Курсовая работа: Історія створення та діяльність Української повстанської армії

Курсовая работа: Історія створення та діяльність Української повстанської армії

Курсова работа

на тему: "Iсторія створення та діяльність УПА"

"

Зміст

Вступ

1. Українська Повстанська Армія (УПА)

2. Структура УПА

3. Військові ранги та звання

4. Вишкіл

5. Преса УПА

6. Нагороди УПА

7. Чисельність

Висновок

Список літератури

Вступ

Мабуть, історія жодної країни не паплюжилась, не перекручувалась та не піддавалась остракізмові так, як прадавня і пребагата історія України. Поневолювачі усіх мастей намагались зробити наш народ покірним виконавцем своїх забаганок, а його багату землю — джерелом власного достатку. Московська імперія, крах якої відбувається на очах, як і попередні загарбники, робила шалені потуги, аби позбавити українців національної свідомості. Проводячи русифікаторську політику під виглядом творення “единой общности — советского народа”, Москва накладала заборону на правдиву історію, підміняючи її низькопробними вигадками. За псевдонауковими теоріями, виникнення України припадало десь аж на кінець середньовіччя, з усіх гетьманів єдиновірним оголошувався Богдан Хмельницький, який одним розчерком пера у Переяславі здійснив не менше і не більше, як віковічну мрію українського народу.

Найлютішим ворогом України були буржуазні і нeбуржуазні націоналісти, які тільки те й робили, що думали, кому запродати власний народ. Анафемі піддавались Мазепа, січові стрільці, воїни УПА.

Щодо останніх, за часом визвольних змагань, то цілковиту рацію має професор Макмастерського університету (Канада) Петро Потічний, стверджуючи, що цей період “в офіційній радянській історіографії та публіцистиці злочинно перекручений”. Ці матеріали, які нав'язувалися українським читачам, не що інше, як скандальні речі, зразки тотального плагіату, тотальної неправди, не договорювання, фальші.

1. Українська Повстанська Армія (УПА)

На окупованих радянськими військами землях більшовики розпочали масові репресії, які охопили від 10 до 20 % населення приєднаних областей. Репресовано було К. Студинського, П. Франка, інших визначних громадських західноукраїнських діячів. Розпочалась колективізація, яка проводилась у “кращих сталінських традиціях”, народ все більше переконувався у правоті ОУН, що Сталін це “вовк в овечій шкурі”. Однак у самій Організації Українських Націоналістів назрівав розкол. Її керівник Андрій Мельник (який зайняв цей пост у 1938 році після загибелі Є. Коновальця) ще сподівався на допомогу німців, які готувалися до війни. Проте зовсім інакше думав ще один популярний лідер ОУН С. Бандера та його прихильники М. Лебідь, Я. Стецько, Р. Шухевич, які ніколи недовіряли Гітлерові, добре пам'ятаючи, як ще у 1934 році гестапо співпрацювало з польською поліцією, допомагало їй у боротьбі проти українського підпілля. Подальші події 1938—1939 років остаточно переконали лідерів ОУН у тому, що в боротьбі за відновлення Української самостійної держави треба розраховувати тільки на власні сили.

Конфлікт між Бандерою і Мельником призвів 10 лютого 1940 року до остаточного розколу ОУН. Бандерівці (а цей термін народився саме тоді) об'єдналися в Організацію Українських Націоналістів (революціонерів), провівши у березні 1941 року великий збір. У його постанові було сказано:

1. ОУН бореться за Суверенну Соборну Українську Державу, за визволення поневолених Москвою народів Східної Європи й Азії, новий справедливий лад на руїнах московської імперії СРСР. ОУН продовжуватиме всіма силами революційну боротьбу за визволення українського народу, незважаючи на всі територіально-політичні зміни, які виникли на терені Східної Європи.

2. Єдиним шляхом до досягнення наших цілей - Українська революція в московській імперії СРСР у парі з визвольною боротьбою поневолених Москвою народів під гаслом “Воля народам і людині”.

З такою програмою ОУН вступила в складну історичну епоху, коли розгорталася смертельна боротьба двох кривавих диктаторів Й. Сталіна і А. Гітлера за світове панування.

Початок війни сприяв зростанню політичної активності українських національних сил і насамперед членів ОУН (самостійників-державників). Ще до приходу німців в багатьох містах були створені українські органи державної влади. Подекуди такі органи управління виникали безпосередньо і після прибуття німецької армії. Водночас лідери ОУН розуміли, що Берлін може зайняти стосовно української проблеми ворожу позицію. Тому було вирішено якнайшвидше проголосити утворення Української Держави, щоб поставити Гітлера перед доконаним фактом.

Ідея створення українських військових загонів, які виконували б роль національної армії, обговорювалася українськими політичними силами протягом усього міжвоєнного періоду. Організація українських націоналістів більше, ніж будь-яка інша партія чи політичне об’єднання, приділяла увагу військовому вишколу своїх кадрів, розробці військових доктрин і концепцій. Після початку німецько-радянської війни 1941-1945 рр. 30 червня 1941 року у Львові відбулися Українські Національні Збори, які проголосили відновлення Української Самостійної Держави та створили уряд (Українське Державне Правління) на чолі з Ярославом Стецьком. Дещо пізніше було організовано верховний державний орган — Українську Національну Раду. Її очолив колишній голова уряду Західноукраїнської Республіки Калевицький. Львівська радіостанція повідомила про це населення Західної України і також передала Пасторський Лист — благословення митрополита Андрія Шептицького з цієї нагоди.

На акт 30 червня 1941 року німецькі фашисти прореагували вороже. Гітлер вважав, що недоцільно співпрацювати з поневоленими Москвою народами. А Розенберг, який виконував у нацистському уряді обов'язки міністра “східних” територій, зокрема, писав: “Родюча і багата Україна повинна стати німецькою колонією, територією, заселеною німецькими селянами із Західної Німеччини та Саксонії”. В умовах окупаційного режиму ОУН розпочала роботу зі створення збройних сил. Однак німецька окупаційна адміністрація вдалася до жорстоких репресій проти українських самостійницьких течій і ліквідувала всі спроби легального творення військових структур. 15 вересня 1941 року гестапівці схопили С. Бандеру і Я. Стецька. Тоді ж було заарештовано близько 300 членів ОУН, 15 керівних діячів цієї організації розстріляно. Майже до кінця війни Бандера і Я. Стецько були в'язнями концентраційного табору “Заксенхаузен”. В директиві поліції безпеки СД N12/41 від 25 листопада 1941 року з грифом “секретно, державної важності” говорилось: “Всі активісти бандерівського руху повинні негайно арештовуватись і після ретельного допиту мають бути ліквідовані під виглядом грабіжників”. Репресії гестапо набирали дедалі більших масштабів. В Миргороді (Полтавщина) розстріляно заступника Крайового Проводу ОУН Миколу Лемика, в Житомирі — членів обласного проводу В. Хому, М. Кравса, в Києві — В. Щирбу, О. Саднецького. Від рук німецької поліції гинуть в Кривому Розі Г. Максимець, С. Шерстюк, на Волині — Г. Максим'юк, О. Бродич, в Джанкої (Крим) — М. Любик, 25 липня 1942 року, відстрілюючись від гестапівців, у Києві загинув крайовий провідник ОУН Київщини Дмитро Орлик. 04.07.1942 р. у львівській в’язниці гестапо закатувало військового референта ОУН І. Климіва (псевдонім  “Легенда”). Єдині слова “Легенди” були: “Звуся Іван Климів — Легенда, більше з вами говорити не буду”. Того ж року від фашистських катів у Львові загинули А. Марченко - автор пісень “Ми Українські партизани”, “Ми зродилися із крові народу”, Ю. Петрeчко — відомий західноукраїнський громадський діяч.

