Курсовая работа: Голодомор 1932-1933 рр.на Полтавщині

Вступ

Актуальність теми дослідження. Український народ за власну історію пережив багато горя, поневірянь, знущань. Лише за ХХ століття українці пережили братовбивчу війну, Першу та Другу світові війни, репресії, Голодомори, Чорнобильську катастрофу. Всі трагедії, які випали на долю українського народу, не можуть зрівнятись за своїм масштабом, жорстокістю, цинізмом, бажанні знищити все українське та своїми наслідками для майбутніх поколінь з Голодомором 1932-1933років. Демографічна катастрофа посіяла в душах мільйонів людей почуття страху, незворотно вплинула на генофонд нації.

Масштаби трагічних подій 1932-1933рр. дійсно планетарні, ще страшніші причини, механізм здійснення трагедії, й наслідки, які даються взнаки і сьогодні. Неможна ніяк усвідомити, що на найродючіших землях, в урожайний рік було вчинено вбивство, за різними оцінками, від 7 до 10 мільйонів людей, майже третина яких -це діти. Спеціалісти підрахували, що кількість жертв у справжній війні проти селянства, якою був голодомор, перевищила загальну кількість загиблих у всіх країнах під час Першої світової війни.

Голодомор 1932-1933рр. охопив весь Центр, Південь, Північ та Схід сучасної України. За даними вчених, найбільше постраждали від голоду теперішні Полтавська, Сумська, Харківська, Черкаська, Київська, Житомирська області. На них припадає 52,8% загиблих. Смертність населення тут перевищувала середній рівень у 8-9 і більше разів. У нинішніх Вінницькій, Одеській, Дніпропетровській областях рівень смертності був вищий у 5-6 разів, Донбасі – у 3-4 рази. Хоча карта голодомору не співпадає з адміністративно-територіальним поділом СРСР, проте вона співпадає з етнічною картою проживання українців. Голодомор охопив також Північний Кавказ та Поволжя. А на Кубані та південних районах тодішніх Курської та Воронезької областей, переважно мешкало українське населення.

Мета і завдання дослідження. Дослідити причини, умови та наслідки подій голодомору 1932-1933років на Полтавщині. Розкрити злочинні наміри керівництва ЦК ВКП(б). Показати яким насправді був для України сталінський режим «воєнного комунізму». З’ясувати, чи справді голодомор 1932-1933 рр. був створений штучно.

Об’єктом дослідження є факт знищення людності в регіоні Полтавщини в роки голодомору 1932-1933років.

Предметом дослідження є голодомор 1932-1933рр. на Полтавщині в контексті загальноукраїнських процесів та визначення його місця і ролі у спробі державотворення.

Характеристика джерел та літератури з теми (історіографія). В даній роботі використано збірник документів з українських архівів, опублікований Володимиром Борисенко, і збірник статей, спогадів і документів під назвою «Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів».

Використану при написанні курсової роботи літературу можна поділити на декілька градацій. Передусім, це сучасні наукові дослідження О.П.Єрмака, В.Н.Жук, в яких автори, використовуючи нововідкриті документи, аналізують події голодомору 1932-1933рр. Дослідження цих авторів є безсумнівним прогресом у становленні української історичної науки.

Матеріали досліджень багатьох інших сучасних авторів теж торкаються подій голодомору на Україні, зокрема на Полтавщині, але в загальних рисах. До таких авторів слід віднести О.Воля, Л.І.Євселевський, О.Коряцький і ряд інших.

Для більш повного висвітлення подій голодомору 1932-1933рр. на Україні, зокрема на Полтавщині, використано спогади та мемуари свідків цих подій, видані в часи незалежності. Значне місце серед таких документів посідає «Книга скорботи України».

Аналізуючи зібрані нами матеріали, ми доходимо до правомірного висновку, що з відновленням незалежності України значно зросла кількість наукових досліджень, присвячених подіям 1932-1933рр.

Методи дослідження. Основними методами дослідження є метод аналізу і синтезу, метод порівняльно-історичного та емпіричного наукового пізнання.

У Росії селяни ніколи не володіли землею як приватні власники. Земля належала «общині»(’’міру’), яку народники вважали зародком майбутнього соціалізму. В Україні (особливо на Полтавщині)-навпаки. Тут віками існували сильні землевласницькі традиції. Земля була власністю родини і передавалась із покоління в покоління – у спадок. Тоді, восени 1932 року, в Україні, і на Полтавщині зокрема, був небувалий урожай – стодоли і засіки ломились від пахучого зерна. Ніщо не вказувало на біду. Але біда прийшла в більшовицькому мундирі, у зашморганій московській куфайці, з наганом і багнетом у руці. Ця біда хотіла їсти. Але не те, що заробила, а те, що відібрала. Якби вона вірила в Бога, вона, може трохи хліба залишила б дітям. Але її богом був Ленін і чорт. Вона ненавиділа тих, хто мав чисті душі. Більше, вона ненавиділа тих, хто жив на землі, що називається Україна.

Голодомор 1932-1933років був навмисно створений Москвою. Для доказу такого твердження можна навести безліч незаперечних фактів. Наведемо один з них: 6-го липня 1932року на нарадах третьої конференції КП(б)У в Харкові голова уряду СРСР Молотов і Каганович, другий секретар і член Політбюро ЦК ВКП(б), у своїх промовах категорично заявили, що ’’нема і не буде жодних концесій Україні. Плани хлібозаготівель і колективізація будь-якою ціною мусять бути виконанні ’’.[1] У той час в Україні і особливо на її Лівобережній частині вже вимирали цілі села, а награбоване насильними хлібозаготівлями зерно в селах вивозилось у 1932-1933рр. за кордон і продавалось за безцінь, щоб за державну валюту купувати техніку, а одночасно й дурити світ, що голоду в Україні немає. Лише в 1933році кількість задушених голодом перевищує загальну кількість жертв Першої світової війни.

В Україні з голоду помирали люди, але це не завадило керівництву країни вживати заходів для вивозу з республіки хліба. 13 грудня 1932року ЦК КП(б)У видав директиву секретарям обкомів партії про вжиття заходів проти куркульських і антирадянських елементів, винних в організаціях саботажу хлібозаготівель. В постанові ті комуністи, що хотіли не допустити голоду і пропонували залишити у себе частину хліба для харчування, називались зрадниками і шпигунами.

Сільське господарство республіки в 1932-1933роках знаходилось у такому стані, що неспроможне було справитися навіть із зменшеним планом хлібоздачі. Ще й у травні 1932року жодного кілограма зерна не видали колгоспникам 15% господарств Харківської області (Полтавщина в той час входила до Харківської області). Зрозуміло, що при вичерпності хлібних ресурсів план навис над селянами домокловим мечем. У с. Салівка Кременчуцького району під час обговорення плану хлібозаготівлі голова місцевого колгоспу П.Редько на засіданні правління сказав: ’’ Ми цей план будемо приймати і роз’яснювати в масах. Але самі знаємо, що він нереальний ’’.А рахівник І. Геращенко додав:’’ Якщо вивеземо весь хліб, що є в колгоспі, і фуражне зерно, і насінний фонд, тоді може, план виконаємо ’’.[7] Такі ж заяви були зроблені головами колгоспів і сільрад у більшості сіл на Полтавщині.

