Курсовая работа: Сучасне світове господарство та інтеграція України у світове господарствоКурсовая работа: Сучасне світове господарство та інтеграція України у світове господарствоЄвропейський університет Кафедра економіки Курсова робота з дисципліни: макроекономіка Тема: Сучасне світове господарство та інтеграція України у світове господарство Виконала: Студентка ІІ курсу Бізнес-коледжу Шестерніна Таїсія Перевірив: Бісвас Парімал Чандра Зміст 1. Світове господарство 1.1 Поняття світового господарства і закономірності його розвитку 1.2 Інтернаціоналізація економіки 1.3 Міжнародна спеціалізація та кооперування виробництва 1.4 Суть і форми спільної підприємницької діяльності 1.5 Рух робочої сили 1.6 Міжнародний поділ праці 1.6.1 Суть та фактори розвитку МПП 1.6.2 Економіка України в системі розвитку МПП 2. Світовий ринок товарів 2.1 Світогосподарські зв’язки 2.2 Ринкова модель для України 2.3 Світовий ринок непродовольчих товарів 2.4 Світовий ринок товарів тривалого користування 2.5 Світовий ринок продовольчих товарів 2.6 Міжнародна економічна інтеграція 3. Україна у світовому господарстві 3.1 Україна і світове господарство 3.2 Україна в новій моделі світогосподарювання 3.3 Інтеграція України у світове господарство 3.3.1 Об’єктивні основи зовнішньоекономічних зв’язків 3.3.2 Основні напрями, форми і суб’єкти зовнішньоекономічних зв’язків Висновок Список використаної літератури Вступ Тема моєї курсової роботи: „Сучасне світове господарство.Інтеграція України у світове господарство.” Мета: Глибоке вивчення й розуміння даної теми, засвоєння матеріалу та висновки. Актуальність: Одним із найважливіших чинників розвитку людської цивілізації, безумовно,виявилася інтеграція.Вона актуальна як для економіки, самої держави, ток і для науки, людини, суспільства. Вже за одне це вона гідна детального вивчення. Інтеграція – найвищий ступінь розвитку міжнародних економічних відносин. В наш час дуже актуальною є проблема залучення України до ЄС,НАТО і т.д. Розвиток продуктивних сил України неминуче веде її до виходу на зовнішній ринок, до зростання міжнародних зв’язків і взаємопереплетення національних економік, сприяє інтернаціоналізації господарського життя. Предмет і об’єкт вивчення: Предметом вивчення є Україна.Об’єктом економіка України та світове господарство. Задачі курсової роботи: Для досягнення мети в даній курсовій роботі були виконані такі задачі: · Масимально розкрити суть інтеграції України; · Показати рівень сучасного розвитку світового господарства; · Проаналізувати користь економічних зв’язків України; · Дати характеристику поступової інтеграції українських підприємств у міжнародні економічні зв'язки, з одного боку, і залучення іноземних підприємців до діяльності в Україні— з іншого. · Зрозуміти суть міжнародного поділу праці · Зробити висновки про світогосподарські зв’язки · Показати рух робочої сили · Охарактеризувати інтернаціоналізацію економіки Я вибрала цю тему тому що вона стосується нашої країни.Інтеграція України дуже важлива для людства.Своєю курсовою роботою я хочу показати з якими країнами співпрацює Україна, якого рівня вона досягає на світовому ринку,що таке міжнародний поділ праці і яке відношення до нього має наша держава,який рух робочої сили.Кожен повинен знати, як розвивається Україна, які шляхи розв’язання проблем вона знаходить у тих чи інших ситуаціях.Тому ця тема близька для кожного із нас. 1. Світове господарство 1.1 Поняття світового господарства і закономірності його розвитку Тісна співпраця національних економік сприяла виникненню цілісного планетарного утворення, яке називають системою світового господарства. Світове господарство — це сукупність економік різних країн світу, які пов'язані між собою системою міжнародних економічних зв'язків і так чи інакше доповнюють одна одну. Таке взаемодоповнення національних економік — не чиясь воля, а вимога часу, умова економічного життя на цій планеті. Сучасних ознак світове господарство почало набувати на межі XIX і XX ст. Як сукупність національних економік, світове господарство функціонує завдяки наявності міжнародного поділу праці (МПП), існуванню міжнародних правових норм та угод, що визначають діяльність суб'єктів господарювання на усіх рівнях — національному, регіональному, всесвітньому. Країни світу по-різному забезпечені економічними ресурсами. Отже, різні держави мають різні передумови розвитку для різних галузей. Такі відносини зумовили виникнення міжнародного поділу праці. Міжнародний поділ праці передбачає спеціалізацію окремих країн на виробництві певних видів продукції, товарів та послуг залежно від місцевих умов і можливостей. До таких умов належать: дешеві природні ресурси, спеціалізація виробничих потужностей та трудових ресурсів, науково-технічної бази, зручні транспортні мережі тощо. Міжнародний поділ праці,як фактор розвитку світового господарства. Завдяки МПП зменшуються сумарні витрати національних господарств, оскільки він базується на доцільності виробляти продукцію у тій країні, де її виробництво пов'язане з найменшими витратами. Країни, які беруть участь у міжнародному поділі праці, обмінюються продукцією і користуються відповідно дешевшими товарами, ніж і якби це були товари, вироблені на місці. Наприклад, Україна, теоретично, могла б випускати і власні сучасні комп'ютери, але створення матеріальної та науково-технічної бази для їх проектування й випуску, і навчання персоналу, проведення рекламної кампанії та завоювання ринку вимагали б залучення таких великих коштів, що вітчизняні комп'ютери не витримали б конкуренції на світовому ринку через високу собівартість порівняно з комп'ютерами інших країн, де є всі необхідні умови для їх випуску. Водночас, Україна володіє потужною сировинною та виробничою базою для розвитку чорної й кольорової металургії, тому вона поставляє на світовий ринок метали, які є конкурентоспроможними через свою високу якість і доступні ціни. У зв'язку з цим виникає міжнародна спеціалізація — спрямування країни на випуск певного виду продукції. Спеціалізадія поділяється на міжгалузеву та внутрішньогалузеву. Найдавніший тип спеціалізації — міжгалузева. Скажімо, Франція здавна є лідером у виробництві високоякісних парфумів, Італія — венеціанського скла, Китай — порцеляни, Німеччина — автомобілів, Чехія — скловиробів, паперу для банкнот, олівців, пива та ін. Попит на всю цю продукцію залишається стабільним упродовж десятків, а то й сотень років, а якість — незаперечною. Міжгалузева спеціалізація зазвичай є предметною, тобто кінцевим результатом її є випуск готового виду продукції. 1.2 Інтернаціоналізація економіки Інтернаціоналізація економіки — формування, розвиток та поглиблення економічних взаємозв'язків між країнами завдяки відкритості національних економік.Інтернаціоналізація буває: внутрішня і зовнішня. Інтернаціоналізація виробництва (внутрішня). Міжнародний поділ праці та міжнародне усуспільнення виробництва знаходять конкретний вияв у міжнародній спеціалізації, кооперації, комбінуванні, концентрації виробництва тощо. Ці процеси формують важливий елемент господарського механізму на інтернаціональному рівні. Розвиток часткового поділу праці відбувається як у межах національних країн, так і в міжнародному масштабі (інтернаціоналізація одиничного поділу праці) через ринкові та позаринкові зв’язки між підприємствами, які виробляють взаємообумовлену продукцію. У зв'язку з цим у процесі міжнародного усуспільнення виробництва розвиваються сталі та тісні зв’язки між підприємствами, які кооперуються. Причому воно мало залежить від стихії товарного обміну на світовому ринку. Про сталість і зростаючий динамізм цих процесів свідчать дані про збільшення частин, вузлів і компонентів у загальному обсязі імпорту машин і устаткування у розвинутих країнах світу. Усе це свідчить про дію закону інтернаціоналізації виробництва, його різну інтенсивність у тих чи інших регіонах світового господарства. Він виражає процес переростання продуктивними силами і економічними відносинами меж національних країн та їх поступову інтернаціоналізацію у кожній із сфер суспільного відтворення (у безпосередньому виробництві, обміні, розподілі та споживанні). Щоб дати простір для дії цього закону слід, насамперед створити належні умови: розвинути транспортну інфраструктуру, розгалужену мережу інформаційних комунікацій, домогтися якісних змін у кредитно-валютній сфері, прийняти відповідні закони, усунути нестабільність у сфері національних, політичних, соціальних відносин, запровадити конвертовану валюту та ін. Інтернаціоналізація обігу (зовнішня). Дія закону інтернаціоналізації виробництва органічно пов’язана з процесами, які відбуваються на світовому ринку, зокрема з інтернаціоналізації ринку. У сфері торгівлі діє закон випереджаючого зростання зовнішньої торгівлі порівняно зі зростанням виробництва.Закон інтернаціоналізації обігу виражає поступову інтернаціоналізацію процесу купівлі – продажу товарів і послуг у межах регіональних економічних об’єднань і світового господарства і формування міжнародних ринкових відносин у сфері обігу. Випереджаючі темпи зростання світової торгівлі є важливим фактором зростання промислового та с/г виробництва, розвитку науково-технічного прогресу, підвищення ефективності та якості виробництва, посилення конкурентної боротьби на міжнародній арені. Ця конкурентна боротьба, у свою чергу, сприяє послабленню монополізму, зниженню цін на товари на національному ринку. У США, як відомо близько 75% промислового виробництва зазнає зовнішньої конкуренції. У тих галузях, де така конкуренція відсутня і протекціоністські заходи захищають підприємців від зовнішніх конкурентів, споживачів змушені витрачати значно більше грошей на купівлю місцевих товарів. 1.3 Міжнародна спеціалізація та кооперування виробництва МПП нерозривно пов’язаний з міжнародною спеціалізацією і кооперуванням виробництва, які є формами його прояву і його елементами. Під міжнародною спеціалізацією виробництва (МСВ) розуміють таку форму поділу праці між країнами, за якої концентрація однорідного виробництва збільшується на базі диференціації національних виробництв, виділення в самостійні (відокремленні) технологічні процеси, в окремі галузі виготовлення продукції понад внутрішні потреби. Визначальними моментами розвитку міждержавної спеціалізації є наявність запасів природних ресурсів, кліматичні умови, виробнича база та існуючий рівень технічного розвитку галузі, рівень внутрінаціональної спеціалізації МСВ розвивається в 2-х напрямках – виробничому і територіальному. Виробничий напрямок передбачає міжгалузеву та внутрішньогалузеву спеціалізацію, а також спеціалізацію окремих підприємств, компаній та об’єднань. У територіальному напрямку виділяють спеціалізацію окремих країн, груп країн та регіонів на виробництві певних видів продукції та їх частин для світового ринку. Основними формами прояву МВС є предметна, подетальна (по вузлова) та технологічна (постадійна) спеціалізації. Перша з них передбачає спеціалізацію підприємств різних країн на виробництві та експорті повністю закінченого і готового до споживання виробу. Подетальна спеціалізація базується на кооперації виробників різних країн у випуску вузлів та деталей, а технологічна – на здійсненні окремих стадій технологічних процесів виробництва товарів у межах єдиного технологічного процесу. Найрозвиненіші всі форми спеціалізації в машинобудуванні, приладобудуванні тощо. З розвитком МПП в МСВ виникли такі поняття, як “міжнародноспеціалізована галузь” та “міжнапродноспеціалізована продукція”. Перша з них характеризує ті галузі, які беруть найактивнішу участь в МПП. Для них характерно висока частка продукції на експорт та високий рівень на експорт та високий рівень внутрішньогалузевої спеціалізації. Міжнародноспеціалізована продукція – це продукція, яка є предметом двосторонніх та багатосторонніх угод про розподіл виробничих програм і за умови виготовлення в одній чи декількох країнах значною мірою задовольняє потреби світового ринку в ній. Другим елементом у МПП є міжнародне виробниче кооперування, тобто об’єднання зусиль виробників декількох країн у випуску видів товарів для світового ринку. Коопераційні зв’язки проявляються на всесвітньому міжгалузевому або внутрішньогалузевому рівнях. Міжнародна кооперація за своєю економічною природою уявляє собою продуктивну силу, що дозволяє досягати намічуваного суспільно корисного результату у сфері виробництва, наукових досліджень, збуту при менших затратах живої та уречевленої праці порівняно з необхідними для досягнення подібного результату у випадках, коли учасники діють поодинці. За сучасних умов можна виділити наступні форми міжнародної кооперації: -спільне виробництво; -підрядна кооперація; -поставки у рамках ліцензійних угод; -доповнення виробничих потужностей партнера; -поділ виробничих програм (спеціалізація); -організація спільних підприємств. Міжнародна спеціалізація і кооперування виробництва – більш розвинута форма міжнародного поділу праці. Оскільки являє собою взаємоув’язаний процес спеціалізації окремих країн, об’єднань, фірм і підприємств на виробництві окремих продуктів або частин продукції з кооперуванням виробників для спільного випуску кінцевого товару. Проте ця форма в першу чергу повинна базуватися на використанні прямих виробничих зв’язків, тісній взаємодії національних наукових і виробничих потенціалів, підвищенні рівня концентрації виробництва. 1.4 Суть і форми спільної підприємницької діяльності Спільною підприємницькою діяльністю (СПД) називають виробничо-господарську діяльність партнерів двох або декількох країн, змістом якої є кооперація у сферах виробництва й обігу, в науково-технічній, інвестиційній і сервісній областях.