієвості та ефективності використання бюджетних коштів. На основі результатів аналізу керівник місцевого фінансового органу приймає рішення про включення бюджетного запиту до пропозиції проекту місцевого бюджету перед поданням його на розгляд відповідно Раді міністрів Автономної Республіки Крим, місцевим державним адміністраціям та виконавчим органам відповідних рад.

6. Виконавчі органи сільських, селищних, міських (міст районного значення) рад, районні державні адміністрації в містах Києві та Севастополі подають відповідно районним чи міським фінансовим органам пропозиції щодо показників проектів відповідних бюджетів, визначених з урахуванням вимог частин третьої – п'ятої цієї статті.

7. Після схвалення Кабінетом Міністрів України проекту закону про Державний бюджет України Міністерство фінансів України доводить Раді міністрів Автономної Республіки Крим, місцевим державним адміністраціям та виконавчим органам відповідних рад розрахунки прогнозних обсягів міжбюджетних трансфертів, методику їх визначення та інші показники, необхідні для складання проектів місцевих бюджетів, а також пропозиції щодо форми проекту рішення про місцевий бюджет (типова форма рішення).

8. У тижневий термін після ухвалення закону про Державний бюджет України в другому читанні Кабінет Міністрів України доводить Раді міністрів Автономної Республіки Крим, місцевим державним адміністраціям та виконавчим органам відповідних рад положення та показники міжбюджетних відносин (обсяги міжбюджетних трансфертів для відповідних бюджетів і текстові статті, що визначають особливості міжбюджетних відносин на наступний бюджетний період), які були проголосовані Верховною Радою України при прийнятті проекту закону про Державний бюджет України в другому читанні.

9. На підставі інформації, отриманої відповідно до частин п'ятої – восьмої цієї статті, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації та виконавчі органи відповідних рад готують проекти рішень про відповідні місцеві бюджети.

3.  Особливості фінансового планування в бюджетній сфері на місцевому рівні

Особливостями фінансового планування виступають фінансові ресурси, що утворюються в процесі розподілу і перерозподілу валового національного продукту, найважливішими серед них є прибуток, амортизаційні відрахування, податки, обов'язкові збори в цільові фонди та ін. Фінансовий план — це план формування, розподілу і використання фінансових ресурсів. Особливість фінансових планів — вони складаються виключно в грошовій формі.

Принципи фінансового планування:

— наукова обґрунтованість, яка передбачає проведення розрахунків фінансових показників на основі певних методик, з врахуванням кращого досвіду; використання засобів обчислювальної техніки, економіко-математичних методів, які передбачають багатоваріантність розрахунків і вибір найоптимальнішого з них;

— єдність фінансових планів полягає в єдності фінансової політики, єдиному підході до розподілу валового національного доходу, єдиній методології розрахунку фінансових показників та ін.;

— безперервність, яка означає взаємозв'язок перспективних, поточних і оперативних фінансових планів;

— стабільність, тобто незмінність показників фінансових планів.

Фінансові плани складаються окремими підприємствами, організаціями, установами, їх об'єднаннями (баланси доходів і видатків, кошториси, бізнес-плани, платіжні календарі); на рівні міністерств, відомств, державних комітетів, державних цільових фондів; в розрізі окремих територій (місцеві бюджети), а також на рівні країни в цілому (Державний бюджет України, зведений бюджет, зведений баланс фінансових ресурсів).

За тривалістю дії розрізняють:

— перспективні фінансові плани (на період понад 1 рік);

— поточні (на 1 рік);

— оперативні (на квартал, місяць).

Діяльність, пов'язана із складанням кожного фінансового плану передбачає виконання певних видів робіт з використанням відповідних методів .

бюджет місцевий податкоспроможність

Методи економічного аналізу вивчаються у відповідному навчальному курсі, а також економіко-математичні методи. Що ж стосується інших методів, то суть їх полягає у наступному.

Метод коефіцієнтів, або екстраполяції передбачає розповсюдження встановлених у минулому тенденцій на майбутній період або розповсюдження вибіркових даних на іншу частину сукупності досліджуваних об'єктів, які самі не були досліджені.

Цей метод використовується при індексації вартості основних фондів, дооцінці товарно-матеріальних цінностей в зв'язку з інфляцією, при плануванні прибутку, величини власних оборотних коштів та ін.

