Дипломная работа: Історія Кавказа

Дипломная работа: Історія Кавказа

ЗМІСТ

Вступ.........................................................................................................................3

Розділ 1.Кавказ та Закавказзя в турецько-ірано-російських відносинах в XVI-XVIIст.......................................................................................................................5

Розділ 2.Російсько-іранські та російсько-турецькі відносини під час правління Петра І..................................................................................................15

2.1 Російсько-кавказькі відносини та османо-кримська агресія в пер.чв.XVIIIcт........................................................................................................15

2.2 Похід російських військ на побережжя Каспійського моря та наслідки його приєднання до Росії......................................................................................18

Розділ 3. Північний Кавказ в російсько-ірано-турецьких відносинах в період з 1725 до 1762р.р......................................................................................................23

3.1 Перший похід Надіра в Дагестан...................................................................23

3.2 Кабарда в російсько-турецько-кримських відносинах................................25

3.3 Белградський мирний договір........................................................................29

3.4 Розгром військ Надіра в Дагестані................................................................32

3.5 Процес приєднання північнокавказьких народів до Росії...........................35

Розділ 4. Північний Кавказ в період правління Єкатерини ІІ...........................35

4.1 Російсько-турецька війна 1768-1774р.р........................................................37

4.2 Наслідки Російсько-турецької війни 1768-1774р.р………………………..41

4.3 Північний Кавказ під час повстання шейха Мансура і Російсько-турецької війни 1787-1791р.р................................................................................................47

Висновки ..............................................................................................................54

Список використаних джерел та літератури .....................................................59

ВСТУП

XVIII століття – переломний етап в історії народі Кавказу. Прогресуючий упадок Ірану та Османської імперії, активний вихід петровської Росії на міжнародну арену поставили питання про долю Кавказу в коло найважливіших проблем світової політики того часу. Ставши одним з основних джерел протиріч у відносинах вказаних країн, цей регіон в силу важливих стратегічних позицій привабив увагу європейських держав, в першу чергу Англії та Франції.

Хоч Париж та Лондон були суперниками за провідну роль в європейській політиці та за колоніальні володіння в Азії та Америці, все ж це не заважало їм направляти зусилля, на обмеження міжнародного впливу Росії. Разом з проведенням політики „східного бар’єру” в Європі вони розпалювали протистояння між Іраном та Османською імперії та Росією на Кавказі, щоб завадити просуванню останньої до південних морів.

В силу того, що стратегічні плани європейських держав на сході визначились лише на кінець XVIII ст. їх протидія посиленню впливу царської Росії на Кавказі почалось ще за часів Каспійського походу Петра І.

Північний Кавказ став об’єктом кавказької політики Росії ще з часів приєднання Кабарди в середині 50-х років XVI ст. Проте безпосередньо Росія включилася в боротьбу за домінування в цьому регіоні з приходом до влади Петра І та його азовського походу 1696 року. В XVIII ст. боротьба за Північний Кавказ йшла з перемінним успіхом. Перша чверть XVIII ст. ознаменувалась приєднанням до Росії Прикаспійських областей та частини Північного Кавказу; друга – втратою цих володінь, яка компенсувалась явним зрушенням в орієнтації місцевого населення на Росію.

Втім без глибокого аналізу кавказької політики провідних держав, виявлення міста та ролі цього регіону в стратегічних планах Росії, Ірану та Османської імперії неможливо скласти цілісне уявлення про історичне минуле гірських народів. Така постанова питання та його вирішення можуть сприяти виявленню спільних тенденцій та характерних особливостей взаємовідносин народів Кавказу з Росією.  

Актуальність роботи полягає у можливості прослідкувати витоки сучасних геополітичних конфліктів в Росії, коріння яких сягають XVIII ст.,а також дослідити історичне значення входження народів Кавказу до складу Росії.

Об’єкт дослідження – зовнішня політика Російської імперії в XVIII столітті.

 Предмет дослідження – шляхи та методи інкорпорації Кавказьких земель до складу Російської імперії.

Територіальні та хронологічні межі:в роботі йдеться про території РФ,та країни Кавказького регіону суміжні з нею,що до хронологічних меж то для більшого розуміння проблематики питання дослідження починається з XVIст.коли саме Московська держава наближається до територій Кавказу і закінчується XVIIIст. який є переломним в історії народів Кавказу

Мета роботи: висвітлити процес територіального розширення Російської імперії на прикладі кавказького вектору зовнішньої політики держави.

Завдання:

1)прослідкувати турецько-ірано-російські відносини на Кавказі та Закавказзі в XVI-XVIIст.

2)визначити російсько-іранські та російсько-турецькі відносини під час правління Петра І.

3)показати північний Кавказ в російсько-ірано турецьких відносинах в період з 1725 до 1762 р.р.р.

4)охарактеризувати північний Кавказ в період правління Єкатерини ІІ.

Історіографія:питання є досить розглянутим,але загальна картина є не зовсім цілісною через відсутність наукових розробок кавказьких науковців після Радянської епохи,ще одна проблема це різниця в поглядах радянської,зарубіжної та російсько-імперської історіографії на процес інкорпорації Кавказу до складу Росії.

Даною тематикою займались багато науковців,найвизначнішими серед яких були:Бутков Я.Г.,Смирнов Н.А.,Сотавов Н.А.,Соловьєв С.М.,Сокуров В.А.,Кушаєва Є.Н.,Кіняпіна Н.С.,Маркова О.П.

Структура роботи – відповідає меті та завданню та складається з вступу, 4-х розділів, висновків та списку використаних джерел та літератури.

Розділ 1

Кавказ та Закавказзя в турецько-ірано-російських відносинах в XVI-XVIIст.

Кінець ХV-початок XVI в. ознаменувалися великими історичними подіями. Розвиток продуктивних сил у надрах феодального суспільства ріст товарно-грошових відносин, розширення ринкових зв'язків, пошуки найкоротших шляхів у країни Сходу — усе це послужило поштовхом для великих географічних відкриттів

Для Московської держави це був період його могутнього національного підйому. Розпад Золотої орди, ліквідація Казанського й Астраханського ханства знову відкрили російським людям шлях на Схід. Інтерес Московської держави до країн Сходу значно зріс уже в другій половині XV в. у зв'язку з прагненням Москви установити постійні торговельні зв'язки зі своїми східними сусідами.

Не випадково в цей час великого значення набуває стародавній торговельний волзький шлях, на якому виросли такі торговельні міста, як Нижній Новгород, Казань, Астрахань.

Незважаючи на те що в XV в. руська торгівля з Іраном, з державами Закавказзя і Середньої Азії була сильно стиснута феодальною роздробленістю цих країн і постійних міжусобиць їхніх численних правителів, усе-таки тяжіння руської торгівлі до Сходу і відповідний інтерес східних народів до Московської держави були зовсім очевидними.

Одночасно із Ширваном установилися, зв'язки Москви з Грузією, або, як її тоді називали, з Іверской землею. Під 1492 р. російські літописи повідомляють про прибуття з Іверской землі, з Кахетії, від царя Олександра посла по імені Мурат [4,с.26].

Турецькі султани прагнули використовувати зв'язки підвладного їм Криму з Казанню, Астраханню і ногайцями з метою підпорядкування їхньої своєї влади для протидії східній політиці Московії і відтискування її від Каспійського і Чорного морів. Це не могло не привести до загострення русько-турецьких відносин у першій половині XVI в.

Користуючись феодальною роздробленістю держав Закавказзя, турецькі завойовники захоплювали найбагатші, родючі вірменські, грузинські й азербайджанські землі, прибираючи до рук ширванский шовк, вовну і природні багатства Азербайджану.

Закавказзя мало для турецьких султанів також велике стратегічне значення як плацдарм для боротьби проти Ірану, для проникнення на південні окраїни Росії й у Середню Азію.

Перше зіткнення Туреччини з державою Сефевідів, що поширила в першому десятилітті XVI в. владу з Азербайджану на Карабах, Вірменію, Курдистан і ін., закінчилося знаменитою битвою, що відбулася на Чалдиранскій рівнині, біля міста Маку, у серпні 1514 р. У цій битві турки здобули повну перемогу. За договором, укладеному в 1515 р., до Туреччини відійшли Західна Вірменія [11,с.302].

Гостра боротьба за Закавказзя між двома суперниками відбувалася й у 1533—1538 р., і в 1547—1555 р. По мирному договорі укладеному в м. Амасії (1555 р.) до Туреччини відійшла південна частина Вірменії (басейн озера Ван) і Західна Грузія.

В міру боротьби за Закавказзя росли і ширилися загарбницькі апетити султанської Туреччини, що тепер простиралися на весь Кавказ. Туреччина побоювалася зближення Сефевідської держави з Москвою, зацікавленої в розвитку торгівлі з кавказькими народами. Під впливом загарбницької боротьби за Закавказзя в султанській Туреччині виношувалися ще більші плани,що до Волги і Дону, що служили зручними водними шляхами в східні країни. Кримські хани, а за ними і турецькі султанами в XVI в. відкрито претендували на панування над ногайськими ордами і ханствами Поволжя.

Кримські хани вступили в конфлікт з Московською державою через Казань, що вони підтримували в її боротьбі проти Москви. У 1505 р. казанський хан Мухаммед-Емін, поставлений у Казань Іваном III, зненацька напав на Нижній Новгород; його військо лише з труднощами було відбито. В 1506 р. невдача московських військ під Казанню послужила сигналом до ворожих виступів проти Московської держави ряду ханств і насамперед Кримського. Користуючись династичними зв'язками з казанськими ханами, кримські хани штовхали них на активну боротьбу проти Москви.

Кримський хан зумів настроїти Астраханське ханство проти ногайців і Московії і тим самим зробив його своїм союзником.

Якщо до цього додати, що в 1524 р. казанський хан Сагібом-Гірей (ставленик Криму) виявив готовність визнати себе васалом Туреччини й оголосити Казанське ханство володінням султана Сулеймана, то можна зробити висновок, що позиції кримського хана, а отже і турецького султана в Східній Європі до 1525р. були дуже сильними.

До здійснення цих планів були притягнуті кримські хани, зобов'язані діяти в якості нібито законних спадкоємців і спадкоємців Золотої орди. Передбачалося, що Астрахань, Північний Кавказ і Ногайская орда або добровільно визнають владу турецьких султанів і кримських ханів або ж будуть підлеглі їм шляхом завоювання.

Однак здійснення турецьких планів наштовхнулося на серйозну протидію насамперед з боку народів, що жили на Північному Кавказу.

Одним з найбільш численних народів Північного Кавказу були кабардинці, що складали в XVI в. кілька феодальних володінь (князівств).

Після ліквідації золотоординського ханства на всім Північному Кавказі почали інтенсивно складатися ранньофеодальні політичні утворення (в адигейців, західних черкесів, кабардинців і ін.). У кабардинців у XVI в. з'явилося два основних князівства, відомих за назвою Велика і Мала Кабарда. Границею між ними була ріка Терек, ліворуч від якої знаходилася Велика Кабарда, а по праву — Мала. Ці два князівства у свою чергу розпадалися на більш дрібні володіння. У цих кабардинських князівствах переважали  патріархально-феодальні відносини [15,с.224].

До панівного класу Кабарди примикало мусульманске духівництво. Релігія (іслам) грала важливу роль у житті кабардинського феодального суспільства починаючи з XVII в. Однак мусульманське духівництво не мало великого авторитет у місцевого населення. Мулли були найчастіше вихідцями з Криму або Туреччини; насаджуючи в Кабарді далекі горцям норми мусульманського законодавства, вони служили одночасно провідниками політики цих країн.

Володіння Кавказом дало б у руки Туреччини величезну перевагу перед Іраном і полегшило б туркам проникнення в Середню Азію. Крім того, це ставило у вкрай невигідне положення Московську державу. Закріпившись на Кавказі, турки робили б тиск на Казанське й Астраханське ханство і на ногайців; їхнє панування тут нанесло б збиток торговельним зв'язкам Москви з закавказькими областями, Іраном і Середньою Азією.

Однак тільки тоді, коли Туреччина опанувала в 1514— 1515 р. Курдистаном і підійшла впритул до Закавказзя, можна датувати початок турецького проникнення на Кавказ.

Приблизно до того ж часу відносяться і великі набіги кримських татар на Астрахань і на Північний Кавказ.

Протягом усієї першої половини XVI в. Туреччина робила спроби сколотити блок Криму, Казані й Астрахані проти Москви. Однак Московська держава випередила Туреччину. В 50-х роках XVI в. вона опанувала Казанню й Астраханню й установила зв'язки з народами Кавказу

Роздроблений на безліч невеликих феодальних володінь,. Північний Кавказ здавався Туреччини найбільш уразливим місцем, захоплення якого давало їй у руки ключ до вирішення не тільки закавказької, але й іранської проблеми.

Через оволодіння цим ключем їй стояло вступити в боротьбу з Московією, правителі якої вже в XVI в. розуміли значення для Москви Кавказу в зв'язку з необхідністю придбати вихід до південного моря.

Поселення вільних руських людей на Дону (донські козаки) і на Тереку (гребінські козаки) були із самого початку XVI в. сполучною ланкою Москви з народами Північного Кавказу, зокрема з кабардинцями.

Але особливо важливою датою в історії зближення Кабарди з Московською державою потрібно вважати 1557 р. Цього року в Москву прибуло посольство від старшого, найбільш впливового і шанованого кабардинського князя Темрюка і князя Тазрюта з проханням, «щоб їхній государ подарувало, велів їм собі служити і. у холопстві їх учинив» [17,с.5]. У Москві позитивно поставилися до цього прохання; вона відповідала планам політики пануючи на Кавказу й об'єктивно відповідала інтересам Московської держави.

Кабарда була прийнята під заступництво Москви; з цього року руський цар розглядає кабардинців, як своїх підданих. Це видно хоча б з того, що вже у наступному, 1558 р. кабардинці призиваються брати участь у поході князя Дмитра Вишневецького проти кримського хана, а в 1560 р. була почата звичайна у відношенні приєднаних до Московії народів спроба звернути кабардинців у християнство, для чого в Кабарду з Москви були спрямовані представники духівництва. Ця спроба не увінчалася успіхом.

Таким чином, саме 1557 рік треба розглядати як дату добровільного приєднання Кабарди до Московської держави.

Московські військові загони з Астрахані на прохання кабардинських князів надавали допомогу кабардинцям проти їхніх недругів; кабардинська кіннота, що відрізнялася високими бойовими якостями, залучається московським урядом до участі майже в усіх війнах, що вела Московська держава.