Спільною ознакою конкретних форм спільного підприємництва є необхідність узгоджувати економічні інтереси всіх учасників такого роду зв’язків, позаяк в основі партнерства лежить конфліктна ситуація нестиковка їхніх позицій (по загальному фонду, кадровій політиці, способам управління, виробничій та торговельній політиці, інструментам тактики і стратегії тощо), і забезпечувати рух товарів (послуг) від виробників до споживачів. В основі цієї діяльності лежить об’єднання зусиль, фінансових коштів і матеріальних ресурсів, довготермінова гарантія збуту товарів, систематичне оновлення продукції, науково-виробнича і торговельна кооперація, участь у прибутку, поділі технічних, інвестиційних і комерційних ризиків. Існують різноманітні форми СПД : -обмін технологіями та послугами з наступним розподілом програм випуску продукції та іхньої реалізації; -концесії, тобто передача іноземцям на певних умовах і на певний строк права експлуатації лісів, надр, піприємств тощо; -консорціуми, тобто тимчасові союзи фірм або організацій різних країн, метою яких можуть бути різні види їх скоординованої підприємницької діяльності; -акціонерні товариства за участю різнонаціонального капіталу; -компанії з виробничо-збутовою діяльністю; -міжнародні економічні організації різних видів – міжурядові та міждержавні економічні організації; -міжнародні господарські організації, об’єднання і товариства; -спільні підприємства за участю фірм або організацій різних країн, які створюються для спільного виробництва, збуту продукції, здійснення науково-дослідницьких робіт, будівництва, технічних консультацій, технічного сервіса, надання транспортних, фінансових, страхових послуг, обслуговування побутової сфери, -вільні економічні зони в різних модифікаціях, тобто обмежені території, в яких діють особливо пільгові економічні умови для іноземних та національних підприємців. Для змістовного боку спільного підприємництва найбільш характерним є забезпечення доступу до нових технологій, їхня швидка “утилізація” в інтересах модернізації і реконструкції виробництва та прискорена його комерціалізація, з тим, щоб максимально задовільнити вимоги споживачів (користувачів); адаптування національного співробітництва у сфері послуг на комерційних засадах у формах лізингу, інжінірингу, консалтингу. 1.5 Рух робочої сили Міжнародна міграція робочої сили — переміщення працездатного населення з однієї країни в іншу з метою пошуку роботи, нових сфер застосування своїх здібностей,кращих умов життя. З погляду соціально-економічної форми міжнародна міграція робочої сили означає процес формування її інтернаціональної вартості, а також певну сукупність відносин економічної власності між різними суб'єктами з приводу привласнення створеного нею необхідного та додаткового продукту. Як показав тривалий досвід формування інтернаціональної вартості робочої сили в країнах ЄС, така вартість утворюється на основі середніх для даного регіону рівнів освіти та кваліфікації працівників, середньої складності праці, середніх умов відтворення робочої сили нормальної якості. Виявом цього процесу є вирівнювання заробітної плати на середньому (а не нижчому і вищому рівнях) для ЄС рівні, на який впливає не лише інтернаціональна вартість даного товару, а і його ціна. Остання, у свою чергу, може відхилятися вгору і донизу від вартості залежно від попиту і пропозиції на даний товар, економічної кон'юнктури загалом та інших чинників. Щорічно в пошуках роботи, ліпших умов життя нині емігрує майже 25 млн осіб. Це свідчить про переміщення центру міграції робочої сили із США в Західну Європу. Рисою міжнародного руху робочої сили в сучасних умовах є послаблення стихійності та посилення урегульованості даного процесу з боку як окремих національних країн, так і міжнародних організацій. Крім того, постійно зростають масштаби нелегальної еміграції. Так, щорічний потік нелегальних емігрантів у США перевищує 1 млн осіб. Як і будь-яка форма міжнародних економічних відносин, міжнародна міграція робочої сили має позитивні та негативні наслідки. До позитивних у країні експортері робочої сили належать: зменшення безробіття; набуття емігрантами нових знань і досвіду; поліпшення їх (та членів їх сімей) умов життя; отримання країною-експортером додаткового джерела валютних доходів у формі грошових переказів від емігрантів, а отже поліпшення її платіжного балансу (до того ж, повертаючись після еміграції до себе в країну, наймані працівники привозять цінностей і заощаджень на суму, яка приблизно дорівнює їх грошовим переказам). До негативних наслідків країни-експортера належить насамперед відтік кадрів високого рівня освіти та кваліфікації. Щоб послабити негативний вплив цих процесів і посилити позитивні риси, використовують державне регулювання. Державне регулювання міжнародної міграції робочої сили — певна сукупність форм і методів цілеспрямованого впливу на міграційний рух працездатного населення з метою його пристосування до потреб національної економіки, насамперед для потреб розширеного відтворення крупного капіталу. Для регулювання чисельності емігрантів використовується показник еміграційної квоти, який щороку розраховується і затверджується. При цьому враховуються статево-вікова структура, рівень освіти, рівень безробіття, наявність ринку житла та інші параметри. Країни — експортери робочої сили також намагаються впливати на міжнародну міграцію працівників. З цією метою здійснюється регулювання обсягів еміграції та якісного складу емігрантів (деяких з них обмежують в еміграції за умов нестачі кваліфікованих і висококваліфікованих спеціалістів, за несприятливої демографічної ситуації); еміграція використовується як засіб залучення валютних ресурсів в економіку країни (відкриваються валютні рахунки з наданням вищих відсоткових ставок, створюються вигідніші умови для використання цих коштів, ставиться вимога про переказ у країни певної частки зарплати та ін., залучається частина коштів посередницьких організацій тощо). Тенденції розвитку ММРС: — головний напрям міграції робочої сили: з країн, що розвиваються, та країн із перехідними економіками у найрозвиненіші країни; — активізація міграційних процесів із однієї розвиненої країни в іншу; — посилення міждержавних переселень у межах країн, що розвиваються; — пожвавлення маятникової міграції між країнами з перехідними економічними системами; — виникнення нової форми міграції робочої сили — міграції науково-технічних кадрів; — посилення тенденції "втеча умів" із країн з перехідними економіками та країн, що розвиваються, у розвинені країни; — утворення нових привабливих міграційних центрів на Близькому Сході (Саудівська Аравія, Бахрейн, Кувейт, Ізраїль), у Латинській Америці (Аргентина, Бразилія, Венесуела), у Південно-Східній Азії (Японія, Гонконг, Тайвань, Сінгапур); — зростання частки "молодої міграції"; — розширення обсягів нелегальної міграції, зумовлене жорсткішою міграційною політикою США і країн Західної Європи, які прагнуть обмежити приплив іноземної робочої сили. 1.6 Міжнародний поділ праці 1.6.1 Суть та фактори розвитку міжнародного поділу праці Міжнародний поділ праці (МПП) – це найвищий ступінь розвитку суспільно-теориторіального поділу праці між країнами, основою якого є економічно вигідна спеціалізація окремих країн і обмін випущеною продукцією визначеної кількості та якості. У країнах, які широко використовують можливість брати участь в МПП, як правило, вищі темпи економічного розвитку. Серед чинників розвитку МПП треба відзначити: · природно-географічні умови; · технічний прогрес; · соціально-економічні умови. Розвиток технічного прогресу призвів до зменшення значення природно-географічних умов, надавши можливість використати переваги науково-технічних досягнень, розвитку науки і техніки. Нова модель економічного розвитку набула таких характерних рис: · почав переважати інтенсивний тип економічного зростання; · з’явилися нові галузі промисловості та швидко модернізувалися діючі; · скористався виробничий цикл; · розширилася сфера послуг (особливо банківських і страхових). Паралельно з НТП у МПП значну роль почали відігравати і соціально-економічні умови: · досягнутий рівень економічного і науково-технічного розвитку; · механізм організації національного виробництва; · механізм організації зовнішньоекономічних відносин. На сучасному етапі вплив перших чинників на МПП вирівнявся, а відмінності в соціально-економічних умовах різних країн набувають вирішального значення. Грандіозні економічні, політичні та соціальні процеси останніх десятиліть суттєво вплинули на МПП. Головним напрямком його розвитку стало розширення міжнародної спеціалізації і кооперування виробництва. Вони є формами МПП і виражають їх суть. Розвиток МПП обумовлює необхідність підвищення продуктивності праці і зниження витрат виробництва. Реалізація переваг МПП забезпечує країні в процесі обміну отримання різниці між міжнародною і внутрішньою ціною експортованих товарів та послуг, а також економію внутрішніх витрат від скорочення національного виробництва внаслідок використання дешевого імпорту. Важливою передумовою розвитку МПП є міжнародний поділ інших факторів виробництва – землі, капіталу, технології. Будь-яка країна виробляє той чи інший товар, якщо вона має такі фактори виробництва, які дають їй змогу виробляти цей товар з більшою ефективністю, ніж іншій. Земля, праця, капітал, технологія є однаково важливими факторами для виробництва будь-якого товару. Сучасний етап розвитку МПП характеризується: — розвитком спеціалізації та кооперування виробництва наукомісткої продукції, прогресивних технологій, що зумовлює деіндустріалізацію промислово розвинених країн (скорочення у їхніх структурах виробництва базових, галузей); — поглибленням спеціалізації у сфері науково-технічних знань та інформації; — інтернаціоналізацією сфери послуг, тісним переплетінням продажу послуг з виробництвом та збутом товарів, експортом капіталу, обміном інформацією; — загостренням конкуренції на міжнародних ринках, глобалізацією її змісту, зростанням значення інтернаціональних конкурентних переваг. 1.6.2 Економіка України в системі міжнародного поділу праці У сучасних умовах, локальні економіки окремих країн поступово втрачають потенції саморозвитку і все більше інтегруються в загальнопланетарний організм.Прогрес кожної країни тісно пов’язаний з рівнем і характером її взаємодії з іншими державами. Включення економіки країни у міжнародний поділ праці дасть можливість значно посилити позиції України в світовому співтоваристві. Міжнародний поділ праці, система світогосподарських зв’язків передбачають використання так званих конкурентних переваг.Кожна країна, виходячи із своїх конкретних умов, використовує ті чи інші переваги. Мета такого виробу полягає в тому, щоб виробляти і експортувати товари, що користуються попитом на світовому ринку і виготовлення, яких у даній країні вимагає мінімальних затрат, а реалізація – забезпечує максимальну різницю між світовими цінами й виробами виробництва. Неоднозначне положення України у міжнародному територіальному поділі праці пояснюється впливом низки передумов, насамперед природних, демографічних, історико-економічних, геополітичних. Природні передумови. На відміну від найбільших країн світу (Росія, США, Китай, Канада) Україна не забезпечує себе повністю мінеральними ресурсами, проте вона має значний природно-ресурсний потенціал і в цьому відношенні знаходиться у більш вигідному положенні, ніж деякі економічно розвинуті країни (Японія, Італія). Загалом, за природними ресурсами наша країна перебуває у стані певної рівноваги: дефіцит (а отже, імпорт) одних видів ресурсів компенсується достатньою кількістю інших, не менш важливих. Демографічні передумови. Маючи 50,5 млн чол. населення, Україна використовує значні трудові ресурси й потенційно широкий ринок збуту споживчих товарів. У працездатному віці знаходиться 56% населення, у суспільному виробництві зайнято 25 млн працівників. Трудові ресурси країни характеризуються високим рівнем кваліфікації та освіти; питома вага фахівців з вищою та середньою освітою становить 29%, усе доросле населення освічене. У 159 вищих навчальних закладах навчається понад 800 тис. студентів. Високий професійний рівень трудових ресурсів, наявність розвинутої науково-дослідної бази сприяє виробництву складної, наукомісткої продукції, що користується попитом на світових ринках. Що стосується внутрішнього ринку збуту споживчих товарів, у тому числі імпортних, то він формується не тільки простою чисельністю населення, але і його купівельною здатністю. З покращанням добробуту народу купівельна спроможність зростатиме і ринок України приваблюватиме закордонних виробників товарів народного споживання. Геополітичні передумови. Економіко-географічне положення України досить вигідне для активної участі у міжнародному територіальному поділі праці. Вона розташована поблизу економічно високорозвинутого регіону Західної Європи, у безпосередній близькості до Росії, Білорусії та країн Східної Європи. Морським шляхом вона пов'язана з Середземномор'ям, Близьким Сходом та країнами басейну Індійського океану. Через Україну проводять важливі транзитні магістралі (залізниці та автомобільні дороги, нафтопроводи й газопроводи) з країн СНД до Європи та чорноморських портів. Особливість сучасної геополітичної ситуації в Україні полягає в тому, що зв'язки з країнами СНД зазнають змін через нові реалії в галузі економічного і політичного суверенітету та орієнтацію на світові ціни. Одночасно поліпшились перспективи для економічної співпраці України з економічно розвинутими країнами, причому не тільки Європи, але й США, Японією, Канадою. З'явилась можливість проводити активнішу торговельну політику стосовно країн, що розвиваються, особливо на Близькому та Середньому Сході, в Південній та Південно-Східній Азії. Ці регіони можуть постачати нам нафту, бавовну, джут, чай каву, натуральний каучук в обмін на метал, машини та обладнання, зерно, цукор, тобто товари, попит на які у цих країнах та регіонах розширюється. 