На підпільній першій Конференції ОУН у вересні 1941 року відхилено постанову про негайний перехід до загального збройного опору, але визначаються як найближчі завдання: 1) пропагандистська діяльність по підготовці українського населення до активної боротьби з німецькими окупантами; 2) збір та складування зброї; 3) масове навчання членів ОУН військової справи. Для здійснення цих завдань Військова Референтура Проводу ОУН створює Крайовий Військовий Штаб. Незабаром організовується сітка військових референтів при крайових, окружних, районних і повітових проводах ОУН. Ця сітка охоплювала більшу частину українських етнографічних земель на захід від Дніпра та окремі частини східної та південно-східної України. Всі члени ОУН були зобов'язані пройти військові вишколи. Найбільшою вишкільною базою для членів ОУН була Школа ОУН Військових Кадрів “Тигри”, що діяла в Долинському повіті Станіславської області. Так виникає мережа військових підрозділів ОУН — Української Національної Самооборони. УНС — це ще не Повстанська армія. Але вона означала етап переходу до відкритої збройної боротьби.

До кінця 1942 р. в ОУН переважала доктрина, згідно з якою необхідно було створювати регулярну армію. При цьому прояви партизанських дій засуджувалися як провокаційні. Наприкінці 1942 р. поблизу Львова відбулася конференція військових референтів вищих проводів ОУН, яка переглянула існуючі концепції і висловилась за доцільність творення партизанських і регулярних структур під назвою військові відділи ОУН. Одночасно створено робочу групу у складі Василя Івахіва (псевдонім “Сонар”), Михайла Медвідя (псевдонім “Карпович”) і Луки Павлишина для вироблення військових статутів та інструкцій.

Формування перших військових відділів ОУН почалося на Волині під керівництвом Сергія Качинського (псевдонім “Остап”) у середині жовтня 1942 р. (30 травня 1947 р. Українська Головна Визвольна Рада проголосила 14-тe жовтня 1942 р., на який припадає і козацьке свято Покрови, офіційною датою народження УПА.) 07.02.1943р. сотня Григорія Перегійняка (псевдонім “Коробка”) напала на німецькі поліційні бараки у містечку Володимирець (Рівненщина).З цього часу розпочинається антинацистська боротьба ОУН. 3-тя конференція ОУН 17-21.02.1943р. схвалила прийнятий курс на збройну боротьбу з окупаційним режимом. Перші підрозділи УПА створювалися на Волині та Поліссі для оборони населення від німецького терору і захисту від радянських партизанів (діяли у цьому регіоні з зими 1942-43рр. і своїми акціями провокували каральні заходи гітлерівців щодо українського цивільного населення). Наприкінці 1942 - 1-й половині 1943рр. військові відділи налічували кілька тисяч чоловік. Загальне керівництво відділами здійснював командир – Р.Д. Клячківський. На чолі штабу стояв В. Івахів. Після загибелі В.Івахіва 13.05.1943р. Крайовий військовий штаб очолив В. Сидор. Однак дії військових відділів не переносилися з Волині та Полісся у Галичину, а робилися спроби поширити впливи на Білорусь та Наддніпрянську Україну. Це пояснювалося тим, що німецький окупаційний режим у райхскомісаріаті “Україна” був значно жорстокішим, ніж у дистрикті “Галичина”. Відповідно були й передумови для стрімкого росту чисельності УПА та поширення антинімецьких настроїв серед населення. У Галичині нацисти робили спроби загравати з українським населенням, намагаючись протиставити українців полякам. 1942 – 43 рр. саме польський визвольний рух становив головну небезпеку для німецького режиму, тому українцям було дозволено створити Український центральний комітет у Кракові та Український крайовий комітет у Львові, мережу українських допомогових комітетів, згодом оголошено набір до дивізії “Галичина” (у планах було створення дивізії “Карпати”). Окрім того, культивувався міф про споконвічне германофільство галичан і про їхній німецький ультра-лоялізм, що знижувало активність місцевого населення.

(Говорячи про українські збройні формування часів другої світової війни, не можна обминути увагою дивізію “Галичина” — збройну частину при СС (“Ваффен СС Дивізія”), яка воювала на боці вермахту. Тим більше, що офіційна Радянська історіографія до сьогоднішнього дня ілюструє на її прикладі “зрадницьку суть українського буржуазного націоналізму”.

Взагалі історія виникнення та діяльності різних військових з'єднань, які формувалися з народів, що зазнали сталінського рабства і воювали проти Радянського Союзу на боці Гітлера, надзвичайно складна. Першою такою бойовою одиницею у склад і фашистського вермахту був п'ятий полк Донських козаків, котрий як 436 батальйон піхоти Червоної Армії нараховував 77 офіцерів, 1 799 сержантів і рядових. Цей полк перейшов до німців у серпні 1941 р. на чолі із своїм командиром майором І.Н.Кононовим. Найчисельнішою була “Русская Освободительная Армия” (РОА), яка нараховувала близько 800 000 осіб. Нею командував колишній радянський генерал А. Власов. Друга за чисельністю “Русская Освободительная Народная Армия” (РОНА) під проводом генерала М. Камінського, що налічувала 20 000 бійців, була створена наприкінці 1941 — на початку 1942 р. Пізніше вона отримала назву СС “Штурмбригада” і “прославилась” своїми жорстокостями у придушенні Варшавського повстання. Недарма командуючий варшавськими повстанцями генерал Бур-Коморовський, підписуючи угоду з німецьким командуванням про капітуляцію своїх частин, домагався, щоб польських полонених не конвоювали солдати Камінського. У 1942—1943 рр. ще одна Естонська і Латиська дивізії були включені до частин СС, хоча німці і не вважали їх есесівцями. Були також подібні формування, до яких входили представники інших республік.

Головний мотив, який спонукав всі ці військові з'єднання воювати на боці Німеччини, був один — ненависть до сталінської імперії. Про це відверто заявляли на судовому процесі А. Власов, Ф. Трухін та інші командири РОА. Вони не заперечували співробітництва з німцями, але й не визнавали себе зрадниками своєї Батьківщини. Тому-то суд над власівцями мав закритий характер. Їх повісили після жорстоких катувань, не добившись вигідних для Сталіна зізнань.

Як відомо, формування дивізії “Галичина” розпочалося у 1943 р., коли стало зрозуміло, що Німеччина війну програє. Певні політичні кола середовища мельниківців вважали, що, опинившись перед загрозою червоного нашестя, Україна повинна створити регулярну національну армію, яка б тимчасово стала під німецький прапор, а у випадку, коли США та Великобританія почнуть війну з СРСР, була здатна, маючи вишкіл, в союзі з арміями цих держав вибороти незалежність Батьківщині.

Організатори дивізії “Галичина” професор В. Кубійович та колишній сотник Української Галицької Армії Дмитро Паліїв посилались на досвід січових стрільців, які до слушного часу воювали на боці Австро-Угорщини, а відтак створили кістяк армії ЗУНР.

Певна частина української молоді піддалась на таку агітацію. До того ж, незважаючи на проголошуваний принцип добровільності, молодь була поставлена перед дилемою: або їхати на примусову працю до Німеччини, або записуватись до дивізії.