Голодомор 1932-1933рр. – одна з найтрагічніших сторінок нашої історії, про яку десятиліттями мовчали. Архівні джерела мають незаперечні докази штучного походження голоду в Україні. Трагічні сторінки історії України 1932-1933років довгий час перебували поза увагою дослідників. І не тому, що це не цікавило їх, а тому, що в Радянській Україні і загалом в радянській науці питання голоду знаходилось під офіційною і дуже суворою забороною. Розгорнемо будь-який підручник з радянської історії. Невиразні роздуми про продовольчі труднощі, тимчасове і незначне підвищення смертності через неврожай, куркульський саботаж, чи навіть про недоліки і помилки, допущені під час хлібозаготівельної кампанії. Тих західних істориків, які називали голод голодом, автоматично відносили до стану «буржуазних фальсифікаторів».

Промовистим у цьому плані є секретний циркуляр за підписом А. Капта та С. Мухи і завізований В. Щербицьким 11 лютого 1983року ’’ О пропагандистских и контрпропагандистских мероприятиях по противодействию развязанной реакционными центрами украинской эмиграции антисоветской кампании в связи с имевшими место в начале 30х годов, признается, что особенно осложнилась хозяйственная обстановка осенью 1932года в связи с необоснованным завышением сельскохозяйственных планов ’’. І далі: ’’ Ввиду того, что нам не выгодно по данному вопросу вступать в открытую полемику с националистическими писаками, в настоящее время усилия сосредоточены на пропаганде в республике и на зарубежные страны достижение сельского хозяйства Советской Украины, преобразований в деревне, ставших возможными благодаря победе колхозного строя…’’.[24]

Не тільки в газетах, а й у документах офіційних установ у ті роки становище у селі висвітлювалося вибірково. Зовнішня обстановка видимого спокою дезорієнтувала радянських людей, не кажучи вже про іноземних громадян, що приїжджали в нашу країну. Так, німецький письменник-емігрант Артур Кестлер, перебуваючи взимку 1932-1933років на Полтавщині та інших регіонах України, на жаль, не зміг побачити реального життя. Проглядаючи місцеві газети з фотографіями усміхнених молодих людей під прапорами під час урочистостей на честь завершень ударних бригад, він не побачив бодай хоча б якоїсь непевної згадки про голод, епідемію вимирання сіл. Згадуючи через багато років про почуття, яке тоді охопило його, Кестлер, у своїй праці «Сліпуча темрява» занотував:’’ Величезну Україну покрила ковдра тиші ’’. Демократія і гласність у республіці були відсутні.

Голодомор 1932-1933років в Україні – тяжкий злочин Сталіна, його кремлівського оточення та партійно-радянської верхівки республіки. Це була цілеспрямована акція проти українського народу як найбільш непокірного і волелюбного. Цей злочин як за кількістю жертв, так і за наслідками великої руїни усього національного буття українського народу не має рівних серед інших злочинів проти народів цивілізованого світу.

Вшановуючи пам’ять жертв голодомору, ми повинні відповісти на питання: ’’ Чому і з якої причини таке величезне горе могло статися? З якою метою, задля чого мордувалися люди, які нікому і ні в чому не завинили? Чому цілеспрямовано винищували саме українське селянство?’’.

Розділ 1 Передумови трагедії

Голод 1932-1933рр. – це жахливе злодіяння сталінського режиму – до останнього часу залишався ’’ білою плямою ’’ в історії нашої країни, як і достовірні сторінки про колективізацію, про те, якими методами вона проводилася і до яких наслідків призвела.

Нині відомо, що основною причиною голоду на Україні, в тому числі й на Полтавщині, було введення на початку 1928 року продрозкладки ( хлібозаготівельного плану ).

Радянський уряд прагнув налагодити ’’державну організацію розподілу продуктів замість приватної торгівлі, промислових продуктів на село ’’. Положення про витіснення торгівлі планомірно організованим розподілом у рамках споживчо-виробничих комун увійшло до підготовленого Леніним начерку проекту нової партійної програми. В умовах розруху у промисловості обмін між містом і селом набув форми продовольчої розкладки, коли всі товарні лишки забирали у селян майже безкоштовно. Селянські маси реагували на продрозкладку скороченням обсягу вироблюваної продукції і, тоді щоб запобігти цьому VIII з’їзд Рад у грудні 1920 року висловився за встановлення кожному селянському господарству обов’язкових завдань по засіву. Цей крок ( ніколи не реалізований ) був таким же логічним продовженням продрозкладки, як і заборона торгівлі. Переконані в тому, що НЕП є вимушеним відступом, викликаним тимчасовими обставинами, більшовики прагнули повернути суспільство назад, до політики «воєнного комунізму». Сталіністи почали втілювати в життя ідею ’’ побудови соціалізму в одній окремо взятій країні ’’. Це насамперед передбачало перетворення СРСР, якнайшвидше, в передову індустріальну державу.

Курс на соціалістичну індустріалізацію, що інтенсивно втілювався в життя, ’’ наступ соціалізму по всьому фронту ’’, потребували імпортного промислового обладнання, вимагали матеріального фонду для будівництва великих промислових підприємств. Основним джерелом поповнення валюти став експорт хліба, що весь час зростав. А хліб можна було взяти лише в трудівника-селянина. У країні було кинуто клич: перетворити у життя ленінський кооперативний план, провести суцільну колективізацію, ліквідувати куркульство – останній експлуататорський клас. Хоч фактично великі куркульські господарства було ліквідовано ще на початку 20-х років, Й.В.Сталіним був знехтуваний і перекручений ленінський план кооперування села, розроблений на підставі фундаментальних праць кращих російських економістів. Кооперативний план В.І.Леніна передбачав соціалістичні перетворення сільського господарства на основі докорінної технічної реконструкції, піднесення загальної культури села, розрахований був на добровільний принцип і тривалий час. Усе це було знехтувано Сталіним і його прибічниками.

Така комуністична влада не збиралася робити українського селянина вільним. Вона навіть у неврожайний 1928 рік змусила його продати перед жнивами торішні запаси за державними цінами, що прирікало українських хліборобів на голод. Про становище українських селян після неврожаю 1928 року засвідчує лист із Ставропілля: ’’ Херсонських людей наїхало сюди до нас гибель, тут зимують багато коней, а той так з сімействами наїхали та зимують тут. Котрий явиться сюди, то просто не схожий на чоловіка, а на якесь опудало. Розказують про своє життя, що така біда, що хоч живими закопуйся в землю; в кого була яка коняка, повозка, молотила, упряж, килими, рядна все сюди до нас повивозили на продаж. Сума в Херсонській, Катеринославській та Тавридській губернії була така, що через пилюгу й світу не видно. Хліб зовсім не вродив, а здирства безперестанні. Щодня їздять по хатах наші хлібозаготівники – і дай, дай хоч трісни та дай; молоти не дозволяють, а мелене – висівати, ’’ їж мужло прокляте, з висівками ’’. Хліб, який уродив, влада забрала до чиста, і на насіння не лишила, а обіцяє видати нам якесь чистосортне, люди приїжджі покупили собі тут потроху хліба додому для сімейства, пуда по два, по три, то пишуть, що в Знаменці у них відібрали той хліб; не дозволяє влада провозити нізвідки хліба і сама не дає голодуючим, просто хоч пропадай. При тім єдиновірним хліборобам не дають хлібопашці, а заганяють силою в комуну, а в комуні хто пробуде та вирветься, то проклинає на чому світ стоїть того, хто цю комуну та радянську власть видумав ’’.[18]

Сталін переміг, сховавшись за гаслом боротьби за прискорену індустріалізацію країни. Здобувши абсолютний контроль над партією і державою, він негайно перейшов до авантюристичної лівацької політики «стрибка» в індустріалізації. Ускладнень у фінансуванні капітального виробництва більше не існувало, хоч через відсутність справжнього госпрозрахунку промисловість самостійно заробляла порівняно небагато.