2. Світовий ринок товарів 2.1 Світогосподарські зв’язки Характеристика сучасної організаційно-економічної структури світового господарства На глобальному рівні механізми управління й регулювання міжнародних економічних відносин найповніше представлені у системі Організації Об'єднаних Націй (ООН). Цими питаннями займаються, зокрема, Економічна й Соціальна рада (ЕКОСОР) та Комітет з економічних і фінансових питань ООН. У 1974 р. на II сесії Генеральної Асамблеї ООН було ухвалено Декларацію і Програму дій щодо вдосконалення міжнародного економічного порядку та Хартію економічних прав і обов'язків держав.Ці документи є визначальними у формуванні міжнародної економічної політики всіх держав світу. Глобальне економічне регулювання здійснюють також Між Емблема ООН,Міжнародний валютний фонд (МВФ), Штаб-квартира ООН. Світовий банк (МБРР), Світова організація торгівлі (СОТ). Організаційно-економічну структуру сучасного світового господарства визначає поєднання регіональної та функціональної підструктур. Регіональна підструктура світового господарства представлена економічними об'єднаннями країн, що грунтуються на територіальному принципі і мають на меті розв'язання широкого кола економічних проблем. До неї належать міждержавні регіональні загальноекономічні об'єднання та регіональні економічні комісії Орга-нізації Об'єднаних Націй (ООН). Функціональна підструктура представлена міждержавними економічними організаціями з певних питань функціонування світового господарства. Це спеціалізовані економічні об'єднання ООН із загальнофункціональних та галузевих напрямів, міждержавні галузеві організації, міжнародні галузеві організації підприємців, міжнародні кооперативні організації. У регіональній підструктурі виділяють економічні інтеграційні об'єднання, які діють на основі комплексу спільних економічних інтересів. Життєздатність цих об'єднань забезпечують також географічна і культурна близькість, природний фактор, спільність наукових інтересів різних країн району. Економічний та екологічний аспекти сучасного етапу розвитку науки і техніки розширюють сферу взаємних інтересів. Організаційно-економічні умови, міждержавна уніфікація суспільних потреб сприяють створенню передумов для спільних дій. З міждержавних регіональних економічних об'єднань у Європі можна виділити: EC, EFTA, NAE. У ЄС (Європейське Співтовариство, з 1 січня 1994 р. - Європейський Союз), до складу якого входять Німеччина, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Великобританія, Данія, Ірландія, Греція, Іспанія, Португалія, Швеція, Фінляндія і Австрія, переважають доцентрові тенденції. Сьогодні цей Союз трансформується в цілісне господарсько-політичне утворення: здійснюється поступовий перехід від національних економічних структур до цілісної євроекономіки. Досить стійкою щодо протистояння зростанню протекціоністських тенденцій у міжнародній торгівлі зарекомендувала себе EFTA (Європейська асоціація вільної торгівлі), в якій з 1995 р. залишилися Норвегія, Швейцарія, Ісландія. Спільною рисою всіх членів організації є висока частка зовнішньої торгівлі в економіці. Звідси й інтерес до ліквідації перешкод у розвитку торгівлі. Для виконання функцій посередника в експорті в інші країни надлишку продукції скандинавських оптових товариств, а також частини продукції споживчих кооперативів (переважно сільсько-господарських) Данія, Норвегія, Швеція, Фінляндія утворили NАЕ (Скандинавський кооперативний експорт). Ця організація займається також експортом меблів, що виготовляють на кооперативних підприємствах цих країн, у Німеччину, Японію, Великобританію і США. Регіональні економічні комісії OOН (ЕСЕ - Економічна комісія для Європи; ESCAP - Економічна і соціальна комісія для Азії і Тихого океану; ЕСА- Економічна комісія для Африки; ECWA - Економічна комісія для Західної Азії; ECLA - Економічна комісія для Латинської Америки) покликані сприяти економічному розвитку і співробітництву країн відповідного регіону, проводити дослідження, розробляти рекомендації урядам своїх країн. У функціональній підструктурі сучасного світового господарства слід виділити спеціалізовані економічні об'єднання ООН: 1) ACC - Адміністративний комітет з координації, постійний орган ООН, який здійснює взаємозв'язок і координує роботу із спеціалізованими закладами системи ООН і Міжнародним агентством з атомної енергії (IAEA); 2) UNPC - Комісія OOН з питань народонаселення, що займається проблемами демографії та демографічної статистики в міжнародному масштабі; 3) СТС - Комісія OOН з транснаціональних корпорацій (ТHК), основні функції якої поляга-ють у всебічному і глибокому аналізі питань, пов'язаних з діяльніс-тю ТНК, з метою вивчення можливості вироблення спільної угоди між зацікавленими сторонами; 4) CDR - Комітет з планування розвитку; 5) CNR - Комітет з природних ресурсів; 6) ESCAP Statis-tical Committee - організація, покликана подавати допомогу краї-нам регіону Азії і Тихого океану в становленні та розвитку національних статистичних служб, а також розробляти рекомендації з питань статистичної методології та проведення статистичних опитувань; 7) ILO - Міжнародна організація праці, головними завданнями якої є сприяння поліпшенню умов праці, регламентація робочого часу та набору робочої сили, боротьба з безробіттям, гарантія зарплати, що забезпечує задовільні умови життя, захист працівників від професійних захворювань та нещасних випадків тощо; 8) PCNIDS - Підготовчий комітет для нової міжнародної стратегії розвитку, який складав проекти Міжнародної стратегії розвитку на 1981-1990 рр. і 1991-2000 рр. з метою сприяння соціально-економічному прогресу в країнах ринкової економіки, що розвиваються, а нині і в країнах, що переходять до ринку, забезпечення їхньої рівноправної й ефективної участі у виробленні та реалізації всіх рішень і постанов у сфері міжнародного економічного співробітництва; 9) Програма розвитку ООН, що є основним каналом надання багатосторонньої технічної та доінвестиційної допомоги (направлення експертів, поставки устаткування, підготовка національних кадрів тощо) країнам ринкової економіки, що розвиваються, та країнам, що переходять до ринку. Крім спеціалізованих до функціональної структури належать галузеві економічні об'єднання в рамках OOН, а саме: IAEA - Мінародне агентство з атомної енергії; UNIDO - Організація 00Н з питань промислового розвитку; FAO - Продовольча і сільсько-господарська організація OOН; ICAO - Організація міжнародної цивільної авіації; UNCTAD - Конференція OOН з торгівлі і розвитку, яка займається всією сукупністю питань сприяння розвитку міжнародної торгівлі на рівноправній і взаємовигідній основі; IBRD - Міжнародний банк реконструкції і розвитку; IMF - Міжнародний валютний фонд; WHO - Всесвітня організація охорони здоров'я; WIPO - Всесвітня організація інтелектуальної власності та ін. Міждержавні галузеві організації також входять до функціональної структури сучасного світового господарства. Серед них чільне місце посідають EURATOM - Європейське товариство з атомної енергії; ECSC - Європейське об'єднання вугілля і сталі; OPEC - Організація країн - експортерів нафти; AOAD - Арабська органі-зація сільськогосподарського розвитку; ICO - Міжнародна організація з кави; ECAC - Європейська конференція цивільної авіації; IOSC "Intelsat" - Міжнародна організація супутникового зв'язку; GATT - Генеральна угода з тарифів і торгівлі; ADB - Азіатський банк розвитку; ALAB - Арабо-Латиноамериканський банк; EBRD - Європейський банк реконструкції і розвитку. У функціональній структурі діють також і міжнародні галузеві об'єднання підприємців: SITA - Міжнародне товариство авіаційного електрозв'язку; ISMA - Міжнародна асоціація виробників фосфатів; IRU - Міжнародний союз автомобільного транспорту; IUMI - Міжнародний союз морського страхування та багато інших. 2.2 Ринкова модель для України Особливістю економіки України є те, що перед початком ринкових трансформацій вона була адміністративно-командною, характерною рисою якої був тотальний монополізм. Багато підприємств виробляли 60— 100 % певного виду продукції. Така монополія не є ринковою. Вона не передбачає конкуренції, ринкових відносин, робить господарюючим суб'єктом систему державних установ, а підприємства виконують лише виробничі функції. Економіка країни була великомасштабною, з незавершеним циклом виробництва, в ній домінували важка промисловість, воєнно-промислове виробництво і видобувні галузі. Це зумовило нестачу товарів народного споживання, з одного боку, і технічну та технологічну відсталість — з другого. Країна відчуває велику потребу в нафті та газі, які вона змушена купувати, а це спричиняє проблеми з торговельним балансом, перекоси у цінах на внутрішньому ринку. Створення достатньої кількості підприємств в Україні, які б сформували конкурентне середовище, може відбуватися двома шляхами: реформуванням існуючих підприємств і створенням нових. Перший шлях передбачає демонополізацію, роздержавлення і приватизацію, залучення вітчизняних та іноземних інвестицій для структурної перебудови підприємств, диверсифікацію. Другий — сприяння розвитку малого й середнього бізнесу; залучення вітчизняних та іноземних інвестицій для створення нових підприємств і реструктуризації старих. Ураховуючи те, що Україна має могутній індустріальний і науково-технічний потенціал, підготовлені кадри, недоцільно обирати модель ринкової економіки, в якій переважає дрібна приватна власність, а економіка регулюється тільки ринковими законами. Цей шлях був би не прогресом, а регресом. Модним є так званий лібералізований підхід, згідно з яким, якщо не заважати економіці розвиватися природним шляхом, то Україна незабаром вийде на світовий ринок. Орієнтиром для України при переході до ринкової економіки мають бути сучасні розвинені країни, для яких характерна економіка, що грунтується на різних формах власності за домінування корпоративної власності, з притаманними їй високим соціальним захистом населення і соціальною орієнтацією економічного розвитку. Україна має будувати таку модель ринкової економіки, яка найбільше відповідатиме особливостям її розвитку, структурі економіки, географічному положенню, менталітету народу. Для України найприйнятнішою є модель соціально орієнтованого ринку, який підпорядковуватиме діяльність своїх функціональних структур задоволенню матеріальних і духовних потреб людини.Важливо обрати правильний шлях переходу до ринку. Еволюційний шлях переходу до ринку грунтується на поетапному і поступовому введенні ринкових відносин упродовж тривалого періоду (10—15 років). Прискорений шлях, або «шокова терапія», приваблює тим, що мета досягається швидко (за 400—500 днів, 2—3 роки). Сутність його полягає в тому, що на основну масу товарів та послуг відразу вводять вільні ціни. Зростання їх обмежується здійсненним гранично жорсткої фінансово-кредитної політики. Вона є ключовим елементом цього варіанта. Максимально скорочується державний сектор. Соціальна підтримка населення встановлюється на мінімальному рівні. Прихильників «шокової терапії» у нашій країні було вдосталь, як і радників з різних західних шкіл, зокрема чиказької (монетаристської школи), на яку покладалося найбільше надій. Проте всі вони, по-перше, не враховують відмінностей між Україною та іншими країнами, між селянином, сформованим колективним веденням господарства, і фермером, який працює у ринковому середовищі, тощо. По-друге, вони всі без винятку піклуються не про інтереси України, а про свої власні інтереси, інтереси своїх компаній, країн. По-третє, монетаризм у його класичному розумінні зводиться до вільного ринку, де рівновага у суспільстві досягається за рахунок грошової політики, вільного ціноутворення. У наших умовах багато рівневого монополізму (власності, технології, управління) це зумовило б руйнацію економіки, дестабілізацію суспільства. Засади ринкової економіки в Україні мають уводитися прискорено, проте не шоковим шляхом. Світовий ринок – (world market) – сфера стійких товарно-грошових відносин між країнами, основою яких є міжнародний поділ праці і інші фактори виробництва.Це є розвинена сфера товарного обміну, що ґрунтується на МПП. Світова торгівля — форма МЕВ, що ґрунтується на глибокому МПП, спеціалізації окремих країн на виробництві окремих товарів та послуг згідно з їхнім техніко-економічним рівнем, природними, географічними та іншими умовами.(Таб.Порівняльна характеристика національного і світового ринків) Таблиця 1. - Порівняльна характеристика національного і світового ринків