Відступаючи, німецька армія відчувала потребу у поповненні. У своїх планах фашисти відводили дивізійникам роль гарматного м'яса. Зрештою, так воно і сталось. 27 липня 1944 року 11-тисячна дивізія “Галичина” під Бродами в першому ж бою була розгромлена радянськими військами, втративши близько половини особового складу. Три тисячі вояків дивізії пішли в ліси і об'єдналися з УПА.

ОУН Бандери, яка здійснювала політичне керівництво Українською Повстанською Армією, від самого початку вкрай негативно ставилась до створення дивізії “Галичина”. Воюючи проти всіх окупантів, українські повстанці були безкомпромісними. Головна команда УПА накладала заборону на ведення переговорів з німцями, видавши з цього приводу документ. 7 лютого 1944 р. командира одного з відділів УПА—Північ А. Антонюка-Сосенка, який порушив цю заборону, військовий суд засудив на смертну кару.)

У Галичині ОУН могла розраховувати лише на створення не чисельних груп, які навіть не декларували (з тактичних міркувань) своєї приналежності до організації, а виступали під назвою Українська народна самооборона чи Самооборонні кущові відділи (СКВ). Загальне командування відділами здійснював поручник Олександр Луцький (псевдонім “Андрієнко”).

В ніч з 10 на 11 березня 1943 р. невеликий відділ УПА напав на фабрику у с.Оржева, де знаходилася велика кількість зброї та амуніції. Було знищено близько 60 німців. В бою загинув С. Качинський (Остап), який ішов в атаку попереду своїх бійців. 2 квітня 1943 р. загони УПА захопили м. Горохів. Німці в паніці відступили. Вранці 4 квітня 1943 р. повстанці відійшли в ліс. Уночі з 12 на 13 квітня 1943 р. відділ УПА вчинив напад на місто Цумань. Було знищено близько 100 ворожих солдатів та офіцерів, здобуто зброю, амуніцію та інші трофеї. У травні 1943 р. німецький загін (400 чол.) напав на село Яполоть (Костопільщина), грабуючи селян. Відділи УПА оточили фашистів. Бій тривав шість годин і завершився перемогою українських партизанів. У травні 1943 р. загинув у сутичці з УПА відомий гестапівець Лютце. У середині травня 1943 р. неподалік від Дубно обстріляно автомобіль, у якому їхали німецькі офіцери та митрополит Української автономної церкви Олексій (Громадський), відомий своїми антинаціоналістичними виступами, вірністю Московському патріарху та відвертою колаборацією з німцями. У серпні 1943 р. відбувся бій у Загорові чоти Андрія Мартинюка (псевдонім “Береза”), під час якого німецька сторона застосувала важку авіацію. У бою загинули 31 повстанець (з 42) та понад 100 німців (з понад 500). Ось що розповідають очевидці про оборону бійцями УПА села Новий Загорів на Волині:

“Чота “Берези” прибула в Загорів під вечір і одразу зайняла шанці, які викопали селяни під стінами монастиря. Ще добре не влаштувавши оборону, повстанці почули попереджувальний сигнал тривоги. Варта помітила рух цілої колони німецьких машин в напрямку Загорова. Пізно ввечері німці прибули на вантажівках до села. Спішившись, відразу кинулись в атаку, але шквальний вогонь з шанців їх зупинив. Загинуло близько сорока окупантів. Після невдалого штурму німці стали закидати монастир запаленими смолоскипами. Але це нічого не давало, бо в будівлі майже не було дерева, і вогонь не міг розгорітися. Зрозумівши, що це їм не вдасться, вони відступили. Та не надовго. Через півгодини знову пішли в атаку, підбадьорюючи себе окриками. Загупали міномети, заторохкотіли кулемети, автомати... Одна за одною вибухали гранати, все злилося в один жахливий гул. Бій кипів, німці лізли як сарана, а разом з ними власівці та «фольксдойчі». Бій тривав цілу ніч. До повстанців долинали крики німецьких радистів, які викликали допомогу. Коли стало розвиднятися, бійці побачили, що до німців прибули нові машини з солдатами. “Береза” обміркував ситуацію і дав наказ відступити з шанців до монастиря.

Підмога до німців прибула з трьох боків: з Володимира, Горохова і Луцька. Перешикувавшись, вони негайно пішли в атаку, так що відступати було не просто. Але монастир був сполучений з шанцями ровом, завбачливо викопаним раніше, ним повстанці і скористалися.

Цілий день німці били з мінометів та пробити товсті монастирські стіни було неможливо. Тоді на допомогу були викликані літаки, які піддали монастир жахливому бомбардуванню. Із 42-х повстанців живими залишилося 14. Німці знову пішли в наступ, їх зустріли вогнем два кулемети і десять автоматів. Окупанти не передбачили такої завзятої відсічі і відкотилися назад. Настала ніч. Повстанці вирішили прорватися крізь стан ворога. Троє важко поранених, в тому числі і чотовий “Береза” застрелилися. Одинадцять повстанців, розділившись на дві групи, атакували німецькі позиції. Більшість з них втекла і знайшла сховок між місцевими жителями. Під час прориву німці спіймали одного повстанця живим. Тут, у селі Загорів карателі його ж і повісили”.

Підрозділи УПА здійснили рейди (у Правобережжя, Буковину, Закарпаття, Підляшшя, Посяння), частина з яких мала бойовий характер (боротьба проти польських боївок і радянських партизанів), інші переважно пропагандистські. У 1943 р. військові відділи ОУН провели консолідаційну акцію, спрямовану на об’єднання зусиль усіх розрізнених груп, що існували на Поліссі та Волині. З цією метою відбулися переговори з УПА, очолюваною Т. Боровцем. У травні 1943 р. переговори завершилися домовленістю про об’єднання обох груп у єдину УПА. Представники військових відділів ОУН мали увійти в Штаб УПА. Однак відмінність доктрин і статутів, а також особисті амбіції лідерів призвели до наростання протиріч між Т. Боровцем і ОУН. Сторони почали звинувачувати одна одну у деструкції та розпалюванні отаманщини. Окрім того, Т. Боровець не наважувався вступати у конфлікт з польською Армією крайовою, що активно діяла на Волині, а Р.Д. Клячківський (як і вся ОУН) розглядав поляків як окупантів, тому вважав антипольські акції необхідними. Намагаючись відмежуватися від Клячківського, Т. Боровець у липні 1943 р. від’єднався від УПА і оголосив про створення Української народної революційної армії (УНРА).

7 – 8.08.1943 р. відділи УПА-Пд. На чолі з Іваном Климишиним (псевдонім “Крук”) на Кременеччині провели роззброєння та структурну ліквідацію військових відділів ОУН (А. Мельника) під командуванням Миколи Недзведзького (псевдонім “Хрін”). Більша частина мельниківців влилася в УПА, а такі діячі ОУН(м), як Федір Польовий (псевдонім “Поль”), Василь Штуль (псевдонім “Чорнота”), Максим Скорупський (псевдонім “Макс”), Олександр Яценюк (псевдонім “Волинець”), обійняли керівні посади в УПА.

