Контрольная работа: Велика Вітчизняна війна 1941-1945 рр. за матеріалами свідків та ветеранів війни

МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Навчально-науковий інститут підготовки кадрів кримінальної міліції

Кафедра теорії держави і права

Наукова робота

на тему: «Велика Вітчизняна війна 1941-1945 рр. за матеріалами свідків та ветеранів війни»

КИЇВ-2009

ЗМІСТ

Вступ

Розділ І. Початок Великої Вітчизняної війни. Захоплення України в розповідях очевидців

Розділ ІІ. Висвітлення воєнних подій ветеранами війни

Розділ ІІІ. Визволення України та перемога над фашистською Німеччиною, за матеріалами учасників подій

Висновки

Список використаної літератури

ВСТУП

Велика Вітчизняна війна 1941-1945 роках - це не лише її подих, ще і сьогодні холодить кров у жилах тих, хто був свідком жорстоких звірств фашистських загарбників. Вона кардинально повернула життя всієї країни прийшла в кожний дім, кожну сім‘ю. Війна залишила в своєму полум‘ї мільйони людських долей, принесла страждання і горе, які гостро і скорботно хвилюють народну пам‘ять.

Чому вибір упав на 22 червня? Існує таке пояснення. У новій канцелярії в Берліні стояв найдосконаліший телескоп, за яким фюрер, великий прибічник астрології, звіряв свої рішення. Дату нападу на СРСР він також «прочитав» за допомогою цього телескопу.

З кожним роком все далі від нас Велика Вітчизняна війна. Вже майже 70 літ пройшло від тоді , як вона розпочалася. Чотири довгих роки точилася найкровопролитніша в історія людства битва.

Війна сьогодні вже не близька історія, а для молодих майже легенда, відома з книг і фільмів, розповідей старших. Скільки б часу не минуло від тієї пам‘ятної весни 45-го ніколи не згасне слава воїнів, які у героїчному протистоянні врятували людство від коричневої гуми - фашизму. У кожного народу є свої події і дати які складають опорні моменти його історії, основ історичної пам‘яті та національної гордості.

Більш як 41- мільйонний народ опинився в епіцентрі воєнних дій. Українці приймали німецьку агресію, як смертельну загрозу для себе.

Дуже важливе місце в планах німецького командування відводилося загарбанню в найкоротші строки України з її величезними сировинними ресурсами та родючими землями. Саме в такий спосіб Гітлер та його кліка сподівалися посилити воєнну економіку Німеччини, створити вигідний плацдарм для швидкої перемоги над СРСР для досягнення світового панування. 23 червня 1941 р. берлінське радіо урочисто повідомило всьому світові, що концентрація військ на радянсько-німецькому кордоні є найбільшою за всю історію людства.

Грізне воєнне лихоліття не обминуло і мій край. Якими були ті роки на Черкащині? Як проходила боротьба з ворогом? Як наші земляки, представники старших поколінь, наближали день перемоги? Саме в цій науковій постараюсь висвітлити ці питання.

Ми повинні пам‘ятати усіх, хто загинули на цій війні. Вони і тільки вони принесли нашій державі визволення та мирне життя

Об‘єктом дослідження стали форми та методи фашистського окупаційного режиму на території України, що призвели до гибелі десятків тисяч людей.

Предметом дослідження є регіональні особливості реалізації німецької загарбницької політики, зокрема, на Черкащині. Для цього автор окрім наукових досліджень залучила спогади ветеранів війни, свідків воєнного лихоліття.

Тому метою даної роботи є здійснення аналізу причин та наслідків бойових дій на Україні та в Черкаській області зокрема. Вказана мета передбачає виконання наступних завдань:

А) визначення причин фашистської експансії на Україні;

Б) вивчення ходу війни на початковому етапі та доказ загарбницького характеру;

В) вивчення документованих даних про хід подій та кількість жертв;

Г) збір та аналіз свідчень очевидців, які пережили Велику Вітчизняну війну.

В роботі застосовано такі методи дослідження:

· Теоретичний – вивчення та аналізування матеріалу;

· Статистичний – характеризує кількісну сторону державно-правового процесу, дає можливість виявити певні закономірності та особливості, темпи й тенденції розвитку держави;

· Аналітичний – спосіб тлумачення та з‘ясування конкретних фактів історичних подій.

Дана робота складається з 3 розділів, висновків і літератури.

Розділ І.Початок Великої Вітчизняної війни. Захоплення України в розповідях очевидців

Гітлерівське командування надало великого значення загарбанню України, вважаючи, що захоплення таких важливих промислових районів, як Донбас, Придніпров‘я, Криворіжжя і Нікополь, а також багатих на хліб областей істотно поліпшить воєнно-економічні можливості Німеччини і сприятиме швидкій перемозі над Радянським Союзом.

Виходячи з таких міркувань гітлерівське командування зосередило тут перед початком воєнних дій великі сили об‘єднані в групу армії «Південь».

Те, про що радянські люди боялися навіть подумати – велику війну й велику біду – приніс їм світанок 22 червня 1941 р. Приголомшлива звістка, повідомлена цього суботнього дня у виступі по радіо наркома закордонних справ. В. Молотова, розколола вітчизняну історію на три епохи: довоєнну, воєнну й повоєнну.

У ввечері 21 червня 1941 року німецько-фашистське командування за наказом Гітлера оголосило омовний пароль. Це був сигнал до нападу на Радянський Союз. О 3 год.30хв. 22.06.1941 року радянським військам у прикордонній зоні було завдано потужного артилерійського удару. Танкові моторизовані частини гітлерівської армії перейшли державний кордон СРСР. Цей день вважається початком Великої Вітчизняної війни.[3,67]

Промова Молотова лунала із запинками, квапливо, наче йому не вистачало дихання, записала в щоденнику Олена Скрябінова. Його підбадьорливий заклик сприймався як зовсім недоречний. Одразу ж виникло відчуття, ніби загрозливо, повільно наближалося якесь страховище й наганяло на всіх жах. Після вістей я вибігла на вулицю. Місто було в паніці. Люди поспіхом перекинувшись парою слів, кидалися в магазини й скуповували все, що потрапляло під руку. Як несамовиті гасали вони по вулицях. Багато хто рушив в ощадкаси, щоб забрати свої заощадження… Але виплату було припинено. Лише під вечір стало напрочуд тихо. Здавалося, що всі кудись позабивалися від жаху.