Особливості сучасного етапу розвитку світової торгівлі: — перевищення темпів зростання світової торгівлі над темпами зростання ВВП; — зміна структури товарообігу світової торгівлі за рахунок зростання питомої ваги продукції переробної промисловості; зниження частки сировинних товарів; — щорічне оновлення більш ніж на третину асортименту продукції обробних галузей, насамперед електроніки; — зростання частини взаємної торгівлі індустріально розвинених країн; — зростання темпів торгівлі машинами та обладнанням на базі поглиблення міжнародного виробничого кооперування; — розвиток ринку наукомісткої продукції, патентів, ліцензій, ноу-хау; — множинність цін; — зростання питомої ваги та значення світового ринку послуг. Світовий ринок характеризується наступними основними рисами: — він є категорією товарного виробництва, який виходить в пошуках збуту своєї продукції за національні рамки; — він проявляється в міждержавному переміщенні товарів, які знаходяться під впливом не тільки внутрішнього, але й зовнішнього попиту і пропозиції; — він оптимізує використання факторів виробництва, підказуючи виробнику в яких галузях і регіонах вони можуть бути використані найбільш ефективно; — він виконує функцію (санубальна), яка дозволяє забраковувати з міжнародного обміну товари і часто їх виробників, які не в змозі забезпечити міжнародний стандарт якості при конкурентних цінах; — на ньому існує особлива система цін – світові ціни. Виступаючи сферою міждержавного обміну товарами, світовий ринок має зворотній вплив на виробництво, показуючи йому, що, скільки і для кого треба виробляти. Світовий ринок: — світовий ринок – це сфера міжнародного балансу попиту та пропозиції на товари, які експортуються та імпортуються країнами; — обсяги експорту визначаються обсягами надлишкової пропозиції товару, обсяги імпорту – обсягами надлишкового попиту на товари; — факт наявності надлишкової пропозиції та надлишкового попиту на міжнародному ринку встановлюють, порівнюючи внутрішні рівновагові ціни на однакові товари у різних країнах; — ціна за якою здійснюється міжнародна торгівля, знаходиться між мінімальною та максимальною внутрішніми цінами рівноваги, які існують у країнах до початку торгівлі; — з одного боку, зміна світової ціни веде до зміни кількості товарів, які експортуються га імпортуються на світовому ринку, з іншого – зміна кількості експортованих та імпортованих товарів призводить до зміни світової ціни. 2.3 Світовий ринок непродовольчих товарів Світовий ринок товарів споживчого призначення задовольняє попит населення на непродовольчі товари: одяг, взуття, побутову техніку, товари побутової хімії, спортивні, туристичні товари, а також товари естетичного та духовного Значення. Світовий ринок товарів побутового призначення є сферою товарно-грошового обміну між країнами, який базується на міжнародному поділі праці у виробництві цих товарів. Міжнародна спеціалізація виробництва сприяє удосконаленню випуску товарів, накопиченню капіталу для втілення науки і техніки, що забезпечує конкурентну спроможність товарів. Розвиток сучасного наукомісткого виробництва суперпобутових товарів (аудіо-, відеотехніки, персональних комп’ютерів,електротоварів, кухонних комбайнів, мікрохвильових печей та ін.) зумовлює подетальну та постадійну технологічну спеціалізацію, економічну інтеграцію країн, функціонування транснаціональних корпорацій з широкою мережею численних філіалів, що охоплюють десятки країн /напр., японська "Соні",голландська "Філіпс", американська "Еппл”. Міжнародна стратегія малого та середнього підприємництва виробництва товарів споживчого призначення рекомендована для країн з перехідною економікою, у тому числі України. Міжнародна торгівля товарами споживчого призначення динамічно розвивається, удосконалюється товарна структура, покращується асортиментний склад. Частка товарів споживчого призначення змінилась відповідно з 40 до 30%, хоч абсолютний обсяг товарообігу даної групи товарів зростає, зрушується структура. Частка продовольчих товарів має тенденцію до зменшення обсягів, а група промислових товарів - до її збільшення. В групі промислових товарів обсяги продажу традиційних товарів - одягу, взуття, текстильних виробів поступаються перед швидко зростаючим збутом нових побутових супертоварів - побутової електронної апаратури, легкових автомобілів, засобів зв’язку, побутової хімії. У групі продовольчих товарів домінує попит на товари глибокої технологічної обробки, четвертої гами товарів, готових до споживання, кондитерські вироби, землеробства. Виділяють три групи країн за рівнем споживання одягу: 1) країни з високою купівельною спроможністю, значними обсягами споживання одягу: Німеччина, Франція, Італія, Австрія, Швеція, Бельгія, Голландія, Люксембург. 2) країни з середнім рівнем прибутків та споживання одягу: Великобританія, Ірландія, Ісландія; 3) країни з низьким рівнем прибутків, невеликим обсягом споживання одягу: Греція, Португалія, Іспанія. Країни з перехідною економікою мають обмежені експортні ресурси і пасивне торговельне сальдо, імпортують переважно європейські та азіатські текстильні товари. Україна експортує традиційні текстильн товари,української вишивки - блузи, сорочки, рушники, скатерки, виходить на ринок сучасної української моди. Слабка конкурентна спроможність українських товарів змушує країну будувати нову модель зовнішньої торгівлі з пошуками нових торговельних партнерів з імпорту сировини (бавовни, вовни) та напрямків експортно-імпортних потоків готових товарів. Світовий ринок взуття забезпечує потреби населення у взутті робочого, спортивного, туристичного, рекреаційного, домашнього, професійного, ортопедичного призначення. Світове виробництво взуття досягнуло 8,5 млрд. пар, що в розрахунку на душу населення становить 1,7 пари. . Перше місце у світі з виробництва взуття посідає Італія. 2.4 Світовий ринок товарів тривалого користування Серед промислових товарів, призначених для особистого споживання, виділяють специфічну групу товарів культурно-побутового та господарського вжитку. До культурно-побутових товарів відносять побутову . електронну апаратуру (телевізори, магнітофони, відеотехніку, персональні комп’ютери, калькулятори), годинники, фотоапаратуру, інше; до господарських товарів -холодильники, пральні машини, мікрохвильові печі, пилососи, широку гаму інших електропобутових приладів. Наведені товари, а також легкові автомашини, катери, яхти, спортивно-туристський інвентар в економічній літературі називають товарами тривалого користування, оскільки розглянутий у часі період їхнього споживання визначає особливості ринку цих товарів. Більшість вказаних товарів є складними технічними виробами, і їхнє виробництво в основному сконцентровано на підприємствах машнобудування, приладобудування, електроніки і електротехніки. Разом з іншими видами машин, обладнання, транспортних засобів культурно-побутові і господарські товари являють собою не тільки найбільш завершений вид продукції серед готових виробів, але й характеризують науково-технічний потенціал і рівень розвитку країн-виробників, оскільки саме в ці товари закладено найбільш кваліфіковану працю, яка на світовому ринку оцінюється найвище. Більшість сучасних побутових машин і приладів оснащуються мікропроцесорами і мікро-ЕОМ. Світовий ринок товарів тривалого користування характеризується гострою конкуренцією. Так, в США 70% цих товарів зіткається з конкуренцією іноземних виробників як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках. У США імпорт складає 60% вартості радіо- і телеапаратури, мотоциклів, велосипедів, що продукуються в цій країні, а також 19% - автомобілів. Для міжнародної торгівлі цими товарами характерні більш високі темпи зростання порівняно з виробництвом. Торгівля товарами тривалого користування розвивається випереджаючими темпами і відносно до всього зовнішньоторговельного, обігу головних індустріальних країн світу. Визнаними лідерами у виробництві побутової електроніки є США, Японія, Німеччина, частка яких складає більш як 60% обсягу виробництва цих товарів у світі. Приблизно така сама частка цих країн у світовому експорті. Технічні товари тривалого користування в міжнародній торговельній практиці продаються і купуються переважно у вигляді готових до вжитку виробів, але все частіше практикують поставки їх у розібраному вигляді для наступного складання в країні-покупцеві, а також поставки у межах коопераційних угод вузлів, деталей, окремих частин або запасних частин для технічного обслуговування і ремонту. Поставки побутових технічних товарів у розібраному вигляді (автомобілі, телевізори, аудіо- та відеотехніка, персональні комп’ютери) здійснюються в основному на ринки країн, що захищені високими митними тарифами від імпорту готової продукції в інтересах національних продуцентів таких товарів. Така практика веде до створення відповідних національних підприємств та компаній, діяльність яких спрямована на поступове опанування виготовлення вузлів, деталей та на зменшення імпортної частки в готовому виробі. Новою формою зовнішньоторговельного сервісу у сфері побутової техніки є практика "системного продажу", коли покупцеві пропонується основний виріб і різні комплектуючі та супутні товари. Системний продаж не тільки збільшує виручку, але й є більш привабливим для покупця, ніж пропозиція розрізненого побутового приладдя. Одним з найважливіших товарів на світовому ринку товарів тривалого користування є побутова електронна апаратура. Від ринків інших побутових технічних товарів цей ринок відрізняється більшим динамізмом розвитку виробництва і збуту, оновленням і розширенням гами виробництва виробів, що надходять у торгівлю. Крім того, дана апаратура є технічно одним з найбільш складних видів споживчих товарів, що зумовлює необхідність підвищення витрат на розробку і освоєння виробництва. Ринок побутової електроніки характеризується великомасштабним виробництвом, високими темпами розвитку технічного прогресу, зростанням продуктивності праці, значними витратами на наукові та дослідні роботи. Побутова електроніка е одним із основних видів електронного обладнання, її частка у вартості виробництва і експорту всієї електронної галузі в індустріальне розвинутих країнах складає 1/5, а в усій продукції машинобудування -більше 3%. На товари цієї групи припадає 3% загальних витрат споживачів у західних країнах і 15% витрат на придбання товарів тривалого користування. Для ринку побутової, електроніки індустріальних країн є характерним його насичення багатьма видами. Показник насичення ринку певним товаром визначається відношенням кількості родин, що мають цей товар, до загальної кількості родин у країні. Щодо кольорових телевізорів середній рівень насичення в Західній Європі перевищує 85%. В США 94% родин мають один кольоровий телевізор і 50% - два. Рівень насиченостівідеомагнітофонами досяг в США - 50%, у Великобританії -45%, в Німеччині і Голландії - 40% . Домінуюче становище на світовому ринку побутової електроніки належить США, Японії, деяким країнам Західної Європи. В останнє десятиріччя на цьому ринку з’явилась і з успіхом конкурує з названими країнами продукція південнокорейських та китайських виробників. Серед господарських товарів тривалого користування один з найбільших - ринок побутової холодильної техніки. Цю техніку - холодильники і морозильники - випускають зараз більше ніж в 60 країнах світу. Найбільші зарубіжні виробники - США, Японія, Італія, Німеччина, Південна Корея, Бразилія, Китай, Великобританія. Світовий ринок контролюють сім провідних фірм: "Електролюкс - Зануссі" /Швеція - Італія/ з річним обсягом виробництва 10,7 млн. шт., "Дженерал Електрик" /США/ - 5,2, "Уірлпул" /США/ - 5,1, "Мацусіта" /Японія/ - 4,5, "Бош-Сіменс" /ФРЩ- 3,7, "Томсон-Бранд" /Франція/ - 1,8 млн. шт. Асортимент холодильників, що виробляється західноєвропейськими фірмами, в основному представлений двох- і трьохкамерними моделями. В США і Японії 60% випуску складають холодильники типу "шафа" . 2.5 Світовий ринок продовольчих товарів Абсолютний обсяг світової торгівлі продовольчими товарами зростає,але темпи його розвитку більш повільні, ніж у групі промислових товарів споживчого призначення. Світові ціни на продовольчі товари мають понижувальну тенденцію в порівнянні з швидким зростанням цін на промислові споживчі товари. На частку країн ОЕСР припадає 55% світового товарообігу продовольчих товарів при населенні, яке становить 18% від населення планети. Країни, що розвиваються концентрують більше половини світового населення, а частка їх у світовій торгівлі становить 30%. Тільки 15% світового товарообігу продовольчих товарів належить східноєвропейським країнам та СНД. Кон’юнктура світового ринку продовольчими товарами залежить від ряду факторів національного та міжнародного характеру. Нерівномірність розвитку та особливості міжнародного поділу праці у виробництві продовольства історично зумовлені; 1) розбіжностями географічного положення території країн, їх агроресурсним потенціалом; 2) кількістю населення; 3) кваліфікацією трудових ресурсів; 4) соціально-економічними факторами виробництва та торгівлі продовольчими товарами. 