19.08.1943 р., продовжуючи консолідаційну акцію, спрямовану на створення єдиної потужної військової структури, відділи УПА атакували штаб УНРА на Поліссі, внаслідок чого в УПА влилося чимало колишніх прихильників Т. Боровця. Восени 1943 р. на Волині ліквідовано групу Тимофія Басюка (псевдонім “Яворенко”) під назвою “Фронт української революції”, яка займала антибандерівську позицію. Восени 1943 р. виникають перші повстанські загони на Буковині і Бессарабії під назвою БУСА — Буковинська Українська Самооборонна Армія. В травні 1944 р. відділи БУСА вливаються до складу УПА. У листопаді 1943 р. в основному завершилися переговори між ОУН та ОУН А. Мельника, під час яких досягнуто домовленостей: про утворення єдиної УПА, про допустимість поєднання легальної участі в українських збройних формуваннях у складі німецької армії (їх планувалося використати як підготовчо-вишкільну базу) та підпільної роботи, про припинення міжфракційної ворожнечі на час боротьби за визволення України та про участь мельниківських представників у єдиному штабі. Однак після загадкової загибелі Р. Сушка (січень 1944 р.) у нетривкому мельниківсько-бандерівському альянсі стався новий розкол.

Характер Української Повстанської Армії, як збройної організації українського народу, зобов'язував її не обмежуватись тільки бойовими діями. УПА не забувала про організацію господарського і адміністративного життя населення. Взимку 1943 р. її командування звернулось до населення Волині з відозвою не здавати німцям контингенту зерном, худобою, свинями, птицею та різними продуктами. Бойові дії УПА 1943 р. на Волині та Поліссі призвели до того, що у ряді районів було повністю ліквідовано німецьку окупаційну адміністрацію і проголошено тимчасову українську військову владу (“Колківська республіка” тощо).

У відповідь на розгортання повстанського руху німецька адміністрація вдалася до масового терору (деякий час відповідальним за каральні антипартизанські акції був генерал Еріх фон дер Бах, у майбутньому – керівник придушення Варшавського повстання 1944 р. Фон дер Баха перекинули з Білорусії для керівництва каральними операціями проти УПА. Німецький генерал оточив своїми дивізіями всю Крем'янеччину. Гонитва за повстанцями тривала близько тижня і була безуспішною. УПА і надалі продовжувала боротьбу.). У регіоні відбувалися постійні каральні акції, під час яких гітлерівці знищили велику кількість заручників із числа мирного населення. Керівники ОУН та УПА були поставлені поза законом. За голову провідника ОУН М. Лебедя (псевдонім “Максим Рубан”) гестапо призначило нагороду в 50 000 німецьких марок. 10.10.1943 р. нацистська влада проголосила воєнний стан у Галичині, скерований проти УНС та СКВ.

У грудні 1943 р. УНС прийняла назву “УПА-Зх.”, що означало завершення періоду становлення УПА і початок розширення її діяльності на регіони, опанування яких перед тим було проблематичним. Перш за все, втілювався в життя план опанування Карпатських гір та налагодження дипломатичної служби. У 1943 – 44 рр. представники УПА налагодили контакти з угорськими, румунськими, словацькими військами, а також з представниками союзників. Восени 1943 – 44 рр. командування УПА досягло домовленості про дотримання нейтралітету з командуванням угорських і румунських частин, що перебували на українських землях; у лютому 1944 р. укладено угоду з польською Армією крайовою про взаємовизнання боротьби обох народів за незалежність.

У 1943 р. радянські війська вступили на територію України, і УПА опинилась перед загрозою війни на два фронти. З літа 1943 р. почастішали сутички УПА з радянськими партизанами. Спроби переговорів з представниками з’єднань О. Сабурова, С. Ковпака, Д. Медведєва, А. Бегми та П. Вершигори не дали реальних наслідків. Радянська сторона та гітлерівці трактували УПА як бандитів, “ворогів народу”. У свою чергу, і українській націоналізм був послідовно антирадянським. Окремої розповіді заслуговує боротьба УПА з радянськими партизанами. Головним тереном дій червоних партизанів були Полісся і Волинь. Найменш придатною для їх діяльності була Галичина. Однак командування Червоної Армії вважало за доцільне поширити свій вплив і сюди. З цих мотивів весною 1943 р. з Лівобережної України вирушає в рейд кількатисячний загін більшовицьких партизанів під командуванням С. Ковпака, який через Полісся, східним краєм Волині, через Житомирщину і Кам'янсць-Подільщину проходить на Тернопільщину і повз Бучач, Підгайці, Галич доходить пізнім літом до Карпат. Спочатку ковпаківцям вдалося досягти з командуванням УПА домовленості про нейтралітет. Однак пізніше, виконуючи пряму вказівку Сталіна, Ковпак завдав УПА удару в спину. Авантюра закінчилася трагічно для ковпаківців. Вони були розбиті, врятуватись в Карпатах вдалося лише небагатьом. На Волині загонам УПА вдалось відкинути червоних партизанів на схід, за річку Случ і на північ за лінію Ковель—Сарни. Значні бої відбулися в околицях Сарн, і на Володимирівщині. Так, наприклад, 14 червня 1943 р. в запеклому бою відділ УПА зіткнувся із сильним загоном більшовицьких партизанів — парашутистів (це були агенти-професіонали з НКВС) між селами Карпилівка і Ленчин на Рівненщині. Більшовицький загін було вщент розгромлено, повстанці захопили штабні документи, багато зброї, амуніції. Наприкінці вересня 1943 року на Волині з'явився радянсько—партизанський загін О. Федорова. УПА поблизу с. Плевно дала йому бій, який тривав цілий день. Полягло близько ста червоних партизанів.

У листопаді 1943 р. на Житомирщині відбувся конгрес Антибільшовицького блоку народів, який намітив проект створення спільного антирадянського фронту усіх поневолених націй. У цей час у складі УПА воювали представники інших національностей, робилися спроби створення національних формувань з числа узбеків, грузинів тощо. Однак ці формування, як і сама участь не українців в УПА, носили більше пропагандистський, аніж практичний характер. Перший національний курінь УПА створили у 1943 р. узбеки під командуванням командира “Ташкента” (справжнє прізвище невідоме). У березні 1944 р. він пораненим потрапив у радянський полон і був розстріляний. Одночасно на Рівненщині організовується курінь грузинів і сотня кубанців. У ВО “Турів” виникає курінь азербайджанців. Кількість інтернаціональних частин в УПА на 1944 р. досягла 15 куренів. Австрійці, бельгійці, французи, югослави своїх частин не створили, а входили поодинці до складу інших формувань (югослави) або працювали в адміністрації УПА (австрійці, бельгійці, французи). Невдало закінчилась спроба організації російських загонів. Сотня росіян була утворена в 1943 р. у ВО “Заграва”. Вона брала участь в боях з німцями і відзначалась великою хоробрістю. Однак постійні конфлікти з іншими частинами примусили керівництво УПА розпустити цю збройну одиницю. Головним творцем інтернаціональних відділів був виходець із Східної України, колишній офіцер Червоної Армії Дмитро Карпенко (псевдонім “Яструб”).

Велика увага приділялась агітаційно-пропагандистській діяльності УПА. 1943-1945 рр. віддруковано листівки-звернення “Червоноармійці!”, “Брати-поляки!”, “Білоруси!”, а також ряд листівок російською мовою.

Навесні 1944 р. відбулися перші збройні сутички УПА з регулярними радянськими частинами. Наближення Червоної Армії поставило перед УПА важке завдання: перейти німецько-радянський фронт і опинитись у більшовицькому тилу. Відступаюча німецька армія не становила вже великої небезпеки для українських повстанців, тим паче, гітлерівці, розуміючи, що УПА буде боротись проти сталінізму, розпочинають звільняти із тюрем раніше заарештованих членів ОУН — С.Бандeру, Я.Стецька, Д.Гнатківську та інших. Коли на Україну дійшла вістка, що німці таки випустили з концтабору Степана Бандеру, Ярослава Стецька й інших націоналістів, то Р. Шухевич скликав в лютому 1945 р. конференцію ОУН. На цій конференції він запропонував, а конференція обрала головою ОУН Степана Бандеру, а заступником — Ярослава Стецька. Таким чином Степан Бандера став політичним вождем Української Повстанської Армії.