Наступні події показали, що оборонні міри, прийняті московським урядом у Кабарді, були дуже своєчасні. Наявність руських загонів на Тереку і військовий союз з кабардинцями перешкодили поширити почату в 1569 р. Туреччиною війну за захоплення устя Волги й Астрахані на весь Північний Кавказ.

Уже тоді було зовсім очевидним, що безпека устя Волги й Астрахані залежить від положення справ у Кабарді. Розуміли це й у Туреччині.

Розгром турецького флоту при Лепанто в 1571 р. і поразка в 1572 р. військ кримського хана, напавшого на Московську державу, що збіглася з нанесенням донськими козаками удару туркам в Азові, трохи стримали запал Туреччини.

Новий султан Мурад III (1574—1595) зосередив усю свою увагу на боротьбі за Закавказзя, почавши нову кровопролитну війну з Іраном (1578—1590 р.).Ця війна загострила положення на Північному Кавказі, активізувавши військову діяльність кримського хана.

У 1585 р. іранські війська зуміли витиснути турок з Азербайджану.Однак новому турецькому головнокомандуючому Фархад-паші, що перемінив померлого Османа-пашу, удалося в 1588 р. одержати кілька перемог над персами і зайняти ряд пунктів у Закавказзі. Прибуле в Москву з Ірану посольство намагалося укласти союз проти Туреччини, обіцяючи спільні дії на Північному Кавказі проти турків і кримського хана. При цьому шахський уряд навіть пропонував територіальну компенсацію за військову допомогу у виді Дербента і Баку, що шах не сподівався відстояти від турків.Але московський уряд волів вичікувати і не вступати безпосередньо в боротьбу з Туреччиною, хоча положення на Північному Кавказу було вкрай тривожним.Війна Туреччини з Іраном продовжувалася зі змінним успіхом. Жорстокий режим військової окупації, установлений турками в Закавказзі, викликав невдоволення населення, чим і скористалися місцеві феодали, що звернулися до молодого іранського шаха Аббаса I (1587—1628) за допомогою. Ослаблення влади турецьких султанів сприяло величезне  народне  повстання, що  охопило значну частину Малої Азії і закавказькі володіння Туреччини; до повсталої сталі переходити турецькі солдати.Та все ж безуспішно,але Туреччина була змушена в 1590 р. укласти мир з Іраном. Ширван, частина Вірменії, частина Грузії і весь Азербайджан були визнані підвладними Туреччини.

Бачачи неможливість самотужки вести боротьбу проти Туреччини, шах Ірану вирішив залучити до цієї боротьби, у якій фактично вже брали участь народи Закавказзя і Кавказу, ще і Московську державу.

Приєднання Кабарди до Московії, відповідало інтересам кабардинського народу, обгороджувало його від ворожих замахів з боку кримських ханів і турецьких султанів. Це була подія великого значення, що зіграло помітну роль в історичній долі не тільки кабардинського, але й інших північнокавказьких народів [10,с.255].

Країни Закавказзя, опинившись в результаті ірано-турецького договору 1590 р. у руках турків, представляли собою замкнуті феодальні володіння, відгороджені друг від друга митними й адміністративними бар'єрами. У них панувало натуральне виробництво. Прагнучи отуречити закавказьке населення, турецькі феодали впроваджували в цих країнах свої порядки, свої форми землеволодіння і землекористування; вони ввели цілу систему феодальних повинностей і установили важкий податковий гніт. Усе це привело до повного, розладу й упадку господарського життя народів Закавказзя.

Положення султанської Туреччини в цей період значно ускладнилося завдяки могутньому народному рухові, що охопив наприкінці XVI — початку XVII ib. значну частину Анатолії і перекинулись у Закавказзя, Ірак і Сирію. Рушійною силою цього повстання, відомого в історії за назвою «повстання Кара Язиджи», було селянство, що виступало з антифеодальними гаслами. Повстання бушувало протягом декількох років; селяни почали зазнавати поразки лише після того, як їхні тимчасові попутники — феодали, перейшли на сторону султанських військ. Придушення цього повстання вимагало великої напруги сил султанської Туреччини; воно значно послабило її військову могутність, особливо в Закавказзі, чим і скористався іранський шах Аббас I.

При шаху Аббасі I центром адміністративного і військового життя держави став м. Ісфахан. Новим у цій державі було твердження великого феодального землеволодіння при вкрай слабко розвитому господарстві самих феодалів. Як державні землі, так і землі феодалів здавалися селянам на умовах кабальної оренди. От чому навіть при наявності в ряді районів зручної для обробки зрошуваної землі селяни-орендарі, так само як і селяни, що жили в умовах общини на державних або вакуфних землях. В Ірану панувало натуральне господарство. Товарно-грошові відносини були слабко розвинуті.

Прагнучи повернути Азербайджан, шах Аббас посилено готувався до нової війни проти Туреччини. Коли в 1602/3 р. турецький намісник у Тебрізі Алі-паша, скористався повстанням у Туреччині, оголосив себе незалежним від султана, іранські війська вторглись у межі Азербайджану.

Шах Аббас до цього часу вже завершив реорганізацію своїх збройних сил, створив регулярну армію на зразок турецьких яничарів, з артилерією і кавалерією.

У 1605 р. турки направили в Азербайджан одного з кращих своїх полководців — Синан-пашу, що знову ненадовго витиснув іранські війська зі значної частини Вірменії й Азербайджану. Відходячи, іранські війська за наказом шаха зруйнували багато міст. Лівий берег Араксу збезлюдів, вірменське населення Нахічевані і прилягаючого району, зайняте сільським господарством, було переселено в Південний Азербайджан, а населення багатого торговельного вірменського міста Джульфи переведене в Ісфахан. Це переселення, відоме у вірменській історії за назвою «великого сургуна», супроводжувалося незліченними насильствами [16,с.407].

Але їв 1606 р. перевага знову одержали іранські війська. Протягом 1606—1607 р. вони відібрали в турків велику територію з містами: Шемаха, Баку, Дербент, Ганджа, Єреван (Эривань).

В 1612 р. Іран повернув собі Азербайджан, частина Курдистану, Картлію і Кахетію і Північну Вірменію; була відновлена границя 1555 р. Однак на цьому боротьба за Закавказзя далеко не закінчилася. Турки не хотіли миритися з утратою територій, що приносили великі доходи. Незабаром вони відновили воєнні дії, оголосивши себе захисниками грузинських князівств від асиміляторської політики, що проводиться Іраном. Війна з невеликими перервами продовжувалася до 1639 р. і завдала величезної шкоди народам Закавказзя.

Після миру з Польщею Туреччина незабаром відновила війну проти Ірану й у той же час створила напружене положення на московській границі. Конфлікт із Туреччиною цього разу виник через Азов. Приблизно біля ста років донські козаки вели боротьбу з цим передовим форпостом турецької військової експансії на півдні Московської держави. Туреччина чіпко трималася за Азов. У 1637 р. донські козаки вирішили позбутися від постійної погрози з боку Азова. 18 червня вони після двомісячної дуже енергійної облоги, разом з невеликими загонам, що прийшли до них на допомогу, кавказьких горців, що страждали від турецьких навал, опанували Азовом і устям Дону.

При одержанні звістки про падіння Азова турецький уряд розгубився. У цей час основні турецькі війська на чолі із султаном Мурадом IV були зайняті війною з Іраном за місто Багдад. Тому султан не міг почати похід на Дон і велів кримському ханові готуватися до війни з Москвою.Але почати війну з Московією Туреччина змогла лише в 1641 р.

Щоб тримати під ударом Північний Кавказ і припинити зв'язку донських козаків з ним, кримський хан з 14-тисячним військом зробив узимку 1640 р. похід на черкеського князя Аджикумука, але, нічого не домігшись, у січні прийшов під Азов, де мав бій з козаками. Утрати були великі по обидва боки, але, видимо, козаки постраждали більше.

З 1642 р. починається особливо енергійний натиск Туреччини і кримського хана на Північний Кавказ і на всю південну границю Московської держави. Це нова хвиля агресії супроводжувалася загибеллю і викраденням у рабство тисяч людей — чоловіків, жінок, дітей, руйнуванням міст і селищ.

У 50-х роках XVII ст. кримський хан починає діяти в Кабарді енергійніше. Стольник і воєвода Терского містечка Василь Волинський повідомив про прихід у 1653 р. в Азов двох кримських султанів з ратними людьми, відкіля вони повинні направитися в Кабарду для завоювання Терського, містечка.

В другій половині XVII ст. положення на Північному Кавказу ще більш ускладнилося завдяки завойовницькій активності, що почали виявляти іранські шахи. Невпинні міжусобні війни, що розоряли і знесилювали Грузію, полегшували іранським шахам здійснення їхніх планів у відношенні Дагестану і Північного Кавказу.

Значення Терського містечка як найважливішого пункту зв'язку між Москвою, Кабардою, Дагестаном і Закавказзям тепер значно зросло. Це обставина і послужило причиною прагнення іранських шахів захопити це містечко і шляхи, що зв'язують його з Закавказзям, для того щоб витягти максимальні економічні і політичні вигоди від твердження свого панування на Тереку.

Плани іранських шахів у відношенні Північного Кавказу не були здійснені, тому що зустріли відсіч не тільки з боку Московії, але і самих народів Північного Кавказу і Закавказзя, зацікавлених у розвитку торгівлі і зміцненні дружніх зв'язків з Москвою [23,с.174].

Вся увага султанської Туреччини наприкінці XVII ст. була поглинена її загарбницькими війнами з Польщею і Росією. Війна, що Туреччина вела починаючи з 1676 р. через Україну, прийняла особливо гострий характер у 1677—1678 р., коли турецькі війська разом із кримськими вторглись у межі Правобережної України і намагалися захопити фортецю і важливий стратегічний пункт Чигирин.У цій війні велику військову допомогу російсько-українським військам зробив 4-тисячний загін, що прийшов з Кавказу, князя Муцаловича Черкаського.

Боротьба, що повела коаліція європейських держав— Росія, Австрія, Польща і Венеція — проти Туреччини, знову відвернула її увагу від Кавказу. От чому кінець XVII у, пройшов для народів Кавказу відносно спокійно.

Узяття Петром I у 1696 р. Азова і створення російського морського флоту вело до остаточної ліквідації турецької військової погрози на півдні Росії і відкривало нові перспективи для встановлення більш міцних взаємин Росії з Кавказом.

Розділ 2

Російсько-турецькі та російсько-іранські відносини на

Кавказі під час правління ПетраІ.

2.1.Російсько-кавказькі відносини та османо-кримська агресія в пер.чверті XVIIIст.

В кінці XVII - початку XVIII в. над народами Кавказу як і раніше висіла загроза іноземного нашестя і поглинання. Хоча з кінця XVII в. у історії Оттоманської Порти, за визначенням турецьких, істориків, починається «період відступу» («ріджат деврі»), Османська імперія і на початку XVIII в. залишалася однією з сильних військово-феодальних держав. Вимушені після поразки у війні 1683-1699 рр. і Карловіцського договору підтримувати мирні відносини з європейськими державами, правлячі круги Османа імперії прагнули компенсувати себе завоюваннями на Сході і з самого початку XVIII в. обернули свої погляди на Кавказ. В 1703 р. османи завершили будівництво фортеці Єнікалє («Нова фортеця»), укріпили Керч, підсилили свої позиції на Північно-західному Кавказі і задумали підкорити Грузію. Посилення військово-політичної експансії Османської імперії на Кавказі і на півдні Росії особливо виявилося після приходу до влади представника найагресивніших кругів феодалів Османа султана Ахмеда III. Порта зажадала, щоб Росія зрила фортецю Камінний Затон, знищила кораблі в Азові, припинила будівництво кораблів на Воронежських верфях, виробила розмежування російсько-турецької межі, згодилася на будівництво турецької фортеці на Дніпрі вище за Очаковом. І щоб привернути на свій бік народи Кавказу, Порта відправила в Ширван, Дагестан, Кабарду, Черкесію і в інші місця своїх емісарів. А хан зробив повторний похід на Кабарду. Проте і цей раз кримці потерпіли поразку, сам хан врятувався втечею.1707 р. на вимогу султана кримський хан Каплан-гірей при підтримці Османа беглербега Кафи вторгся в Кабарду. Він ультимативно зажадав від володарів Кабарди підкоритися і видати 3 тис хлопців і дівчат. Але кабардинці, залишивши селища і укривши худобу і майно, зайняли вигідні для оборони позиції в тісних гірських ущелинах. В той час, коли Каплап-гірей готувався до штурму, кабардинці самі пішли в атаку. Відбулася кровопролитна битва, війська хана вимушені були відступити. Незабаром ханом Криму затвердили Давлет-Гірея. У тому ж, 1707 р. по вказівці султана він зробив напад на терсько-гребенськіх козаків. Але і цей напад не мав успіху. У 1709 р. кримський хан Давлет-гірей вступив з гетьманом України Мазепою в таємний зв'язок, розраховувавши відірвати Україну від Росії. Одночасно він розіслав на Північний Кавказ емісарів із завданням організувати антиросійський виступ горців. Не зважаючи на попередження Росії, кримський хан при підбурюванні Порти влаштовував безперервні набіги на Північний Кавказ, що приносило господарське розорення і незліченні біди.

У цих умовах для народів Північного Кавказу відвернути агресію кримських та османських загарбників було життєвою необхідністю. Проте у той час гористі народи Північного Кавказу не могли одні протистояти агресії султанів Османської імперії і кримських ханів. Ось чому феодальні володарі адигських і інших народів Північного Кавказу «прагнули під високо державну монаршеськую руку піддатися, і тим себе і підданих своїх з-під ярма султана турського і від податок і розорення хана кримського звільнити» [8,с.87].

Російський уряд, потребуючи забезпечення безпеки південних меж держави, прагнув привернути народи Північного Кавказу на свою сторону. Ще в 1700 р. Петро I наказав астраханському воєводі Mусіну-Пушкіну укріплювати дружні і торгові відносини з горцями Дагестану, надавати їм можливі допомоги і підтримку враховуючи обстановку, що ускладнилася, у зв'язку з тим, що османи починають підготовку до війни.

В той же час на Кубань був відправлений 9-тисячний загін під командуванням генерала П. А. Апраксіна, а на Терек - кабардинець за походженням, сподвижник Петра I, князь А. Бекович-черкаський.