Фашистська агресія по перервах не усвідомлювалася в суспільстві як смертельна загроза самому його існуванню. Завищена оцінка сил і можливостей Червоної армії в поєднанні з не оцінкою воєнного потенціалу та агресивних намірів Німеччини, що панували серед вищого керівництва країни, позначилися й на настроях населення. Почувши про напад фашистів,люди підбадьорювали себе тим, що мовляв, довго ця війна (як і зовсім недавня з Фінляндією) не триватиме, що могутня і непереможна Червона армія швидко розгромить агресора і за тиждень другий здобуде столицю третього рейху. Говорили: «Будемо снідати в Москві, обідати у Варшаві, а вечеряти в Берліні». Молодим командирам, котрі щойно закінчили військові училища й вирушали на фронт, радили покласти до валіз парадну форму та обов‘язково білу сорочку, щоб бути «на рівні» під час параду радянських військ у Берліні, який ось-ось має відбутися.

Неймовірна переоцінка владних сил і зневага до ворога цими днями всіляко культивувалися. І все ж, читаючи «між рядків» (це було звичною за тодішніх часів) фронтові зведення Радінформбюро, дедалі більше людей стали усвідомлювати: війна це лихо апокаліптичних масштабів, яке надовго вдерлося в їхнє життя.

Цій потужній воєнний машині протистояли 80 дивізій Київського та Одеського військових округів,реорганізованих на початку війни в Південно-Західний та Південний фронти, що простягнулися майже на 1 тис. км. Концентрація в республіці цього найчисельнішого радянського військового угруповання спричинило припущення Сталіна про те, що саме південний захід буде метою головного удару німецької армії.[3,92]

У такій вельми скрутній ситуації вкотре далася в знаки страшна вада, притаманна Сталінському авторитарному режимові, звичка видавати бажане за дійсне, говорити й писати не те, що є насправді, а те, що хоче почути начальство. Орієнтовані на пристосовництво політ працівники про обстановку на місцях намагалися інформувати керівництво бодьорооптимістичних тонах, хоча війська вже з перших годин війни стали відступати на всьому фронті. В оперативному зведені генеральному штабу на 22:00 22 червня становище на фронтах подавалося як відносно благополучне таке, що не викликає тривоги: «Німецькі регулярні війська протягом 22 червня вели бої з прикордонними частинами СРСР, маючи не значний успіх на окремих напрямках. У другій половині дня, з підходом передових частин польових військ Червоної армії, так німецьких військ на переважному протязі нашого кордону відбито з втратами для противника. Керівництво, всерйоз в сприймаючи таку інформацію не могло належним чином розібратися в обстановці ухвалити правильне рішення».

Ветеран війни В. Павлов задував: «Перший день війни я зустрів у Чернівцях. І от що дивно: три місяці ми сиділи там по першій бойовій готовності, без вихідних, без відпочинку в окремі дні в нас було по п‘ять бойових вильотів, спали прямо під літаками і раптом в суботу, 21 червня вишиковують нас і оголошують, що завтра вихідний день. Зняли бойове чергування все зачохлили». Наслідком цих подій стало знищення німцями двох полків нових бойових літаків. Швидко просуваючись вперед німецькі війська захоплювали аеродром за аеродромом. Червона армія невдовзі залишилася без прикриття з повітря. В Українському небі запанували літаки з чорними хрестами.

Підминаючи гусеницями, шматуючи мирну Українську землю тисячі німецьких танків сталевими клинами розсікали маси радянських військ. Першими її жертвами стали тисячі військових будівельників на «лінії Молотова», озброєних лише лопатами і кирками. Нечисленні вогнища оборони на кордоні де прикордонники трималися в надії на близький підхід основних сил, німецькі танки обминали, бо прагнули якомога далі й скоріше пробитися в глиб радянської території.

Про реальність, з якою німецькі генерали готувалися до «східного походу», можна судити з того, що в бойових діях на території СРСР було застосовано особливу тактику.

1940-1941 рр. Гітлер підкорив майже всю Західну Європу, і згідно з планом «Барбаросса», розробленим у грудні 1940 р., почав інтенсивну підготовку до війни проти СРСР. У першій половині 1941 р. була призначена і дата нападу. Достовірна і незаперечна інформація про плани Гітлера через розвідників і дипломатів поступала до Сталіна. Але замість відповідних заходів по приведенню збройних сил у бойову готовність, радянське керівництво засуджувало «чутки» про напад Німеччини як безпідставні,запевняло в міцності та непорушності радянсько-німецького договору.

Початок війни виявився несподіваним для командування Червоної армії, населення країни, що призвело до трагічних наслідків. 21 червня 1941р. на повідомлення радянського військового аташе у Франції генерала Суворова проте, що війна розпочнеться 22 червня, Сталін написав: «Довідайтесь, хто автор цієї провокації, і покарайте його».

План «Барбаросса» передбачав «бліцкриг» блискавичну війну: протягом 2-2.5 місяців знищити Червону армію і вийти на лінію Архангельськ-Астрахань. Німецька армія наступала у трьох головних напрямках: західному на Ленінград; центральному на Москву; південному на Київ. Згідно з планом передбачалося загарбання України вже в перші тижні війни і створення плацдарму для прориву на Кавказ в Закавказзя.

За планом «Ост» німці мали намір виселити із України мільйони людей, заселивши її німецькими колоністами. Частину українських земель передбачалось передати союзникам.

Наступ на Україну здійснювала група німецької армії «Південь» на чолі з фельдмаршалом Рундшедтом. Для оборони України були створені Південно-Західний Фронт на чолі з генералом М. Кирпоносом та Південний фронт на чолі з генералом Я. Черевіченком.