1.1. Рік великого перелому

Мандрівник, що відвідав би в середині 20-х рр. Радянську Україну, був би вражений тими важливими змінами, що їх зробили Ради. Про це свідчили, нова ідеологія, структура уряду, організація економіки, правопорядок, освіта й культура. Але не менш вразило б його й те, як багато ще лишилося старого. Україна, як і раніше, була переважно краєм землеробів, що працювали по-старому, церкви, пануючої в духовному житті, й традиційних цінностей, що лишалися в силі. Фактично йшлося про суспільство, в якому співіснували й змагалися дві культури. В містах переважали радянські порядки, на селі, де жила більшість населення, зміни були відносно незначними. Чи не найдужче дратувало більшовицьких революціонерів те, що селяни не виявляли великого бажання перейматися їхньою вірою в комуністичну утопію. Тому існувала реальна можливість того, що попри революційні зміни Радянський Союз може залишитися відсталою й переважно аграрною країною. Відтак перед партією стояло невдячне завдання встановлювати диктатуру в переважно селянському середовищі. Для Сталіна таке становище було не лише гнітючим, а й загрозливим. За НЕПу економічно зміцніли запеклі вороги нового режиму – куркулі. Але ще зловісніше над молодою соціалістичною державою нависла загроза нападу, що його як застерігав Сталін, готують капіталістичні країни. Такий підхід породжував серед членів партії відчуття необхідності термінових і радикальних дій для порятунку революції та здійснення пов’язаних із нею сподівань.

1929 рік у радянській літературі традиційно називався «роком великого перелому». Зазначений термін вперше ввів у оборот партійної пропаганди Й.В.Сталін у своїй однойменній статті, опублікованій в газеті «Правда» 7.11.1929р. У ній наголошувалося, що саме в цьому році наступив великий перелом на всіх фронтах соціалістичного будівництва. Стосовно села мова йшлася про ’’корінний перелом у розвитку землеробства від дрібного і відсталого індивідуального господарства до великого і передового землеробства’’.[13] Насправді ж у 1929 році була започаткована примусова колективізація сільського господарства, яка обернулася для десятків мільйонів селян зубожінням, репресіями та трагедією голодомору 1932-1933рр. Не оминули ці сумні наслідки сталінського «великого перелому» і полтавський край.

Полтавщина з її роботящим хліборобським населенням, прекрасними родючими ґрунтами здавна належала до основних житниць країни. Протягом 1906-1915рр. Полтавська губернія щорічно давала 144,5 млн. пудів хліба, в тому числі 44 млн. товарного зерна. Товарна продукція сільського господарства вироблялася у поміщицьких та великих селянських господарств.

Радянське законодавство ввело серйозні обмеження для заможних господарств щодо використання найманої праці. Внаслідок цього число селянських господарств на Полтавщині, що наймали строкових сільськогосподарських робітників в 1924 році, складало 2,7% в той час, як у 1917 році таких господарств було 6,6%.

В радянській історіографії, починаючи з 30-х рр., постійно насаджувалася теза, що нібито одноосібні селянські господарства ще до початку суцільної колективізації вже повністю вичерпали можливості для свого подальшого розвитку, внаслідок чого намітилась деградація сільськогосподарського виробництва і це, зокрема, виявилось у хлібозаготівельній кризі 1928-1929рр.

На Полтавщині успішно розвивались різні форми селянської кооперації – сільськогосподарської, споживчої, кустарно-промислової. Досить давні і міцні коріння мала сільськогосподарська кооперація. Найстаріше товариство сільськогосподарської кооперації, «Полтавське товариство сільського господарства» тут було засноване ще в 1865 році. До 1913 року в Полтавській губернії налічувалось 307 товариств сільськогосподарської кооперації. Через кооперацію селянин поєднував інтереси власного індивідуального господарства з інтересами інших членів кооперативних товариств, задовольняв свої потреби у кредитах, отримував чистосортне насіння, племінну худобу, складні машини і реманент, збував свою сільськогосподарську продукцію. Сільськогосподарська кооперація повністю будувалася за принципом добровільного членства і користувалася підтримкою з боку селянства.

Набагато складнішою була справа із сільськогосподарськими колективними господарствами (колгоспами), які теж включалися в систему сільськогосподарської кооперації. Колективні господарства об’єднували не більше одного відсотка селянських господарств, практично не давали товарної продукції і існували завдяки матеріальній підтримці з боку держави. Та, незважаючи на підтримку з боку держави, справи в колгоспах йшли невтішно. Трудова дисципліна занепала. Настрій у колгоспників був гнітючий. Була національна ворожнеча. Болгари не мирилися з українцями, українці не мирилися з болгарами. Сварки, лайки, бруд, безгосподарність, цілковитий занепад – ось на що захворіли колгоспи на кінець 1929 та початок 1930 року. Вони з агітатора за колективізацію перетворилися у агітатора проти колективізації. [9]

Практичне здійснення сталінського варіанту соціалістичної індустріалізації вимагало величезних коштів, які держава сподівалася отримати, зокрема, і шляхом встановлення своєрідного «зверх податку на село». Він забезпечувався високими цінами на промислові товари, що споживались селянами, і низькими – на сільськогосподарські. В результаті село змушене було продавати державі хліба все більше, не отримуючи за нього еквівалентної оплати. І вже в час хлібозаготівельної кампанії 1927-1928рр. сталінському керівництву довелось зіткнутися з опором селянства, що не бажало продавати зерно за низькими цінами. У відповідь на це, починаючи з 1928 року, щодо заможної частини селянства стали застосовуватись надзвичайні заходи позаекономічного примусу, які особливого розмаху набули в 1929 році.

Не менш обтяжливим для заможного селянства було і так зване самооподаткування. Закон «Про самооподаткування населення на задоволення його громадських потреб» був виданий ВУЦВК 2 січня 1928 року. На відмінну від попередніх законодавчих актів про самооподаткування цей закон мав яскраво виражений класовий характер. Шкала, що визначала грошовий внесок (пай), була побудована за принципом зростаючої прогресії у залежності від прибутковості господарства. Біднота і частина маломіцних середняцьких господарств від самооподаткування звільнялись. Для того, щоб сплатити сільськогосподарський податок і самооподаткування, заможним господарствам доводилось продавати не тільки зерно, але й частину худоби та реманенту. Для таких господарств було зрозуміло, що шляхом посиленого оподаткування влада фактично взяла на експропріацію їх господарств.

Рік «великого перелому» характеризувався остаточним відступом до політики «воєнного комунізму». Початок форсованої колективізації збігся з практичною забороною торгівлі і введенням практики планових завдань щодо здавання державі хліба та інших сільськогосподарських продуктів з розкладкою плану по кожному селу, колективному або індивідуальному господарству.

1.2.Колективізація сільського господарства

1929 рік був роком крутого повороту політики Політбюро ВКП(б) взагалі, а на Україні – особливо. Партія взяла курс на знищення «куркуля як класи» та на колективізацію сільського господарства.