Восени 1710 р., підбурювана Швецією і Францією, Порта розв'язала війну з Росією. На початку кампанії росіяни здобули ряд перемог над османами, але потім військові дії розвернулися для росіян несприятливо. На берегах Лозини 44-тисячна російська армія виявилася оточеною військами Османської імперії і Кримського ханства загальною чисельністю 127 тис. чол. У результаті Росія вимушена підписати невигідний для себе Прутський мир і поступитися Азовом. Після цьго Порта під загрозою фізичного винищування зажадала від народів Північного Кавказу підкорятися владі султана. Одночасно Порта почала діяльну підготовку до вторгнення на Кавказ по словам іранського історика Мухамед Хасан-хана, війська османів збиралися захопити Азербайджан і Грузію .

Обстановка, що створилася, сприяла агресивним планам султана. Шахський Іран,що роздирався внутрішніми суперечностями і усобицям не в змозі був протистояти османам.

У Ширвані і Дагестані спалахнуло антишахське повстання, очолюване Хаджі-Даудом і Сурхай-ханом Казікумухським. У 1711-1712 повстанці зайняли ряд населених пунктів в Північному Азербайджан Повстання проти шахського гніту в цей період відбувалося в Грузії і Вірменії. Чекаючи вторгнення османів, Росія вжила заходів по зміцненню своїх південно-східних меж. У 1711 - 1712 рр. генерал Апраксін переселив на лівий берег Тереку гребенськіх козаків. Він побудували декілька укріплених міст - станиці Червленну, Шарінську, Новогладковську, Старогладковську [23,с.60].

Весною 1720 р. кримський хан з 40-тисячним військом вторгнувся в межі Кабарди. Розоривши ряд селищ, він зажадав, щоб кабардинці підкорялися його владі, видали по одному ясиру з кожного двору і відшкодували збитки, понесені татарами під час походу Каплан-Гірея в 1707 Проте кабардинці відкинули домагання кримського хана. Відповідь кабардинців викликала обурення кримського хана. Він вирішив силою підкорити їх, вторгся в Кабарду. Кабардинці не в змозі були чинити опір набагато переважаючим їх кримським військам і пішли в гори. Знаходячись в украй важких умовах, вони знов звернулися по допомогу і підтримку до Росії. Петро І незважаючи па Північну війну, що продовжувалася, вирішив надати Кабарді допомогу.

2.2 Похід російських військ на побережжя Каспійського моря та наслідки його приєднання до Росії.

Тим часом в Дагестані знов ще з більшою силою спалахнув рух проти гніту шахський Ірану. Зібравши значні сили повстанців, Хаджі-Дауд і Сурха хан 21 липня 1721 р. обложили Шемаху, а 7 серпня зайняли цей важливий торгово-ремісничий і адміністративний центр Північного Азербайджану. Велику роль в падінні Шемахи зіграв перехід частини городян на сторону повстанців.

Поблизу Шемахи повстанці розбили війська гянжінського та єріванського ханів. Багато ставлеників шаху, у тому числі і правитель Дербеї бігли до Ірану. Хаджі-Дауд укріпивсявся в Шемахі.

Восени того ж, 1721 р. астраханському губернатору через князів кабардинців стало відомо, що Хаджі-Дауд-бек і Сурхай-хан звернулися до турецького султана через кримського хана з проханням, щоб він прийняв під своє заступництво і допоміг би військами.

При цьому, не можна випустити з уваги орієнтацію Xаджи-Дауда і Сурхай-хана на Османську імперію, обумовлену національними та релігійними інтересами феодалів. Проте значна частина населення Північною Кавказу, як про це свідчать численні листи-звернення до Петра I, орієнтувалася на Росію. Володар Кабарди Іслам-бек Місостов писав «Поклонилися і підкорилися від щирого серця Росії не бажайте, в нас сумніваться, щоб ми надалі к кримцям пристали,але зволите вірити нам, що від таких думок вельми віддалилися, а від вас вже ніколи не відкладемося. І в поведінках наших слухняними і вірними бути завжди готові» [21,с.124].

У першій чверті XVIII в. Іран переживав глибоку економічну і політичну кризу.Все зростаюча феодальна експлуатація селянства, трудового населення міст привела до підриву сільського господарства і ремесла.Сефевідську державу підривали також і феодальні усобиці, що не припинялися,корупція,розкладання шахського двору і т.д. Користуючись ситуацією,що склалася,Османська імперія вирішила приєднати володіння на Кавказі. Про плани і наміри Порти добре знали російські власті. Абсолютно очевидно, що затвердження влади Порти в Прикаспії набагато ослабило б позиції Росії на Кавказі і створило б реальну загрозу південно-східним межам імперії. Отже, основною задачею походу Петра I на Кавказ було запобігти оволодінню Османською імперією Закавказзя і Прикаспієм. До того ж в планах Петра I Прікаспію відводилася важлива економічна роль. Приєднавши прикаспійські області, він сподівався забезпечити необхідною сировиною мануфактурну промисловість Росії, що розвивається. Крім того, цар бажав перетворити Росію на посередницю в торгівлі між Єропою і Сходом. З цією метою Петро I мав намір перевести торгілю шовком Ірану і Кавказу з константинопольського шляху на Астрахань. До травня 1722 р. була завершена підготовка до походу. У Астрахані було зосередженно 47 парусних і 400 галерних судів.

Напередодні виступу 15 липня 1722 р. був обнародуваний маніфест,а для розповсюдження його до Дагестану і Азербайджану був направлений А.Лопухін з 30 вершниками. Маніфест сповіщав, що похід робиться тільки з метою покарання бунтівників, і всьому населенню гарантував безпеку. Як ми бачимо, шемахинські події використовувалися Петром I лише як мотив для початку військових дій. Метою походу було приєднання до Росії важливих в економічних і політичних відносинах прикаспійських провінцій Кавказу. Як і слід було чекати, за винятком Хаджі-Дауда, Сурхай-хана і їх оточення, маніфест Петра І в Дагестані був зустрінутий привітно. Та зате звістка про початок походу російських військ викликала сильну тривогу в правлячих кругах Османської імперії [19,с.36].

Коли ж Порта оголосила про ухвалення Хаджі-Дауда в підданство, 27 липня 1722 р. Петро I з основними силами висадився в Аграханській затоці. Тим часом з Астрахані йшла сухим шляхом кіннота,яка також вступила до Північного Дагестану. До них добровільно приєдналися володарі Великої Кабарди Ель-мурза Черкасській і Малої Кабарди- Аслам-бек Комметов. 5 серпня, залишивши в аграханськом ретраншементі 300 чоловік регулярного війська й 1500 козаків, російські війська попрямували морем і сушею на південь. Того ж дня Петро I з армією прибув на Сулак і отаборився. 15 серпня російські війська рушили до Дербенту. Султан-Магмут Отемишський намагався чинити опір передовим загонам військ, але був без особливих зусиль розбитий.

Обстановка сприяла продовженню походу. Проте через раптово виниклі труднощі у зв'язку з крахом у Аграханському заливі двох ескадр, а також із зростанням захворювань серед солдатів 29 серпня 1722 р. було ухвалено рішення припинити похід. І залишивши гарнізон в Дербенті, Петро I з основними силами повернувся в Аграхан. І в тому місці, де р. Кайсу ділиться на два рукави Сулак і Аграхан, велів закласти фортецю Святого Хреста. Після цього, доручивши командування генералу Матюшкіну, відбув до Астрахані [11,с.390].

Тим часом Порта наказала Хаджі-Дауду, «щоб він всіма заходами прагнув вигнати російський гарнізон з Дербента і з інших тамтешніх країв» [24,с.45]. А незабаром і війська османів вторгнулися на Кавказ.У зв'язку з цим генералу Матюшкіну був даний наказ вжити належні заходи для захисту Дербента і Баку.

У вересні 1723 р. наляканий вторгненням військ османів на Кавказ,Іран підписав з Росією договір. За умов Петербурзького договору шах визнавав за Росією прикаспійські області Кавказу. Це ще більше загострило російсько-турецькі відносини. Султан оголосив про приналежність Порті всього Ірану і про свій намір приєднати Дербентське ханство, як нібито давно йому приналежне, а також розпорядився, щоб прикордонні паші і кримський хан були готові до війни з Росією. Ворожість Порти до Росії як і раніше підтримували Англія, Австрія і інші західні держави. Над Кавказом нависла загроза агресії османів.

Війну,що здавалася неминучою, все ж таки вдалося відвести завдяки укладеному в Константинополі в липні 1724 р. договору про розділення кавказької території на сфери впливу. За умов цього договору за Росією закріплювалися прикаспійські провінції Дагестану і Азербайджану. Решта території Дагестану, Азербайджану, а також Грузія і Вірменія відходили до Туреччини Ширван був оголошений особливим Шемахинським ханством під протекторатом Туреччини [11,с.418].

Народи Грузії, Вірменії, Азербайджану і Дагестану відмовлялися визнати владу Порти. Усюди завойовники османи зустрічали наполігливий опір широких народних мас. Не підкорявся владі султана Сурхай-хан Казікумухській і інші володарі Дагестану. Взимку 1725 р. він учинив напад на Мюшкюр. Серйозну утрату нанесли горці османам і в битві при Джиніхі. Враховуючи,що Сурхая не вдається підпорядкувати силою, султанський уряд вирішив схилити його на свою сторону ласкою, відправивши йому щедрі подарунки,та пославши багатообіцяючі листи. У свою чергу, Росія також прагнула привернути на свій бік Сурхая. «Трудилися як росіяни, так і турки, щоб його кожен в свою сторону привести» - свідчить І. Р. Гербер [6,с.83]. Але Сурхай, вміло використовуючи обстановку, що склалася, вичікував. Хвилювання в Ширвані в цей час не припинялися, а османи пред'являли Хаджі-Дауду всі великі вимоги, які він не в змозі був виконати. Не бачивши іншого виходу, Хаджі-Дауд звернувся до Росії з проханням прийняти його в підданство. Проте Росія відхилила прохання Хаджі-Дауда, оскільки не хотіла порушувати умови Константинопольського договору.

Побоюючись нападу османів, російський уряд з часу Петра I прагнув зміцнити свої позиції в Прикаспії в1724 р. в основному було завершено будівництво фортеці Святого Хреста.

У 1727 р. нарешті було завершене розмежування володінь між Росією і Портой на Кавказі. Народи Дагестану, Азербайджану, Грузії і Вірменії, що підпали під владу османів, опинилися в дуже важкому положенні.Про це свідчать численні факти виступів народних мас проти окупантів. Багато хто, не витримавши репресій іноземних загарбників, переходив під владу Росії.

У 1726 р. підданство Росії прийняв кубанський хан Хусейн-Алі-хан. У 1727р. володар Аварії дав у фортеці Св. Хрест присягу на підданство Росії. Тоді ж року на вірність Росії присягали кюрінські старшини, але в підданство вони не були прийняті, оскільки Кюра знаходилася під владою Сурхай-хана.

Велися також переговори про вступ до підданства Росії і інших володінь і союзів сільських громад Дагестану.

В кінці 1722 р. наїб Дербента у зв'язку з продовольчими затрудненнями звернувся до Росії по допомогу. У відповідь на це з Астрахані відправлено було 5 тис. чвертей хліба, а також масло, сіль і інші продукти.

Намагаючись розширити волжсько-каспійську торгівлю, Росія заохочувала до неї дербентців і інших жителів. З цією метою в 1723-1724 рр. проводилися роботи по будівництву гавані в Дербенті. Тоді ж на р. Сулак була побудована дамба, що дозволяла проводити середні судна по Аграхану майже до самої фортеці Святого Хреста. Все це дозволило встановити регулярніше повідомлення з Астраханню, що,у свою чергу, сприяло розвитку торгівлі краю. До розвитку торгівлі в Прікаспії Росія стала привертати вірмен. Їх поселили в Дербенті, у фортеці Святого Хреста і в інших місцях.

Певну роль в розвитку російсько-кавказької торгівлі зіграла встановлена в 1723р. в Астрахані компанія по торгівлі з Персією. Згідно наявними даними, ця компанія вела торг із народами Північно-східного Кавказу [26,с.43].

Велике значення мало і почате ще до походу російських військ вивчення природних ресурсів, історії і етнографії народів Північно-східного Кавказу. Описи краю, складені А. П. Волинським,А.І.Попухіним,А. Бекович-черкаським, І. Р. Гербером, Л. Ф. Еропкіним, Д. Д.Кантеміром, Ф. І. Соймоновим і багатьма іншими, є цінним джерелом для вивчення його історії і етнографії.

Проте народи Дагестану і Азербайджану недовго залишалися у складі Росії. Після 13-річного володіння, за умов Рештського (1732) і Гянджінського (1735) договорів, Росія вимушена поступитися ними Ірану. Російська межа була визначена по р. Терек, па лівий берег якої були переведені війська, а фортеця Святого Хреста зрита (її населення перевели в Кизляр).

Розділ 3.

Північний Кавказ в російсько-ірано-турецьких відносинах в

період з 1725 до 1762 р.р.

3.1 Перший похід Надіра на Дагестан.

У 30-х роках XVIII в. Надір, став після тривалих усобиць фактичним правителем Ірану, і почав боротьбу з Оттоманською Портой за повернення території, що раніше належить Ірану. Населення, що знаходилося під ярмом імперії османів, знемагало і готово було на боротьбу з своїми поневолювачами. До того ж в 1730 р. в Константинополі був повалений султан Ахмед III, після чого почалися звичні феодальні усобиці. Все це сприяло діям Надіра. До вересня 1730 р. він оволодів Таврізом, а потім без особливої праці зайняв Ардебіл.

Тоді як Надір вів підготовку до походу на Ерівань (Єреван), стало відомо, що повсталі жителі Хорасана убили його брата. Надір попрямував для придушення повстання. У відсутність Надіра шах Ірану вирішив почати військові дії, розраховувавши військовими успіхами відновити свій підірваний авторитет. У 1731 р. він почав військові дії проти султана.

Але безуспішними виявилися військові дії шаху. У квітні 1731 р. він зазнав поразки під Еріванью, після чого війська султана рушили до Південного Азербайджану. В цей час від турецького Алі-паші Сурхай одержав наказ, щоб він з своїм військом з'єднався з військами османів в Гянджі і йшов на Тебріз.

Тим часом шах, потерпівши ряд поразок, вимушений відмовитись від продовження війни і в січні 1732 р. в Керманшахі підписав невигідний для Ірану мирний договір. Але цей договір виявився недовговічним. Повернувшися з Хамадана, Надір скинув Тахмосиба II, і проголосив володарем його 8-місячного сина під ім'ям Аббаса III, себе ж при ньому регентом; анулював тільки що підписаний з султаном договір, відновив проти Порти військові дії. За наказом султана для боротьби з Іраном в Закавказзі були направлені 20-25-тисяч кримсько-татарського війська під командуванням Фати-Гірея. Проте Росія, зацікавлена в мирі з Іраном, надавала йому підтримку в боротьбі з Портой. Російські війська, зосереджені у фортеці Св. Хрест нанесли серйозних утрат кримським військам [18,с.124].