З 23 по 29 червня в районі Луцьк-Рівне-Броди тривала найбільша танкова битва початкового етапу війни. Війська Південно-Західного фронту змушені були відступити, залишивши Західну Україну. 30 червня німці окупували Львів. Вже на кінець третього тижня війни вони просунулись углиб України на 300-350 км.

У північному напрямку німецькі війська просунулись углиб радянської території на 500 км, у центральному напрямку на 600 км. Червона армія за перші три тижні війни втратила 850 тис. чоловік (у 10 разів більше, ніж Німеччина), 3.5 тис літаків, 6 тис. танків.

Початковий період війни склався вкрай невдало для Радянського Союзу.

Радянські війська мужньо билися з загарбниками, але кількісна перевага була на боці ворога. Ворожі танки 24 червня вийшли в район м. Рівно і м. Дубно, а 17-та німецько-фашистська армія швидко просувалася на Львів і Броди, намагаючись відрізати радянські війська від центра лівого крила. Війська Південно-Західного фронту, контрудару в районі Брод, Рівна, Дубно затримали на 8-10 днів наступ противника, завдавши йому великих втрат в живій силі і техніці.

Відвівши основні сили І танкової групи і 6-тої армії 5 липня ворог знову ударив в напрямку Новгорода-Волинського, Житомира, Києва. Прорвавши оборону радянських військ в районі Новгорода-Волинського противник 9 липня взяв Житомир. А 11 липня німецько-фашистська піхота і танки вийшли на річку Ірпінь за 15-20 км. Від Києва.

Одночасно зав‘язались запеклі бої на південь від Києва. Німецько-фашистські війська спрямували свій удар з району Бердичева через Білу Церкву на Умань, щоб вийти у тил арміям лівого крила Південно-Західного фронту. Після важких боїв радянські війська 30-го липня залишили Умань, а 10 серпня ще кілька міст України серед них Канів, Черкаси, Кременчук, Кіровоград. На південь від Києва в районі Кременчука гітлерівці підійшли до Дніпра.

Одним з епізодів війни є розповідь очевидця Мільнера Рафаїла Ісайовича, який брав участь у форсуванні Дніпра. На початку жовтня 1943 року полк підійшов до Дніпра, готуючись до форсування ріки, гвардійці відремонтували покинуті на березі човни, побудували нові. Ріка на ділянці фронту протікала двома рукавами, які утворювали не великі острови, на них, як і на правому березі були ворожі укріплення, щоб успішно зламати опір ворога і оволодіти островами, треба було придумати все до найменших дрібниць. У цьому полягали найперші і найважливіші завдання. Залишеним серед ріки гітлерівським частинам відступати не було куди, тому і чинили вони нашим військам відчайдушний опір. З настанням вечора почався штурм правого берега Дніпра. Ніщо не змогло зупинити героїв. Човни, плоти, порожні бочки - все було використано для переправи. Багато хто долав ріку вплав. Могутнє «УРА!!!» переборюючи гуркіт бою неслося над рікою. Бійці атакували ворога з ходу, билися з ними прикладами, багнетами Мільнер брав безпосередню участь в організації переправи, давав необхідні вказівки і поради офіцерському складу.

Під час боїв по розширенню плацдарму 6 жовтня 1943 року Мільнер весь час перебував у бойових порядках полку. Як був поранений командир полку він прийняв командування на себе і забезпечив успішне виконання поставленого завдання.

За відмінне проведення операції по форсуванню Дніпра за особливу хоробрість і мужність указом Президії Верховної Ради СРСР від 15 січня 1944 року Мільнеру було присвоєно звання Героя Радянського союзу.

Другим очевидцем і учасником цих подій був Романенко Олексій Данилович. Командир відділення Романенко взявся човном перевести людей. Він перевіз 82 солдатів зі зброєю. Була поставлена задача вранці перейти в наступ і зайняти село в Новій Петрівці, але сили були не рівні. До вечора залишилося 14 солдатів. Треба було переправити на лівий берег і розповісти командуванню про ситуацію, що склалася, але човен був розбитий і Романенко вирішив плисти. Коли він досягнув мети розповів командирам про ситуацію, виснажений заснув. Але не пройшло і трьох годин як він вже сидів з іншими солдатами. За чотири рейси під безперервним вогнем він перевіз більше ста бійців. Після бою за Дніпро, йому також присвоєно звання героя Радянського Союзу.

Не оминула війна і моїх країв, зокрема Черкащини. З перших днів війни труднощі стали на захист Вітчизни.

З початком Великої Вітчизняної війни Черкащина стала ареною бойових дій. 57 дивізій, 13 бригад, 1300 літаків гітлерівської групи «Південь» були націлені на українську землю. На Черкащині бої з окупантами почались в середині липня 1941 року і тривали до кінця вересня 1941 р., коли фашисти зайняли Чорнобаївський та Драбівський райони. Коли було встановлено фашистський окупаційний режим в Україні, то Черкащина ввійшла до складу рейх комісаріату «Україна» під керівництвом Еріха Коха.

В ніч на 22 серпня 1942 року радянські війська після жорстоких боїв залишили Черкаси. А на лівому березі Дніпра населення наших районів працювало і вдень і вночі на спорудженні оборонної лінії. Систематичне бомбардування ворожими літаками прибережних районів зводили нанівець працю жінок і підлітків.

31 серпня 17-та польова армія німців зуміла переправитись через Дніпро під Кременчуком і безперервно атакувала 38-му армію південно-Західного фронту.12 вересня 1941 року перша танкова група перейшла в наступ з Кременчуцького плацдарму, великими моторизованими і танковими силами розсікла навпіл 237-му стрілецьку дивізію і рушила лівим берегом Дніпра на північ, щоб з‘єднатися з німецькими частинами танкової групи генерала Гудеріана, що наступала з Конотопу на Лохвицю.