Що ховалося під цими формулами? Чого хотіло Політбюро комуністичної партії, цей найжорстокіший диктатор Росії – СРСР? В московському Політбюрові ВКП(б) йшлося про те, щоб землю у селян одібрати, а самих селян примусово спролетаризувати, перетворити їх (хоч і з дрібних, а все ж самостійних господарів) на звичайних робітників, які працювали б на державній землі, які б не мали жодних власних засобів виробництва, які позбавлені були б будь-яких прав на продукти своєї власної праці. А для чого це було потрібно? Це потрібно було для того, щоб, по-перше, задурно забирати у селянства увесь урожай сільськогосподарських продуктів, залишаючи самому виробникові лише голодну норму харчів, а іноді й того менше, для того, щоб довести визиск селянської маси до найвищої міри. По-друге, щоб цілком узалежнити багатомільйонову селянську масу від себе, від своїх партійних агентів-урядовців і цим зробити її, цю селянську масу, зовсім безвільною, слухняною, нездатною навіть на пасивний опір. А цей то опір у різних його формах саме на Україні (з часу пробудження українського народу до вільного незалежного й свідомого політичного життя в 1917-1919рр.) – ніяк не зникав після московської окупації України. Не зникав, не зважаючи на всі жорстокості окупаційного режиму, протягом десятка років. Для того щоб, цей процес пограбування селянства не виглядав дуже чорно, особливо для закордонного пролетаріату, придумано відповідні формули: «знищення куркуля як класи» і «колективізація сільського господарства».

Із середини 1929 року почав впроваджуватися курс на суцільну колективізацію сільського господарства, що на практиці перетворилося на примусове усуспільнення засобів виробництва селян у колгоспах. Тих, хто відмовлявся вступати до колгоспу, прирівнювали до куркулів та їх посібників. Одних судили, інших цілими сім’ями, відібравши все майно і продукти, відправляли до Сибіру, декого висилали в інші села, але без майна, й поселяли в хати найбідніших селян. Позбавлені всього необхідного для прожитку, люди бідували, голодували. Всі біди поглиблювало ще й те, що для «розкуркулювання», «викачки» хліба та інших продуктів залучалися здебільшого малограмотні люди, а нерідко й нечесні елементи, дармоїди, які прагнули поживитися за рахунок майна та худоби розкуркулених селян. Люди змушені були вступати до колгоспів. Ставши не з своєї волі колгоспником, учорашній селянин-одноосібник у колгоспі почував себе швидше батраком, ніж господарем, а це в свою чергу породжувало незацікавленість станом справ в артілі, безвідповідальність, низьку трудову дисципліну. В 1932 році різко зросла кількість колгоспників, які не бажали брати участь в суспільному виробництві, почастішали випадки масових виходів із колгоспів. У с. Підлужжя Кременчуцького району органи робітничо-селянської інспекції провели з’ясування мотивів, за якими 90 колгоспників вийшли з артілей ім. «Червоних партизан» та ім. Шевченка. За словами самих колгоспників, вони виявилися такими:’’1) в колгоспі грабують; 2) ми голодні, не в змозі працювати; 3) дуже важкі норми виробітку, їх не можливо виконати; 4) немає зиску працювати в артілі; 5) погане громадське харчування’.[5] Як приклад, наведемо декілька статей опублікованих в газеті «Більшовик Полтавщини» за 6 квітня 1933 року.

Громадське харчування занедбали.

Організація правильного громадського харчування є невід’ємна частина вчасного проведення весняної сівби. Цього не розуміють керівники колгоспів Мачуської сільради. Майже по всіх артілях кухні та їдальні не обладнані. Казани давно пора ладити. У приміщеннях брудно. Столів немає, ложок та мисок не вистачає. Правління не турбуються про обладнання їдалень та про налагодження справи громадського харчування. Цим самим вони зривають успішне проведення більшовицької сівби. Сільраді та партосередкові рішуче треба перевірити справу громадського харчування по колгоспах і домогтися негайної ліквідації всіх неполадків.

Покласти край розкраданню громадських харчів.

Партія та уряд дали чітке настановлення в справі громадського харчування: хто робить той і їсть. В артілі «Веселий Ранок», Рибчанської сільради, цього настановлення не додержуються. Щодня з їдальні, видається більше обідів ніж було людей на роботах. Керівники їдалень припустили ту помилку, що видають колгоспникам талони на обід наперед. Отже, ледар має можливість, одержавши талони, зовсім не ходити на роботу. А є й такі колгоспники-ударники, що жаліють ледарів і дають їм свої талони. Управа артілі повинна організувати суворий контроль над видачею талонів на обіди і покласти край розкраданню громадських харчів.

Тоталітарна система, безжально пограбувавши колгоспників та одноосібників під час весняної посівної кампанії 1933 року, остаточно прирекла селян на вимирання. Підсумовуючи колективізацію сільського господарства 1929-1933рр., можна стверджувати, що більшовики мали всі підстави святкувати «перемогу»: показали селянам, яким має бути «заможне життя» за більшовицькими критеріями, депортували, вивезли до Сибіру найбільш працелюбну та заможну частину українського селянства (за більшовицькою термінологією – куркулі), винищили, засадили до концтаборів національно свідомих громадян України. То була справжня війна сталінського режиму проти українського народу.

1.3. Експропріація заможних верств селянства

У січні 1928 року члени Політбюро ЦК ВКП(б) роз’їхалися по країні, щоб прискорити подолання хлібозаготівельної кризи. Кожному селу давали завдання на продаж хліба, а доведення його «до двору» відбувалося за рішенням сільських сходів. Селян, які не виконували рішень, спочатку штрафували, а потім майно їх розпродувалося з торгів. У Полтавському окрузі таким чином було розпродано майно 2773 господарств, у Кременчуцькому – 1094 господарств. Це вже була пряма експропріація селянства, своєрідна репетиція «ліквідації куркульства як класу», що розпочалася невдовзі. Цікаво, що до числа селян, чиє майно було розпродане з торгів, потрапили не тільки заможні господарства, а й середняки і навіть бідняки. В 1929 році було розпродано майно 18 тис. господарств, оголошених куркульськими.

Порядок розкуркулювання розробила спеціальна комісія ЦК ВКП(б) на чолі з В.Молотовим. Результатом її роботи стала постанова ЦК ВКП(б) від 30 січня 1930 року «Про заходи в справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації», постанові ЦВК і РНК СРСР від 1 лютого 1930 року «Про заходи по зміцненню соціалістичного переустрою сільського господарства в районах суцільної колективізації і по боротьбі з куркульством».[16] Крайовим (обласним) виконкомам Рад і Раднаркомам союзних республік надавалось право вживати щодо куркулів всі заходи боротьби, аж до повної конфіскації їх майна і виселення куркульських господарств за межі даних районів і областей. Куркульські господарства, що підлягали ліквідації, поділялись на три категорії. До першої віднесли «учасників і організаторів антирадянських виступів і терористичних актів». Вони мали бути «ізольовані» у тюрмах або концтаборах. До другої категорії належали ті, хто чинив «менш активний опір» кампанії розкуркулювання. Їх разом з сім’ями виселяли в північні райони країни. І нарешті, розкуркуленим сім’ям, які не чинили опору, надавали урізані земельні ділянки за межами колгоспних масивів.

Основна маса селянських господарств, зарахованих владою до куркульських, була піддана розкуркулюванню в кінці січня-березня 1930 року. Згідно з постановою ЦК ВКП(б) від 30 січня 1930 року, розкуркулювання, тобто комплекс адміністративно-репресивних заходів по експропріації заможних господарств, повинно було проводитись тільки в районах, де фактично почалась суцільна колективізація. Однак, на практиці, розкуркулювання велось із значним випередженням темпів створення колгоспів. Основна причина цього полягала в тому, щоб використати розкуркулювання як знаряддя тиску на всіх селян-одноосібників, щоб примусити їх до вступу в колгоспи. При проведенні розкуркулювання, голови сільрад, правлінь колгоспів, секретарі партосередків у гонитві за високими відсотками колективізації стали зараховувати в число «куркулів» і будь-кого з середняків і, навіть, бідняків, якщо ті відмовлялися вступити до колгоспів. Був введений до вжитку спеціальний ярлик «підкуркульник» (агент чи посібник куркулів), який навішували на осіб, що не поспішали стати колгоспниками чи співчували своїм розкуркуленим сусідам.