Тим часом Надір отримав рішучу перемогу над османами, яка вимусила султана просити мир. У лютому 1733 р. в Багдаді між Іраном і Туреччиною був укладений мирний договір. Межі між ними визначались в рамках ірано-турецького договору 1639 р.

Після цього Надір ухвалив рішення покарати Сурхая. Влітку 1734 р. на чолі величезної армії він вторгся на Кавказ, а в кінці серпня зайняв Шемі велів поруйнувати її вщент, а населення перевести в Агсу. Незабаром відбулася битва між шахськими військами і горцями. Сурхай-хан зазнав поразки і відступив в гори. Війська іранського шаху, переслідуючи Сурхая, досягли Казікуг,але Сурхай втік до Аварії.

Надір не зважився продовжувати похід. Не встиг Надір піти із Закавказзі, як в Азербайджані і Дагестані почалися антиіранські виступи.

Проти азербайджанських і дагестанських повстанців була направлена 20-тисячна армія на чолі з братом Надіра Ібрагім-ханом. Але він багато чого не добився.

На чолі об'єднаних сил горців Дагестану стали досвідчені керівники джаробелоканці Ібрагім-диван і Халіл. Перший час іранцям вдалося потіснити горців. Проте у середині 1738 р. поблизу Джаника горці наголову розбили іранців.У бою був убитий сам Ібрагім-хан і інші воєначальники Ірану. За наявними даними, з 32-тисячної армії врятувалися 8 тис. Вслід за цим антиіранський рух охопив багато районів Північного Азербайджану.

Тому влітку 1739 р. уряд Ірану направив на Кавказ велике військо під командуванням Сифі-хан-султана. Не дивлячись на деякі успіхи, і йому не вдалося підпорядкувати шаху волелюбних горців. Незадоволений цим, Надір знову направив на Кавказ численні війська під командуванням Гані-хана Абдальського, Фаталі-хана і Мухаммед-Алі-хана.

3.2 Кабарда в російсько-турецько-кримських відносинах.

У 30-х роках XVIII в. перед Росією стояли успадковані від попереднього сторіччя три великі регіональні зовнішньополітичні проблеми — балтійська, польська і чорноморська. Особлива зацікавленість ряду європейських і азіатських держав у цих питаннях перетворювала всі ці проблеми в один заплутаний клубок, заважаючи розвязку кожної з них. Так, через різку розбіжність з Росією по польському питанню Франція підігрівала антиросійські настрої, підбурювала султана на збройний конфлікт, одночасно підштовхуючи Швецію і Польщу на війну проти Росії. В роки «війни за польську спадщину» (1733— 1735 р.) Османська імперія була ворожа Росії. Двоїстою була політика Швеції, тому що визначена частина виношувала плани реваншу і перегляду підсумків Північної війни. Натягнутими були відносини з Данією через Шлезвіг. Англійська дипломатія, зацікавлена в загостренні російсько-шведських і російсько-турецьких відносин, заважала, зближенню Росії з Австрією проти Османської імперії.

Англії і Франції вигідна була ізоляція Росії від ринків на Близькому Сході, і вони всіляко перешкоджали врегулюванню російсько-турецьких протиріч. Тим часом Порта на шкоду життєво важливим економічним і політичним інтересам Росії продовжувала безроздільно панувати на Чорному й Азовському морях і робити грабіжницькі набіги на її землі. Чорне море як і раніше залишалося закритим для Росії.

Унаслідок такого положення в 30-х роках XVIII в. чорноморська проблема, з яким також перепліталася і каспійська, придбала гострий характер, але Росія не була підготовлена до війни з османами.

Передбачаючи в найближчому майбутньому зіткнення з Портою, російська дипломатія розвила енергійну діяльність і протягом першої половини 30-х років домоглася зближення Росії з Англією і Данією, поновлення союзу зі Швецією, обрання доброзичливого кандидата на польський престол і висновки Рештського (1732 р.) і Гянджипського (1735 р.) договорів з Іраном, згідно яким Росія повертала всі прикаспійські провінції Ірану, а він зобов'язувався виступити проти Порти у випадку її нападу на Росію. У підсумку політико-дипломатична ситуація була значно зм'якшена на користь Росії [23,с.68].

Зате звістка про Рештський договір насторожила Порту, і вона вирішила форсувати здійснення давно задуманого плану: прогнати шаха з Закавказзя, обігнути начебто кліщами з заходу і сходу Головний Кавказький хребет і зімкнути них на кабардинській рівнині. Почалися відкриті османно-кримскі провокації проти Кабарди і Дагестану.

Улітку 1731 р. 7-тисячне кримське військо підступило до границі Кабарди і зажадало вислати султана Салих-Гірея і видати убивць племінників хана Бахти-Гірея — Делі-Салтана і Гірея-Салтана

Однак кабардинці не здригнулися перед грізним ворогом, організували оборону й одночасно звернулися по допомогу до російського уряду.

Російський уряд знову підтвердив Кабарді своє заступництво і завірив, що військова допомога проти загального ворога буде організована.

До цього часу ірано-турецька війна вступила у нову фазу. Османи понесли величезні втрати. Був укладений і Рештський договір. Перелякана цими обставинами Порта вирішила відправити Фети-Гірей-Салтана з військом у тил шахських військ через Північний Кавказ.

Османський загін, однак, нічого не досяг. 11 липня 1734 р. у районі сучасного м. Грозного османо-кримські війська були атаковані російськими військами. У ході бою татари були розбиті і звернені у втечу, залишивши на полі бою 12 бойових прапорів. Однак командуючий російськими військами князь Гессен-Гамбурзький не тільки не закріпив здобуту на полі бою перемогу, але зненацька повернувся в фортецю Святого Хреста і тим самим дозволив переможеним ограбувати гребінські містечка і забрати в полон сотні людей, після чого частина татар рушила назад у Крим, а інші пішли до Шемахи. Однак полонені і донський козачий загін у 2 тис. чоловік, оточений татарами і калмиками, були звільнені кабардинцями на чолі з Магометом Кургокіним [17,с.97].

У цих умовах Османська імперія поспішила покінчити з іранською війною і зміцнитися на Північному Кавказу. Це створило нову напруженість на Північному Кавказу. Уже з 1734 р. Порта і Росія знаходилися на грані війни, а в наступному, 1735 р. султан розпорядився рушити кримським військам в Кабарду. Саме вторгнення кримських військ у Кабарду поклало початок російсько-турецькій війні 1736-1739 р.

У середині серпня 1735 р. Каплан-Гірей, збільшивши свої сили до 80 тис. чоловік, перейшов р. Лабу і в результаті місяця окупував Кабарду.

6 жовтня 1735 р. 40-тисячне російське військо під командуванням В. Леонтьева рушило в Крим, тримаючи курс на Перекоп. Хоча в погодних умовах експедиція і не досягла цілі, але наслідком її стало поспішне повернення Каплан-Гірея з Ірану.

13 квітня 1736 р. імператриця Анна Іоаннівна призвала кабардинців піднятися на боротьбу з загальним ворогом. Кабардинці виявили повну готовність вступити у війну на стороні Росії.

Майже одночасно з грамотою російської імператриці в Кабарду; прибув посланець Криму Айдемир-мурза з листом від Каплан-Гірея в якому хан виражав повну надію, що кабардинці, згідно даної йому в 1735 р. присязі, піднімуться на боротьбу проти Росії,

Хоча події в Криму в 1735 р. і було фактич початком російсько-турецької війни, але формально вона була оголошена в 1736 р. У цій війні Росія домагалася скасування Прутського договору 1711 р., виходу в Чорне море і забезпечення безпеки своїх південних рубежів.

Перша зустріч із супротивником на Кубані відбулася 3 травня 1736 р. Ногаї Салтан-Улу перекрили шлях наступаючим військам. Ногайці прикинулися нейтральними і почали переговори про умови переходу в підданство Росії. Раніше вони були русько-підданними, але безпосередньо підкорялися калмикам, яким платили данину а, потім пішли на Кубань під заступництво Криму. На цій підставі Дондук Омба вимагав, щоб ногаї перекочували до Волги і відновили виплату данини.

Поки велися переговори, до Салтан-Улу приспів на допомогу загін Навруз-Улу. Вони зміцнилися у важкодоступних місцях і перервали переговори. Рушити далі, маючи в тилу таку кількість ворога, було небезпечно. Кинуті на приступ проти ногайців терські козаки з утратою відступили [12,с.114].

Тим часом на основних ділянках війни росіяни завдали могутнього удару по Криму. До кінця травня 1736 р. армія Б.-Х. Миниха приступом опанувала Перекопом. Слідом за ним упали Бахчисарай і Кинбурн. 20 червня П. П. Лассі осадив османську цитадель на Азові ці події мали великий міжнародний резонанс [15,с.257].

Під впливом здобутих Росією перемог Австрія стала поступливішою. 5 січня 1737 р. була підписала Віденська конвенція, що оформила союз Австрії, Росії, Польщі і Венеції проти Порти. Порта і Росія не хотіла продовжувати війну через серйозний внутрішні ускладнення. Уряд Анни Іоанновни, відмовившись від план Б.-Х. Миниха щодо широких територіальних придбань бажало на досить помірних умовах укласти мир. І Порта була, виснажена іранською війною і внутрішніми безладдями, але підбурюєма Францією, відмовилася від переговорів, тому, незважаючи на погане постачання армії і розтягнутість її комунікацій, Росія була вимушена продовжувати війну.

2 червня 1737 р. російські війська опанували фортецею Очаків і відрізали повідомлення Порти з Кримом по суші. Інша російська армія вступила в Крим через Перекоп і завдала поразки ханові.

Незабаром Австрія вступила у війну і захопила приналежним османам фортецю Нісса. Ці події стривожили Оттоманську імперію Султан зважився почати переговори. 5 серпня 1737 р. у Немирові відкрився мирний конгрес. Російська делегація зажадала Крим, Кубань прибережні землі до Дунаю, а для Молдавії і Валахії — незалежність під заступництвом Росії. Австрійська сторона зненацька усупереч Віденській конвенції висунула претензії на Дунайські князівства, на що Росія не погодилася. Порта, бачачи протиріччя між союзниками, відмовилася уступити Очаків Росії. Таким чином,були зірвані переговори про мир.

Не краще обстояли справи і на кавказькому напрямку. У 1737 р. Кабарді спалахнула епідемія чуми. Гвардії капітан А. Лопухін, на котрого була покладена організація кампанії 1737 р., побоявся їхати в чумну область, і зв'язок з Кабардою був перерваний. Порта цим скористалася для засилання своїх емісарів на Кубань з листами султана [17,с.134].

3.3 Бєлградський мирний договір.

Тривала війна була не вигідна ні Османської імперії, ні Росії. У 1738 р. до великих трудностей, випробовувань армії й уряду Анни Іоанівни, додався ряд серйозних проблем внутрішньополітичного і міжнародного характеру. Тому російський уряд, прагнучи знайти вихід з війни без збитку своєму міжнародному престижеві, схилялося до мирних переговорів, навіть на умовах виводу своїх військ з Очакова [20,с.21].

У той же час Росія залишалася спільницею Австрії, чиї війська знаходилися в самому жалюгідному стані. Саме на її прохання в 1738 р. армія Б.-Х. Миниха почала наступ на Дністрі.

Невдачі військової кампанії 1738 р. були обумовлені серйозними причинами. Епідемія чуми несла маси людей у союзницьких арміях. Між двома генерал-фельдмаршалами Б.-Х. Минихом і П. П. Лассі не було згоди. Усередині країни наростало невдоволення російського дворянства засиллям іноземців. Франція, що взяла на себе посередництво в переговорах між воюючими країнами, робила всі, щоб зірвати переговори й організувати напад Швеції на Росію. Реваншисти, що одержали перемогу на виборах шведського законодавчого органа, відкрито готувалися до збройного конфлікту. Чітко позначилося турецько-шведське зближення. І нарешті, Австрія не могла продовжувати війну і вела закулісні переговори про сепаратний мир.

Невдачі на основних театрах війни відбилися на положенні в При-кубанні. У 1736 р. через чуму російське командування не посилало туди ні козаків, ні калмиків. З весни 1738 р. два кабардинських князі — М. Кургокін і К. Алеєв — стримували натиск великої ногайскої орди мурзи Муси з залишками наврузовців і західних адигів. Дондук Омба з калмиками і цього разу прийшов їм на допомогу .Ногаї потерпіли поразку, склали зброю, визнали підданство Росії, видали аманатів і перекочували на землі, контрольовані Росією.

Важливою подією кампанії 1738 р. було повернення абазинців в Кабарду, насильно переселених ще в 1721—1722 р. ханом Садат-Гіреєм..

Улітку 1739 р. пішов напад на Кабарду з боку Криму.По розпорядженню російського уряду калмики прийшли на допомогу кабардинцям. 20 серпня 1739 р. А. Кайтукін повів об'єднані сили кабардинців і калмиків на супротивника, що були наздогонені на р. Лабі. Кримськими військами командував Кази-гірей-салтан. Він займав укріплену позицію і мав намір лише оборонятися, але, коли він побачив кількісну перевагу свого війська, перейшов у наступ [17,с.101].

На основному фронті 1739 рік був ознаменований великими перемогами російської зброї. 17 серпня в битві під Ставучанами османи були розбиті і звернені в панічну втечу, після чого фортеця Хотин здалася без бою і російські війська вступили в Молдавію.

Ці успіхи дозволили Росії зажадати на переговорах про мир - Азов, Очаків і Кінбурн. Але в цей час, 1 вересня 1739 р., Австрія уклала сепаратний мир з Османською імперією ціною великих поступок. Питання про висновок військового союзу між Портою і Швецією в принципі був вирішений, про що в Петербурзі знали добре. У тому ж році Франція ввела в Балтійське море 5 військових кораблів [20,с.36].

Умови Бєлградського миру далеко не відповідали успіхам російських військ. Росія не одержала ні виходу в Чорне море, ні право тримати на ньому свій флот. Навіть штурмом узятий Азов був оголошений нейтральною зоною. Більш того, Кабарда, що офіційно знаходилася під заступництвом Росії і всі три роки була на стороні Росії, була відірвана від неї відповідно до шостого пункту Бєлградського миру.