15 вересня 1941 року на схід від території нашого району було замкнуте кільце оточення в яке потрапили 5-та, 37-ма, 26-та армії, сам штаб Південно-Західного фронту на чолі з генералом-полковником Кирпоносом.

19 вересня 1941 року війська Червоної армії залишили Чорнобай і територію Чорнобаївського району. 21 вересня оволоділи Богодухівкою та Красьонівкою. В боях за Богодухівку загинув письменник Ю. Кринов. У серпні під натиском переважаючих сил ворожа армія перейшла на лівий берег Дніпра. І ось оточені. З нього вийти вдалося лише частині військ. У вересні брудний чобіт гітлерівців вступив на землю с. Вереміївка.

В селі німці зразу створили німецьку комендатуру з німецьким комісаром і жандармерією, міських поліцаїв. Поліцаї насильно забирали в селян продукти, одежу, особливо грабували сім‘ї комуністів та комсомольців. Провокатор Отамась Іван Нейконович (прозваний в народі драконом), запродався німцям і став слідчим поліції. Він видав гестапу партійну підпільну групу з продуктами та одягом для партизанського загону. Лише частині вдалося уникнути арешту.

Один із бранців, бувший моряк Чорноморського флоту комуніст Фесенко Василь Лукович, вирішив організувати втчу, що він і зробив. Було розстріляно лише одного військовополоненого, який був на костилях, а всі решта втекли.

За рішенням Полтавського обкому Компартії України в липні 1941 року для боротьби з окупантами в тилу ворога в Чорнобаївському районі був створений партизанський загін, командиром якого був призначений Д.С. Комашко в минулому голова колгоспу, а комісаром голова Чорнобаївського райвиконкому М.Т. Славський.

До складу загону входили: секретрі райкому партії Р.І. Зазимко, І.А. Гичка, голови колгоспів В.М. Бабич, О.П. Шпильний, директор радгоспу Семчурін та інші, всього 42 чоловіки.

Трохи згодом до складу загону приєдналися і військовослужбовці, які потрапили в оточення (Південно-Західний фронт під Оржицею); Пепельний командир відділення,уродженець с. Велика Бурімка, Таращенко - молодший летейнант, та рядові - Дундук, Кисельов. Загін діяв з липня 1941 року до травня 1942 року. Головна база партизан - Чубарівський ліс. Загін мав 4 кулемети, 2 автомати, 100 гвинтівок; 200пляшок із запалювальною рідиною, 2 радіостанції, 1 друкарську машинку, 6 коней. Загін був невеличким, але спокою окупантам н давав. Ось декілька епізодів його бойових дій.

23 листопада 1941 року біля Чубарівського лісу партизани вогнем зустріли ворожу облаву чисельністю близько трьохсот фашистів і поліцаїв. Бій тривав 3 доби, було вбито 26 окупантів. В цьому бою партизани втратили секретаря райкому Гичку І.А. Через кілька днів партизани напали на гітлерівську автоколону в с. Велика Бурімка, знищили 83 автомашини. Всього народні месники цього загону знищили 50 фашистів, 14 поліцаїв, 208 автомашин, 1 мотоцикл, лінію зв‘язку Кременчук - Семенівка, неодноразову перерізали телефонні лінії в напрямку Золотоноша - Кеменчук , Золотоноша - Чорнобай, Оболонь - Семенівка, Чорнобай - Хрестителеве - Велика Бурімка. Порювали листівки, вели широку пропаганду серед населених району. В боях з ворогом загін зазнав великих втрат, перестали битися серця командиру загону Комашка Д.С., комісара Славського М.Т. та більшості бійців. Частина партизан перейшли лінію фронту і приєдналися до частин Червоної армії. Фактично загін припинив свою діяльність 1942 року. Але партизанські дії в районі не припинились. В серпні 1943 року на території Чорнобоївського, Іркліївського, Золотоніського районів виник новий партизанський загін під командуванням Миколи Івановича Соболева-Кузьміна, загін називався ім. Щорса № 00134. Комісаром загону був Молотков О.В., начальником штабу - Гога Д.Г. Загін десантувався 6-ма групами по 12 осіб в період з 13-го по 24-те серпня. Три групи висадились біля с. В. Бурімка, і по одній - біля с. Жовнине, с. Чапаївка та м. Кременчука. Головною базою загону був Чубарівський ліс. Загін діяв 44 дні, не даючи спокою окупантам та їх прислужникам. До речі месники цього загону разом з військами армії-визволительки входили похідним маршем в смт. Чорнобай 23 вересня 1943 року. Виконавши свою місію в районі, загін пішов далі громити ворога.

З жовтня 1941 року до лютого 1942 року в с. Вереміївка Чорнобаївського району діяв підпільний військовий госпіталь, який організував колишній військовополонений Леонід Андрійович Силін - військовий юрист, добре володів німецькою мовою він мав дозвіл знайти приміщення для поранених червоноармійців. Під госпіталь було взято двоповерховий цегляний будинок школи, начальником госпіталя був Силін. В Силіна були друзі з якими він радився в роботі. Це лікарі Добровольський, Геккер, Салазкін. Він і актив його товаришів скоро увійшов у довір‘я і зв‘язався з комуністами, які були залишені для підпільної роботи в тилу ворога. Його мета була вилікувати всіх поранених, підготувати зброю, створити партизанський загін. Головні труднощі полягали в тім, щоб затримати в госпіталі вилікуваних поки більшість поранених у певний час може залишити госпіталь і піти в загін.

Адже всі поранені і медичний персонал були на круговій поруці, втеча одного – вела до загибелі інших п‘яти осіб. Зрадник Отамась не спускав свого шпигунського ока з Силіна, сам забрав його і віддав його у руки німецького гестапа, саме в той час коли готувалася втеча.

Частина поранених, які вже могли ходити втекли з госпіталя, а частину в яких ще незагоїлись рани разом із Силіним біло відправлено в Кременчуцький концтабір і там розстріляно.