Восени 1930 року, коли розпочалася нова кампанія колективізації, у районах де вже відбулося розкуркулення, знову на порядок денний постало питання «ліквідації куркуля як класу». На роль куркуля владі доводилось підшукувати вже інші кандидатури з числа більш заможних селян. Забезпечити життя розкуркулених на місці виявилось не такою простою справою: бракувало коштів на будівництво спеціальних поселень за межами колгоспних масивів. Проблему розв’язали якнайпростіше: стали виселяти на Північ всіх. За 1930 рік з України було депортовано не менше 75 тис. сімей, а до середини 1931 року – ще 23,5 тис. З Полтавського округу до середини березня 1930 року було виселено понад 519 селянських родин(2850 чол.).

Всього було експропрійовано до 200 тис. селянських господарств шляхом продажу майна з торгів за невиконання «забов’язань» по хлібозаготівлях, за несплату репресивних, дуже завищених податків, за «немотивований» забій власної худоби, а найчастіше – через внесення до списків на розкуркулення. Загалом за 1928-1931рр. зникло 352 тис. господарств. Не в силах прийняти новий порядок, селяни самі розпродували майно, кидали землю і виїздили на новобудови у міста, в тому числі й за межі України.

Розділ 2 Документальні та статистичні дані

Уважне вивчення документів, дає можливість усвідомити: голодомор планувався з Москви, а українські більшовики були слухняними виконавцями вказівок Кремля. Навіть, Молотов у виступі на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) 3 серпня 1932 року, сказав:’’ Ми стоїмо справді перед привидом голоду і до того ж у багатих хлібних районах ’’. Хоча пізніше, вже наприкінці свого життя зустрічаючись з письменником Феліксом Чуєвим, Молотов заперечував факт голодомору говорячи:’’ Ні, ні, ні в якому разі. Мені доводилося в ті роки їздити на хлібозаготівлі. Так що я не міг пройти повз такі речі. Не міг. Я тоді побував на Україні двічі на хлібозаготівлях, в Бичово, на Уралі був, в Сибіру – як же, я нічого не бачив, чи що? Абсурд! Ні, це абсурд ’’.[20] Офіційні пропаганда і статистика СРСР не лише замовчували відомості про голод початку 30-х рр., а й прагнули не вживати слово «голод». Замість цього писали ’’недооблік смертей ’’. Саме так звані вожді, намагалися замовчати перед світом страхіття голодомору в Україні.

Замовчування голоду як явища, заборона будь-якої інформації про нього були складовою офіційної політики правлячої партії. Це наклало негативний відбиток на документальну фіксацію фактів нестачі продовольства, голодування, смертності, спротиву. Проте масштабність цього рукотворного лиха, усвідомлення партійно-державним керівництвом можливого соціального вибуху, потреби управління упокоренням українського села, функціонування каналів таємного діловодства і документообігу породжували на всіх ієрархічних рівнях влади писемну інформацію про передумови, причини, розміри та наслідки голоду. До партійних комітетів, державних установ, редакційних газет ринув масовий потік листів, скарг, звернень, заяв з викладом дійсного стану агонізуючого від голоду селянства. Частина цих матеріалів також відклалася в архівних фондах. Цілком природно, що найбільш затребуваними виявилися документи з історії голоду 1932-1933рр. Вони стали головною джерельною базою наукових досліджень з цієї важливої і болісної тематики, сприяли відновленню історичної правди, ліквідації однієї з найбільших міфологій ХХ століття.

2.1. Документи та свідчення про голод

В 1932 році 10 лютого, один, мало кому відомий вчитель з села Мачухи, Іван Казимирович Шашкевич написав листа до Г.І.Петровського з думкою про штучний голод:’’Ах! Страшно, страшно на пытке умирать!!! Пытка – это есть страшный голод, сделанный искусственно отобранием хлеба и всех сортов овощей. Голод от природы вызывает сокрушение, скорбь в сердцах людей, ведёт к милосердию, к добрым делам на пользу ближнего, чтобы угодить божеству. А голод искусственный вызывает в людях злобу, ненависть, жадность, недоверие, хитрость, обман и много другого дурного, и я не ошибусь, если скажу, что кто посоветовал голод сделать, тот не друг большевицкой власти’’.[15]

Факт голоду підтверджується листом начальника Харківського обласного відділу ДПУ УСРР З.Кацнельсона голові ДПУ УСРР В.Галицькому про поширення голоду, написаний 5 червня 1933 року:’’В ряде сёл Харьковской области в подавляющем большинстве голодают колхозники и их семьи, среди них имеются много больных и опухших на почве недоедания, помощь коим в ряде случаев не оказывается из-за отсутствия каких бы то ни было продовольственных ресурсов. В связи с этим ежедневно умирает несколько человек. Основными продуктами питания в пораженных продзатруднениями районах являються: собираемый на полях картофель, различные отбросы, шелуха, семена сорных растений. Наряду с этим также прогрессирует людоедство и трупоедство. Нередки случаи, когда оставшиеся в живых родители употребляют в пищу трупы умерших от истощения детей. Также имеется ряд фактов, когда на почве недоедания члены семьи убивают менее слабых, главным образом детей, употребляя мясо в пищу’’.[23]

Багато ще є різних документів які засвідчують про голод. Всі вони схожі за своїм змістом, майже в кожному документі стверджується страхіття комуністичної влади. Навіть самі голови колгоспів, розуміючи безсилість голоду, прислуговуючи владі закликали селян викривати ями з хлібом. Як приклад, наведемо статтю опубліковану в газеті «Більшовик Полтавщини» за 21 березня 1933рік:’’Наше завдання полягає в тому, щоб кожен добровільно викрив свої ями, пам’ятаючи, що він не буде притягнутий за це до відповідальності. Наше завдання полягає в тому, щоб викрити ями і хліб частково використати для організації засівних фондів, а решту використовувати для своїх власних потреб. Ми певні, що трудящі одноосібники та колгоспники, у кого ще маються ями, викриють їх і допоможуть нам найблищих днів утворити насінні фонди’’.

Але ще страшніше є свідчення тих людей які пережили цю трагедію. Житель с.Федорівка, Глобинського району, Марченко Юхим Григорович, 1902р.н. розповідає про своє село яке було велике і багатолюдне: ’’Добрі люди жили в ньому. Та, нажаль, в 1932 році прибули в село два уповноважених деспоти. Почали організовувати «буксирні бригади» по викачці хліба. За декілька днів не стало багатьох людей. Щоб було кому обробляти землю, приєднали сусідню Попівку. Було лихо та не було сліз. Через нестачу харчів доводилось їсти бур’ян. Затуманювалася свідомість. Не було бажання щось робити, хотілося тільки їсти’’.

Зі спогадів Харити Євгенії Андріянівни яка народилася 1918 року в селі Куст-Кущі Кобеляцького району: ’’Тоді я вже йшла до школи не снідавши. На великій перерві вибігали на подвір’я, навперейми виривали з землі грицики, корінці відривали й шамали. А з молочаю були їстівні листки і стовбур... Коло сільради бачимо, що якісь два міліціонери йдуть немісцеві й підвода. На підводі мати з дочкою гризуть кормовий буряк, поруч них велика полив’яна макітра відер на троє, шматки тіла з неї виглядають...У цій сім’ї помер батько, його сховали під ліжком, поки й не з’їли. Потім дітей двох менших з’їли, а третього не встигли, бо сусіди заявили в міліцію’’.