Словацькі частини вже давно не вступали в бої з українськими повстанськими відділами, а угорське військове командування підписало навіть таємний договір з УПА про взаємний ненапад. Зате наступ радянських військ створював серйозну загрозу для УПА. Місцевий люд з жахом чекав повернення більшовицьких вандалів, пам'ятаючи репресії 1939—1941 рр.

Двомісячні великі бої УПА, в яких червоні війська наступали цілими дивізіями, застосовуючи важкі гармати, літаки і танки, спричинялися до значних людських втрат. Влітку 1944 р. всі загони УПА отримали наказ Головного командування розчленуватись на відділи не більше як по дві сотні і перейти в Карпати або більші масиви лісів, а в менш лісистих районах розділитись на чоти або рої.

Ця зміна тактики дозволила групам “УПА—Захід” та “УПА—Північ” перейти фронт. У тилу повстанські сили зустрілись уже не з регулярними військовими частинами, а з відділами Міністерства внутрішніх справ (МВС) і Міністерства державної безпеки (МДБ).

У другій половині 1944 р. всі західноукраїнські землі захопила Червона Армія. Першим кроком “визволителів” став примусовий загальний набір до війська. Мобілізованих не навчали військовій справі, їм не давали армійського обмундирування (тому їх називали “чорножупанники”), а одразу посилали на фронт, до того ж так, що тільки перші лави наступаючих мали гвинтівки, друга і третя повинні були забирати зброю в тих, що загинули, і з нею наступати на німецькі позиції. Із 700 000 мобілізованих половина загинула у перших боях. Це без сумніву, було заплановане винищення українського народу. Наведена цифра могла б бути ще страшнішою якби не діяльність УПА, до лав якої, рятуючись від призову, вступали десятки тисяч людей. По завершенні мобілізації усі вони за бажанням були звільнені і повернулись до своїх домівок.

Після свого повернення більшовики одразу наклали на українські села контингенти м'яса і хліба і стягали їх жорстокою рішучістю. Протягом одного 1945 р. з двадцяти районів Львівської області було стягнено 83 655 цнт. зерна, 153 413 цнт. картоплі, 44 500 цнт. сіна, 18 496 цнт. м'яса.

Знову розпочинається колективізація. Однак поки що вона проводиться обережно. Замість колгоспів більшовики стали пропагувати на західноукраїнських землях так звані “громадські господарства”, які об'єднували кількох одноосібних господарів.

По всій Україні було введено справжню панщину. Кинувши заклик “Від зорі до зорі на колгоспнім лані”, більшовики змушували селян працювати по 17—18 годин на добу.

В лісистих околицях введено “лісові норми”. На cело накладається обов'язок нарубати, наприклад, впродовж одного місяця та вивезти 1000—1200 кубометрів деревини. До цієї примусової праці зганяли людей із сіл, віддалених від лісу навіть на 50—100 км. На власників індивідуальних господарств, окрім натурального контингенту, накладено ще грошові податки. Середній галицький селянин повинен був заплатити щороку 2000—3000 крб. податку. У квітні-травні 1945 р. була організована підписка на нову “Четверту Воєнну Позику”, перейменовану потім на “Позику Перемоги”. Кожен селянин повинен був “добровільно” підписати позику щонайменше на 100 крб. Тих, що відмовлялися, заарештовували і звільняли тільки після підписання позики.

Розпочався пресинг західноукраїнської інтелігенції. В січні 1945 р. у Львові було організовано учительський з'їзд. З головною доповіддю на ньому виступив один з керівників КП(б) України Д. З. Мануїльський, який піддав критиці український буржуазний націоналізм, за що доповідачеві присвоїли звання почесного доктора наук Львівського університету. Найавторитетніших представників галицької інтелігенції академіка М. Возняка, проф. Ф. Колессу, проф. І. Крип'якевича також примусили вести агітацію проти УПА, ОУН, УГВР.

Розпочалася відверта русифікація. Адміністративний апарат був майже повністю укомплектований росіянами або вихідцями із Східної України. Наприклад, у Радехівському районі Львівської області на 118 службовців в 1945р. було 79 росіян, 2 євреї, кілька поляків. У 1946 р. у всіх західних областях з посад, які становили номенклатуру, на місцеві кадри припадало тільки 14%. На жодні відповідальні посади місцеві українці не призначалися. Ця лінія, до речі, продовжувалась до кінця існування Радянського Союзу, поки Компартія на теренах Західної України не втратила реальної сили. Російську мову введено як мову навчання у вищій школі. У Львівський та Чернівецький університети спроваджено велику кількість російських студентів. Театр, кіно стали засобами пропаганди російського патріотизму, звеличування історичного минулого Росії. Обов'язковим репертуаром стали фільми “Петро Перший”, “Суворов”, “Цар Іван Грозний”, драма Корнійчука “Богдан Хмельницький”.

Нищівного удару було завдано українським церквам — православній автокефальній, що відродилася у воєнні роки, та греко-католицькій. Православну церкву підпорядкували московському патріарху, а непокірних священиків заарештовували нібито “за співпрацю з німцями”. Незабаром дійшла черга до Української греко—католицької церкви. 12 квітня 1945 р. МДБ заарештувало митрополита Йосипа Сліпого, єпископів Микиту Будку та Степана Чернецького. Через деякий час у в'язниці МДБ опинились перемишльський єпископ Йосафат Коциловський, станіславський єпископ Григорій Хомишин та інші. Всі вони були засуджені на довгі роки тюремного ув'язнення. А в 1946р. у Львові за схемою, відпрацьованою на політичних процесах З0-х років, відбувся Собор греко—католицької церкви, який оголосив про її “самоліквідацію” та добровільне приєднання до Руської православної. Ні в кого не виникало сумніву, що Собор був інспірований чекістами, як стало відомо пізніше, підбором “делегатів” керував полковник держбезпеки Богданов. Усі священики, які залишились вірними батьківській вірі, були інтерновані.

Ліквідація греко-католицької церкви, яка була носієм національних традицій, глибоко образила почуття віруючих, спричинила до активізації повстанського руху.

Окрім усіх згаданих тут засобів винищування української культури і українського народу, МДБ—МВС продовжували використовувати свої старі випробувані методи терору: постійні обшуки, грабунки, вбивства. Наведемо деякі статистичні дані. У 12 районах Львівської області від 17 липня 1944 р. по 17 липня 1945 р. було заслано до Сибіру — 2123 особи, в тому числі 624 старих, 898 жінок, 601 дитину; вивезено на примусові роботи в Донбас — 649 осіб, вбито — 1817 осіб, в тому числі 120 старих, 90 жінок, 68 малих дітей, арештовано 3479 осіб, спалено 2706 господарств, пограбовано — 2650 господарств, знищено 40 церков.

В такій ситуації, безумовно, єдиним оборонцем місцевого населення стала УПА. В 1944—1945 рр. керівництво МВС і МДБ кинули на боротьбу проти повстанців великі сили, застосовуючи два види облав: великі і малі.