Як відзначалося, російський уряд перед війною ставив мету — повернення Азова, придбання виходу в Чорне море,забезпечення безпеки своїх південних границь. Війна 1736—1739 р. не дозволила поставлених задач цілком 3.4 Розгром військ Надіра в Дагестані.

 Правлячі круги Ірану були упевнені у тому, що не підпорядкувавши Дагестан, їм не вдасться подавити антиіранські виступи в Закавказзі. Тому, завершивши звитяжно похід до Середньої Азії, Надір став діяльно готуватися до нового походу на Дагестан. Цього разу він вважав проявити таку силу зброї військ іранської держави, щоб непокірні страшилися шаху і щоб зникли всякі надії на позбавлення від його влади.

Влітку 1741 р. Надір на чолі величезної армії вторгнувся до Дагестану. Озлоблений шах знищив тих, що перші трапилися на шляху 14 гірських аулів. У цій надзвичайно важкій обстановці горці Дагестану все частіше і частіше стали звертатися до Росії, багато з них, кажучи словами П. Р. Буткова, «самі віддавалися в підданство Росії» [8,с.115].

У Петербурзі були обізнані про те, що Надір прагнув схилити султана до сумісного виступу проти Росії. Такого союзу добивалися і західні держави. Природно, що в таких умовах Росія не могла прийняти в своє підданство володіння Дагестану,або надати їм озброєні допомоги.

Та все ж у результаті Надір був вимушений почати відступ. При цьому іранські війська піддавалися нападам горців. Сам шах з свитою трохи не потрапив в полон до горців. У цьому поході шахські війська втратили більше 30 тис. людей, більше 33 тис. коней і верблюдів, 79 гармат, велику частину озброєння і спорядження [25,с.367].

Нарешті Надір дійшов до Дербента. Але і тут він не зміг забезпечити війська продовольством.

У зв'язку з цим в іранських військах підсилилося дезертирство. Однак Надір не залишив думку за будь-яку ціну скорити Дагестан. Утворивши недалеко від Дербента табір, що згодом одержав назву «Іран-хараб», Надір став робити каральні експедиції в Дагестан, розоряв селища, знищував посіви, захоплював худобу. Але і ці міри не принесли успіху. Усюди, де з'являлися шахські війська, горці давали гідну відсіч, наносячи їм великих втрат. Усі кровопролитні бої й у 1742 р., і на початку 1743 р. кінчалися поразкою шахських військ.З огляду на все це, Надір намагався підкупом володарів відновити своє положення.

Однак ні щедрі подарунки, ні гроші не дали результатів. Горці продовжували партизанську війну. Тривала війна і голод виснажили іранську армію. Шах намагався закупити провіант на Північному Кавказі, але російський уряд заборонило купцям привозити продовольство до берегів Каспійського моря.

Незабаром і сам Надір переконався, що подальше продовження настільки не популярної в Ірану війни з горцями Дагестану небажано. Тому у лютому 1743 р. Надір вивів свої війська з Дагестану.

Антиіранський виступ у Ширвані очолюваний Сефі-Мирзой видававшим себе за сина шаха — Хусейна, селевіда, підтримали правителі Кумуха — Сурхай і його син Магомед-хан, а також жителі Кюрі ,Табасарана. Тоді ж спалахнуло повстання в Дербенті. У 1745 р. почався антиіранський рух у Дагестану, і навіть феодали, що приймали раніше сторону Надіра, включилися в цю боротьбу [1,с.78].

Важливою допомогою визвольному рухові народів Дагестан була мужня боротьба народів Закавказзя проти іранських завойовників, де їхні каральні загони неодноразово були розбиті. Але Надір, не бажаючи примиритися з цим, у 1744 р. вирішив розправитися з антиіранським рухом Дагестану. У середині грудня на чолі 30-тисячної армії він, минавши Шемаху, прибув у Дербент, де його війська розорили околишні селища. Частина шахських військ була спрямована в шамхальство Тарковское. А слідом за цим Надір спорядив каральний похід у Нагірний Дагестан. І цього разу, не домігшись успіху, він був змушений відвести свої війська в Південний Азербайджан.

Хоча зрада деяких феодальних володарів трохи і підірвала, але не зломила опору горців. Вони нав'язали іранцям партизанську війну. Агресія іранців сколихнула народні маси Дагестану. Перед особою небезпеки розрізнені сили горців стали поєднуватися.

Але шах жадав лише одного — скорити горців.Однак ці плани не збулися. 9 травня 1747 р. Надір був убитий у результаті палацевої змови, а створена їм держава, що представляла конгломерат народностей і племен, розпалося.

3.5 Процес приєднання північнокавказьких народів до Росії.

Бєлградський мирний договір 1739 р., що оголосив Кабарду нейтральним «бар'єром» між Туреччиною і Росією, серйозно ускладнив зовнішньополітичне становище народів Північного Кавказу. Порушуючи умови договору, султан активізував свої дії, спрямовані на оволодіння Північним Кавказом. У 40—50-х роках XVIIIст. османи робили руйнівні набіги на Північно-Західний Кавказ, домагаючись в адигських народів данини і політичного васалітету. Активізувалися і кримські хани. Набіги османів і кримських татар супроводжувалися насильницьким насадженням серед горців мусульманства. Збільшуючи розміри данини вони прагнули установити своє панування й в інших районах Північного Кавказу.

На початку 40-х років XVIII в. від володарів Дагестану — Шамхала, Уцмія, Майсума, ханів Аварії (Мехтули й інших) — у Петербург прибуло кілька посольств із проханням прийняти їх під заступництво Росії [22,с.491].

Зближення народів Північного Кавказу з Росією йшло врозріз із планами і намірами правлячих кіл Порти і Кримського ханства. Вони всілякими засобами, у тому числі і збройній силі, намагалися перешкодити зміцненню відносин горянських народів Північного Кавказу з російським народом.

У 1749—1752 р. у Петербург прибуло осетинське посольство, яким керували 3. Еліханов і інші відомі суспільні і політичні діячі Осетії XVIII ст.

У Петербурзі вони вели переговори по всіляких питаннях, але основною задачею посольства було питання про приєднання Осетії до Росії. Домагаючись позитивного дозволу цього складного в тих умовах питання, посольство, зі своєї сторони, запевняло, що Осетія готова при необхідності виставити 30-тисячну армію для участі і війнах проти султана і шаха.

Переговори завершилися тим, що передгірна рівнина Центрального Кавказу, басейн рік Ардон і Фіагдон визнавалися російським урядом землями Переселення осетин у ці райони підтримувалося російським урядом. Була досягнута домовленість про торгівлю: осетинам дозволялося приїжджати в Кизляр і Астрахань і вести безмитну торгівлю.

Зі своєї сторони, члени посольства обіцяли, що Осетія, як і раніш, буде триматися російської орієнтації [3,с.89].

У середині XVIII в. підданство Росії підтвердили й інші володарі Північного Кавказу. У 1750—1751 р. шамхал тарковский Хасбулат «шукав російського заступництва». У 1753 р. володар Аварії Магомед Мус-хан і Сурхай-хан Казикумухский просили про прийняття їхній «з підвладними в російське підданство» [11,с.447].

Це, однак, не означало, що всі жителі Північного Кавказу орієнтувалися на Росію. Малися і такі, котрі дотримували протурецкоії орієнтації. До їхнього числа відносилися представники мусульманського духівництва і частина феодалів, що підтримували торгово-економічні зв'язки з Портою так, Ендерєєвский правитель, резиденція якого знаходилася в центрі работоргівлі па Північно-Східному Кавказу посилав до кримського хана і до турецького султана листа з проханням надіслати військову допомогу для узяття Дербента і Баку. Точно таку ж політику вели деякі феодали Північно-Західного Кавказу, зв'язані з Кримом і Портою.

Загальновідомо, що в середині XVIII в. на Північному Кавказі дуже часто спалахували міжусобиці. Причому кожна зі сторін, що борють, зверталася до Росії за допомогою і підтримкою. Але коштувало кавказькому командуванню підтримати одну з угруповань, як інша починала шукати підтримки в Порти і Криму. Так було в Кабарді в період боротьби між кашкатавской і баксанской фамільними групами. Підтримка і допомога російського уряду Картли-Кахетинскому царству викликали невдоволення феодальних володарів Дагестану і всього Східного Кавказу. Вони намагалися викликати збурювання і підняти проти Росії народні маси. Так було навесні 1758 р. Деякі феодали Чечено-Інгушетії намагалися організувати антиросійський виступ, але безуспішно [2,с.104].

У 50—80-х роках XVIII в. російсько-осетинські відносини стали різнобічними по характеру. Разом з політичними питаннями вирішувалися й економічні задачі. Одним з найважливіших було питання про переселення осетин на російську прикордонну лінію. Відповідно до указу Катерини II (1762 р.) , осетини й інгуші одержали право переселятися з гір і поселятися в урочище Моздок і Мекень.

Розділ 4

Північний Кавказ в період правління Єкатерини ІІ

4.1 Російсько-турецька війна 1768-1774 р.р

У другій половині XVIII в. загострилася боротьба Росії з Османською імперією за рішення чорноморської проблеми. Це було зв'язано з зміною зовнішньополітичного курсу названих держав, що визначався їхнім соціально-економічним розвитком і внутрішньою політикою панівних класів.Султанський уряд шукав виходу з внутрішньої кризи в загарбницьких війнах.Північно-Західний Кавказ був для османів плацдармом для нападу на Росію з півдня і для подальшого просування па Кавказ.

Франція в особі Російської держави бачила конкурента на Близькому Сході. Зближення Росії з Англією в 60-х роках XVIII в. було другою серйозною причиною загострення франко-російських відносин. Позиціїя Англії стосовно Російської імперії була двоїстою. З одного боку, вона була зацікавлена в торговельних зв'язках з Росією хотіла з її допомогою послабити позиції Франції, з іншого боку — вона не бажала і не хотіла допустити зміцнення Росії на Чорному морі. Спільницею Франції була Австрія. Усі спроби російської дипломатії домогтися угоди з останньої закінчилися невдачею. Але царському урядові удалося укласти союзний договір у 1764 р. із Пруссією,яка не мала безпосередніх інтересів у Туреччині і Швеції і прагнула за допомогою Російської імперії вирішити проблему Польщі у своїх інтересах.

Міжнародна обстановка на Кавказу погіршувалась ще і тим, що на його територію продовжував претендувати і шахський Іран.

До початку воєнних дій і особливо в період війни османи намагалися залучити на свою сторону кавказькі племена. На початку війни султан звернувся до кабардинських князів із закликом бути «покірними, слухняними» і допомагати військам Порти і Криму. За його наказом на Північний Кавказ були послані численні агенти. Одним із приводів до зіткнення з Росією служив для султанської Туреччини польське питання, у якому вона йшла у фарватері французької політики. Смерть польського короля Августа III послужила сигналом до боротьби держав,прагнувших звести на польський престол свого кандидата. Підтримуючи кандидатуру Станіслава Понятовського, Росія ввела в Польщу свої війська, що і було використано Туреччиною як привід до конфлікту. Кримський хан за наказом султана вторгся в межі України і Польщі, а скликана у 1768 р. велика султанська рада (Великий Диван) прийняв рішення про війну проти Росії, як порушниці прав Польщі, що Туреччина за власною ініціативою брала під опіку. Пропозиція Англії і Пруссії про посередництво було відхилено. 25 жовтня 1768р. Туреччина оголосила Росії війну [11,с.446].

У цій війні російські війська, керовані видатними полководцями П. А. Румянцевим і А. В. Суворовим, одержали ряд блискучих перемог. Російський флот, що діяв у Середиземному морі під командуванням адмірала Г. А. Спиридова, у 1770 р. у боях у Хіосській протоці й у Чесменскій бухті розгромив морські сили турків і, крім того, зробив допомогу повсталим проти турків грекам, а також арабам Сирії і Єгипту. Австрію сильно тривожили успіхи російських військ, і її відношення до Росії ставало усе більш ворожим. У 1771 р. вона уклала з Туреччиною конвенцію про деякі територіальні придбання за рахунок Валахії з зобов'язанням сприяти мирові і відмовленню Росії від вимоги незалежності дунайських князівств і Криму. У тому ж році російське командування в Криму визнало кримським ханом Шагин-Гірея, що прийняв заступництво Росії..

Слід зазначити, що, понадіявшись на допомогу з боку Франції, Швеції і Пруссії, Туреччина почала війну, будучи дуже погано підготовленою. Султанський уряд мобілізувало більш 100 тис. чоловік, але війська були погано навчені і терпіли великий нестаток в боєприпасах і продовольстві.

Російські війська, що діяли на Дону, дуже швидко опанували Азовом і Таганрогом, що дало можливість Росії відновити свій флот, що взяв участь у цій війні і поклав початок російському Чорноморському флотові [9,с.132].

У цей же час у Кабарді і на Кубані діяв загін генерала Медема, а в Грузію, на випадок турецького вторгнення, був відправлений інший загін під командою генерала Тотлебена. У 1770 р. він опанував містом Кутаїсі, і турки були вигнані з Імеретин (крім міста Поті).

Російське командування із самого початку війни надавало першорядного значення обороні Кабарди від турецьких військ.

Із самого початку війни більшість кабардинських князів стояли набагато ближче до Росії, чим до Криму або Туреччини. Вже в перший рік війни стало відомо, що майже усі найбільш знатні князі Кабарди, з народом підтвердили своє підданство Росії і переселилися на Баксан. Лише деякі князі у, загальної складності до 200 чоловік, ухилилися від підданства Росії і відійшли до верхів'їв р. Куми, в урочище Ешкокон,

Однак, не зважаючи на ці факти, деякі представники царської адміністрації на Північному Кавказу неправильно відносилися до кабардинців, розглядаючи їх як підозрілих і ненадійних союзників

Для спостереження за кабардинськими князями в Кабарду був призначений як пристава секунд-майор Дмитро Тоганов, родич ногайских мурзів, якому одночасно доручалося установити зв'язку і з закубанцями. Йому було запропоновано влітку жити в Кабарді, а на зиму переходити в Моздок, відкіля підтримувати постійний зв'язок з Кабардою. Цим самим в 1769 р. був покладений початок введенню в Кабарді російської військової адміністрації [23,с.100].

Питання про Моздок прийняв для кабардинських князів особливу гостроту тому, що в Моздок бігли гноблені ними кріпаки і раби, а по-друге, тому, що там знаходили притулок данники кабардинських князів, осетини й інгушів. Їхнє відмовлення виплачувати данину кабардинським князям завдавав великої шкоди економічним інтересам останніх. Російський уряд відмовився задовольнити прохання кабардинців відносно Моздока, але пообіцяв повернути швидких холопів за винятком християн. У відповіді російського уряду кабардинським князям підкреслювалася необхідність підтримувати дружні відносини Кабарди з Росією і зміцнювати вірність і сталість кабардинців у виконанні ними зобов'язань по службі.