Нормативний метод у фінансовому плануванні позбавлений вказаного недоліку; він передбачає розрахунок фінансових показників на основі встановлених норм і нормативів. Це — нормативи утворення фондів грошових коштів, норми амортизаційних відрахувань, нормативи розподілу прибутку, норми витрачання коштів в бюджетних установах та ін.

Нормативний метод є більш ефективним при умові що норми і нормативи відповідають наступним вимогам:

— вони мають бути науковообгрунтованими;

— прогресивними (т.б. орієнтованими на кращий досвід);

— тривалої дії;

— стабільними. Нормативи бувають двох видів:

1) нормативи, засновані на матеріальних нормах, що представляють грошовий вираз натуральних норм (при визначенні видатків бюджетних установ);

2) нормативи як самостійні розрахункові величини, які відображають процеси формування і розподілу доходів, відрахувань та ін. (податки, внески в цільові фонди, нормативи розподілу прибутку).

Балансовий метод у фінансовому плануванні передбачає відповідність видатків джерелам їхнього покриття, ув'язку всіх розділів фінансового плану, фінансових і виробничих показників, в результаті чого досягається збалансованість плану. В сучасних умовах цей метод набуває особливого значення тому що всі видатки підприємств залежать від зароблених коштів; підприємства стали повністю самостійними і повинні розраховувати тільки на власні поступлення, а не на допомогу держави чи міністерства.

Напрямки удосконалення фінансового планування:

— забезпечення стабільних умов господарювання, а отже стабільних податків, зборів, подолання інфляції;

— підвищення ролі перспективного фінансового планування, яке в останній час майже не використовується через наявність негативних тенденцій в розвитку економіки і неможливості точних розрахунків фінансових показників. Разом з тим, як окремі господарюючі суб'єкти, так і території країни в цілому зацікавлені у фінансовому плануванні на перспективу, тому що багато економічних процесів (зокрема по розширеному відтворенню) виходять за межі одного року і потребують свого обґрунтування;

— широке застосування економічних нормативів, електронно-обчислювальних машин, економіко-математичних методів, автоматизованих систем управління у фінансовому плануванні;

— дальше розширення прав суб'єктів господарювання, органів місцевого самоврядування у фінансовому плануванні;

— уніфікація фінансових планів в окремих сферах діяльності.

Характеристика найбільш розповсюджених видів фінансових планів.

Баланс доходів і видатків складається на підприємствах. Це поточний фінансовий план, розраховується на рік з розбивкою по кварталах.

Структура балансу доходів і видатків

І розділ. Доходи і надходження коштів:

— прибуток;

— амортизаційні відрахування;

— внутрішні фінансові ресурси, що виникають в основній діяльності (виручка від реалізації зайвих товарно-матеріальних цінностей, приріст стійких пасивів);

— внутрішні фінансові ресурси, що виникають у капітальному будівництві, яке проводиться господарським способом (виручка від реалізації попутного видобутку корисних копалин, прибуток та економія по будівельно-монтажних роботах, реалізація позатитульних споруд);

— кошти від продажу цінних паперів;

— пайові та інші внески членів трудового колективу;

— поступлення коштів від вищестоящої організації.

II розділ. Видатки і відрахування:

— капітальні вкладення;

— капітальний ремонт основних фондів;

— приріст власних оборотних коштів;

— утворення фінансового резерву;

— фонди заохочення;

— науково-дослідні роботи;

— підготовка кадрів;

— утримання об'єктів соцкультпобуту.

III розділ. Взаємовідносини з бюджетом та позабюджетними фондами:

— податки, збори та інші платежі в бюджет і в позабюджетні фонди;

— асигнування з бюджету.

ІV розділ. Взаємовідносини з кредитною системою:

— надання довгострокових позик;

— сплата відсотків по довгострокових позиках;

— погашення позик.

Платіжний календар — це оперативний фінансовий план. Головна мета його складання — спрогнозувати фінансовий стан підприємства на певну дату, на відміну від балансу доходів і видатків, який складається за певний період.

При складанні платіжного календаря обов'язково враховуються: строки виплати заробітної плати, премій, внесення податків та здійснення інших платежів, розрахунків з постачальниками і споживачами; стан дебіторської і кредиторської заборгованості та ін.

Бюджети, як фінансові плани на рівні держави або її окремих територіальних підрозділів, завжди мають дві частини — дохідну і видаткову. Дохідна частина включає поступлення податків і обов'язкових зборів, неподаткові надходження. У видатковій частині вказуються напрямки витрачання бюджетних коштів, які визначаються бюджетною політикою, а також діючим порядком розмежування видатків між окремими бюджетами.