У великих брало участь по кілька тисяч солдатів МВС—МДБ. Тактика була такою: за кілька днів перед самою акцією з'являлись невеликі відділи МВС, силами однієї роти провокували сутичку з УПА, і визначивши місце розташування ворога, відступали. Після цього підтягувалась артилерія, танки, навіть літаки і з усіх боків починався “концентричний” наступ. Акція тривала доти, поки частини МВС “не прочісували” крок за кроком всього оточеного району. Після того, як навколишня місцевість була перевірена великою облавою, проводились малі, переважно силами однієї роти. Метою малих облав було переслідування розпорошених частин УПА, пошуки поранених, терор серед мирного населення.

В грудні 1944 р. 20 000 солдатів МВС прочесали Миколаївський, Бібрський, Ходорівський райони Львівщини. Вони перевіряли кожен сантиметр землі, розвалювали печі, зривали долівку, зі стодол викидали все збіжжя, розкидали стіжки сіна й соломи. Цивільне населення, а особливо дітей і дівчат, постійно допитували, щоб добути від них інформацію про повстанців.

В січні-лютому 1945 р. МВС—МДБ чисельністю 10 000 бійців провели велику облаву в районах Галич-Войнилів, Бурштин на Станіславщині, Підгайці на Тернопільщині та Мединичі на Дрогобиччині. Під час акції ці терени відвідав перший секретар ЦК КП(б) України М.С. Хрущов.

7 квітня 1945 р. розпочалася найбільша облава МВС, в якій взяло участь 40 000 “червонопогонників” під командою п'яти генералів. Акція проходила на території Підкарпаття і Карпат на відтинку від Стрия аж по річку Прут на Буковині. Облава тривала до кінця травня 1945 року. Чекісти застосовували в ній весь арсенал прийомів партизанської війни. До операції були залучені колишні ковпаківці, які добре знали цю місцевість. Подібні великі облави провело МВС і на території Волині: в липні 1944 р. на Остріжці, в січні 1945 р. на Крем'янеччині, в квітні 1945 р. в районі Коростеня.

З величезної кількості боїв УПА із спецвідділами МВС—МДБ в 1944—1945 рр. перелічимо найважливіші.

В листопаді 1944 р. відділи УПА визволили містечка Перегінськ і Рожнятів.

На третій день Різдвяних свят 1945 р. біля с. Велика Гороженка чекісти оточили одну сотню куреня “Зубри”. Після цілоденного запеклого бою повстанцям вдалося прорватися з оточення. Чекісти втратили 304 бійці вбитими і 30 пораненими, 11 автомашин, танкетку і танк.

21 січня 1945 р. дві чоти УПА вчинили напад на райцентр Великий Глубочок біля Тернополя. Гранатами було знищено приміщення МДБ, військкомат, райвно, не вдалося здобути будинку МВС. В бою загинуло 10 працівників радянських каральних органів.

Наприкінці січня 1945р. в с. Корчаківка (район Журавно) відділи УПА вступили в бій з частиною МВС. На допомогу чекістам прийшло несподівано кілька танків і 5 літаків. Повстанці вимушені були відступити до лісу, втративши 36 бійців убитими.

В лютому 1945 р. спецвідділи МВС—МДБ чисельністю 30 000 бійців заблокували одночасно де-кілька сіл в околиці м. Броди, щоб змусити повстанців вийти за харчами з лісу і таким чином знищити їх. Стрільці УПА, розділившись на невеликі групи, вийшли з оточення.

22 березня 1945 р. в с. Голинь (Калущина) саперам повстанської сотні «Летуна» вдалось замінувати залізничну колію і підірвати великий ешелон із солдатами МВС.

На початку квітня 1945 р. чекісти атакували великими силами в лісі біля Богородчан чотири сотні УПА. В бою загинуло 50 повстанців, серед них курінний “Благий” та сотенний “Вершник”.

В ніч з 26 на 27 квітня 1945 р. три сотні УПА зненацька напали на містечко Радехів, де був організований збірний концтабір для політв'язнів. Повстанці, знищили гранатами будинок МВС—МДБ, захопили концтабір, звільнивши понад 200 ув'язнених. Після цього повстанські частини залишили місто і зайняли оборону на горі між селами Тишиця і Воля. По дорозі туди відділ УПА “Кочовики” наштовхнувся на групу радянських солдатів, в перестрілці загинуло 15 червоноармійців. 28 квітня більшовицькі війська отримали підмогу і великими силами пішли з усіх боків у наступ на позиції партизанів. Повстанці відбили всі атаки, а коли стемніло, прорвали вороже кільце і заховались у лісі.

29 квітня 1945 р. відбувся великий бій між одним із з'єднань УПА та спецвідділами військ МВС, які силою приблизно 20 000 бійців готувалися до облави на Крем'янеччині. В бою взяли участь танкові червоні частини. Чекісти втратили понад 200 чоловік убитими.

Бої УПА із загонами МВС—МДБ завдали тяжких ударів радянським військам, викривали міф сталінської пропаганди про неможливість збройної партизанської війни в тилу Червоної Армії. У цій боротьбі УПА зазнала значних втрат. Особливо болючими були втрати досвідчених повстанських командирів. 15 жовтня 1944 р. потрапили  у засідку у с. Яворина на Сколівщині і загинули у бою Поль-Польовий, начальник старшинської школи УПА та його ад'ютант Ткачук. 12 лютого 1945 р. в збройній сутичці на Оржівськім хуторі Кдеванського району Ровенської області було вбито Клима Савура — командира “УПА—Північ” та провідника ОУН на Північно-Західних українських землях. Восени 1945 р. начальник штабу УПА генерал Перебийніс отримує від УГВР завдання виконати важливу дипломатичну місію за кордоном. Разом з членом Крайового Проводу ОУН “Тарасом” (Д. Маєвським) натрапляють недалеко від чесько-німецького кордону на засідку чеської поліції. “Тарас” застрелився, а Перебийніс був заарештований. Підданий жахливим тортурам у тюрмі, що знаходилась на Вашингтонській вулиці в Празі, генерал Перебийніс закінчує життя самогубством, розбивши голову об стіну тюремної камери, і не зраджує жодної таємниці УПА.

Збройна боротьба УПА завдала великої шкоди політичному авторитету Радянського Союзу на міжнародній арені. Окупаційному режиму не вдалося ліквідувати національно-визвольний рух силою. Комуністи розпочинають підступну боротьбу та віроломну агітаційну кампанію, намагаючись таким чином позбавити УПА народної підтримки та розкласти її зсередини.

Так, наприклад, в інструкціях Волинського обкому КП(б) України від 3 жовтня 1944 р. сказано:

“Вважати за основний напрямок масово—політичної роботи на селі в найближчому часі — широке роз'яснювання того, що суверенність нашої держави завойована українським народом тільки під керівництвом більшовицької партії, тільки за активною допомогою великого братнього російського народу. Потрібно невпинно роз'яснювати, що дійсно вільна й незалежна Україна є тепер і може бути лише в братній сім'ї народів могутнього Радянського Союзу.

В масово-політичній роботі необхідно викривати провокаційність і брехливість гасла українсько-німецьких націоналістів “За вільну і незалежну Україну”. Необхідно роз'яснювати Конституцію Радянської України, що український народ під керівництвом більшовицької партії вже завоював свою волю і суверенні права, а українськo-німецькі націоналісти: бандери, мельники і оунівці ведуть боротьбу з українським народом не за “вільну і незалежну Україну”, а за Україну куркулів і капіталістів, за поневолення України німецькими фашистами, за перетворення українського народу в німецьких рабів.