Положення Кабарди і суміжних з нею народів Кавказу визначалося статтею 3 договору, що говорила: «До війни дійсної колишні під владою кримського хана всі татарські і черкеські народи, юманці як і раніше мають бути під владою хана кримського. Велика ж і Мала Кабарда складається в підданстві Російської імперії» [12,с.34].

У Туреччині цей договір був зустрінутий вороже. Турки заявили про відмовлення визнати його. Як тільки російські війська залишили Тамань, туди негайно були введені турецькі війська, з намірами приступити до завоювання Північного Кавказу. До кумикських і кабардинських князів були спрямовані турецькі агенти з грішми і листами султана. Султан пропонував князям.укласти військовий союз зі знову оголошеним кримським ханом Девлет-Гиреем, котрий уже був ханом на початку війни і відрізнився своїм ворожим відношенням до Росії. Турки розпустили на Кавказі слух,що нібито розгромили російські війська на Дунаєві і про те, що Росія просить миру.

15 грудня 1773 р. командуючий військами на Кавказу генерал Медем доносив, що їм отримані зведення n прибутті в Суджук-кале (Новоросійськ) і інші чорноморські порти турецьких військ, кількістю до 24 тис. чоловік (у дійсності їх було не більш 8 тис.), що з'єдналися в Тамані з військами Девлет-Гірея| і готувалися до вторгнення в Кабарду. Одночасно стало відомо, що аварский хан, набравши до 30тис. чоловік, має намір вторгнутися в Грузію і далі піти для підтримки турецьких військ на випадок появи там російських загонів.

Щоб розвідати про положення в Кабарді, генерал Медем відправив за ріку Малку загін з 4 знаряддями, у володінні князя Атажуко Хамурзина захопив турецького агента Ширинкая з трьома помічниками і самого цього князя. На зворотному шляху в Моздок цей загін піддався нападам з боку кабардинців,які прагнули відбити захоплених осіб.

Кабардинські князі Джанхот Татарханов і Девлет Касаев просили росіян захистити кабардинський народ від вторгнення турецьких і кримських військ. Генерал Медем направив у Кабарду загін чисельністю в 1356 чоловік, але довідавшись, що більшість кабардинських князів домовилося з кримським ханом, повернув загін у Моздок. У цей час кримський калга (спадкоємець), минувши з військом Моздок, напав на козачу станицю Наур, але був відбитий, утративши до 800 чоловік. У числі убитих зі сторони, що нападала, виявився кабардинський князь Коргока Татархаянов, що їздив делегатом у Петербург і доставив у 1771 р. грамоту Катерини II кабардинському народові [8,с.494].Одночасно з цим кумики й інші горці Північно-Східного Кавказу разом з деякими кабардинськими князями загрожували іншій фортеці — Кизляру.

Рішучі зіткнення російських військ з турецько-кримськими військами Девлет-Гірея відбулися 3 червня 1774 р. при урочищі Бештамак і 29 серпня того ж року в Баксанській ущелині на р. Гунделен. У результаті Девлет-Гірей був розгромлений і вигнаний з Кабарди.

Блискучі перемоги А. В. Суворова на Дунаєві очистили шлях російським військам до турецької головної ставки в Шумле і на Балкани. 10 липня 1774 р. Туреччина була змушена спішно укласти Кючук-Кайнарджийский мирний договір.

На підставі цього договору всі татарські народи: кримські, буджакскі, кубанські, едисейци, жамбуйлуки й едичкули ставали вільними, тобто незалежними від Туреччини.

Однак Туреччина і стоявші за її спиною Англія і Франція використовували деякі його не зовсім ясні положення для перегляду питання про Крим і Кавказ (вимога про повернення Тамані).

Як уже говорилося, Туреччина рішуче відмовилася визнати російсько-кримський договір 1772 р., відповідно до якого Крим визнав Кабарду приналежної Росії. От чому, у той час як Росія тлумачила статтю 21 Кючук-Кайнарджийского договору як закріпляючу Кабарду за Росією [26,с.35]Туреччина, навпаки, вважала кабардинське питання ще не вирішеним. Разом з тим вона поспішала міцно закріпитися не тільки на чорноморському узбережжі Кавказу, де побудувала нові фортеці, але і у всьому Закубанському краї, не зважаючи на порушення договору, що об'явив цей край разом з Таманню і Кримом незалежним.

Росія зобов'язалася повернути татарам усі міста, фортеці, селища, землі і пристані в Криму і на Кубані. По місто Керч і фортецю Еникале переходили до Росії, що забезпечувало їй вільний вихід з Азовського моря. Границя Росії на сході пересувалася на берег р. Кубані. Азов з повітом визнавався переданим до Росії на вічні часи, і Росія одержувала право зміцнювати його.

Нарешті, був вирішенні і питання про російські завоювання в Грузії. По статті 23, завойовані російськими військами грузинські і мегрельські фортеці повинні бути віддані, кому вони належали. Якщо вони з давніх часів були під владою Туреччини, то їй й повинні належати. Але Туреччина була зобов'язана дати амністію тим хто боровся проти неї в цій війні, Туреччина не повинна була ущемляти віру і перешкоджати відновленню старих і будівництву нових монастирів і церков[13,с.84].

4.2 Наслідки російсько-турецької війни 1768-1774

В. Н. Кудашев пише, що саме в діях місцевої російської влади, що не вважалися з освяченими століттями звичаями і способом життя кабардинців, «потрібно шукати головну причину тих загострень, що наступили незабаром після остаточного приєднання Кабарди до Росії, загострень покликавших до ряду кривавих зіткнень між кабардинцями і росіянами, однаково шкідливих і важких для тієї й іншої сторони» [14,с.68].

Події, що розгорнулися на Кавказі після 1774 р., показують, наскільки великі були сили, що протидіяли політиці Росії. Фактично залишився без території, турецький ставленик на ханський престол Девлет-Гірей, що обґрунтувався ще в 1773 р. у Тамані, посилено прагнув за допомогою турків створити на Північному Кавказу нове володіння, що поряд із Закубанською областю включало б черкеські і кабардинські землі. На нього ж Туреччина покладала завдання ліквідувати незалежність Криму і повернути його під владу турецького султана. Через це вона барилася з виводом своїх військ з Тамані. Це змусило головнокомандуючого російськими військами фельдмаршала Румянцев-Задунайського підсунути війська з Полтави до землі ногайців і в самий Крим.

У Криму був проголошений ханом один з відданих Росії нащадків кримських ханів — Шагин-Гірей, обраний перед цим при сприянні Росії ханами ногайських орд (Едисанской, Едичкульской і Джам-буйлукской).

Почате Шагін-Гиреєм енергійне переслідування його супротивників і спроба завести регулярні війська в Криму викликали під впливом турецької пропаганди народне невдоволення. У Криму спалахнув бунт проти хана і російських військ. Туреччина сконцентрувала на Чорному морі флот і десантні війська з наміром висадити їх у Криму. Однак повстання було утихомирено, а турки так і залишилися у Феодосії (Кафі), не ризикнувши вступити в боротьбу з російськими військами. Незабаром турецькі війська були змушені залишити Кафу і Тамань, а слідом за ними виїхав у Туреччину і Девлет-Гірей (1777 р.). У цей же час військові події розігралися в Дагестану, де війська генерала Медема нанесли в 1775 р. чуттєвих втрата Амиру Гамзі Койтагскому і вторглись у володіння тарковского шамчала. Захопившись переслідуванням, російський загін дійшов до Дербента, але тут був оточений і очутився у вкрай скрутному положенні. Треба було вислати з Астрахані підкріплення з артилерією і тримісячним провіантом і фуражем. Дізнавшись з докладу про оточення російських військ Єкатерина ІІ відписала Медему:"Советую возвратить его превосходительства кратчайшее дурачество из дурачеств есть лучшее" [10,с.260].

Хоча російський уряд спочатку й оголосив, що, незважаючи на приєднання Кабарди до Росії кабардинцям даруются колишні їхні вільності і самостійне суспільне керування, засноване на древніх звичаях, але усе-таки від Великої Кабарди як і раніше були аманати.

Успіх російських військ у Криму змусив кабардинських князів бути вкрай обережними. Це дозволило Медему в 1776 р. привести князів Великої і Малої Кабарди до присяги і взяти аманатів з будинку одного з найсильніших князів Великої Кабарди — Мисоста Баматова з роду Атажукиних.

У вересні 1777 р. російському командуванню на Кавказу стало відомо, що Туреччина, не бажаючи уступати Росії ні Криму, ні Кабарди, почала підготовку до нової війни.         21 травня 1777 р. Медем здав командування військами астраханському губернаторові генерал-майорові Якобі.

Турки прагнули підняти проти Росії ногайців, кумиків, кабардинців і черкесів. Був пущений слух, що в Анатолії один з найбільших феодалів, Алі-паша І зібрав чи ледве не 80 тис. чоловік для війни проти Росії.

Протягом всього 1778 р. Туреччина відкрито вимагала перегляду договору 1774 р., відмовляючись під усякими приводами виконувати його окремі статті і конвенцію 1775 р. у відношенні вільного плавання російських судів у Чорному морі і проходу їхній через протоки. Вона сприяла вигнанню з Криму неугодного їй хана Шагин-Гірея і, спираючи на свого ставленика Девлет-Гірея, вела розгнуздану агітацію проти Росії в Черкесии і Кабарді. Туреччина домагалася повернення їй фортець Керчі й Еникале і припинила виплату контрибуції.

Щоб уникнути подальших ускладнень довелося вивести з Криму 20 тис. вірменів і оселити них біля Ростова, де утворилося селище Нахічевань.

Бажання Туреччини перетворити кавказьке узбережжя і плацдарм для наступальних дій як на Кавказу, так і проти Криму, природно, викликало рішучу протидію з боку Росії. .

21 березня 1779 р. між Росією і Туреччиною була укладена «пояснювальна конвенція», але протиріччя, викликані домаганнями тієї й іншої сторони на зміцнення в Криму і на кавказькому узбережжі, були настільки великі, що досягти примирення було неможливе.

Правда, Росія домоглася підтвердження умов мирного договору 1774 р. але зробила при цьому істотну поступку, визнавши релігійну залежність кримських татар від турецького султана, що був одночасно і халіфом (духовним главою) усіх мусульман узагалі. Це згодом дало привід турецькому султанові як халіфові втручатися в життя мусульман, де б вони ні проживали. Відповідно до цієї конвенції, відомої за назвою Айнали-Кавакской, кожен новий кримський хан повинний був одержувати після обрання благословення від халіфа у виді особою, строго встановленої грамоти.Російські війська, за умовами цієї ж конвенції, були виведені з Криму і з Кубані.

Будівля російськими військами фортець Кавказької лінії викликала збройний опір з боку деяких кабардинських князів. З'єднуючись із закубанськими черкесами і ногайцями, вони переправилися через р. Малку і зробили ряд нападів на російські фортеці — Марінську, Павловску, Георгіївську, Ставропольську й ін.

Після цього кабардинцям було дозволено іти від своїх власників і переселятися усередину Кавказької лінії у випадку, якщо їх будуть пригноблювати зайвими поборами або примушувати до противних Росії діям.

Неважко бачити, що ці нові правила, диктуємі російським урядом кабардинцям, були спрямовані до того, щоб послабити кабардинських князів і припинити їхнього зв'язку із сусідніми народами. Їхнє позитивне значення полягало в тім, що вони підсилювали розділ між кабардинським народом і феодальними правителями.

Протягом двох років Кабарда залишалася спокійною але потім під впливом антиросійської пропаганди частина кабардинських володарів вирішила переселитися в Грузію, а частина — у Туреччину.

Звичайно, були потрібні серйозні причини для того, щоб кабардинський народ, що шукав зближення з Росією тепер, наприкінці XVIII раптом почав утрачати довіру до неї. Основна причина цього полягала в ігноруванні російською адміністрацією економічних інтересів кабардинського народу, серед яких головну роль грало питання про землю. Кабардинське населення гостре мало потребу в землі, а росіяни займали неї для будівлі фортець. Будівля фортець порушувала колишній їхній уклад життя, їхні торговельні і сусідські відносини з найближчими народами.

Сама російська колонізація на Кавказькій лінії в цей час у силу сформованих умов носила військовий характер, що заздалегідь визначало насторожене, немиролюбне відношення переселенців до кабардинців. Природно, що й останні відповідали тим же."Постройка рускими крепостей вызывает самый решительный протест кабардинцев» [14,с.70].

Так почався в 70-х роках XVIII в. новий етап колоніальної політики Росії на Північному Кавказу. Все-таки в ньому були не одні тільки негативні риси. Приєднання до Росії ряду кавказьких територій сприяло пожвавленню торгівлі Росії з народами Кавказу, а через них і із сусідніми країнами Сходу.

Хоча Туреччина і дуже ревниво стежила за зміцненням Росії на Кавказу і сама намагалася перетворити, причорноморський край і закубанську територію в плацдарм для наступу на Північний Кавказ, причиною загострення її відносин з Росією в цей час послужив усеж Крим.

18 травня 1781 р. у Тамані й у Криму почалося повстання проти хана Шагин-Гірея. Хан і російський посланник Веселицкий змушені були укритися в фортеці Інікалє

У той же час турецькі війська прибули в Анапу для спорудження фортеці. Таким чином, у 1782 р. Туреччина вжила нових заходів до зміцнення своїх позицій на Північному Кавказу, зокрема на чорноморському узбережжі [5,с.10].

8 квітня 1783 р. у Петербурзі був виданий маніфест про приєднання до Росії Криму, Тамані і Кубані. І рескрипті, даному в той же день Катериною II на ім'я Г. А. Потьомкіна, цей акт порозумівався необхідністю попередити дії Туреччини, що вже зробила спроби захопити Таманський півострів і організувала ряд змов у Криму. При цьому російський уряд враховував можливість винекнення на цьому ґрунті нової російсько-турецької війни.

Цього разу Росія була підготовлена до війни і, на думку Катерини, ця готовність повинна була похитнути рішучість Туреччини.

Але в 1783 р. війни удалося уникнути. Після тривалих переговорів з турками 8 січня 1784 р. у Констаптинополі була укладена конвенція про приєднання до Росії Криму. Росія відмовилася від домагань на Суджук-кале і, отже, на Анапу; границею була визнана р. Кубань.