2.6 Міжнародна економічна інтеграція Для розвитку сучасного світового господарства характерні щонайменше дві провідні тенденції: з одного боку, посилення глобалізації світової економіки, з іншого — утворення великих зон впливу найрозвиненіших країн світу. Такі зони стають своєрідними міждержавними економічними центрами, навколо яких поступово об'єднуються інші держави. Процеси господарського об'єднання країн на основі роз вишку глибоких сталих взаємозв'язків і розподілу праць між національними господарствами називають міжнародною економічною інтеграцією. Економічна інтеграція передбачає утворення таких спільних господарських об'єднань країн, які діють згідно зі спеціальними угодам і і мають специфічну організаційну структуру. Процеси економічної інтеграції проходять тривалий період становлення і відбуваються у кількох формах. На приклад, на рівні підприємств (на мікрорівні) — фірми, як виробляють подібні чи однорідні товари, часто об'єднують свої зусилля для вдосконалення процесів виробництві і реалізації продукції, протистояння сильнішому конкурентові та отримання більшого прибутку. Це так звані горизонтальна інтеграція, при якій відбувається злитті фірм або виробництво аналогічних товарів у філіях зі кордоном. До такої форми інтеграції можна зарахувати, наприклад, співробітництво Кременчуцького автомобільноп заводу з італійською автомобільною фірмою «Івекко» або фірми «Сіменс» з українським підприємством для виробництва засобів зв'язку в Україні, Однією з найпоширеніших форм виходу фірм ні міжнародний ринок є спільне підприємництво (СП). Його розвиток створює додаткові можливості для зовнішньою фінансування виробництва якісних товарів і послуг, роз ширення їхнього експорту, забезпечує доступ до сучасних технологій та передового управлінського досвіду Спільне підприємництво здійснюється на основі співро бітництва з іноземними підприємствами чи організація ми та спільного розподілу прибутків і ризику. Основними видами спільного підприємництва є ліцензування створення єдиного підприємства разом з іноземним парт нером, створення за кордоном власної виробничої філі та ін. Зокрема, ліцензування передбачає передачу за від повідну плату права на використання технології виробни чого процесу, популярного товарного знака, патент; тощо. Дещо Інакше взаємодіють фірми за так званої вертикальної інтеграції. Вона полягає в об'єднанні підприємств, які спеціалізуються на різних етапах одного й того самого виробничого циклу. До основних передумов інтеграційних процесів зараховують міжнародний поділ праці та кооперування виробництва, розвиток науково-технічного співробітництва, торгівлі і фінансових відносин, діяльність транснаціональних корпорацій. Транснаціональні корпорації (ТНК) — це така форма міжнародного об'єднання капіталів, коли головна компанія має свої відділення у багатьох країнах, здійснюючи координацію та інтеграцію діяльності. Спеціалісти ООН вважають ТНК фірми з річним прибутком понад 100 млн дол., з філіями не менше, ніж у шести країнах світу. Серед основних причин виникнення ТНК: інтернаціоналізація виробництва, здобуття додаткових переваг у міжнародній торгівлі за рахунок подолання торгових і політичних бар'єрів та вивіз капіталу для отримання додаткових прибутків. На міждержавному рівні в результаті економічної інтеграції формуються економічні об'єднання, узгоджуються напрями й специфіка економічної політики окремих країн або здійснюються міжнародні проекти. Як правило, головною метою інтеграційних об'єднань є створення єдиного економічного простору, у якому взаємодіяли б національні економіки країн-учасниць. Складні міжнародні проблеми (скажімо, глобальне забруднення, торговельні дисбаланси чи заборгованість країн «третього світу») не завжди можуть бути вирішені зусиллями окремих держав. Часто їхнє вирішення залежить від спільних дій міжнародних об'єднань і організацій. У межах таких об'єднань відбувається вільний рух товарів і факторів виробництва, поступово ліквідовуються національні економічні бар'єри, розвивається співробітництво у соціально-економічній та політичній сфері, здійснюється поступовий перехід до єдиної економічної політики у різних галузях (сільське господарство, промисловість, транспорт, податки тощо). Початком таких об'єднань часто є створення спеціальних (вільних) економічних зон (СЕЗ) різних типів. Це один з ефективних кроків до активізації міжнародної підприємницької діяльності. У 1992 р. було ухвалено Закон України «Про загальні положення створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон». В Україні передбачено створення зон таких типів: зовнішньоторгові зони (митні склади, вільні митні зони, «порти-франко»); торгово-виробничі з розвитком експортного або імпортозаміщуваного виробництва; науково-технічні зони у вигляді регіональних інноваційних центрів; туристично-рекреаційні зони; банківсько-страхові (офшорні) зони; зони прикордонної торгівлі. Нині в Україні створено такі СЕЗ: «Закарпаття», «Інтер-порт-Ковель», «Порто-франко» (Одеса), «Мостиська»,«Яворів», «Кривбас», «Сиваш», «Донецька». Сумарна кількість інвестицій, залучених на середину 2002 р. в СЕЗ, і становила 756 млн дол. Різноманітні процеси економічної інтеграції зумовлюються економічними і політичними причинами. Спільні історико-господарські особливості, подібність природних умов і ресурсних проблем країн та необхідність зміцнення їхніх позицій в умовах посилення міжнародної конкуренції сприяють налагодженню між ними економічних зв'язків. У сучасному світі посилюється взаємозв'язок і взаємовплив національних економік і світового господарства. Кожній країні потрібен доступ до світового ринку. Але перед потужною міжнародною конкуренцією вистояти дуже складно. Іноді здається, що набагато простіше закрити кордони. Однак, коли країна встановлює торговельні бар'єри, це може обернутися торговою війною, адже інші країни у відповідь зведуть власні бар'єри. Для розв'язання таких суперечностей країни утворюють регіональні альянси (союзи) з метою спільного використання економічних і політичних переваг міжнародної торгівлі та стимулювання економічного зростання. За останні три тисячі років у світі багато разів мінялися центри економічної активності. Фактори розвитку міжнародної економічної інтеграції: 1.Поглиблення МПП. 2.Соціально-економічна однорідність національних підприємств. 3.Розвиток НТП. 4.Близькі рівні економічного розвитку груп країн. 5.Тісне переплетіння національних економік на мікрорівні. 6.Тривалий період співробітництва. 7.Спільні кордони і умови розвитку. 8.Розвиток комунікаційних можливостей. 9.Спільність культурних та історичних традицій. 10.Цілеспрямована діяльність державних органів та партій країн щодо інтеграційних процесів. 11.Об’єктивна необхідність спільного вирішення глобальних проблем людства. Головні учасники і організатори інтеграційного процесу: 1.Держави. 3.Партії. 2.ТНК. 4.Громадські організації. Форми та етапи міжнародної економічної інтеграції. У своєму розвитку міжнародна інтеграція проходить ряд етапів, кожен з яких передбачає більш широку інтеграцію і має свої особливості. Зона вільної торгівлі – це пільгова зона регіонального типу, у межах якої підтримується вільна від митних і кількісних обмежень міжнародна торгівля країн-учасниць.(Зона вільної торгівлі промисловими товарами в Європі). Митний союз – це спільна митна територія країн з повною ліквідацією мит у взаємних відносинах і з єдиним митним тарифом по відношенню до інших країн. Метою митного союзу є: полегшити взаємну торгівлю країн-учасниць, і втой же час, не створювати додаткових перешкод у торгівлі з третіми країнами. Спільний ринок – це об”єднання національних ринків декількох країн в єдиний великий ринок з вільним переміщенням в його межах капіталів, товарів, послуг і робочої сили.У процесі вирішення знаходяться такі питання, як: повне узгодження економічної політики і т.д., вирівнювання економічних показників. Економічний союз – це об”єднання національних економік декількох країн на основі митного союзу, спільного ринку, уніфікації фінансових систем і проведення спільної валютної політики. 1)Економічний союз - виникає на етапі високого економічного розвитку. Проводиться погоджена (чи навіть єдина) економічна політика і на цій основі йде зняття всіх перешкод. Створюються міждержавні (наддержавні) органи. Йдуть великі економічні перетворення у всіх країнах-учасницях. 2.)Валютний союз - форма економічного союзу й одночасно велика складова економічного союзу. Характерними рисами валютного союзу є: - погоджене (спільне) плавання національних валют; - установлення за згодою фіксованих валютних курсів, що цілеспрямовано підтримуються Центробанками країн-учасниць; - створення єдиної регіональної валюти; формування єдиного регіонального банку, що є емісійним центром цієї міжнародної валютної одиниці. 5. Повна економічна інтеграція - єдина економічна політика і, як наслідок, уніфікація законодавчої бази.Умови: - загальна податкова система; - наявність єдиних стандартів; - єдине трудове законодавство; Політичний союз – це об”єднання країн на основі укладання спільного договору з метою проведення спільної політики у всіх сферах суспільного життя. Цілі і значення міжнародної економічної інтеграції: 1.Досягнення найбільш високої ефективності виробництва. 2.Можливість регулювання соціально-економічних процесів на регіональному рівні. 3.Насичення ринку товарами. 4.Забезпечення економічної і політичної консолідації та міжнародної воєнної безпеки. Наслідки й ефективність міжнародної економічної інтеграції для економічного розвитку країн-учасниць. Переваги: · Збільшення розмірів ринку - ефект від масштабів виробництва (для країн с малою ємністю національного ринку), на цій основі необхідність визначення оптимального розміру підприємства. · Зростає конкуренція між країнами. · Забезпечення кращих умов торгівлі. · Розширення торгівлі паралельно з поліпшенням інфраструктури. · Поширення передової технології. Негативні наслідки: · Для більш відсталих країн це приводить до відтоку ресурсів (факторів виробництва), йде перерозподіл на користь більш сильних партнерів. · Олігопольна змова між ТНК країн-учасниць, що приводить до підвищення цін. · Ефект утрат від збільшення масштабів виробництва при дуже сильної концентрації. Ознаки інтеграції: - усунення обмежень - взаємопроникнення виробничих систем - узгодження законодавств і стандартів - міждержавні (наднаціональні) органи - єдина валюта - інфраструктура - єдина зовнішньоторговельна політика - узгодження внутрішньої політики (економ, соціальної і т.д) 3. Україна у світовому господарстві 3.1 Україна і світове господарство Входження України у світове господарство. Україна як молода суверенна держава не має достатнього досвіду налагодження економічних зв'язків з країнами світу. Це пояснюється передусім тим, що вона не мала змоги набути такого досвіду у складі СРСР, їй бракує також достатньої кількості органів, кадрів, які могли б проводити самостійну науково обґрунтовану зовнішньоекономічну політику. Крім того, на проведення такої політики деструктивно впливають окремі міжнародні фінансово-кредитні організації. Світові економічні зв'язки необхідні Україні для стабільного і швидкого розвитку продуктивних сил і зростання на цій основі життєвого рівня населення. Як уже зазначалося, країна, яка не провадить зовнішню торгівлю, не має господарських зв'язків з іншими державами світу, змушена збільшувати витрати виробництва приблизно у півтора-два рази. У минулому Україна мала економічні зв'язки із 123 країнами світу, але основні рішення щодо їх розвитку приймались у Москві. Те саме стосувалося зовнішньоекономічної діяльності майже 1400 її підприємств. Входженню України як повноправного партнера у світове господарство, є передусім низька конкурентоспроможність її продукції на світових ринках. З промислових товарів на ринках далекого зарубіжжя може конкурувати не більше 1%. Крім того, окремі товари, на які є попит на зовнішніх ринках, не відповідають міжнародним стандартам, наприклад окремі види металургійної промисловості. Причинами цього є: 1) значний розрив господарських зв'язків України з країнами колишнього Союзу і насамперед з Росією після розпаду СРСР. Україна втратила частину своїх традиційних ринків збуту, зупинилося чимало підприємств через відсутність комплектуючих виробів тощо. Більше того, Росія значною мірою втратила інтерес до виготовлених у нашій країні приладів, машин, а також виплавленого металу тощо внаслідок зростання енергомісткості, а отже вартості та ціни продукції. Тому навіть ті вироби, в ринку, оскільки вони дорожчі за зарубіжні аналоги на 30—35%; 2)значне переважання в експорті України паливно-сировинної групи; 3) низька частка машин, обладнання, об'єктів інтелектуальної власності (патентів, ліцензій, «ноу-хау») в експорті. Згідно з даними Міністерства статистики України в 1993 р. тільки 0,5% від загальної кількості вироблених нових видів машин і обладнання за своїми технічними характеристиками були конкурентоспроможними. Ситуація дещо поліпшилась у 2000—2001 рр., але це не могло подолати негативної тенденції у цій сфері; 4) незначна частка в експорті товарів, які виготовляються відповідно до договорів про міжнародну спеціалізацію та кооперування виробництва; 5) значне зростання частки бартерних операцій у зовнішньоекономічній діяльності та всередині країни. Високий рівень бартеризації зовнішньої торгівлі зумовлений зняттям обмежень щодо квотування і ліцензування, порушенням закону грошового обігу та ін. Характерно й те, що бартерна торгівля поширюється навіть на високолік-відні товари, які раніше реалізовувались переважно за валюту, мають вирішальне значення для отримання валютних доходів держави. Оскільки за межі України вивозиться основна частина продукції чорної металургії (яка дорівнювала майже 30% загального обсягу виробництва і забезпечила 40% валютних надходжень), для поліпшення зовнішньоторговельної діяльності країні необхідно: 1) обмежити ввезення продукції чорної металургії, поліпшити якість металу, зменшити масу готових виробів, значно збільшити обсяг номенклатури відливок, домогтися міжнародних сертифікатів на свою продукцію тощо; 2) визначити пріоритетні напрями розвитку експортної спеціалізації, орієнтуватися на виробництво науко-місткої продукції та ресурсозаощаджуючих технологій у сфері верстатобудування, літакобудування, в ракетно-космічній техніці, створенні надтвердих матеріалів. Ці напрями повинна всебічно підтримувати держава. Необхідно скасувати податок на додану вартість на продукцію, що вивозиться з України (оскільки це спричиняє необгрунтоване зростання цін і штучно знижує її конкурентоспроможність), та імпортне (ввізне мито) на такі стратегічні для України товари, як нафтопродукти, ліс, кольорові метали, целюлоза. Водночас доцільно обмежити імпорт алкогольних напоїв, цигарок тощо; 3) налагодити виробництво імпортозамінної продукції, такої, як зернові, кормо- і картоплезбиральні комбайни, тролейбуси, автобуси, холодильники, автомобілі та ін. Водночас, експортуючи переважно товари паливно-енергетичної групи, треба значно поліпшити обробку сировини (титану, рідко земельних елементів, будівельних матеріалів, граніту, урану), сільськогосподарської продукції. Так, рівень переробки сільськогосподарської сировини в Україні становить лише майже 50% від її рівня в розвинутих країнах; 4) враховуючи низьку конкурентоспроможність продукції в Україні, не варто поспішати з лібералізацією експортно-імпортних відносин, на яку нашу державу активно підштовхують Міжнародний валютний фонд та Світовий банк. Йти таким шляхом можна лише із змі-ненням конкурентоспроможності