У листі-заповіді до дружини і дітей Силін писав: «Я умер, как подобает умирать мужчине, защищая своих дітей, свою жену, свой дом, свою землю.»

Справу почату Силіним продовжив Олексій Арманов разом з іншими підпільщиком - Шарим, і втікачем з полону командиром Поліщуком. Він же організував партизанський загін. Партизани нападали обози робили диверсії. Нічого не боячись, вони воювали аж до приходу Червоної армії.

Лікували в ньому військовополонених та місцевих жителів. 7 березня 1942 року Силіна та його помічників було розстріляно.

Відзначились партизани Холодного Яру на Чигиринщині на чолі з Дубовим: 100 операцій провели в тилу німців.

Згадує про тяжке життя Його періоду Савченко Василь Павлович 1927 року народження: «…народився я у бідній сім‘ї в с. Вереміївка. У сім‘ї нас було троє, жили без матері, було дуже скрутно. З ранніх літ пішов працювати, що якось прогодувати сім‘ю. Коли почалася війна мені було 14 років. Пам‘ятаю те, що ми з хлопцями гуляли у дворі і летіла «драбинка» - це був такий літак, чомусь люди в селі його так називали він летів і пустив ракету, це побачили дорослі і нас врятували.

На службу мене призвали 22 грудня 1944року, мені було тоді 17 років, сестра бідолашна так плакала, що мені аж дух перехоплювало. Прослужив я мало, спочатку був не умілим бійцем і деякі особи з мне глузували. Відпочивали по різну: дехто спав, тому, що сну майже не було, були всі обезсилені. Дух бійців був піднесений, але не у всіх, деякі байдуже ставилися, а були й такі,що й своїм прочухана доброго давали. У мене поранень не було, а з нашого великого війська повернулось додому лише 7 осіб».

Розділ ІІ Висвітлення воєнних подій ветеранами війни

Переживши перше потрясіння викликане зухвалим нападом ворога, країна збирала сили для відсічі. У суспільстві зростало усвідомлення того, що у війні з Німеччиною ідеться про найголовніше – існуватиме чи ні тисячолітня батьківщина, така стражденна і не щаслива, але від того ще рідніша та дорожча в ці трагічні дні.

Головною воєнно-політичною подією літної кампанії була оборона Києва, яка тривала з 7 липня по 26 вересня 1942 року і залучила значні сили ворога. Проте німецьким арміям вдалося оточити велике угрупування захисників Києва до полону потрапили понад 665 тис. солдат і офіцерів, було знищено командування. [246,8]

Причиною трагедії стали прорахунки вищого військового командування зокрема те, що Сталін не давав згоди на відведення військ з-під Києва. [2,258]

До найкрупніших оборонних боїв належить оборона Одеси (6 серпня - 16 жовтня 1941 року). Восени 1941 року обстановка залишалася напруженою: 25 жовтня після жорстоких боїв війська противника вдерлися в Харків. На кінець року вони окупували майже всю Україну, за винятком східних район Харківської, Сталінської, Ворошиловградської областей, де тривалий час героїчно оборонялися війська Південно-Західного та Південного фронтів.

Добившись успіху на вирішальних ділянках фронту – під Києвом та Смоленськом – німецькі війська здійснили масовий наступ на столицю країни. Але розгром їх під Москвою (грудень 1941-січень 1942) означав остаточний крах плану блискавичної війни. За вказівкою Сталіна на весні 1942 року було розпочато кілька часткових, розрізнених, погано підготовлених та недостатньо забезпечених наступальних операцій.

Протягом січня – березня 1942 року радянські війська вели криваві, але безуспішні бої за визволення Донбасу. Невдало розвивалися воєнні дії на ділянках на північ та на південь від Харкова. Незважаючи на те, що частини Червоної армії прорвали тут лінію оборони противника, загальне співвідношення сил було не на їхню користь.

28 червня 1942 року великі танкові з‘єднання ворога у взаємодії з піхотою та авіацією розпочали генеральний наступ на воронезькому напрямі – операцію «Блау». Її метою було прорватися в Закавказзя і далі на Близький Схід. «Це стрій римських легіонів, перенесений у ХХ століття для приборкання монголо-слов’янських орд!» - говорили німецькі офіцери

У травні – червні 1942 року впав Кримський фронт. Навряд чи трагедію, що сталася тут можна пояснити ситою німецької армії. Рішення та дії керівництва цим фронтом вражають своєю безглуздістю: три армії було скупчено на фронті протяжністю 16 км, а окопи рити забороняли, щоб… не підірвати бойового духу Червоноармійців. Німцям вдалося захопити весь Керченський півострів зокрема місто Керч.

На початку липня 1942 року блоковані ворогами із суші, моря та з повітря, після 250-ти денної оборони за наказом Ставки залишили місто героїчні захисники Севастополя. Учасники Упопей і Давиденко розповідали, що біля підірваної 36-тої батареї берегової оборони червонофлотці розшукували легковий автомобіль «емко», встановили на неї станковий кулемет і рушили в останній бій «Гинемо та не здамося».

Восени 1942 року в бойових діях на південній ділянці радянсько-Німецьного фронту, вирішувалася доля всієї світової війни, досягло епогею. Якщо німці, остаточно втративши надію на блискавичну війну , все ж сподівалися на те, що «Перемога не за горами», то зовсім інакші настрої панували в радянських військах, їм, як і раніше, бракувало озброєння та кваліфікованого керівництва, в них наростало розчарування нескінченним відступом, тим, що за 18 місяців війни не проведено жодної вдалої операції у неозорих степах їх отриманням найсуворішої таємниці вже формувалася армія нового типу - армія прориву. Невдовзі ці добірні війська смерчем обрушилися на знекровленні жорстоких кровопролитних чотири місячних боях у Сталінграді дивізії противника. День 19-го листопада 1942 року назавжди ввійшов в світову історію як початок небувалого за силою контрнаступу Червоної армії. Відкрилася можливість визволення України.