4.  Структура місцевих бюджетів у зарубіжних країнах

В усьому світі управлінські послуги – це один із системоутворювальних елементів взаємовідносин держави або органів місцевого самоврядування з людиною. В адміністративному праві провідних країн Заходу (Сполучені Штати Америки, Франція, Англія тощо) правовий інститут управлінських послуг є досить відпрацьованим, діє впродовж багатьох десятиліть і дає чітке уявлення про функцію демократичної держави відносно людини та суспільства. Сьогодні управлінські послуги як сфера взаємовідносин держави та органів місцевого самоврядування з громадянами набувають якісно нового змісту: людина все більшою мірою починає розглядатися як клієнт і споживач послуг, що надаються відповідними установами, у зв’язку з чим їх діяльність розглядається крізь призму задоволення потреб та конкретних запитів споживача.

Зокрема, унікальними у цьому контексті є стандарти місцевих послуг, що застосовуються в Англії. Одним із елементів організації публічних послуг, що належать до місцевого самоврядування, є система Best Value (Найкраща якість), яка втілюється у життя з 2000 р. і передбачає “обов’язок надання послуг згідно з ясними стандартами, які включають як вартість, так і якість, за допомогою найбільш ефективних, економічних та продуктивних засобів”. Ключовою частиною цієї системи є визначення точних показників ефективності використання та цілей конкретних місцевих послуг.

В Іспанії комуни в індивідуальному порядку або в асоціаціях мають забезпечити за будь-яких умов такі послуги: освітлення громадських місць, належні умови поховання померлих, збір відходів, прибирання вулиць, постачання питної води та відведення забруднених стоків через систему каналізації, утримання в належному стані підходів до населених пунктів та покриття доріг громадського користування; у комунах, які налічують більше 5000 жителів, окрім того: утримання міського парку, публічної бібліотеки, ринку, переробка відходів; у комунах, які налічують більше 20000 жителів, окрім того: надання соціальних послуг, здійснення заходів із попередження пожеж, утримання спортивних споруд загального користування; у комунах, які налічують більше 50000 жителів, окрім того: функціонування громадського міського транспорту та захист навколишнього середовища. Провінції в усіх випадках: забезпечують координацію діяльності муніципальних служб задля гарантування надання належного мінімуму послуг; допомогу та юридичне, економічне і технічне співробітництво, особливо тим комунам, що мають менші економічні можливості в управлінні; надання комунального обслуговування, що поширюється на декілька комун, а у разі необхідності – на декілька адміністративно-територіальних одиниць – комарок. Досвід Іспанії стосовно послідовного і системного підходу до забезпечення надання якісних та повних послуг жителям відповідних населених пунктів цілком можливо запровадити і в Україні.

Польський досвід розробки та впровадження комплексу публічних послуг свідчить про наявність належного рівня ухвалення управлінських рішень щодо забезпечення високої якості обслуговування населення у державі. Вважаємо, що кращі надбання цього досвіду було б доцільно запровадити в Україні. Водночас, слід взяти до уваги, що застосування його в повному обсязі на практиці можливо лише за умови внесення відповідних змін до чинного законодавства, а також запровадження на загальнодержавному рівні дієвої структури реалізації управління комунальною власністю територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах та їх спільною власністю в системі місцевого самоврядування в Україні.

Необхідно враховувати, що в кожній країні формувалися власні підходи до оплати послуг‚ що надаються органами місцевого самоврядування. Місцеві органи влади цих країн‚ як правило‚ самостійно встановлюють ціни та тарифи на послуги‚ які вони надають жителям населених пунктів, і в багатьох країнах плата за ці послуги не покриває видатків на їх здійснення. Доречно акцентувати, що це свідома політика. Таким чином реалізується соціальне призначення місцевої влади щодо датування більшості послуг‚ які вона надає територіальним громадам. Але понад усе реформа місцевого самоврядування в Європі сфокусована на тому, щоб служби для населення були більш ефективними і, врешті, саме це має за мету зробити їх зручними для громадянина, зменшити бюрократичні труднощі, піднести ефективність та продуктивність.

Доречно в цьому контексті згадати й Швейцарію – економічно високорозвинену країну, яку цілком слушно називають ідеалом децентралізованої держави, адже в ній 70% податків споживається територіальними громадами конфедерації. На наше переконання, одним із перших кроків до створення дієздатних територіальних громад в Україні саме і є запровадження оптимальної структури управління власністю громад на загальнодержавному рівні та механізму безпосереднього управління територіальними громадами їх власністю.