14 Пленум обкому КП(б) України звертає увагу партійних організацій на те, що масово-політична робота серед населення повинна бути скерована на розклад націоналістичних банд, на виховання в населення ненависті до німецько-українських бандитів і на залучення всього населення до активної і рішучої боротьби з бандитами”.

Уряд УРСР вже у вересні 1944 р. видав офіційне звернення до бійців УПА з повною амністією для усіх, хто з'явиться з повинною і зголоситься служити в Червоній Армії. У випадку відмови всіх, хто бореться проти СРСР, чекає нещадна розправа. Така агітація дала певні результати.

В УПА визріла політична опозиція. Восени 1944 р. член УГВР, видатний діяч ОУН, надзвичайно авторитетний серед старшин і бійців УПА “Павленко” (Ростислав Волошин), керівники великих відділів УПА — “Босота” (Матвій Токар) та “Ломиніс” (Андрій Трачук) оголосили, що вони розпускають ОУН і створюють Народно-Визвольну Революційну Організацію (НВРО). НВРО заявила про свою готовність іти на компроміс з Радянською владою. Головна команда УПА повела з опозиціонерами рішучу боротьбу. “Босота”, “Козуб”, “Гамалія” та ряд інших вождів НВРО були у листопаді 1944 р. страчені за наказом командуючого “УПА—Північ” Клима Савура. Розгром опозиції дозволив сконсолідувати всі сили УПА.

У грудні 1944 р. видано нове звернення радянського уряду, яке повідомило ще один “останній” термін добровільного виходу з лісу. У травні 1945 р. з приводу закінчення другої світової війни видано третє звернення, а в липні 1945 р. — четверте. В третьому й четвертому, зокрема, йшлося про те, що у випадку, якщо УПА не капітулює, то проти неї уряд СРСР кине усю військову машину, яка розгромила гітлерівську Німеччину. П'яте звернення Нарком МВС УРСР видав в середині листопада 1945 р.

Названі документи розповсюджувалися масово, за допомогою преси, афіш, листівок, по радіо. Щоб довести свою “доброзичливість”, більшовицькі вожді звільнили із заслання і дали можливість повернутися додому певній частині українців, вивезених із західних областей України у 1939—1941 рр. Прагнучи надати успіху своїм операціям, чекісти використовували такий спосіб: обравши який-небудь район, війська МДБ його оточували, зганяли на майдан чоловіче населення і примушували підписувати відповідно укладену заяву про вихід з УПА та засудження українського партизанського руху. Фотознімки таких заяв з підписами публікувались у пресі, як доказ того, скільки “бандерівців” склало зброю. Слід зауважити, що бійці УПА, переважно багатодітні селяни, справді покидали її лави. Кількість повстанців, які здалися МВС—МДБ у 1944—1945 рр. сягає 55 тисяч чоловік.

Однак переважна кількість бійців УПА продовжувала боротьбу. Ось кілька прикладів. 10 червня 1945 р. сотня “Чорноти” вночі увійшла до райцентру Галич. Обстріляно будинки МВС та МДБ, одного чекіста вбито, двох поранено. В червні 1945 р. на шляху Козятин-Бердичів повстанські відділи протягом одного тижня тричі затримували поїзд і визволяли людей, яких вивозили до Сибіру. 12 липня 1945 р. сотня “Вихора” атакувала районний центр Солотвино. Обстріляно будинки МВС і МДБ. 18 липня 1945 р. сотня ім. Богуна організувала засідку на радянських прикордонників на шляху Кривотули-Гостів, у яку потрапило 49 чекістів. Після короткого бою вони розбіглися, залишивши 18 убитих. 3 серпня 1945 р. загін УПА зробив засідку між селами Верхнім і Гуменовим на відділ МДБ, який приїхав до с. Верхні з метою виселення селян. Кулеметним вогнем вбито 10 чекістів, 9 взято у полон. 25 листопада 1945 р. курінь під командуванням “Чорного” здійснив напад на райцентр Стинію біля Станіслава. В запеклому бою було розбито і знищено будинок МВС, тюрму, з якої звільнено всіх в'язнів, військкомат, залізничну станцію та раймолочарню.

Другою формою відповіді на заклики до капітуляції були пропагандистські походи загонів Української Повстанської Армії. Збройні відділи повстанців заходили до сіл, скликаючи все населення на віче і пояснювали цілі і завдання українського національно-визвольного руху. Ця агітаційна кампанія УПА мала важливе значення з уваги на те, що 10 лютого 1946 р. повинні були відбутись вибори до Верховної Ради СРСР. У переддень виборів у кожному селі були розташовані спеціальні підрозділи внутрішніх військ, наприклад, у Жидачівському районі Дрогобицької області розквартирувались 600 чоловік, у Стрийському районі Дрогобицької області — 5 253, у Перемишлянському і Поморянському районах Львівської області — понад 3 200, які примушували йти на виборчі дільниці. Це було яскравою ілюстрацією сталінської “демократії” і підтверджувало аргументи пропаганди УПА. Фактично в цей день справді проголосувало добровільно не більше 3 % української людності, 30—40 % голосувало лише під жахом терору, решта взагалі не голосувала. За офіційними даними Радянської влади проголосувало 98,8 % зареєстрованих виборців.

Хитрощі з амністією та звернення до бійців УПА здебільшого закінчувалися невдачею. До того ж солдати регулярної армії, серед яких було багато українців, чинили “тихий” опір, коли їх скеровували в каральні експедиції. Вони часто займали бойові позиції з великим запізненням, вночі намагались “не бачити” повстанців і дозволяли їм без боїв переходити поміж свої ряди.

МДБ—МВС застосовує весь арсенал методів нищівного, безжального терору. Основними формами боротьби чекістів проти українських партизанів стали: створення випадкових баз, перепис населення, блокада, родинна і майнова відповідальність, публічні катування, агентура, провокація.

Створення випадкових баз МВС розпочинається вже весною 1945 р. В різних місцевостях, в першу чергу біля лісових масивів, де могли перебувати відділи УПА, чекісти закладають гарнізони чисельністю 100—200 чоловік. Зброю та амуніцію туди доставляли вночі, мешканці випадкових точок ходили в цивільному одязі, вдаючи з себе спеціалістів, що ніби-то досліджують ліси для вирубування і вивозу деревини.

Завдання випадкових баз було: 1) вести безперервний нагляд за лісом і навколишніми селами; 2) контролювати шляхи з сіл до лісу і не допускати постачання харчів повстанським загонам; 3) тримати в постійній напрузі повстанців у лісі; 4) облавами і обшуками тероризувати населення.

У січні—лютому 1945р. було здійснено перепис населення. Це, правда, нормальний державний захід. Однак, сам спосіб проведення перепису свідчить про те, що чекісти використовували його як засіб полювання на членів українського підпілля, які у зв'язку із нелегальною діяльністю вимушені були перебувати час від часу не у своїй рідній місцевості. Після застосування цих двох форм боротьби взимку 1945—1946 рр. з'являється третій засіб: блокада повстанських територій. По всіх селах розташовуються постійні гарнізони військ МВС чисельністю 10—100 бійців на село і 2 000—5 000 на район. Наприклад, в Сокольському районі Дрогобицької області розмістились: у Сколе — 700 чоловік і танкова частина, Бубнище — 25, Воля Довголуцька — 20, Гірне — 15, Кам'янка — 25, Корчин — 30, Крушельниця — 43, Луковиця Горішня — 20, Луб'янці — 25, Монастирець — 20, Межиброди — 60, Підгородці — 90, Розгірче — 30, Стинява Нижня, Стинява Верхня — 20, Семигинів — 25, Сукул — 25, Синевідсько Верхнє — 220, Синевідсько Нижнє — 30, Сопіт — З0, Танява — 60, Труханів — 40, Улично — 125, Хромогорб — 70, Ямельниця — 10.