товарів. Навіть у США понад 35% товарів захищені нетарифними бар'єрами; 5) заохочувати іноземних інвесторів. Найважливішою умовою цього є стабільність чинного законодавства у зовнішньоекономічній діяльності. На жаль, в Україні у 90-х роках так часто переглядалися закони, що стабільною можна вважати лише постійну їх зміну. Тому наша держава, згідно з оцінкою міжнародних експертів, за створенням надійного інвестиційного клімату посідає 139-те місце у світі; 6) налагодити надійний митний контроль. Так, у розвинутих країнах світу держава бере на себе облік і всебічно контролює експорт та імпорт товарів. В Австрії, зокрема, їй відомі адреси кожного постачальника, ціни його товарів, обсяг, сертифікація товарів. Цей процес контролюють податкові та банківські установи. В Україні недосконалим є сам Митний кодекс: у ньому налічується лише 164 статті, тоді як у Митному кодексі Росії — понад 400 статей; 7) заохочення іноземних інвесторів і формування міжнародних економічних відносин через створення спільних підприємств (СП). Наприкінці вересня 1992 р. в Україні було зареєстровано понад 500 СП з кількістю працюючих 20 тис. осіб. На початку 2001 р. їх налічувалося до 4500. Проте істотним недоліком їх розвитку є значна диспропорція між часткою іноземних інвесторів у привласнюваних ними прибутках. Нині прилавки українських магазинів (як і в інших країнах СНД) переповнені імпортними товарами. Значною мірою це результат непродуманої зовнішньоекономічної політики держави, внаслідок якої утискається вітчизняний виробник. З проблемою міжнародних економічних відносин тісно пов'язана проблема зовнішнього боргу України. Вона має два аспекти. По-перше, зовнішній борг України після розпаду СРСР. Величина цього боргу була поставлена в залежність від частки "України у ВНП колишнього СРСР і встановлена на рівні 16,37%. Рівноправний розподіл боргів передбачає справедливий розподіл актифондів, зарубіжних активів за кордоном (майно посольств, консульств та ін.), які становили приблизно 33 млрд дол- Згідно з підписаною з Росією угодою прийнято «нульовий варіант» щодо розподілу активів і боргів. Це означає, що Росія сплачує іноземним державам частку колишнього боргу СРСР, а Україна не претеннім боргом України Росія виплачує майже 700 млн дол. Проте розподіл активів і боргів відбувається не на користь України, оскільки на її частку припадало приблизно вдвічі більше активів. По-друге, це борги, причиною яких є нераціональні запозичення у міжнародних фінансово-кредитних організацій та їх непродуктивне використання, а також борги, пов'язані з оплатою енергоносіїв. На початок 2001 р. сума зовнішнього боргу України становила майже 10,2 млрд дол. ( у 2000 р. внаслідок реструктуризації їх обсяг знизився бульш ніж на 2 млрд), а виплати відсотків на обслуговування боргу — до 1,5 млрд дол. на рік. Негативно впливають на цей процес диктат МВФ та Світового банку щодо умов отримання кредитів та інші фактори. Перспективними напрямами інтегрування України в економіку світового господарства є створення вільних економічних зон, українських ТНК, банків, торгівля об'єктами інтелектуальної власності — патентами, ліцензіями, «ноу-хау» та ін. 3.2 Україна в новій моделі господарювання Формування нового світового порядку змушує всі постсоціалістичні країни, зокрема Україну, розв'язувати складну проблему: як найбільш повно реалізувати національні інтереси в умовах становлення економіки країни, з одного боку, і формування мегаекономіки — з другого. Виходячи з того, що сучасні технічний, технологічний і структурний рівні економіки України неадекватні таким постіндустріальних розвинених країн з ринковою економікою, входження її в світову ринкову систему прискореними темпами може призвести до багатьох небажаних наслідків, головним з яких є те, що Україна потрапить до групи країн «периферії». Це зумовлено тим, що виробництво наукоємної продукції ґрунтується на макротехнологіях, для реалізації яких потрібні відповідні міжгалузеві виробничі комплекси. Україна, на жаль, таких макротехнологій поки що не має. В інвестиційному секторі економіки в багатьох випадках втрачені науково-технічні та виробничі заділи. У деяких галузях вони взагалі відсутні. На підприємствах з високими технологіями значною мірою зруйновано обладнання, скорочено персонал. Слід врахувати і те, що здійснювана модель роздержавлення в Україні призвела до втрати державою права володіння основним капіталом, зокрема в пріоритетних галузях. Таким чином, її позбавлено можливості впливати на розвиток національної економіки. Це наочно демонструє приклад руйнування воєнно-промислового комплексу (ВПК). Під час так званої конверсії ВПК було зруйновано, деякі з його підприємств перепрофільовано на переробку сировини, що перетворює країну на технологічно-сировинний придаток економіки західних країн. Спостерігається тенденція неухильного падіння рівня наукоємності вітчизняної продукції. У промисловості цей показник не перевищує 0,3 %, що в 10—20 разів менше від світового рівня. Сьогодні понад 90 % продукції, що виробляється в Україні, не має відповідного науково-технологічного забезпечення. Перед країною постала проблема: як відновити науково-технологічний потенціал колишнього воєнно-промислового комплексу і залучити інвестиції у ті галузі економіки, які дадуть змогу Україні посісти провідне місце у світі (космонавтика,Матеріалознавство,зварювання,біотехналогія тощо).Відплив висококваліфікованих кадрів за кордон знекровлює економіку.Втрати ці важко підрахувати, але за деякими оцінками йдеться про багатомільярдні суми. За підрахунками західних учених, еміграція одного висококваліфікованого фахівця рівнозначна вкладанню в економіку обраної ним держави 1 млн дол.За різними цінками, Україна втратила у 90-х роках XX ст. До 15-20% свого інтелектуального потенціалу. За роки реформування вітчизняної економіки за межі країни виїхало 30 % учених вищої кваліфікації та працездатного віку. Водночас з тенденцією переливу природних, людських та інших ресурсів до центру світової системи, а також під впливом руйнування цілісних національних господарських систем та структурної перебудови всього світового господарства (розподіл між країнами-лідерами сфер впливу), в Україну спрямовуватиметься капітал для відтворення виробництв індустріального, а не постіндустріального характеру, оскільки останні є монопольним володінням країн «центру». Для того щоб реалізувати плани, пов'язані з входженням до кола країн-лідерів, Україні потрібно перейти до постіндустріальної моделі розвитку. А це зумовлює потребу: 1. Оцінити втрати, здобутки і потенціал країни. 2. Визначити напрями і пріоритети розвитку економіки. 3. Розв'язати проблему інтеграції України у глобальну ринкову систему: окремо чи в співдружності з країнами СНД. Аналіз основних показників розвитку України в кризовий та післякризовий періоди у контексті глобалізаційних процесів свідчить, що в макроекономічній структурі, незважаючи на припинення спаду, економічну стабілізацію і піднесення, з 2000 р. не відбулося змін на краще. Так, з 1990 р. обсяги виробництва продукції машинобудування скоротилися майже втричі, що відображує тенденцію деіндустріалізації. Відбувається зменшення обсягів фінансування наукових досліджень і розробок, а також освіти. Якщо врахувати, що в країні за цей час не створено великих корпорацій, які мали грунтуватися на високих технологіях, можна дійти висновку: сучасна модель економічної політики України не має інноваційного спрямування. Для подолання структурної недосконалості економіки країни, її технологічної відсталості, низької продуктивності праці, невідповідності інфраструктури ринковим умовам потрібно розвивати сучасні напрями науки і техніки та відтворювати на цій основі наукоємні технології. Це сприятиме підвищенню конкурентоспроможності національних товаровиробників на світовому ринку. Зрозуміло, що подібні радикальні зрушення в економіці України неможливі без великих фінансових ресурсів. Тільки для зміни структури економіки на 1 % потрібні капіталовкладення, еквівалентні 2—3 % ВВП. Тому потрібно залучати в наукоємні галузі прямі іноземні інвестиції. До інших пріоритетів внутрішньої та зовнішньої політики належать: - визначення галузевих і структурних пріоритетів довготривалого розвитку; - спрямування міжнародних фінансових потоків відповідно до обраних пріоритетних напрямів стратегічного розвитку, запобігання некерованому відпливу капіталів з країни, регулювання структури та сфер вкладання іноземних інвестицій в економіку нашої країни; - вдосконалення структури експортної політики та підтримка національного виробника, що постачає наукоємну, складну техніку та іншу готову продукцію на світовий ринок; - забезпечення національних суб'єктів господарювання інформацією щодо стану зовнішньоекономічної кон'юнктури, обмін передовим досвідом щодо нових технологічних процесів, організації та управління виробництвом і маркетингу; рекламування за кордоном продукції вітчизняного виробництва, розробок наших учених тошо; - вжиття заходів щодо повернення українських капіталів, вивезених за кордон, через створення матеріальної зацікавленості та державних гарантій щодо неможливості експропріації та кримінального переслідування. Важливою передумовою налагодження та поглиблення економічного співробітництва із зарубіжними партнерами є розвиток правової основи такого співробітництва. Процес інтеграції України в глобальне конкурентне середовище потребує вирішення таких завдань: - запобігання спробам встановити контроль над галузями вітчизняної економіки, які мають стратегічне значення для країни; - розвиток двостороннього і регіонального співробітництва; -приведення антимонопольного законодавства у відповідність до міжнародних норм; - удосконалення роботи апарату управління, зокрема в галузі зовнішньоекономічної діяльності; - використання політичних, економічних та юридичних засобів для урегулювання міграційних процесів, захист українських громадян, які працюють за кордоном. Розвиток міжнародних зв'язків України дасть змогу нашій країні реалізувати політику, спрямовану на захист вітчизняного товаровиробника, і сприятиме освоєнню нових ринків, інтегруванню економіки України в глобальне економічне середовище. 3.3 Інтеграція України у світове господарство 3.3.1 Об'єктивні основи зовнішньоекономічних зв'язків України Розбудова незалежної України об'єктивно потребує входження її у світове господарство на організаційно-економічних засадах ринкових відносин на принципах рівноправності та взаємної вигоди у співробітництві. Дипломатичне визнання молодої Української держави більшістю країн світу прискорює й урізноманітнює розвиток її зовнішньоекономічних відносин. Однаковою мірою це стосується як молодих незалежних країн, що утворилися на основі колишнього СРСР і переходять до ринкового тину відносин, так і держав розвинутої ринкової економіки та країн, що розвиваються. Об'єктивна необхідність інтеграції України у світове господарство і розвитку її міжнародних відносин безпосередньо випливає передусім з потреб використання у національній системі відтворення міжнародного поділу праці для прискорення переходу до ринкової економіки країни з метою її розвитку і зростання багатства суспільства. Така необхідність сприяє формуванню ефективної структури економіки країни. Зовнішньоекономічні зв'язки в процесі інтеграції України у світове господарство охоплюють також комплекс екологічних проблем, що розв'язуються спільними зусиллями. Нарешті, розвиток зовнішньоекономічних відносин відкриває додаткові можливості у створенні належних умов для задоволення життєвих потреб народу України. Поряд з об'єктивною необхідністю інтеграції України у світове господарство та розвитку ЇЇ зовнішньоекономічних відносин існують і об'єктивні можливості для таких процесів. До них насамперед належить економічний потенціал нашої країни, що дає підставу для належної участі у міжнародному поділі праці. Об'єктивною можливістю для інтеграції у світове господарство є вироблення механізму зовнішньоекономічних зв'язків, по-перше, на макрорівні — загальнодержавному; по-друге, на мікрорівні підприємств; по-третє, на глобальному та регіональному макрорівнях через участь у спеціалізованих і багатоцільових економічних міжнародних організаціях ООН і регіональних економічних об'єднаннях типу Чорноморської зони співробітництва. Поєднання об'єктивної необхідності та об'єктивних можливостей входження України у світове господарство робить цей процес закономірним. Відомо, що енергетичне самозабезпечення є однією з головних умов незалежності. Досягти його Україна може, якщо візьме курс на модернізацію наявних і спорудження нових сучасних екологічно чистих вугільних та газотурбінних електростанцій, на розвиток власного енергетичного машино- та котлобудування, скориставшись вітчизняними науковими та виробничими здобутками й досягненнями високорозвинутих країн. Без розвитку відповідних форм зовнішньоекономічних відносин зробити це практично неможливо. В умовах формування сучасної моделі міжнародного поділу праці (МПП), основу якої має становити якісно оновлена технологічна база виробництва, Україна повинна поступово, цілеспрямовано розв'язувати проблеми ефективної участі у МПП, використовуючи зовнішньоекономічні зв'язки для реалізації національних економічних інтересів. Україна має як природні, історичні, так і техніко-економічні, соціально-економічні, організаційно-економічні основи для участі в МПП, Слід зауважити, що в геологічному і гідрогеологічному аспектах територія України слабко вивчена, зокрема її глибинну будову досліджено лише на 10 відсотках території. З історичних джерел відомо, що організовані суспільства, які існували на нинішній території України, завжди підгримували економічні зв'язки із зовнішнім світом. Тож з огляду на власні культурні та