Своєю чергою, досвід Швеції є позитивним у тому, що за роки існування цієї держави безперервний розвиток місцевого самоврядування відбувався поетапно. На кожному етапі відповідної реформи адміністративно-територіального устрою та місцевої влади остання ставала ближчою до людей, і це значною мірою й забезпечувало гідний рівень життя всіх громадян Швеції незалежно від місця їхнього проживання. У цій країні знайдено ту золоту середину, яка дає змогу структурам місцевої влади проводити спільну для всієї країни урядову політику й забезпечувати загальнодержавні та місцеві інтереси, не сковуючи місцеву ініціативу та даючи можливість ефективного місцевого урядування в населених пунктах .

Сучасна Україна стикається з проблемами, аналогічними тим, що їх вирішувала Швеція у ході муніципальних реформ 1862–1992 рр., однак наша країна не може дозволити собі здійснювати реформування впродовж 130 років. Головною з них є формування повноцінного суб’єкта місцевого самоврядування, який мав би необхідні матеріальні й фінансові ресурси для забезпечення виконання завдань місцевого самоврядування, пов’язаних із наданням послуг громадянам. Сьогодні в Україні, як і у Швеції 25 років тому, існує велика кількість територіальних громад, значна частина яких є фінансово неспроможною, вони не мають можливості сформувати належні місцеві бюджети лише за рахунок внутрішніх джерел.

В багатьох державах вирішення проблеми формування належної матеріальної основи місцевого самоврядування вбачають не в укрупненні комун, а в розвитку співробітництва між ними, і таке співробітництво зазвичай здійснюється шляхом укладання угод про надання послуг та спільної діяльності в певних галузях між різними органами і рівнями місцевої влади. Наприклад, у Сполучених Штатах Америки муніципалітети вступають у контрактні відносини з іншими муніципалітетами або органами влади в таких галузях, як будівництво, протипожежна безпека, цивільна оборона, охорона здоров’я, боротьба з наслідками стихійного лиха тощо. В Ізраїлі з цією метою створюються конфедерації міст. У Франції формами такого співробітництва є синдикати комун, які можуть мати моно- (прибирання сміття та його переробка, водозабезпечення тощо) чи поліпрофільний характер, і дистрикти, що здійснюють певний мінімум обов’язкових повноважень (управління житловими службами, протипожежними центрами тощо). Французьке законодавство також передбачає можливість формування міських об’єднань. Таке об’єднання відкрите для приєднання нових членів, але закон не передбачає можливостей виходу з нього. Лише на вимогу кваліфікованої більшості комун (3/4 комун, що представляють 2/3 населення) таке теоретично можливе.

Шведський досвід муніципального самоврядування, виплеканий упродовж кількох століть, привертає до себе дедалі більшу увагу українських політиків, керівників органів місцевого самоврядування та науковців, спонукає до “селекціонування” і впровадження найбільш ефективних зарубіжних та вітчизняних “технологій”, застосування яких допоможе сформувати у нашій країні, так би мовити, оновлене народовладдя. За останні роки у Швеції побувало чимало міських голів, науковців і представників громадських організацій, які поглибили свої професійні знання та пересвідчились, що зарубіжні муніципальні “технології” можна творчо застосовувати в Україні.

Однією з них можна назвати створення компаній міського транспорту та управління таксопарками у Болгарії, що є цінним досвідом з точки зору наявних можливостей його застосування в Україні. Муніципалітети в Болгарії керують певною кількістю комерційних компаній (як правило, їм належить 100% власності), що надають значні послуги місцевій спільноті. Типовим прикладом є так звані компанії міського транспорту, які забезпечують діяльність громадського транспорту місцевого значення. Більші муніципалітети мають під своїм управлінням також таксопарки.

За результатами системного аналізу виявлено спільну тенденцію до подальшого розвитку принципів управління муніципальною (комунальною) власністю в розвинених країнах – перебування значної частини майна в управлінні органів місцевого самоврядування. Із розширенням масштабів і ускладненням функціонування об’єктів забезпечення життєдіяльності локальних спільнот дедалі більше повноважень щодо управління муніципальною (комунальною) власністю передається на місця. Виходячи із зазначеного, ми вважаємо доцільним запровадити в Україні аналогічні підходи з передачею регіонам державного майна, розміщеного на їх території, розширенням повноважень щодо управління спільною власністю територіальних громад. А це, своєю чергою, потребує вдосконалення діючої системи управління комунальною власністю, підвищення ролі громад та органів місцевого самоврядування.