2.2. Статистика жертв голодомору

Голод 1932-1933рр. був величезною катастрофою для українського народу, що причинила мільйонні жертви. Скільки всього людей забрав голодомор на Полтавщині, сказати важко. Справа в тім, що відомості про демографічні наслідки голодомору на протязі десятиліть радянська влада оберігала як найважливішу державну таємницю. Ще в 1934-1935рр. всі документи про облік померлих у час голодомору 1932-1933рр. були вилучені з органів РАЦС та сільрад співробітниками НКВС і назавжди зникли.

Важливим джерелом, що проливає світло на вкрай несприятливу демографічну ситуацію, що склалася у 30-х роках у краї, з вини сталінського керівництва є матеріали всесоюзного перепису народонаселення 17 січня 1939 року. Підсумкові матеріали перепису, що збереглися в Держархіві Полтавської області, містять відомості про населення всіх адміністративних районів Полтавської області станом на 17 січня 1939р. а також станом на 17 грудня 1926р. коли проводився попередній перепис населення.

На час перепису 1926р. на території, яка пізніше увійшла до складу Полтавської області, проживало приблизно 2млн.644тис. чол., а за даними перепису 1939р. в області налічувалося приблизно 2млн.230тис. чол. Тобто, за 12 років, які пройшли між двома демографічними переписами, кількість мешканців Полтавщини не тільки не зросла, а навпаки, скоротилася приблизно на 414тис. чол., або на 15,7%.

Візьмемо окремі населені пункти і побачимо, як скоротилася між двома демографічними переписами там кількість жителів. Наприклад, у 1926р. в райцентрі Решетилівка проживало 7788 чол. населення, а з прилеглими хуторами Гаркавівка, Горбенки, Лісові, Новоселівка, Прокопівна, Семимогили, Хоружівка та Шкурупії – 8945 чол. У 1939р. основна маса навколишніх хуторів уже входила до складу селища, але жителів у ньому налічувалось всього лише 6443 чол. У с. Великі Кринки( раніше було райцентром, а нині перебуває в складі Глобинського району), без Малих Кринок і Бетягівщини, в 1926р. проживали 2394 чол. Голод 30-х рр. скосив велику частину жителів. Хати стояли пустими, їх пізніше заселяли переселенцями з інших районів і областей. І все одно на час перепису 1939р. в селі нараховували лише 1799 чол. У с. Петрівці Глобинського району, за даними попереднього перепису, проживало 1223 чол., по сільраді – 3014 чол. На 1939 рік по всій сільраді налічувалось 1377 чол. А скільки жителів втратив колись багатолюдний Градизьк? У 20-х рр. у ньому проживало 10646 чол., по сільраді( з прилеглими хуторами) – 13301 чол. До 1939р. значна частина тих хуторів уже увійшла в межі селища, але жителів у ньому було всього 9333 чол. І так можна говорити про інші населені пункти, оскільки за час, що пройшов між двома переписами, статистика зафіксувала різке зменшення сільського населення по всіх селах Полтавщини.[10]

Документи, які збереглися в центральних державних та колишніх партійних архівах, висвітлюють трагічну картину масової смертності людей України, в тому числі й у районах Полтавщини, від голоду та епідемій під час голодомору 1932-1933рр. За свідченнями тих документів, на червень 1932 рік найтяжчий стан був у семи районах нашого краю, які в той час входили до складу Харківської області, а саме: в Семенівському, Глобинському, Кобеляцькому, Нехворощанському, Оболонському, Оржицькому, Чутівському. За матеріалами, які надходили від райкомів партії, від уповноважених облпарткому та за зведеннями ДПУ, становище було особливо тяжким у колгоспному секторі. Як згадує Г.Сова, що довгий час працював економістом-плановиком при Ново-Санжарівському райвиконкомі на Полтавщині, а в тому числі і під час голоду. Про свій Ново-Санжарівський район він пише, що з 60 тис. людності району 1933 року за даними, що він мав їх тоді від секретаря райвиконкому, вмерло 11680 осіб, а це становило 19,4% до загальної кількості. А в сусідньому Нехворощанському районі, каже він:’’ Село Чернеччина, що лежить на річці Орель і в якому було більше за 200 дворів, зовсім вимерло і довелося закрити сільраду як адміністративну одиницю’’.[11]

Крім перелічених районів з яскраво вираженими ознаками голодування та смертності, уповноважені ДПУ називали голодуючими і ряд сіл Великобагачанського, Гадяцького, Карлівського, Лохвицького, Новосанжарського, Пирятинського, Решетилівського, Чорнухинського районів. Ще не встигли люди відійти від голоду весни та початку літа 1932р., як були доведені нові хлібозаготівельні плани, а за їх невиконання – суворе покарання, відібрання усіх продуктів майже до крихти. І вже в 1933 році від страшного голодомору по тих же селах стали гинути не сотні, а вже тисячі людей. В деяких районах вимирали навіть цілі села, і щоб якось врятувати ситуацію і прикрити для закордону ці зяючі на тілі України рани, при уряді СРСР у Москві було створено навіть спеціальний Переселенчий Комітет, який і займався «експортуванням» з Московщини на Україну переселенців для залюднення вимерлих українських сіл. Цим переселенцям з Росії давалась значна матеріальна допомога. Супроводжувати транспорт переселенців на Україну призначалися лікарі-українці?...

Після цього терору й штучного голоду Україна не дорахувалася більш як четвертої частини своєї людності, і то якщо спиратися тільки на аналізі офіційно оголошених радянським урядом статистичних даних.

Передбачаючи наслідки своєї велетенської канібальської акції народовбивства, Політбюро ВКП(б) та московський уряд заздалегідь «засекретили» не тільки господарську статистику, а й статистику руху людності. Ця демографічна статистика у своїх підсумках з 1930 року стала приступною лише для небагатьох довірених людей. Перепис людності, що відбувся 1937 року, не зважаючи на колосальну вартість цієї операції, був забракований і наслідки його не оголошені. Шкідники, мовляв, переменшили кількість людності!... Уперто кружляли чутки про те, що Куйбишев, голова Держплану СРСР, помер не своєю смертю бо занадто настирливо в надрах партії оперував цифрами загибелі людності.

Нажаль, - ніхто не знає й до цього часу справжніх цифр померлих під час голоду. Бо були й такі, яких розкуркулювали і виселяли за межі Полтавщини, а то й України. Громадяни які були знищені чи ув’язненні у концтаборі під час масових сталінських репресій (тільки у другій половині 1937р.-першій половині 1938р. за далеко неповними даними НКВС УСРР у Полтавській області за «контрреволюційну діяльність» було заарештовано 12,4тис.чол.). Також багато людей виїхало з Полтавщини за оргнабором та за власною ініціативою у Донбас, індустріальні центри України, малоосвоєні райони Примор’я, Казахстану і Сибіру.

Розділ 3 Наслідки голодомору

Голод у 1933 році був наслідком спроби здійснювати соціалістичне будівництво «воєнно-комуністичними» методами. Проте примусова колективізація і накладена на колгоспи продрозкладка призвели до глибокої деградації сільського виробництва, яка так дорого, так боляче і невідшкодованою обійшлася країні й народові. Проведення «колективізації», розпочатої в 1929 році, ніде в СРСР не мало такого ґвалтівного, такого звірячо-дикого, такого масово-винищувального характеру, як на Україні. Справа в тім, що в Московському Політбюро йшлося про те, щоб, застосувавши найжорстокіші,най- нелюдські засоби, придушити на Україні будь-яке змагання до вільного самостійного культурно-національного й політичного життя. Те змагання, яке виявив український народ, прокинувшись від довгого сну під могутнім подихом революції 1917 року. Не дурно ж усі ті ганебні заходи проти українського селянства йшли в парі з всеукраїнським погромом українських культурно-національних здобутків та з фізичним масовим винищенням української інтелігенції, особливо ж наукових українських сил та фахівців. Адже в цей час була розгромлена Українська Академія Наук, велика кількість науково-дослідчих інститутів.