історичні традиції Україна має всі можливості для того, щоб стати рівноправним членом європейської спільноти. Рівень розвитку продуктивних сил є одним з тих техніко-економічних чинників, які найбільше сприяють активній участі України у сучасному МПП. Видобуток залізної руди, вугілля, виробництво сталі, чавуну, мінеральних добрив, цементу, електроенергії, цукру, тракторів і металоріжучих верстатів становлять значний економічний потенціал нашої країни. За кількісними характеристиками і потужностями продуктивних сил Україна може бути гідним партнером у світових економічних зв'язках. Наявний науково-технічний потенціал дасть змогу Україні за сприятливих умов втримати передові позиції у світовій науці з цілого ряду науково-технічних напрямів і, найголовніше, провадити незалежну економічну політику на включення в систему світових господарських зв'язків. Організаційно-економічні чинники включення України в систему сучасного МПП за своїм змістом відображають ступінь розвитку процесів концентрації, спеціалізації, кооперації й комбінування виробництва (за участю української сторони) на рівні міжнародних економічних зв'язків. Створення виробництв з випуску всіх нових видів продукції не завжди доцільне в межах однієї країни. Одним з найважливіших критеріїв реалізації економічних інтересів країни — суб'єкта МПП є забезпечення високої економічної ефективності галузей її національної економіки, мінімізація витрат суспільної праці. Спеціалізація та кооперація характеризують економічно доцільну й раціональну організацію (територіальну, регіональну, галузеву тощо) суспільних продуктивних сил. Разом з тим є певні обмеження у розвитку процесів концентрації та спеціалізації. Відомо, що надмірна концентрація зусиль на розвитку однієї-двох галузей, зорієнтованих на експорт, зумовлює вразливість національної економіки та її сильну залежність як від світового ринку, так і від конкретної країни-партнера. Так, у колишньому СРСР більше 80 відсотків промислового виробництва України не мало на її території завершеного технологічного циклу, що зробило Україну залежною від стану її зовнішньоекономічних зв'язків, причому левова частка цієї залежності припадає на колишні республіки СРСР. Складність і розмаїтість соціально-економічних факторів включення України в систему світових господарських зв'язків детермінується перехідними виробничими відносинами з притаманними їм формами та методами ведення господарства. На міжнародному рівні вплив соціально-економічних чинників країн-партнерів визначається їх адекватністю та відповідністю загальносвітовим тенденціям. У сучасному взаємозалежному світі розвиток соціально-економічних чинників МПП нівелює їхні відмінності в окремих національних господарствах, і цей факт дослідники пов'язують з формуванням однотипної за своїм соціально-економічним змістом системи світового господарства. Утверджуються ринкові методи господарювання, активізується державне регулювання певних напрямів розвитку економіки, виявляється соціальна спрямованість її тощо. Такі процеси зумовлюють, по-перше, подібність змісту економічних базисів більшості країн, що беруть участь у МПП; по-друге, природний поділ праці між країнами з урахуванням не тільки їхніх національних економічних інтересів, а й інтересів світового співтовариства в цілому. Нерозвинутість ринкових відносин і форм господарювання в Україні посилює необхідність значного підвищення економічної культури населення та ділової етики підприємців, оволодіння принципово новою культурою ринку, високим професіоналізмом поряд з такими поняттями, як честь, достойність, порядність, які знадобляться Україні для визнання її розвинутими країнами як рівноправного партнера. Особливості об'єктивних основ зовнішньоекономічних зв'язків України пояснюються насамперед тривалою відсутністю національної державності та можливості провадити незалежну економічну політику. 3.3.2 Основні напрями, форми і суб'єкти зовнішньоекономічних відносин України Етапною правовою основою для розширення зовнішньоекономічних зв'язків незалежної України стали Декларація про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.), Акт проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.) і, нарешті, Конституція України (28 червня 1996 р.). Серед спеціальних законів з питань економіки слід відзначити Закони України про економічну самостійність (З серпня 1990 р.); про зовнішньоекономічну діяльність (16 квітня 1991 р.); про створення державного експортно-імпортного банку (З січня 1992 р.); про іноземні інвестиції (13 березня 1992 р.), Декрет Кабінету Міністрів України "Про режим іноземного інвестування" (20 травня 1993 р.); Закони України про промислово-фінансові групи в Україні (21 листопада 1995 р.); про режим іноземного інвестування (19 березня 1996 р.); про захист від недобросовісної конкуренції (7 червня 1996 р.) та інші законодавчі та нормотворчі акти. Важливими правовими документами щодо створення механізму зовнішньоекономічних зв'язків України стали договори та угоди з молодими незалежними державами, що утворилися на території колишнього СРСР, та багатьма країнами Європи, Північної й Південної Америки, Азії, Африки. З колишніми республіками СРСР Україна провадить переговори щодо розв'язання економічних і фінансових проблем, питань паливно-енергетичного комплексу, транспорту і зв'язку, нравонаступництва новостворених держав. Водночас основою розширення економічного простору е горизонтальні зв'язки між безпосередніми виробниками товарів, а також між державами. При цьому тільки за умови безмежності економічного простору складаються ефективні господарські зв'язки. До того ж стабілізація економіки, радикальні зміни інституціональних структур, збалансованість товарної та грошової маси більше ймовірні, якщо їх провадити в масштабах держав. Між процесами введення вільних цін, децентралізації системи прийняття рішень і фінансовою дисципліною існує найтісніший зв'язок, який і зумовлює формування внутрішніх ринків молодих держав, що є передумовою створення справді ринкового міждержавного середовища. Для України важливими є двосторонні угоди і договори з державами — колишніми республіками СРСР. За цими угодами держави мають надавати своїм підприємствам можливість самим встановлювати господарські зв'язки, обумовлювати порядок розрахунків, форми матеріальної відповідальності за невиконання поставок. Загалом угоди мають виробляти економічний механізм реалізації інтересів України та її партнерів, а не бути політичними деклараціями на економічну тему. Перехід у розрахунках на ВКВ поставив питання про нову організацію співробітництва. Вихід на прямі економічні зв'язки між підприємствами поглибив, але вже на новій основі, торговельні зв'язки, бо торгувати повинні товаровиробники. Проте сьогодні потрібний певний перехідний період, протягом якого у взаєморозрахунках за товари та послуги сторони мають виходити з цін світового ринку, а для погашення заборгованостей, що виникатимуть, надавати одна одній довгострокові кредити на пільгових умовах. Про це свідчить і розвиток такої примітивної форми товаровідносин, як бартер. У процесі створення нових основ співробітництва важливо не тільки не допустити неконтрольованого розпаду кооперативних зв'язків, а й знайти нових партнерів (адже нерентабельні підприємства і неконкурентоспроможна продукція випадуть з усталених господарських зв'язків), спрогнозувати кон'юнктуру товарообміну з метою створення економіки відкритого типу, інтегрованої в європейський і світовий економічний простір. Розробка і послідовне втілення в життя єдиної національної гео-політичної стратегії сприятиме оновленню на економічній основі старих виробничих зв'язків України і розширенню прямої участі її в системі економічних і політичних стосунків на глобальному рівні. Колишні зв'язки України зі східноєвропейськими країнами відбивали лише міждержавний обмін продукцією. Перехід до вільної торгівлі на основі світових цін і конвертованої валюти випливає з курсу країн Східної Європи й України на переведення економіки на ринкові рейки і ставить розв'язання всіх проблем взаємних зв'язків у залежність від економічного інтересу. Передбачається, що спочатку існуватимуть два взаємозалежних сегменти, По-перше, це визначення параметрів співробітництва на міждержавній основі через погодження між урядами контингентів взаємних поставок. Це мають бути форми торгівлі, насамперед стратегічними товарами (металом, газом, нафтою тощо), форми, пов'язані з централізованими рішеннями. Міждержавні розрахунки мають вестися за валютним клірингом, проте сальдо розрахунків, якщо воно утворюватиметься, слід погашати за домовленістю сторін (валютними товарами або ВКВ), По-друге, — це розвиток відносин на рівні прямих зв'язків підприємств, об'єднань, кооперативів, бірж, асоціацій, консорціумів, спілок тощо. Перехід до подібних відносин можливий за умови поступового звуження сфери дії державних органів у визначенні взаємних поставок і надання свободи підприємницької діяльності виробничим ланкам. Останні повинні погоджувати не лише предмет співробітництва, а й сферу ціноутворення, поставок, кредитів, інші фінансові питання. Широкий вихід товаровиробників на ринок, наповнення його товарною масою створять передумови для функціонування східноєвропейської зони вільної торгівлі. Очевидно, що в розрахунках застосовуватимуться не тільки ВКВ, а й національні валюти країн-партнерів. Коли будуть встановлені реальні курси національних валют і введені часткова, а потім і повна конвертованість їх, тоді зросте потреба в створенні спільних банків, які з балансову вати муть торговельні операції між партнерами. Одні лише бартерні операції та компенсаційна торгівля, навіть якщо вони й відповідатимуть інтересам України, обмежуватимуть можливості співробітництва. Отже, перехід України на нові умови господарювання і форми зовнішньоекономічних зв'язків сприятиме зміцненню зони взаємного економічного тяжіння східноєвропейських держав і України. Співвідношення згаданих вище сегментів складаються для країн-партнерів по-різному, залежно від прийнятих систем господарського управління, їхньої спроможності засвоювати нові форми співробітництва, Цілком ймовірно, що практика породжуватиме й інші сегменти. Спочатку за нових умов центр ваги перемістився на двосторонні зв'язки. Якщо Україна прийме відповідне законодавство, можливі й нові напрями взаємного співробітництва. Йдеться про інвестиційну сферу, створення спільних підприємств за кордоном, особливо в прикордонній смузі, спільну діяльність на ринках третіх держав, оскільки угорські, польські, чеські, словацькі фірми вже завоювали там певні позиції. Щодо розвитку торгівлі та інших форм зовнішньоекономічних зв'язків України з державами розвинутої ринкової економіки та країнами, що розвиваються, доцільно було б спрогнозувати платіжний баланс нашої країни, беручи до уваги залежність від імпорту з третіх держав, що входили до складу колишнього СРСР, сальдо в міждержавному обміні з ними та експортний потенціал. При цьому динаміка платіжного балансу України залежатиме, по-перше, від створення умов для поступового, без різких соціальних потрясінь, розв'язання проблем виробництв, що працюють на привізній сировині, і від спроможності самих товаровиробників перепрофільовувати виробництво, наприклад диверсифікацією, щоб позбутися вузької галузевої спеціалізації; по-друге, від власних матеріальних і золотого запасів та резервів ВКВ; по-третє, від співвідношення курсів національних валют, що залежатиме, в свою чергу, не тільки від емісійної політики Національного банку та товарного наповнення споживчого ринку, а й від глибини економічної реформи в Україні. Розробка програм стабілізації й розвитку зовнішньоекономічних зв'язків повинна включати оцінку можливостей сучасного експортного потенціалу України і першочергових, так званих критичних імпортних потреб. У цьому контексті заснування й функціонування спільних підприємств вбачаються більш надійною формою, ніж створення спільних економічних зон. З урахуванням потреб наших партнерів за кордоном та можливостей диференційованого стимулювання тих виробництв, що становитимуть основу експортного сектора економіки України, доцільно було б ширше заохочувати вкладення іноземного капіталу у вже існуючі господарські об'єкти та створення іноземними інвесторами фірм на території нашої держави. При цьому слід брати до уваги, що іноземний капітал віддає перевагу організаційно-економічним відносинам високого рівня, а не лібералізації умов для залучення іноземних інвестицій. Подібні форми економічних відносин сприяли б запровадженню у виробництво сучасних технологій, надали б імпульс прогресивним зрушенням у господарській структурі України, забезпечили б вихід на світовий ринок з конкурентоспроможною продукцією. Що стосується контролю іноземних інвесторів, то диференційований підхід до оподаткування і видавання ліцензій, контроль за додержанням санітарних та інших умов, створення національного агентства сприяння залученню іноземних інвестицій та інші заходи, успішно застосовувані в цивілізованих країнах світу, прийнятні і для України. Сприятливе географічне розташування, значний потенціал обробної промисловості й перспективний експорт сільськогосподарської продукції слід враховувати під час розробки програми стабілізації та розвитку зовнішньоекономічних зв'язків України. Треба також пам'ятати, що: 1) торгівлю готовою продукцією на світовому ринку витісняє обмін науково-технічними досягненнями; 2) частка взаємного обміну деталями, компонентами, вузлами у міжнародній торгівлі зростає; 3) матеріально-технічне забезпечення виробництва фірми не обмежується національним ринком, Отже, одним із стратегічних напрямів доцільно передбачити пріоритетне залучення іноземного капіталу до науково-технічної та виробничої