Село це не місто, всі люди на виду, кожен про кожного знає. Знають хто допомагав радянськім військам, а хто був зрадником і відправив на той світ не один десяток односельчан. Люди які пережили цей період життя ще є живими в нашому селі. І вони можуть ще багато розповісти про ті події. І вони диву дивуються, як пережили репресії, голод, війну, і всі вони жива історія.

Зокрема спогади ветерана Великої Вітчизняної війни Колінька Петра Антоновича (1922 р.н.):

«Народився в с. Вереміївка у сім‘ї селянина бідняка. Мав трьох братів. Після закінчення 10-го класу Вереміївської загальноосвітньої школи в 1940 році у віці 18 років достроково, на один рік раніше, був призваний до лав Радянської Армії, згідно наказу Наркома оборони. Потрапив служити на Далекій Схід. У приморський край, станція лучки. Службу проходив у 242 стрілковому полку 59 стрілкової дивізії. Служив там наводчиком ручного кулемету. На початку війни перевели у Гродековський Укіп-район на кордоні з Манджурією. Там у віці 19-ти років і застала війна. В кінці 1941 року після закінчення піхотного училища, мені було присвоєно звання лейтенанта і направлений в розпорядження кадрів головного управління радянської армії у Москву, звідки я одержав направлення на Північно-Західний фронт, 201 Латвійську дивізію, 122 Стрілковий полк помічником командира 8-ої роти. На початку 1942 року одержав перші бойові хрещення. Бойові дії проходили на території міста Стара Русса південніше Ленінграда.

С. Бородіно знаходилося біля Великої залізно дорожньої станції м. Стара Русса, через яку ішло підкріплення німецьким військам, які блокували Ленінград. Перед бійцями: «обезкровить» шляхи постачання німецьких військ. Бійці були пройняті піднесеним духом і бажанням швидше досягти мети. В боях полягло багато бійців і командирів.

Була дуже напружена обстановка, що відпочивати не було коли. А як випаде вільна хвилина, то кожен думав про сім‘ю, про Батьківщину. Дух бійців завжди був веселий, пісні часто співали про війну, під час привалу співали про рідний край, про друзів. Пригадую такий цікавий випадок: Українські зв‘язківці полагодили радіо, його було чути до німецьких позицій. Німці почали кричати, щоб здавалися, відкрили кулеметний вогонь. Вони цілилися на радіо , щоб воно замовкло. Німці стріляли безперервно. Військовим це набридло і вони ось що придумали: намалювали на листку паперу вуглем портрет Гітлера і почепили перед радіо, повісили на дерево. Німцям треба було пробити портрет. І вони перестали стріляти. При боях за звільнення с. Бордіно 14 лютого 1942 року був важко поранений під час обстрілу з мінометних німецьких батарей. З тяжким пораненням у ногу потрапив до госпіталю. Я залишився один живий з чотирьох, хто був поруч: командир роти Тарасов Іван, політрук Майорський Михайло і командир батальйону. Пораненим я попав у «мішок» (облога німців). Знаходились у «мішку» до двох місяців, доки не підішли свіжі сили.

Після цього підводами у кінці березня 1942 року повезли у госпіталь, який знаходився на станції Бологоє, де зробили першу операцію на нозі. Після операції відправили у глибокий тил (далі від фронту). Із березня 1942 по вересень 1942 року лікувався у госпіталі № 3173 м. Магніторська Челябінської області, а потім із вересня 1942 року по лютий 1944 року по лютий 1944 рік лікувався в евакогоспіталі №3780 у «Сугнулі» Челябінської області.

Після виписку із госпіталю у 1945 році приїхав до Вереміївки, де і зустрів Перемогу… Працював зоотехніком у місцевому госпіталі, був активним учасником художньої самодіяльності (струнний оркестр), цікавився історією свого села, трохи займався краєзнавчого роботою. Дружина померла більше 10-ти років тому. Нині у селі донька із внуком…»

Розділ ІІІ Визволення України та перемога над фашистською Німеччиною

Визволення України почалося під час Сталінградської битви (листопад 1942-лютий 1943),яка поклала початок корінному переломі у війні на користь СРСР.

Перемога радянських військ у липні-серпні 1943 р. не тільки закінчила корінний перелом у війні з Німеччиною, а й не створила передумови у війні з Німеччиною, а й створила для звільнення від загарбників Лівобережної України 18 грудня 1942 р. радянські війська звільнили перший населений пункт України - село Півнівку Луганської області. Особливого успіху добилися війська Степового фронту на харківському напрямку. Вони оточили місто з трьох боків і в ніч на 23 серпня 1943р. почали штурм. Так було визволено один з найважливіших промислових центів України. Війська Центрального фронту 21 вересня звільнили Чернігів. 23 вересня радянські війська визволили Полтаву.

Жорсткі бої У Донбасі. Німецькі війська створили тут міцну оборону по річці Міус. Радянські війська скориставшись тактикою вогняного валу, 18 серпня прорвали оборону противника, а 22 вересня Донбас було повністю очищено від німців.

Визволивши Лівобережну Україну і Донбас радянські війська у другій половині вересня 1943 року вийшли до Дніпра. Німці створили тут глибоку оборону. 21 вересня 1943 року радянські війська переправились через Дніпро південніше Києва в районі с. Великий Букрин. Згодом радянські війська створили цілий ряд плацдарму на правому березі Дніпра. Запланована операція по визволенню Києва мала розпочатися з наступу радянських військ саме з Букринського плацдарму. Але місцевість плацдарму не дозволила успішно розкрити наступ, тоді було вирішено перенести головний удар північніше Києва, з Лютезького плацдарму недозволено успішно цей удар був для противника несподіваним. У ніч на 6 листопада 1943 року бої розгорнулися на північних околицях Києва. О 4 годині ранку 6 листопада 1943 року столиця України була визволена від ворога. Втрати радянських військ були такими, що штатні армійські похоронні команди не могли упоратися з роботою, і на допомогу їм було мобілізоване місцеве населення. Київська земля була буквально вкрита трупами. Щоб відшкодувати втрати у живій силі радянське командування провело мобілізацію 16-17 річних хлопців і кинули їх на передову.