Як відомо, константу економічного зростання поки ще не винайшли. Отже, важко виявити тенденції, завдяки яким економіка та суспільно-політичне життя кожної з країн світу стрімко змінюється, дати належну оцінку тим чи іншим подіям, а надто – спробувати їх спрогнозувати. Події, що відбулися за останні місяці 2008 року у світі, стали тому підтвердженням. Тому, напевно, неможливо сформувати загальний пріоритет розвитку управління комунальною власністю в Україні, застосувавши на практиці лише одну-дві новації, запозичені із зарубіжного досвіду. Необхідно також враховувати, що вдосконалення організаційно-правових засад управління власністю територіальних громад є тим складним процесом, у якому має постійно здійснюватися цільовий пошук як теоретичних, так і практичних новацій залежно від суспільно-політичної ситуації не тільки в Україні, а й у світовому товаристві.

Теоретичні підходи та інноваційні моделі до вдосконалення управління власністю територіальних громад в Україні запропоновані, а визначальне слово – за територіальними громадами та державою.

5.  Практичне завдання

Задача 1.

Розрахуйте прогнозний індекс відносної податкоспроможності м.Житомир по доходах, що враховуються при визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів на 2007р., використовуючи дані таблиці.

Задача 2.

Розрахуйте питому вагу прибуткового податку та податку на землю міст Києва і Севастополя протягом 2003-2005 років відносно загальних надходжень по Україні, а також їх питому вагу в абсолютному і відносному вираженні.

Список використаної літератури

1. Алексєєв В.М. Удосконалення управління комунальною власністю в Україні: організаційно-теоретичні засади. – Чернівці, Технодрук, 2005. – 216 с.

2. Алексєєв В.М. Власність територіальних громад в Україні: шляхи розвитку. – Чернівці, Технодрук, 2008. – 336 с.

3. Бабаєв В.М. Управління міським господарством: теоретичні та прикладні аспекти: Монографія. – Х.: Магістр, 2004. – 204 с.

4. Кравченко В. Влада, яка найближча до людей // Місцеве самоврядування. – 1998. – № 1–2. – С. 100–112.

5. Кравченко В.В., Пітцик М.В. Конституційні засади місцевого самоврядування в Україні (основи муніципального права): Навч. посіб. – К.: Арарат-Центр, 2001. – 176 с.

6. К’ючуков С. Основна інформація про місцеве врядування в Болгарії // Місцеве самоврядування в країнах Східної Європи та Співдружності Незалежних Держав у 1994 році: антологія описових документів / Пер. з англ. В. Триліс. – Будапешт: Ін-т місцев. врядування та держ. служби. – 1994. – С. 39–57.

7. Мельниченко В. Коли місцеві власті не жебракують // Віче. – 1997. – № 11. – С. 66–81.

8. Місцеве самоврядування: Організація роботи сільського, селищного голови / А.О. Чемерис, П.І. Шевчук, П.Ф. Гураль та ін. – Л.: Ліга-Прес, 2002. – 390 с.

9. Новікова Т.В. Розвиток місцевого самоврядування в Україні та Польщі // Вісн. госп. судочинства. – 2003. – № 2. – С. 178–185.

10. Перспективи розвитку місцевого самоврядування: досвід України та Швеції: Аналіт. бюл. – К., 1998. – 124 с.

11. Структура и функционирование системы демократии на местном и региональном уровне. Испания. – Страсбург: Издание Совета Европы, 1993. – 81 с.

12. Ткачук А. Децентралізація, що зміцнює державу // Місцеве самоврядування. – 1997. – № 1–2 (3). – С. 84–89.

13. Ткачук А., Агранофф Р., Браун Т. Місцеве самоврядування: світовий та український досвід: Посібн. – 2-е вид. – К.: Заповіт, 1998. – 187 с.

14. Туровський Б. Якість в місцевому уряді. Польський досвід // Оцінка та стандартизація якості муніципальних послуг: проблеми та перспективи: Матеріали міжнар. конф. (14–16 лип. 2004 р., Київ). – К., 2004. – С. 1–12.

15. Шкільняк М. Зарубіжний досвід управління муніципальною (комунальною) власністю // Рада: Інформ.-метод. вісн. Терноп. обл. ради. – 2003. – № 7 (12). – С. 87–88.

16. Юрківський В.М. Країни світу: Довідник. – К.: Либідь, 1999. – 368 с.