Г. А. Потьомкін у цей період часу створював плани утворення вірменської держави під заступництвом Росії. Це держава повинна було служити надійним форпостом проти зазіхань на Кавказ з боку Ірану і Туреччини. Нарешті, з азербайджанських прикаспійських областей передбачалося створити ще одну держава під стародавньою назвою Албанія.

Однак у цей час змінилася обстановка в Ірану. Там у боротьбі за шахський престол почав одержувати перевага каджарский хан Ага-Мохаммед. Його агресивні плани у відношенні Закавказзя повели до загострення міжусобної боротьби закавказьких феодальних правителів, з яких деякі шукали заступництва в Туреччини. Це перешкодило реалізувати проекти утворення в Закавказзі буферних держав.

Хоча прийняття пануючого Іраклія під заступництво Росії (договір 24 липня 1783 р.) не суперечило договорам Росії з Туреччиною, тому що ні Кахетія, ні Картлія не залежали від Турецької імперії, емісари Порти поширювали султанські фірмани, що запрошували всіх азербайджанських і дагестанських ханів разом з Туреччиною захищати іслам і вести боротьбу з Грузією.Восени 1784 р. турецький ставленик князь Абашидзе з 12 тис. турецьких військ прийшов у Поті і Батумі і почав боротьбу з імеретинами, але наприкінці року потерпів поразку від грузинських військ.

У 1785 р. ахалцихский паша Сулейман набрав до 4 тис. лезгин і турок і направив їх у Грузію, де вони розорили трохи сел. На зворотному шляху в р. Кури вони були зустріті російським загоном майора Сенненберга і наголову розгромлені. У полон було узято 200 чоловік, убите і поранено біля тисячі; однак у наступному році нальоти на Грузію були повторені.

Було очевидним, що діями ахалцихского паши проти Грузії керує Туреччина, що прагне за допомогою зброї або грошей створити собі опору в Закавказзя серед окремих груп місцевих феодальних правителів.

Феодальна роз'єднаність народів Кавказу, внутрішні звади, спекуляція на релігійних почуттях кавказких мусульман, агітація, що вело мусульманське духівництво, — усе це сприяло антиросійським виступам на Кавказі.

Вважаючи, що ще рано відкрито виступати проти Росії, Порта наказала ахалцихскому паші Сулейману, не подаючи приводу до зіткнення з Росією, таємно готуватися до відкриття воєнних дій. У Поті прибутку два військових і 15 транспортні судна, навантажених бойовими і продовольчими припасами. І в Поті й у Батумі турки посилено доставляли артилерію і побудували зміцнення між р. Ріоном і о. Палеостомі. Для цих робіт з Константинополя були прислані 4 іноземця. Вони ж навчали турків діяти при знаряддях. Ходили слухи, що в Анатолієві було зосереджено до 35 тис. турок, а в Ахалцих прибув ка-пиджи-баша, якому доручено набрати в околицях цього міста до 12 тис. чоловік.

Росія також готувалася до війни на Кавказі і вживала заходів по зміцненню своїх зв'язків з кавказькими народами, причому особлива увага була звернена на Дагестан, Кабарду, Грузію, Вірменію й Азербайджан. Булгакову доручалося знову підтвердити Туреччини, що володіння пануючи грузинського будуть оберігатися, як володіння самої Росії. Були прийняті міри до упорядкування кавказької військової і цивільної адміністрації.

Царський уряд, будучи зацікавлено в підготовці кавказьких народів до майбутньої війни, прийняло в 1786 р. важливі рішення про формування місцевих військ з горянських народів, зокрема у Великій і Малій Кабарді.

Спішний характер військових заходів, проведених Росією на Кавказу, визначався ще і тим, що в 1785 р. у Чечні почалося повстання під керівництвом місцевого жителя Ушурми, що назвався шейхом Мансуром. Це повстання мало свої глибокі соціальні корені; воно з'явилося результатом внутрішніх протиріч, що значно загострилися в середовищі горянських народів під впливом росту економічних зв'язків з Росією і розвитку товарно-грошових відносин.

4.3 Північний Кавказ під час повстання шейха Мансура та російсько - турецької війни 1787-1791р.р.

ДО 80-х років XVIII в. протиріччя між соціальною верхівкою горянського суспільства — князями, ханами, боками,— з одного боку, і простим людом з інший, помітно загострилися. Феодали охоплювали у свої руки землю і ставили в залежність від себе простих горців. Постійно ворогуючи між собою, кумикскі, кабардинські й осетинські феодали втягували у свою міжусобну боротьбу залежний від них простий народ..

Як уже говорилося, однієї з форм протесту горянського населення проти феодального гноблення була масова втеча селян від своїх власників до росіян, на «лінію». Там їх приймали і перетворювали в християн. Кабардинські власники, у свою чергу, скаржилися на те, що втеча селян ставить них у важке положення.

Найбільш затятим супротивником Росії було мусульманське духівництво. Його антиросійська пропаганда зустрічала співчуття не тільки в деякої частини феодалів, але і серед простих горців, особливо в найбільш відсталих племенах. Мусульманське духівництво розпалювало невдоволення кумиків і кабардинців діями царської колоніальної адміністрації. Приводів для цього було достатньо.

Ігнорування царською адміністрацією інтересів горців, захоплення їхніх земель для російських поселенців, насадження на Кавказу російських поміщиків з числа генералів і вищих царських чиновників — усе це викликало невдоволення кавказького населення.

У 80-х роках XVIII в. ґрунт для спалаху стихійного руху на Північному Кавказу була досить підготовлена. Напруга ще більш підсилилася після землетрусу, що відбувся на початку 1785 р. Цей землетрус і послужилася приводом до виступу Ушурми (шейха Мансура).

Ушурма почав свою діяльність як релігійний проповідник. Релігійна проповідь Ушурми мала особливий успіх серед найбільш відсталих в економічному відношені і політично забитих горянських народностей; вона була зрозумілою для них формою агітації проти Росії.

Ушурма розумів, що в боротьбі проти Росії не можна було цілком покластися на феодальних власників і старшин, тому що більшість з них не були супротивниками колоніального режиму царату. Тому він вирішив використовувати у своїх цілях невдоволення простого народу, діючи за допомогою релігійної пропаганди. Багато місцевих феодалів і старшини, зрозумівши, що це загравання Ушурми з простим народом для них не небезпечно, зайняли стосовно нього доброзичливу позицію, не приймаючи, однак, активної участі в його ворожих Росії виступах. Вони, видимо, вичікували, на чиїй стороні буде перевага.

Незабаром Ушурма почав бойові дії проти Кизляра. Фортецю Кизляр, одна з найстарших на Кавказі, займала важливе стратегічне положення між Північним Кавказом, Дагестаном і Закавказзям. Через Кизляр проходив шлях, що зв'язував Кавказьку лінію з Астраханню він був військово-адміністративним важливим економічним центром Північного Кавказу.

Перший виступ проти Ушурми загону російських військ у складі Астраханського піхотного полку, батальйону єгерів, кавалерії і двох знарядь виявилося невдалим. Загін, що повертався після розгрому аулу алди, 26 червня був оточений у лісі і знищений горцями. Близько 200 чоловік потрапило в полон, більше 300 було убито, у тому числі полковник Пієрі і 8 офіцерів. Сподвижники Ушурми поспішили видати цю перемогу за виконання його пророцтва.

Кваплячи розвити військовий успіх, Ушурма 15 липня 1785 м, підступив до Кизляру. Незважаючи на запеклу атаку, узяти Кизляр Ушурмі не удалося; він захопив лише Каргинский редут, що знаходився в 5 км від фортеці. Невдалої була і спроба опанувати 29 липня невеликою фортецею Григоріополісом. Протягом 19 і 20 серпня Ушурма вдруге намагався опанувати Кизляром, маючи цього разу у своєму розпорядженні кілька тисяч чоловік. Однак сильним артилерійським вогнем і діями кизлярского гарнізону, особливо терських козаків під командою кабардинського князя Бековича-Черкаського, атака була відбита.

Систематичні військові невдачі і великі втрати в людях рішуче похитнули авторитет Ушурми. Його прихильники почали розуміти, що їхні жертви даремні, що пророцтва Ушурми про близьку перемогу, як і його запевнення, що російські пушки і рушниці нездатні заподіяти шкоди правовірним мусульманам, не що інше, як обман. Наступило розчарування в Ушурмі, віра в нього була загублена. Горці зрозуміли, що мети, що .він ставить, зовсім не відповідають їх інтересам; його навіть стали підозрювати в бажанні посварити горців з російською владою тільки для того, щоб викликати жорстокі репресії з боку царських генералів. Почався масовий відхід горців від Ушурми.

Кінець 1785 р. був особливо важкий для Ушурми. Військові поразки, а також слухи про наближення царських військ і каральних експедицій, що загрожували повним руйнуванням повсталих селищ, підсилили розкладання в його таборі. Від Ушурми почали відходити самі віддані йому люди.

Зі свого аулу Ушурма був змушений перейти до кумиків. Він сподівався удержати кумиків біля себе і, спираючи на відданого йому андріївського власника, князя Чепалова, підняти ногайців.

У листопаду в Кабарді відбулося зіткнення сил Ушурми з загоном полковника Нагеля. Ушурма потерпів поразку і був змушений залишити Кабарду. Цим закінчився перший період збройного виступу, піднятого Ушурмой — шейхом Мансуром.

З грудня 1785 р. починається другий період діяльності Ушурми.У той же час усе частіше і наполегливіше стали надходити повідомлення про появу на Кавказу прийшлих до Ушурми турецьких агентів.

У 1787 р. Туреччина почала посилено готуватися до війни з Росією. Посли Франції, Швеції і Пруссії пропонували туркам свої послуги, обіцяли гроші, флот, озброєння, інструкторів і навіть військо. Поки в Константинополі велися складні дипломатичні переговори, турецький уряд розвивав кипучу діяльність на Кавказі.. Розрахувавши, що повстання на Кавказі не тільки утруднить положення росіян у Грузії, але і відверне частину російських сил від європейського театру воєнних дій (у цей час продовжувалася війна Росії зі Швецією) і від Криму, Туреччина приділила Кавказу особлива увага.

У травні — червні 1787р. Ушурма посилено агітував населення горянських аулів, наполягаючи на необхідності зібрати нове військо, нібито для захисту майна горців від російських військ,але безуспішно.

Нарешті, 3 липня 1787 р. старшина Кайтуко Баків повідомив про те, що весь народ від Ушурми розійшовся по будинках, а сам він от уже чотири дні як зник зі свого аулу Алди. Незабаром було встановлено, що 5 липня 1787 р. Ушурма переправився через Кубань і знаходився в будинку власника Камамета Мансурова на р. Великий Інжик.

9 вересня 1787 р. Катерина II видала маніфест про розрив з Туреччиною і відкритті воєнних дій. Але турки ще 21 серпня без оголошення війни напали на два боти, що знаходилися в Очаковском лимані, і відправили загін із Суджука до черкесів для негайного вторгнення в межі Росії разом з Ушурмой і його людьми. Довідавшись про це, генерал-поручик П. С. Потемкін із загоном у 8 тис. чоловік при 35 знаряддях переправився 20 вересня через Кубань. Ціль його була знищити Ушурму, що на чолі закубанських і ногайских орд чисельністю в 8. тис. чол. знаходився між ріками Урупом і Лабою. Протягом 20—22 вересня відбулося кілька зіткнень, що закінчилися поразкою Ушурми. У жовтні він був остаточно розбитий на р. Урупе і біг в Анапу [7,с.268].

З цього часу й аж до падіння Анапи в 1791 р. Ушурма залишався в цій фортеці.28 вересня військо Батал-паши переправилося по двох бродах через р. Кубань і рушило в Кабарду. Але вступити в неї йому не довелося. На границі Кабарди турецьке військо було зустрінуте російським загоном, яким командував генерал І.І. Герман. Відбувся жорстокий бій. Турки були розбиті, сам Батал-паша здався в полон росіянам.

Розгром турецьких військ на границі Кабарди мав велике значення для її подальшої долі. Кабардинський народ був урятований від реальної погрози вторгнення турецьких військ на його територію, що неминуче принесло б йому незлічимі нещастя.

Ця перемога над турецькими військами значно зміцнила військовий авторитет Росії на Кавказі й удержала від виступу на стороні турків багатьох феодалів. Як пам'ять про цю подію на місці розгрому турків виникла станиця Баталпашинська

Надалі російським військам було наказано переправитися через Кубань і йти на турецькі фортеці й Анапу. Керував цим походом уже новий командуючий генерал-аншеф І. В. Гудович.

Однак це вже не могло зробити бажаних для Порти дій. Головнокомандуючий І. В. Гудович думав, що знищення турецьких зміцнень в Анапі внесе остаточне заспокоєння серед кабардинців і черкесів. Навесні 1791 р. він рушив на неї свої війська.22 червня 1791 р. у 8-м години ранку російські війська після штурму опанували Анапою. Їм дісталися 95 знарядь і 130 прапорів. Ворог утратив більш 8 тис. убитими і пораненими. Узято в полон 5900 чоловіків. Був узятий у полон і Ушурма. Основна маса полонених була відправлена в Крим. Ушурму як важливого бранця терміново направили в Петербург.

Довідавшись про падіння Анапи, турки залишили Суджук. Після цього російські війська 16 вересня 1791 р. повернулися на Кавказьку лінію.

Інтереси об'єднання сил європейської реакції для боротьби проти французької буржуазної революції прискорили закінчення російсько-турецької війни. 29 грудня 1791 р. у Ясах був укладений між Росією і Туреччиною мирний договір, яким насамперед підтверджувалися трактат 1774 р. і акт 1783 р. про приєднання Криму і Тамані до Росії і встановленні російсько-турецької границі по р. Кубані.

На заході Росія повертала Туреччині Бессарабію, Молдавію і Валахію.

Після висновку Ясського миру турки відновили зруйновані зміцнення Анапи, озброївши її 132 пушками, і направили туди нові війська під приводом приборкання закубанців, що зробили нібито непокору анапському паші.

Так була закінчена російсько-турецька війна 1787— 1791 р. У цій війні в бойових діях російських військ брали участь кабардинські загони; вони ж відмінним образом несли охорону Кавказької лінії.

Але ця війна серйозним образом дезорганізувала життя Кабарди. І під час війни і по її закінченні виникали приводи для роздратування кабардинського населення. Сюди треба віднести репресії з боку російської влади, а також часті реквізиції худоби.Незабаром після закінчення війни царські влади вирішили підсилити Кавказьку лінію, побудувавши на ній нові фортеці.