У грудні 1943 року почався загальний наступ радянських військ на Правобережній Україні. 8 січня 1944 року було визволено Кіровоград. Вирішальне значення мало оточення і повний розгром Корсунь-Шевченківського угруповання німецьких військ. Операція почалася 25 січня 1944 року, а 28 січня радянські війська замкнули кільце оточення. У ньому опинилося близько 80 тис. солдатів і офіцерів противника. Німці намагалися за будь-яку ціну вирватися з оточення, але всі спроби були марними. 17 лютого 1944 р. оточене угрупування противника було знищено. Німці втратили 55 тис. вбитими і понад 18 тис. полоненими.

Перемога під Корсунь-Шевченківським відкрила радянським військам нові можливості. У лютому-березні 1944 р. були звільнені від окупантів Рівне, Луцьк, Проскурів, Чернівці та багато інших міст. Радянські війська, форсувавши Південний Буг та Дністер, 25 березня 1944 р. вийшли на державний кордон з Румунією. Бойові дії було перенесено на її територію.

Успішно діяли радянські війська в ході Криворізької операції. Були звільнені міста Кривий Ріг, Херсон, Одеса(березень-квітень 1944 р.). 8 квітня,після тривалої артилерійської та авіаційної підготовки війська 4-го Українського фронту і окремої приморської армії перейшли у наступ. 10 квітня ворога вибили з Одеси. 13 квітня вони здобули Сімферополь. 9-го травня 1944 року був звільнений Севастополь, що фактично означало звільнення Криму. 27 липня було визволено Львів.

24 грудня розпочався загальний наступ в Україні, в якому взяли участь найбільші фронти.

Навесні 1943 року загони УПА були на Черкащині біля Умані. 2.5 роки фашисти руйнували Умань, катували її жителів. Тисячі полонених солдат які потрапили там в оточення були замордовані або загинули від голоду у таборі смерті - так званій Уманській Ямі. 25 тис. жителів Умані замучили і розстріляли в сухому яру.

Однією з найбільших операцій того часу на території Черкащині була Косунь-Шевченківська битва (24 січня по 17 лютого 1944 року). В оточені опинилося угрупування фашистів, яке налічувало 10 дивізій, 1 мотобригаду та інші частин.

Нових успіхів досягла Червона армія і під час літнього наступу. Оточивши під Бродами 8 дивізій противника радянські війська 27 липня 1944 року визволили Львів. Завершальною операцією по визволенню України стала Карпатсько-Ужгородська битва. 27 жовтня німецькі війська були вибиті з Ужгорода, а наступного дня - з решти населених пунктів Закарпаття.

14 грудня 1943 року визволено Черкаси. 27 вересня 1943 року - с.Вереміївку. Першим від німців був визволений Чорнобай - 27 вересня 1943 року. Черкащину повністю було визволено 10 березня 1944 року, коли гітлерівський солдат був вигнаний за межі Уманського і Монастирищинського районів.

У перебігу Карпато-Ужгородської операції відбулося визволення від фашистської окупації території України в її довоєнних кордонах. А на останній стадії операції радянські війська очистили від ворога Ужгород і 28 жовтня завершили визволення Закарпатської України.[6,111]

8 травня 1945 року німецько-радянська війна завершилася капітуляцією Німеччини. 2 вересня 1945 року капітуляцією Японії завершилася Друга Світова війна.

Майже два роки тривала битва за визволення України. Вона була оплачена нечуваними людськими втратами. Тільки в боях на Західній Україні загинули 527 тис. радянських воїнів. Величезних збитків завдало Україні перебування на її території окупантів.

Після звільнення українських земель від окупантів почалася відбудова господарства. Головна увага приділялася відбудові базових галузей промисловості. Успішно здійснювалася відбудова Дніпрогесу та інших електростанцій.

У важкому становищи опинилося село. Війна майже знищила сільсько-господарську техніку. Основною робочою силою на землі стали жінки і підлітки. Держава, як завжди, робила ставку на трудовий ентузіазм людей. Звичайним явищем була безплатна не нормована праця часто з використання власних інструментів робітників.

Таким чином, протягом 1943 року радянські війська звільнили Лівобережну Україну і Донбас. Вони прорвали могутню німецьку оборону на Дніпрі і оволоділи Києвом. У 1944 році Червона армія очистила від німців правобережжя Крим ї західну Україну.

А от, що згадує учасниця з днів війни, Довгань Олександра Олександрівна: «Я народилася в Росії у 1920 році в сільській місцевості. Батьки були колгоспники. У сім‘ї 10 дітей. Коли розпочалася війна мені було 20 років. До війни я навчалася у медичному училищі. Одягла білий халат у перші дні Великої Вітчизняної війни. З 10 липня була на фронті. Була медсестрою польової санроти. Завжди носила з собою медичні сумки і протигази. Завжди був страх.

Доводилося виносити поранених з поля бою на плечах. Ніколи не ставили палаток серед поля, лише в лісі. Ми надавали лише першу медичну допомогу. Я зустріла перемогу в Німеччині, Західна Пруссія. Отримала такі нагороди:орден «Червоної зірки», орден «Вітчизняної війни», медаль «За оборону Ленінграда», «За перемогу над Німеччиною». Пам‘ятаю такий епізод із війни: довелося мені тягти раненого в стегно. Кулі летіли над головою. Він тоді мені сказав, щоб я кинула його, бо загинемо і я, і він. Та я дотягла його і зашила рану. Він залишився живим….». І от майже кінець війни…

9 травня 1945 року – акт капітуляції в Європі, але війна ще йшла. Уродженець Черкаської області Дерев‘яненко підписав акт капітуляції.

З поверненням Україні її столичного міста й із виходом радянських військ на Правобережжя ні в кого вже не залишалося сумнівів, що німецько-фашистській армії на українській землі не втриматися.