кооперації, взаємовигідного обміну на ліцензійній основі винаходами, розробками, ноу-хау, промисловими зразками тощо. Розвиток міжнародної кооперації потребує стимулів з боку держави — звільнення окремих категорій товаровиробників від митного оподаткування та ліцензування чи квотування, надання кредитних пільг тощо. Слід розширити імпорт комплектуючих для експортної продукції, практикувати застосування імпортних технологій і новітнього устаткування для легкої промисловості й галузей АПК, електротехніки, зв'язку тощо. Науково-технічний прогрес за своєю природою інтернаціональний, тому розв'язати завдання розвитку передових технологій без зв'язків із зовнішнім світом, без залучення світового капіталу практично неможливо. Обгрунтована стратегія розвитку зовнішньоекономічних зв'язків України підпорядковується раціональному розв'язанню найгостріших проблем оздоровлення економіки — подоланню численних дефіцитів на внутрішньому ринку, прискоренню НТП, нагромадженню валютних ресурсів для сплати нашої частки в колишньому загальносоюзному зовнішньому боргу, поліпшенню якості товарів, підвищенню збалансованості бюджету і платіжного балансу. Подальшу децентралізацію зовнішньоекономічного комплексу, вихід на світовий ринок численних дрібних учасників (кооперативів, малих підприємств тощо) гальмує відсутність спеціальної підготовки значної частини персоналу. Щоб забезпечити ефективність зовнішньоекономічних зв'язків, слід оперативно формувати демократичні політичні структури, соціальну базу демократії, високу загальну, політичну культуру, підприємницьку етику, розвивати ринок, сприяти тому, щоб психологія радикальних реформ оволоділа суспільною свідомістю. Однією з актуальних є проблема створення широкої системи професійної підготовки і перепідготовки працівників для підприємств і організацій, зайнятих зовнішньоекономічною діяльністю. Всілякі зволікання з розв'язанням цього завдання можуть спричинити примноження наших втрат через некомпетентність персоналу. Фірми та навчальні заклади зарубіжних країн нагромадили корисний і вартий вивчення досвід. Цілком виправданим у зв'язку з цим вбачається направлення за кордон на навчання громадян України і запрошення з інших країн спеціалістів з маркетингу, валютно-фінансових операцій, міжнародного права. Отже, розвиток зовнішньоекономічних відносин є не самоціллю, а одним з перевірених досвідом багатьох розвинутих країн способів подолання кризового стану економіки, виведення виробничого потенціалу на сучасний технічний і технологічний рівні, підвищення добробуту народу України. 13.3 Роль економічної реформи в інтеграції України у світову економічну систему Міжнародний досвід переходу економіки в нову якість показує, що практично завжди у випереджальному режимі запроваджуються економічні реформи, а потім відбуваються зміни в політичній надбудові. В Україні, як, до речі, і в інших державах, що утворилися після розпаду СРСР, така логіка реформування порушена, оскільки тут свого часу економічні перетворення не просто недооцінювались, а й запізнились і відірвалися від політичної сфери. Успішний розвиток зовнішньоекономічних зв'язків має грунтуватися передусім на кардинальних змінах у структурі національної економіки України. Однак зовнішньоекономічні зв'язки — не пасивний елемент в еволюції національної економіки, вони можуть активно впливати на її розвиток. Для цього необхідно сконструювати гнучкий і динамічний механізм, який регулював би інтеграцію економіки України у світовий ринок, зробив би її відкритою для зовнішнього світу. Зрештою, без інтеграції економіки України у світову економічну систему неможливо досягти високого рівня добробуту народу. Питання полягає в тому, яким шляхом здійснювати інтеграцію. Організоване входження колишніх республік у світове співтовариство із суто політичних міркувань є досить проблематичним, оскільки роль вертикальної ієрархії управління у світі невпинно зменшується і зростає значення горизонтальних зв'язків у процесі створення нової системи виробництва благ, Основними характеристиками нової системи виробництва благ є: зменшення чисельності зайнятих у промисловому виробництві найрозвинутіших країн; широке використання фірмами і корпораціями нових форм фінансової діяльності як ефективних інструментів досягнення необхідного балансу між інвестиціями і заощадженнями; інформаційна революція, яка все більше поширюється і зможе змінити у виробництві ресурси. Дослідники функціонування "швидких" економік високорозвинутих країн помітили, по-перше, зменшення потреби в багатьох традиційних видах масової сировини; по-друге, збільшення кількості підприємств, які працюють за "швидким циклом", коли процеси проектування і випуску продукції поєднуються, а можливості скорочення запасів сировини і устаткування різко зростають; по-третє, інвестування значних коштів в електронну інфраструктуру. "Швидкі" економіки мають змогу збільшувати темпи свого розвитку не стільки за допомогою нових виробничих технологій, скільки завдяки оперативнішому здійсненню всіх управлінських операцій і скороченню часу для прийняття рішень, обробки інформації та всього обсягу знань і проходження їх через економічний механізм. Отже, для України, перспективнішим є вихід у своїй державно-економічній цілісності на світовий ринок з наступною інтеграцією в світову економіку, Звичайно, що при цьому ніяких гарантій наздогнати "швидкі" економіки ніхто дати не може, проте "підтягнутися" до них можливість є. Назвемо принаймні три можливих напрями ефективної адаптації України до міжнародного поділу праці: 1) участь у загальноєвропейському економічному просторі, який починає формуватись. Перехід до ринкової економіки зумовить приєднання країн європейської частини колишнього СРСР до європейського економічного простору. Отже, доцільно визначитися, які галузі й виробництва становитимуть профіль міжнародної спеціалізації України.Стимулювання цих галузей і виробництв методами ринкової економіки одночасно окреслить пріоритетні зміни в народному господарстві України; 2) визначення специфічних сфер співробітництва з країнами інших континентів, які становитимуть взаємний інтерес; 3) підключення до загальносвітового співробітництва на галузевій основі, особливо у науково-технічній, енергетичній, продовольчій, екологічній сферах. Опрацювання перспективної програми вибіркової спеціалізації українського експорту на нових конкурентоспроможних на світовому ринку виробах можна пов'язати з конверсією ВПК (з урахуванням принципу розумної достатності), що стане підґрунтям для розвитку експортної спеціалізації наукоємних галузей. Уже сьогодні Україна спроможна будувати свої зовнішньоекономічні відносини на взаємовигідних умовах, Актуальним є здійснення переговорів з метою визначення статусу України як країни, що розвивається, та вироблення її власної чіткої позиції у Міжнародному валютному фонді, Світовому банку реконструкції та розвитку, Генеральній угоді по торгівлі й тарифах та Міжнародній організації праці, адже ці чотири організації є ключовими в міжнародному фінансовому, торговельному і соціальному регулюванні. Ефективна участь в них збільшить можливості України щодо залучення іноземного капіталу, фінансових ресурсів, отримання певних торговельних пільг, збереження тарифних засобів захисту національної індустрії та сільського господарства тощо, Високий рівень конкуренції на світовому ринку, гнучкість стратегії й тактики товаровиробників потребують створення в Україні структурі які б забезпечували і координували функціонування зовнішньоекономічного комплексу, а також, усієї інфраструктури зовнішніх економічних зв'язків (страхового та інформаційного обслуговування, судових і арбітражних органів тощо). Отже, реформа зовнішньоекономічного комплексу не може здійснюватись у відриві від реформування самої економічної системи в Україні. Це має для нашої країни принципове значення, Щодо пріоритетності у партнерах світогосподарських зв'язків і поділу праці для України не існує якоїсь постійної домінанти, і вона має співробітничати з якнайбільшою кількістю країн та міжнародних організацій. Стратегія інтеграції України у світове господарство має два взаємопов'язані аспекти: по-перше, входження у загальносвітовий економічний простір з урахуванням його регіональних напрямів, насамперед європейського, по-друге, участь у поділі праці на новій, економічній основі з колишніми республіками Союзу, особливо з Росією. Висновок Перебудова зовнiшньоекономiчної дiяльностi України значною мiрою сприятиме iї просуванню на свiтовий ринок та iнтeгруванню в мiжнародну економіку. Україна виступає на світовій арені як незалежна європейська держава, її економіка переживає затяжну кризу. Через зниження попиту на внутрішньому ринку велика кількість підприємств працює практично в півсили. Типовим явищем стало приховане безробіття.Депресійні процеси у виробництві негативно впливають на стан зовнішньої торгівлі. Обсяг експорту не відповідає можливостям товаровиробників і не задовольняє державних потреб щодо валютних надходжень, які використовуються для стабілізації економіки, зниження рівня інфляції та бюджетних витрат. Крім того, характер експорту залишається пасивно-сировинним. Навіть у країни СНД необхідно збільшити експорт продукції виробничо-технічного призначення. Негативне також сальдо в торгівлі щодо енергоносіїв, прокату кольорових металів, целюлози, деревини, каучуку. Відомо, що незадовільний стан зовнішньоекономічних зв'язків не може позитивно впливати на економіку України. У той же час значну роль в оздоровленні економічної ситуації має відігравати ефективна зовнішньоекономічна діяльність, яка включає в себе економічні відносини між окремими країнами, їх регіональними об'єднаннями, а також окремими підприємствами (корпораціями). Перехід України до фази економічного пожвавлення та піднесення в нових умовах господарювання може здійснюватися за зрахунок ефективного використання власного ресурсного потенціалу шляхом упровадження новітніх технологій.На мою думку, основою нової економічної стратегії у сфері зовнішньоекономічної діяльності України мають бути зацікавленість людини у вільному підприємництві та розвитку товарного виробництва, а також упровадженні ринкових відносин, запровадження в обіг твердої конвертованої грошової одиниці, НТП із застосуванням активної інноваційної, інвестиційної та структурної політики, рівноправне співіснування різних форм власності. Щоб стати рівноправним учасником загальноєвропейського процесу інтеграції, Україні необхідно докласти немало зусиль для створення нової економічної системи, проходження стабілізаційного періоду, подолання кризи економіки; усунення бар'єрів у спілкуванні із зовнішнім світом, налагодження активних і взаємовигідних зв'язків з країнами-партнерами. Для цього має бути створена інфраструктура, сумісна із західноєвропейською та здатна функціонувати з нею в одній системі координат. Головні її елементи — це самостійні суб'єкти господарської діяльності, економічний раціоналізм у відносинах з країнами-учасницями, створення режиму вільного руху товарів, послуг, капіталів, формування мережі банків і ділових центрів для фінансування та інформаційної підтримки державних та приватних інвестиційних проектів, комплексне використання й охорона природних ресурсів, співробітництво в розвитку паливно-сировинної бази, раціональне використання енергетичних ресурсів, співробітництво в технологічному оновленні металургійних підприємств, розвитку АПК, харчової та переробної промисловості, створення сучасних телекомунікацій, розвиток уніфікованої митної системи. Отже,для інтеграції з економікою європейських та інших країн Україні необхідно максимально використовувати переваги міжнародного поділу праці та розташування в центрі Європи, створити сприятливий клімат для залучення іноземного капіталу та зарубіжних інвестицій. На сучасному етапі понад половину експорту України припадає на Європу. Одним з найважливіших завдань зовнішньоекономічної діяльності є диверсифікація ринків збуту та просування українських товарів у Африку, Латинську Америку, Азію з метою збільшення обсягів експорту та валютних надходжень. Список використаних джерел: 1.Основи економічної теорії/ За ред. С.В. Мочерного: Посібник для студентів вищих навчальних закладів.-К.: Видавничий центр „Академія”,2002.-472с.(Альма-матер) 2.Єщенко П.С., Палкін Ю.І.Сучасна економіка:Навч.посіб.-К.: Вища шк.,2005.-325 с.:іл. 3.економіка: Навч.посібник для 10-11 класів/ З.Г.Ватаманюк,С.М.Панчишин, І.М.Грабинський.К.:Либідь,1999-384с. 4.Економіка:Підр.для 10 кл.загальноосв.навч.закл./Г.О.Ковальчук, В.Г.Мельничук,В.О.Огнев’юк.-К.:Навч.книга,2003.-352с.:іл 5.Економічна теорія:Поліекономія:Підручник /За ред.В.Д.Базилевича.-3-тє вид.,перероб.і доп.-К.:Знання-Прес,2004.-615с.-(Вища освіта ХХІ століття). 6. Приходченко Т.А.Микроэкономика: Учебно-методическое пособие для самостоятельного изучения дисциплины.-К.: Издательство Европейского университета,2004.-335с. 7. Заболоцький Б.Ф., Кошко М.Ф. Економіка України: Підручник.- Львів.-1997.№12. 8. Задоя А.О.Мікроекономіка: Курс лекцій та вправи:Навчальний посібник.-Київ,2002. 9.Самуельсон П. Економіка.Львів "Світ". 10.Основи економічної теорії.Політекономічний аспект. За редакцією Г.Н.Климко, В.П.Нестерко. Київ: "Вища школа",1997. 11.Конституція України.Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року.-к.:феміна,1996-64с. 12.Господарський кодекс України: Від 16 січня 2003 року.-К.:Атіка,2003.-208с. 13.Закон України "Про власність"// Відомості Верховної Ради України//.-1991.-№20. 14.Закон України "Про оплату праці"//Відомості Верховної Ради України//.-1995.-№17. 15.Закон України "Про оподаткування прибутку підприємств"// зі змінами,внесеними Законами України №607/97-ВР від 04.11.97р. та №639/97-ВР від 18.11.97р.//Галицькі контракти//.-1991-№20 |