Під гаслом «знищення куркуля як класу» на Україні проводилося фактично планове фізичне винищення людей тими способами про які вже згадувалося. Яких же розмірів досягло це фізичне винищування української людності? Ю.Горліс-Горський у своєму яскраво написаному памфлеті «Ave dictator» пише: ’’Зимою 1929-1930 року у Вологді, Архангельську, Котласі, Мурманську, Кемі і на Периферії вимерли від холоду й голоду майже всі вислані з України діти до 8-9 років. Число їх не тяжко уявити, коли взяти до уваги, що лише під час другої найбільшої хвилі «наступу на капіталістичні елементи села» на Україні, вислано 35000 селянських родин, а таких «хвиль» було чотири, окрім постійних «дрібних» висилок родин. Не покращало становище дітей і тоді, коли їх стали відбирати у батьків і вміщувати до дитячих таборів. Діти до 14 років, які згодом, за дозволом Москви, були повернені без батьків на Україну – поповнили собою лави нових безпритульних’’… ’’Загальне число висланих за межі України на кінець 1932 року, в тому числі жінок і дітей, досягло двох мільйонів чотирьохсот тисяч’’... Але це не був кінець! Завершенням цього суцільного погрому України, що його розпочато було 1929 року і який зломив на якийсь час всякий спротив української людності, була організація планового голоду на Україні.

Унаслідок суцільного й цілковитого грабунку врожаю у селян в 1931р., грабунку, що його здійснила партія ВКП(б) та уряд за вказівками Московського Політбюро – вже на початку 1932 року почався на Україні сильний голод, від якого загинуло багато десятків тисяч людей. Але, незважаючи на це, урожай 1932 року за директивою того ж Московського Політбюро знову приспішеними темпами був забратий з села увесь чисто. Внаслідок цього знову почався голод, і на початку 1933 року розгорнулася вже така жахлива катастрофа, якої Україна ніколи перед тим не зазнавала. Люди по селах їли котів і собак, їли полову, листя й кору. Товкли в ступах ще з осені обеззернені качани кукурудзи й пекли з того «борошна» перепічки. Нарешті, подекуди почалося з’їдання трупів померлих, а там – і людоїдство. І що найжахливіше, так це те, що це явище нікого вже не вражало і не дивувало. Так, бо страхіття голоду і свідомість безвихідності притупили тоді людські почуття.

Такою була реальна дійсність: страшна і розюча, а смертність від голоду серед старих, дорослих та дітей була така величезна і вражаюча, що все це не могло не впливати на психіку всіх, хто ще не втратив людських почуттів і не перетворився на бездушного виконавця-автомата. Ця дійсність створювала повний настрій в низовому партійному апараті. Колишній плановик Ново-Санжарівського райвиконкому на Полтавщині, свідчить, наприклад, що голова сусіднього Котельнівського райвиконкому Петро Браташевський покінчив самогубством, а перед тим надіслав багатьом своїм знайомим листа:’’Немає більше сил так ганебно знущатися над своїм народом, краще вмерти!’’... А голова Ново-Санжарівського райвиконкому Д.Волков не витримав і в присутності безпартійних сказав слова, рівні в умовах СРСР актові самогубства:’’Або я з ума зійшов, або хтось інший сходить. Нічого не розумію, що діється навколо мене, за що терплять діти!?’’ Про цей настрій серед партійного апарату говорив і С.Косіор, не згадуючи про такі трагічні випадки, як з П.Браташевським чи Д.Волковим. Він казав:’’Я повинен, передусім, нагадати про ті настрої, які були на початку хлібозаготівель, та й не тільки на початку, а протягом червня-вересня 1932 року. У чім полягали ці настрої? У нитті про те, що план важкий, що план дали неправильний тощо. У цьому розумінні особливо відзначилися дві області – Дніпропетровська і Одеська. Треба сказати, що й інші від них не відстівали. Ми на цю тему не раз говорили з районними працівниками Одеси і Дніпропетровська. Не раз і дуже серйозно ставили питання і змушені були щодо деяких керівних районних працівників вжити різких заходів, але, проте, треба по совісті визнати, що цю справу ми до кінця не довели, міцно не вдарили приховані, замасковані настрої, на тих, які по кутках говорили, що з планом нічого не вийде, треба зачекати, може знизять’’...[3]

Отже, насильницька колективізація, «розселювання» сільських трудівників і «воєнно-комуністична» продрозкладка породили справжній колапс сільського господарства. Тоталітарна система, безжально пограбувавши колгоспників і одноосібників в час хлібозаготівельної кампанії 1932-1933рр., залишила їх без належної продовольчої допомоги і тим самим прирекла селян на вимирання. Полтавському краю «великий перелом» коштував близько півмільйона демографічних втрат населення. Мова йде і про селян, розкуркулених та висланих на Північ, де їх косила смерть від холоду, хвороб, непосильної праці, і про тих, що були знищені, як «класові вороги», у концтаборах та в’язницях, і про колгоспників та одноосібників, померлих в 1932-1933рр. від небаченого в історії людства голоду, і про тих, хто так і не народився при мінусовому прирості населення у перші роки після голодомору.

Висновки

Страшна трагедія, яку пережив український народ в 1932-1933рр. була наслідком не неврожаю який, хоча й був малий сам по собі, але ще далеко не загрожував голодом. Сталася вона внаслідок мстивої терористичної акції, що її було вжити цілком свідомо і продумано для застрашення українського народу, для придушення його пасивного спротиву колгоспній системі, для придушення його національних визвольних змагань та для винищення найактивніших його громадських елементів. Відгуки побоювання і остраху перед національними прагненнями українського народу, які, кінець-кінцем, мусять привести до знищення колоніальної залежності України від Москви, відчуваються трохи не в усіх промовах П.Постишева в Україні. У промові за 11.01.1935р. на з’їзді Рад Київщини він говорив:’’За минулі роки вороги наші не раз намагалися організувати відрив України від Радянського Союзу’’… Оці побоювання і страх, як би Україна не відірвалася від Радянського Союзу, викликають у ЦК ВКП(б) лють і намагання будь-що приглушити ті національно-визвольні прагнення драконівськими засобами. Виступаючи, на згаданому з’їзді Рад Київщини 11 січня 1935 року П.Постишев говорив:’’На протязі двох років цього періоду – 1931 і 1932 років – Україна пережила глибокий прорив в основних галузях господарства і культурного будівництва. Цей прорив Україна з успіхом подолала в 1933році і вийшла на широку дорогу переможного будівництва соціалізму’’.[20]

Таким чином, 1933 рік, рік найбільшої трагедії і жалоби українського народу, для П.Постишева, репрезента ЦК ВКП(б) був – роком успіхів «на дорозі переможного будівництва соціалізму!» ЦК ВКП(б) було дано вказівки, розпочати політичний терор проти всіх, хто виявляв невдоволення з політики керівництва партії, хто творив опозицію до його заходів, підганяючи усі ті опозиційні елементи під визначені категорії для полегшення з ними брутальної розправи. Втягши селян цілою низкою примусових заходів до колгоспів і здобувши від них «добровільні» писані заяви про вступ до колгоспів та передачу їм своїх земель, реманенту та худоби, партійний апарат мав тепер усіх запідозрених у непокорі і опозиції викидати з колгоспів, але без повернення їм їхньої землі, їхнього реманенту і худоби, від яких вони добровільно, мовляв, відмовились на письмі. Це значило – прирікати їх на голодну смерть з їхніми родинами.