Український народ, звільнивши повністю свою землю від окупантів розпочав відбудову зруйнованого господарства [3,162-164].

Висновки

Подвиг радянського народу у Великій Вітчизняній війні не знає рівних в історії. Майже чотири роки велася жорстока, кровопролитна битва і всі 1418 днів безсмертного подвигу радянського народу були наповнені масовим героїзмом як на фронті так і в тилу, як в містах так і в селах. Любов до Батьківщини, до свого народу, безстрашність і героїзм – це основні риси характеру кожного хто пройшов горнило війни. Масовим героїзмом являється той факт, що за роки війни було нагороджено 13 млн. чоловік бойовими нагородами, а біля 12 тис. чоловік стали Героями Радянського Союзу. Серед них 134 уродженці Києва та Київської області. З героїзмом радянських воїнів пов‘язаний героїзм партизан і підпільників. Це були люди із чистою совістю, сильні духом, завдяки їм частково окупована земля стала для фашистів караючою землею. За масовий героїзм і відвагу, в боротьбі проти фашизму, були нагороджені орденами і медалями більше 184 тис. партизан і підпільників, а 234-ом присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Серед них більше 63,7 тис. партизан , підпільники, дільничних на частково-окупованій території України, в тому числі 96 Героїв Радянського Союзу. А Ковпаку і Федорову – це звання присвоєно двічі.

«… ніхто не забутий і ніщо не забуто» - цей дивіз священний для нашого народу. Ціною величезних жертв, неймовірних страждань дісталася вона. Напротязі шести десятків літ іноді відкриваються факти героїзму і стають відомими широкому загалу, і не має сумнівів, що він буде незабутим і надалі.

Ми, нинішнє покоління повинні завжди пам‘ятати і шанувати людей, які пройшли ті страшні стежки війни. Вражає те,що ці люди пам‘ятають все до найменших деталей. А розповідають вони так завзято, наче ти опиняєшся в той час: і з ними йдеш у розвідку, атаку. Розповідаючи про якусь кумедну історію, враз обличчя робиться похмурим, це вони згадали про своїх товаришів, які полягли на полі бою, а загинуло їх не мало.

Україна як ніхто інший з республік СРСР зазнала руйнувань під час війни. Лине прямі збитки і пограбування оцінювалися в 679 млрд. крб., а з урахуванням воєнних видатків і витрат від припинення промислового і сільськогосподарського виробництва в районах, що перебували під нацистською окупацією досягли 2 трлн. 569 млрд. крб. протягом 1941-1944 рр. смертоносна хвиля воєнних дій двічі прокотилась по території України, де загинуло 3,9 млн. мирних жителів, 2,2 млн. було вивезено до Німеччини. Було зруйновано 716 міст і селищ, та понад 28 тим. сіл України, 18 тис. лікувальних закладів, 33 тис. колгоспів, радгоспів, МТС.

Загальна сума втрат яких зазнало населення і господарство України становило майже 1,3 трлн. крб. експерти прогнозували, що для відтворення господарства України потрібно 20-25 років, а то й 100 років. Евакуйовані заводи і фабрики назад не повернулися, довелося розпочати відновлення з нуля.

Дорогу ціну було заплачено за перемогу жителями Черкаської області. Всього загинуло майже 150 тис. чоловік, від кривавих дій окупантів загинуло 16 тис 450 мирних жителів, спалено 27. Близько 75 тис. юнаків і дівчат було вивезено на каторжні роботи до Німеччини. Фашисти зруйнували велику кількість підприємств, електростанцій, історичних пам‘яток.

А у моєму с. Вереміївка у війні брали участь 1250 жителів, з них 400 загинуло. Так як на території села воєнні дії не велися, то воно не зазнало тяжких руйнувань.

Ми вражені ветеранами нашого невеличкого села Вереміївка, їхнім героїзмом і самовідданістю. І з кожним роком, їх стає все менше. Зовсім скоро не буде кому розповісти про свої пригоди дітям в школі, не буде кому прийти 9 травня на парад і символізувати визволення, ПЕРЕМОГУ.

От мого прадідуся, Євко Григорія Гнатовича, який є також учасником і інвалідом війни, вже два роки, як немає, але я пам‘ятаю як він розповідав, що служив в Калінінградській області і один із перших прийняв бій з німцями.

Але не варто згадувати ті часи і людей лише у день Перемоги. Треба шанувати їх, допомагати, бо вони ціною власного життя зберегли мир на нашій землі. За що ми повинні бути вдячними їм і повинні пам‘ятати, що героїзм, самовідданість і любов до рідної землі – це не тільки буває в кінофільмах, але це повинно бути в кожному з нас.

Україна обрала свій шлях у демократичне майбутнє без крові і насильства. Ми це довели всьому світові у 1991 році, і прагнемо ніколи не допустити повторення тоталітаризму та геноцидів на нашій землі. І як тут не згадати слова Т.Г. Шевченка: «І на оновленій землі, врага не буде супостату, а буде син і буде мати і будуть люди на землі».

Список використаної літератури

1.Бондар О., -Історія села Вереміївка. - Черкаси-1970.

2.Верестюк В.С., - Історія України, нове бачення. - К-2000.

3.Гупан Н.М., - Історія Ураїни+Всесвітня історія ХХ століття. - К-2001.

4.Жуковський А., Субтельний О., - Нариси з історії України. -Львів-1992.

5.Іванов В. М., - Історія держави і права України: навчальний посібник. - К.Атіка, 2007.

6.Коваль М.В., - Україна в Другій Світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939-1945р.р.).- К-Альтернативи,1999, том 12 .

7.Прилінко М.В., - Чорнобаївщина . Велика історія рідного краю. - Черкаси-2008.

8.Світлична В.В., - Історія України. -К.:Каравела,2006.

9.Уривалкін О.М., - хрестоматія з історії України. - К.:КНТ, 2007.

10.Чайковський А.С., -Історія держави і права. -К.:Юнірком Інтер, 2006.