У 1792 р. у ведення Чорноморського козачого війська був переданий Таманський півострів і землі праворуч нижнього плину р. Кубані. Тут були створені 42 куреня, що склали 10 кінних і 10 піших полків. Центром чорноморського козацтва стало місто Екатеринодар. Таким чином, Кавказька лінія фактично була продовжена до Азовського моря. До цього часу вона була заселена селянами-переселенцями, що займалися хліборобством.[17.ч.2.,ст.245]

Ряд нових адміністративних заходів, проведених Царським урядом, а також захоплення земель для установи нових фортець і для роздачі царським генералам і чиновникам породжували в кабардинців і інших горців невдоволення, що використовувалося ворожими Росії елементами, що сіяли ворожнечу серед кабардинських князів і відновлювали їх проти російського уряду.

У Кабарді спроба ввести нові суди була зроблена в 1793 р. Однак вона зустріла протидію з боку кабардинців: уведенням цих судів порушувалися місцеві кабардинські звичаї і наносився збиток привілеям князів. Оскільки влада тисла на ці суди, вони являли собою не стільки органи правосуддя, скільки поліцейське знаряддя в руках російської військової адміністрації. Природно, що все це викликало велике невдоволення серед місцевого населення.

Турецький султан Селим III зі своєї сторони призивав кабардинців перейти за Кубань, де Порта гарантує їм рятування від Росії. При цьому він повідомляв, що Туреччина створює приводи для війни з Росією, щоб першою справою «избавить» від неї Кабарду і Крим [7,с.296].

12 вересня 1795 р. іранські війська Ага-Мохаммеда вторглись у межі Закавказзя і розорили багато міст і селища Азербайджану, Вірменії і Грузії, завдавши особливо жорстокому руйнуванню столицю Грузії — Тифліс. Ця подія сильна стривожило дагестанських ханів, що просили допомоги в Росії.

Щоб не допустити об'єднання іранських і турецьких сил і запобігти розгортання війни в Закавказзя, Росія направила в 1796 р. в Іран свої війська.

Царський уряд побоювався, що деякі кабардинські князі можуть бути використані проти Росії. Тому воно вжило заходів обережності. Ще в 1795 р. у Кабарду були спрямовані російські війська.

Тільки після висновку російсько-турецького союзного оборонного договору від 23 грудня 1798 р., викликаного експедицією французьких військ на чолі з генералом Бонапартом у Єгипет, наступила перерва в російсько-турецькій боротьбі на Кавказі. З цього часу, можна вважати, що в російсько-турецьких відносинах кабардинське питання утратило свою гостроту воно було вирішене на користь Росії.

Однак це не означало, що Туреччина припинила свої домагання на володіння Кавказом або що усі феодальні правителі Північного Кавказу, у тому числі і деяких кабардинських князях, перестали шукати в Туреччини підтримки своїм устремлінням.

Висновки

XVIII століття займає особливе місце в історії Північного Кавказу як по змісту  процесів, що протікали  в той час, так і по їхніх результатах, що зробив вирішальний вплив на наступні долі горянських народів.

У центрі дійсного дослідження лежали питання, що розкривають зміст де горці виступали об'єктом історичної дії. Однак правильне розуміння результатів міжнародних відносин неможливо без обліку, у якому кавказькі народи діють вже історичним суб'єктом. Тому, перш ніж звертатися до теми протиборства держав, випливає хоча б коротко зупинитися на особливостях внутрішньополітичної ситуації на Північному Кавказу.

Життя горянських народів у XVIII в. було відзначене зіткненням, що загострилося, двох різних тенденцій суспільного розвитку. З одного боку, зовнішня загроза безупинно підштовхувала процес консолідації різних груп населення в рамках можливо більш великих державних утворень, що приймали форму всякого  роду  конфедерацій  і союзів. З іншого боку — природні умови і багатовікові традиції соціально-політичного життя постійно відтворювали прагнення до збереження давно сформованих малих, фактично автономних колективів зі слабко вираженою класовою диференціацією. У протилежності цих тенденцій історичної еволюції була закладена можливість незатухаючого конфлікту, що і реалізувалася протягом століття у формі етнорелігійної ворожнечі, боротьби за землю, у міжусобицях різних угруповань горянських князів і старшин.

У курсовій роботі розглядається заключний етап тривікового суперництва (1514—1813) за владу над Північним Кавказом між шахським Іраном, султанською Туреччиною  і царською Росією. Його початок сходить до перших зіткнень між Османською імперією і сефевідським Іраном, що мав явно виражену форму сунніто-шиітського конфлікту. За ним ховалися претензії правителів двох держав на верховенство в мусульманському світі. У боротьбі, що розгорнулася, османські султани намагалися заручатися підтримкою середньоазійських володарів, що сперечались із Сефевідами. У противагу цим зусиллям іранська верхівка шукала собі союзників головним чином у середовищі християнських монархів, стурбованих широкою османською експансією в Східній і Центральній Європі. Стратегічне положення Північного Кавказу між Чорним і Каспійським морями, Східною Європою і Передньою Азією, на важливих комунікаціях, що з'єднували Схід і Захід, із самого початку конфлікту привертало увагу правлячих кіл країн-суперниць. Для Порти контроль над цим регіоном забезпечував сталість зв'язків із суннітскими емірами Середньої Азії і надавав зручний плацдарм боротьби проти Сефевідів. Для останніх закріплення на тій же території дозволяло перервати зносини Порти із Шейбанидами й одночасно налагодити власні контакти із союзниками по антиосманських коаліціях.

Вже в перші десятиліття XVI в. відзначаються зустрічі сефевідських емісарів із правителями Московської держави, але лише із середини того ж сторіччя Іван Грозний і його оточення починають серйозно цікавитися подіями на Північному Кавказу. Тому сприяють установлення стійких зв'язків з кабардинськими князями і грузинськими  государями, а також включення до складу царських володінь Астраханського ханства, що забезпечило вихід Москви до Каспійського моря. Найбільш яскравим вираженням змін, що наступили, можна вважати прийняття Кабарди під московське заступництво в 1557 р. Однак успішно продовжити свою кавказьку політику московський уряд не зміг, тому що було зайнятий відображенням інтервенції шведів і поляків на заході й османо-кримських навалах на півдні. У результаті позиції Росії на Кавказу виявилися досить слабкими.

Аж до початку XVIII в. суперництво за Кавказ йшло в основному між сефевідским Іраном і Османською імперією. Ірано-турецькі війни велися зі змінним успіхом і завершився мирним договором 1639 р., що розділив спірну територію на сфери впливу: Східна Грузія і Східна Вірменія, Азербайджан і Дагестан виявилися під владою іранських шахів; Західна Грузія і Західна Вірменія, Абхазія і землі адигів у Причорномор'ї і Прикубань відійшли до османських султанів. Однак жодна зі сторін не була задоволена досягнутими результатами.

На рубежі XVIII в. починається нова фаза в міждержавному конфлікті за Північний Кавказ. Вона знаменується включенням у боротьбу третьої держави — петровської Росії, а також значним посиленням активності західноєвропейських країн — Англії, Франції, Австрії, Швеції, Пруссії.

При реалізації своїх задумів на Північному Кавказу Петро I і його спадкоємці зштовхнулися зі значними труднощами. До них насамперед потрібно віднести складну європейську ситуацію, що не дозволяла Петербургові концентрувати всю увагу на здійсненні цілей східної політики. Не менш важливим були значна далекість цієї території від основних економічних і політичних центрів держави і відсутність розвитий системи комунікацій, що зв'язували Кавказ з центральними районами Росії. Тому місцева російська адміністрація випробувала постійні утруднення з погляду як людських ресурсів, так і матеріального забезпечення військових гарнізонів і російських союзників із середовища горянського населення. У подібних умовах вона воліла використовувати дипломатичні переговори, а не військову силу, тактику «ласкания» кавказьких володарів і старшин, ніж терор і репресії, чим вигідно відрізнялася від шахських, султанських або ханських намісників, що звикли діяти методами лякання і насильства. З початку 60-х років XVIII в. політика царського уряду стає більш активною, наступальною, у ній усе ширше починають використовуватися примусові міри, що особливо виразно проявилося в конфлікті з кабардинськими князями через Моздок і переселення прийнявши християнство осетин і інгушів на рівнинні землі. Однак у цілому курс російської влади відрізнявся більшою гнучкістю, прагненням не доходити до відкритого конфлікту. Коли ж вони відходили від політичних методів рішення кавказької проблеми, їхнє положення в регіоні помітно ускладнювалося.

Відмітною рисою дій іранських і османських правителів у регіоні було наполегливе бажання використовувати релігійні симпатії місцевого населення в політичних цілях. Так, Порта і кримський хан, домагаючись посилення свого впливу, намагалися залучити на свою сторону мусульман-суннітів, пропонували їм своє заступництво й одночасно вогнем і мечем насаджували мусульманство серед черкеських племен. Такої ж тактики у відношенні горців-шиїтів дотримувався шахський двір. Однак його старання, так само як і дії його противників-суннітів, не мали великого успіху. Відверто насильницькій і експансіоністській політиці, що проводилася шахським двором, Портою і її васалом-кримським ханом, населення Північного Кавказу віддавало перевагу курсові російського уряду. Про це свідчать спільні дії по відображенню кількаразових навал як османо-крымских, так і іранських феодалів, участь горців на стороні Росії в російсько-турецьких війнах XVIII в.

У міждержавній боротьбі за Північний Кавказ протягом XVIII в. простежується кілька етапів, відмінних і по розміщенню сил, і по висуванню на перший план окремих територій, де спостерігалося вкрай гостре зіткнення протиборчих сторін. Перші два десятиліття ведуче місце в задумах Стамбула і Петербурга займала Кабарда. Однак успіхи Росії в Північній війні, занепад влади Сефевідів в Ірані і явній загрозі оволодіння узбережжя Каспію Портою підштовхнули Петра I на якнайшвидшу реалізацію частини його східної програми — установлення контролю над Прикаспійськими областями, що було закріплено в підписаному Петром I із представниками шахського  двору Петербурзькому договорі 1723 р. і в російсько-турецькому трактаті 1724 р. У наступному двадцятилітті центр протиборства переміщається в Дагестан і сусідні з їм території, що з часу Гянджинского трактату 1735 р. перетворилися в об'єкт завойовницької політики Надир-шаха. Ослаблення активності Росії в кавказьких справах сприяло не тільки успішним діям іранського полководця, але і новим зусиллям Порти по підриві впливу своїх супротивників на Кавказу і по зміцненню власних позицій у регіоні.

В другій половині XVIII в., коли Іран фактично вибув з боротьби, майбутнє Північного Кавказу вирішувалося в суперництві Російської й Османської імперій. Їхній конфлікт поширюється не тільки на Дагестан і Кабарду, але і на Осетію, Інгушетію, Чечню й інші області. Російсько-турецька війна 1768—1774 р. остаточно змінила розміщення сил у регіоні на користь єкатерининської Росії. Відповідно назріла необхідність вибору заступництва визначила поетапне приєднання окремих територій Північного Кавказу до Російської держави: Інгушетії і Східної Осетії в 1770 р., Кабарди в 1774 р., Чечні, шамхальства Тарковкого і Північної Кумикії в 1781— 1796 р. і Дагестану в цілому в 1813 р.

Приєднання Північного Кавказу до Росії сприймалося народами регіону як результат політичного союзу, спрямованого проти загальних ворогів, а не як акт їхнього перетворення в підданих російського царя. Таким чином, ясні мотиви часто мінливої зовнішньополітичної орієнтації місцевих володарів і старшин, для яких визнання сюзеренітету Росії не означало припинення своєї державної самобутності. У XVIII в. для неї на першому місці залишалися політичні цілі, а не задачі колоніального пограбування або насильницької асиміляції. У підсумку визвольна боротьба горців проти східних завойовників підкріплювала зусилля Російської держави по зміцненню своїх південних границь. У ході спільних зусиль по відображенню агресивних устремлінь правителів Ірану, Османської імперії і Кримського ханства міцніла бойова співдружність, закладалися традиції взаємної допомоги і підтримки.

Список використаних джерел та літератури

1.Алиев Ф.М. Антииранские выступления .-М. – 1987. С.354.

2. Ахмадов Я.З. Взаимоотношения Чичено-Ингушетии с Россией в XVI- в начале XХ ст. Грозный – 1981. С.465.

3. Блиев М.М. Русско-осетинские отношения.С.302.

4. Белокуров С.А. Сношения России с Кавказом.. С.267.

5.Веселовский Н.И. Военно-исторический очерк города Анапы П. – 1914. С.198.

6. Гербер И.Г. Описание стран и народов.М.1976. с.307.

7.Дубровин Я.Ф.История войны и владычества русских на Кавказе.М.-1965,Т.2 С.268.

8. Дудков П.Г. Материалы для новой истории Кавказа. Ч.1. СПБ, 1869.

9. Дорожный С.П. Материалы для истории русского флота. М. – 1975,с.269.

10.Зуев М.Н. История России М. – 2005. С.709.

11. История народов Северного Кавказа с древних времен до конца XVIII ст.- М.–1988. Ст.507.

12. История Кабардино-Балкарской АССР// М:. – 1976.Т.1.

13. История Грузии с древних времен до XIX ст. Т.2.

14.Кудашев. В.Н. Исторические сведения о кабардинском народе С.324.

15.Кувшинова В.А. История России // МГУ – 2003. Ст. 684.

16..Киняпина Н.С.,Орлов А.С. История АССР./ / Е:. – 1981. Ст.407

17. Кабардино-русские отношения в XVI-XVIII ст./ Т.1-2.// М:. – 1987.

18. Кушаева Е.Н. Народы северного Кавказа и их связи с Россией XVI-XVIII ст. М:. – 1963.с.324.

19. Лысцов В.П. Персидский поход Петра І.М:. – 1950.с.213.

20.Міхнєва Р.М. Росія та Османська імперія в міжнародних відносинах 1739-1756 рр.// М:. – 1985.с.239.

21. Сокуров В.Н. Внешнеполитическое положение Кабарды в посл. чв. XVII- в первой чв.  XVIII ст.// М:. – 1977.

22. Соловьев С.М. История России. Книга 11. Т.22., М:. – 1963

23.Смирнов Н.А. Политика России на Кавказе XVI-XIX ст. М:—1958.с.485.

24. Сотавов Н.А. Северный Кавказ в русско-иранских и русско-турецких отношениях М.-1991.с.342.

25. Тамай А.Н. К вопросу о провале дагистанской кампании шаха Надира. Ст.117. История Дагестана Т.1//Ст.678.

26.Юзефович Т. Договоры России с Востоком политические и торговые.-СПБ.,– 1869.