Як типовий можна навести лист комсомольця-студента Г.Ткаченка до С.Косіора, в якому він описує жахливу картину голодомору на початку літа 1932 року на Київщині:’’Десятки й сотні випадків, коли колгоспники виходять в поле і зникають, а через декілька днів знаходять його аж провонявшим й так його без жалю, наче це цілком природно, заривають в яму й квит, а на другий день цього ж, що заривав попереднього, находять труп – мруть з голоду’’. Він ставить генсеку ЦК КП(б)У питання і сам на нього відповідає: ’’Тепер, шановний Станіслав Вікентійович, скажіть – хіба це шляхи до соціалізму – це шлях до гнойні й згубств, хіба так можна будувати соціалізм?’.[1] Навряд чи С.Косіор удостоїв його відповіддю.

Безжалісним було керівництво Радянського Союзу проти українського селянства. Хоча і пишуть багато дослідників, що не тільки в Україні був голодомор. Так, був за межами України. На Кавказі, Кубані в Поволжі. Але там жило те українське селянство яке намагалося втекти, заховатися від влади. Та не тут то було. Сталінський режим дійшов і туди. Тільки сталінське оточення знали ціну всього придуманого, і залишали селян на повільне вимирання. Дикунські методи колективізації й запровадження тиску в спосіб штучно створеного голоду були спрямовані виключно проти українського народу як в самій УСРР, так і за її межами.

Ця спланована проти українського селянства акція мала ліквідувати основу української нації і національного відродження, зруйнувати незалежні господарства, унеможливити протистояння радянській владі. Москва усвідомлювала, що українське селянство є соціальною базою для створення незалежної української держави і тільки зламавши та деморалізувавши його, можна було сподіватися на екстенсивний розвиток більшовицько-тоталітарної держави росіян, якій потрібні були безземельні, знеособлені, зденаціоналізовані раби для «забудови комунізму».

’’Голод запланувала Москва для знищення українського селянства як національного бастіону. Українських селян знищили не тому, що вони були селянами, а тому, що вони були українцями ’’, - писав американський професор Роберт Конквест. Голодомор повинен був поставити українського хлібороба на коліна не лише власне в Україні, але й на всіх українських етнічних територіях.

Справжню мету страхітливого плану винищення українства розуміли і деякі дипломати, котрі в той час працювали в СРСР. Так, консул посольства Італії в Москві Граденіго доповідав 31 травня 1933 року про голод в Україні, стверджуючи:’’Цей голодомор уряд Москви, справді, заздалегідь підготовив за допомогою жорстокої реквізиції ’’. Закінчуючи своє послання, консул зазначив:’’… сучасне нещастя спричинить колонізацію, переважно російську, України. Воно змінить її етнографічний характер. У, може, дуже близькій майбутності не можна буде більше говорити про Україну, ні про український народ, ані тим самим про українську проблему, тому що Україна в дійсності стане російським краєм ’’.

Голодомор 1932-1933рр. став першим випадком в історії людства, коли конфіскація продовольства була застосована державою як зброя масового знищення її власного населення з політичною метою.

Науковці висловлюють багато причин голодомору, та на думку автора є лише дві основні причини – це знищення українського селянства як носія українських традицій, свобод та вольностей, а також форсована індустріалізація, метою якої було створити сильну важку промисловість для потреб воєнопромислового комплексу, для продовження «світової революції».

’’Коли вмирають люди на війні – це закономірність, нехай гірка, та неминуча. Коли ж у мирний час люди вмирають тому, що не мають що їсти, бо так комусь заманулося, - це злочин, якому ніколи й ніде не буде прощення ’’, - пише у своїх спогадах Валентина Павленко, яка під час голодомору проживала у селі Пустовойтово Глобинського району на Полтавщині.[25]

Список використаної літератури

1. Борисенко В.Розсекречена пам’ять: Голодомор 1932-1933 років в Україні в документах ДПУ-НКВС. – К: Стилос, 2007. – 604с.

2. Булда М. Ні могили ні хресного знаку. Голодомори 1932-1933 і 1946-1947рр. у Чорнухинському районі на Полтавщині: Документи і матеріали. – К., Інститут історії України НАН України, 2004. – 480с.

3. Воля О./Спогади про голодомор на Полтавщині// Мор. Книга буття України: Київ, 2003. - №2/3. – С.135-149.

4. Голодомор 1932-1933рр. на Полтавщині: до 60-річчя трагедії. Матеріали наукової конференції 2.06.1993рік. – Полтава: Б.в., 1993. – 79с.

5. Голодомор 1932-1933рр. на Кременчуччині. Матеріали наукової конференції 17.09.1993рік. – Кременчук: Б.в., 1993. – 74с.

6. Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. – К., 1990. – С.500-501.

7. Євселевський Л.І. Голод: і чому і як? Голодомор 1932-1933рр. на Кременчуччині. Матеріали наукової конференції. – Кременчук, 1993. – С.7.

8. Єрмак О.П. /Передумови трагедії// Голодомор 1932-1933рр. на Полтавщині. До 60-річчя трагедії матеріали наукової конференції. – Полтава, 1993. – С.1-9.

9. Єрмак О.П. /Як здійснювалася колективізація сільського господарства на Полтавщині?// Наш рідний край, - Полтава, 1990. – Вип.2 – С.28-32.

10. Жук В.Н. /Ціна злочинної політики// Голодомор 1932-1933рр. на Полтавщині. До 60-річчя трагедії: матеріали наукової конференції. – Полтава, 1993. – С.9-12.

11. Жук В.Н. /Що приніс і що забрав голод 1932-1933рр. на Полтавщині?// Наш рідний край. –Полтава, 1990. – Вип.2 – С.32-36.

12. Книга скорботи України. Голодомор. Полтавська обл. ч.1 Полтава, АСМІ, 2007. – 504с.

13. Колективізація сільського господарства і голод на Полтавщині 1929-1933рр. Збірник документів і матеріалів. – Полтава, 1997. – 264с.

14. Котляр М., Кульчицький С. Шляхами віків: довідник з історії України. – Київ, 1993. – 380с.

15. Колективізація і голод на Україні. – Київ, Наукова думка, 1993. – С.423-424.

16. Коряцький О. /Геноцид 1933року на Полтавщині мовою документів// Полтавський краєзнавчий музей: збірник наукових статей 2005р. Маловідомі сторінки історії, музеєзнавство, охорона пам’яток. – Полтава: Дивосвіт, 2006. – С.207-220.

17. Марочко В. Творці голодомору 1932-1933рр.- Київ, 2008. – 64с.

18. Полтавщина. Збірник. – Полтава: Державний музей ім. В.Г.Короленка, 1927. – С.226.

19. Полтавщина. Енциклопедичний довідник. – К., Українська енциклопедія, 1992. – С.368.

20.Соловей Д. Сказати правду: Три праці про голодомор 1932-1933рр. – К., Полтава, 2005. – 299с.

21. Субтельний О. Україна: Історія. – Київ: Либідь, 1993. – 718с.

22. Суслик Р. Л. Сумні спогади: 1933рік на Полтавщині – Б.м.: На чужині, 1951. – 29с.

23. Український хліб на експорт: 1932-1933. – К., 2006. – С.303-310.

24. Хлевнюк О.В. 1937-й. Сталин, НКВД и советское общество. – М.: Республика, 1992. – С.13-14.

25.Яненко З. /Голодомор на Полтавщині. Документи свідчать// Зоря Полтавщини, 2006. – 24 листопада. – С.3.