В такий спосіб було заблоковано Станіславщину, Дрогобицьку, Львівську, Волинську, Чернівецьку і частково Закарпатську і Кам'янець-Подільську області. Одночасно з приходом гарнізонів введено у кожній місцевості військовий стан. Всім мешканцям було заборонено виходити вночі без спеціального письмового дозволу зі своїх будинків. Кожен мешканець зобов'язаний був ночувати у своїй хаті чи квартирі, спеціальні відділи МВС перевіряли, чи це розпорядження виконується.

Ввечері і вночі вікон не можна було заслонювати, бо інакше чекісти кидали до хат ручні гранати. Кожна хата і кожне подвір'я піддавалися дуже детальним обшукам. Головна мета блокади — не допустити вивезення з сіл до лісу ніяких продуктів і примусити голодуючих повстанців вийти з лісу. На всю родину членів УПА МДБ накладало родинну і майнову відповідальність (її ЧК вперше застосувало на Тамбовщині під час придушення ще у 1921—1922 рр. повстання селян під проводом O. Антонова). Кожну родину, член якої воював в УПА, арештовували і вивозили до Сибіру, а її майно конфісковували. Всього ж із західних областей України до Сибіру і на Далекий Схід у 1944—1951 рр. було вивезено 65 906 родин або 203 661 особи. Сталін і Берія навіть розглядали питання про доцільність виселення всього українського населення західного регіону республіки.

З полоненими воїнами УПА карателі поводились надзвичайно жорстоко. Навіть важкохворих і поранених бійців, а також медсестер Українського Червоного Хреста чекісти по звірячому закатовували, трупи вішали на придорожніх стовпах або кидали на вулицю, забороняючи населенню їх хоронити і змушувати людей переїздити через них підводами. Ось що почув у розмові з одним чекістом і записав з його вуст у щоденнику 1945 р. Олександр Довженко: “Одного націоналіста я повісив вниз головою і палив на повільному вогні, вирізав з нього шматки м'яса, а він гадюка, так і помер з криком “Слався Україно”. Скільки я їх перемордував”. Пригадує колишній учасник УПА В. Максимович: “Знаю, як одну дівчину мучили. Це була станична (адміністративна посада в ОУН.) жіночої сітки. Її взяли на допит, били, всіляко катували, а потім роздягли догола і посадили на розжарену піч. Вона не витримала таких тортур і померла”. Дівчатам-зв'язковим УПА чекісти часто влаштовували “червоні чобітки”: садили босими ногами в киплячу воду і тримали півгодини, а потім вивозили в ліс і кидали. Більшість з оцих дівчат вмирали у нелюдських муках.

Садизм МДБ не знав меж. З 1945 р. відновлюється середньовічна практика (прилюдне катування). На площу зганяють місцевих жителів, приводять заарештованих, звичайно, важкопоранених бійців УПА і на очах у всіх влаштовують варварське катування. Були випадки, що люди, яких змушували дивитись на ці криваві оргії, божеволіли.

З метою деморалізації всього населення працівники МДБ, застосовуючи терор, шантаж і підкуп, створюють в кожній місцевості розгалужену мережу донощиків, так званих сексотів.

З польських шовіністів, колишніх москвофілів, злочинних елементів та заляканих, морально зламаних людей МВС—МДБ організовує колабораційні “истребительные отряды”, або як їх називали в народі “стрибки”. Загони “стрибків” становили велику небезпеку для УПА, оскільки ті знали мову, психологію місцевих людей і тому досягли значних успіхів у боротьбі проти повстанців. На 15 лютого 1945 р. у західних областях України діяло 292 винищувальні батальйони, у складі яких налічувалося 24  000 чол.

У 1946 р. навесні більшовики у боротьбі з УПА застосовували методи масового випалювання лісів у тих теренах, де сподівалися більшого скупчення повстанців.

До такого засобу, незважаючи на те, що Україна — одна з найменш заліснених країн Європи, вони вдавалися вже попередніми роками, але тоді ці акції не були такими масштабними. Намагаючись позбавити партизанів лісового середовища, у якому ті почувалися господарями, більшовики дуже часто підпалювали окремі сектори лісу, розробляючи на сусідніх просіках і стежках застави, які мали винищувати вогнем повстанців, що рятуватимуться від пожежі.

Весною 1946 р. в цей спосіб спалено майже всі соснові ліси на Ковельщині. В північно-східній частині Львівщини (Сокальщина), ліси в околицях Станіславова (Чорний ліс) і багато інших лісових масивів.

Напасники не обмежувалися лише паленням лісів. У багатьох випадках разом з лісами вони спалювали і прилеглі села. В такий спосіб стерто з лиця землі, наприклад, села Велика Радванецька, Кути коло Трійці, Лісові коло Топорова, Добролівка біля Шурович (Львівська область). Запалювали ліси або самі енкаведисти чи сексоти, або ж ранньою весною авіація запалювальними бомбами.

Улюбленою формою роботи МВС—МДБ стають найрізноманітніші провокації. Це, наприклад, підробка заяв. Якщо до рук чекістів потрапляв видний командир УПА, вони таємно його знищували, а потім публікували нібито написану ним, а насправді сфабриковану, “покаяну” заяву. Так вчинили зокрема з поручником “Зміюкою”, сином героя ЗУНР полковника Дмитра Вітовського.

Чекісти не гребували жодними методами. На Західну Україну засилались вишколені банди головорізів, переодягнутих у форму УПА, які не лише знущалися над людьми, чинили розбій, а й вирізували цілі сім'ї і села.

В боях з відділами УПА, порушуючи будь-які міжнародні закони, чекісти вживали розривні набої.

Масове і цілеспрямоване застосування терору завдавало болючих ударів Українській Повстанській Армії. Її чисельність різко зменшується. Однак УПА не капітулює, а шукає і знаходить нові форми боротьби, її командування приймає рішення про розчленування загонів армії на оперативно самостійні одиниці кількістю 11—15 чоловік. Таким чином, УПА переходить від повстанських форм масової збройної боротьби в глибоке підпілля, головним завданням якого стає організаторська і широка політико-пропагандистська робота, невпинний опір агресорам.

В умовах появи 2-го фронту проведено реорганізацію командування УПА та змінено тактику дій у нових умовах. Насамперед вирішено об’єднати пости провідника ОУН та головного командира УПА. 27.01.1944 р. Р.-Д. Клячківський передав свої повноваження Р. Шухевичу (псевдонім “Тарас Чупринка”), а сам залишився командуючим УПА-Пн. (після загибелі Клячківського 12.02.1945 р. цей пост обійняв майор Іван Литвинчук, псевдонім “Дубовий”). Головний командир УПА генерал-хорунжий Тарас Чупринка (Р. Шухевич) народився у 1907 р. в містечку Краковець Яворівського повіту в Галичині. Закінчив Українську Академічну гімназію у Львові, потім навчався у Львівському політехнічному інституті. В 1923 р. вступає в ряди Української Військової Організації — попередниці ОУН. Пізніше сам він рекомендує до вступу до лав УВО С.Бандеру. У 20—30 рр. Р. Шухевич був одним із найбільш активних борців проти польської окупації. Людина надзвичайно багатогранна і талановита, чудовий спортсмен. В 1923 р. на Запорізьких іграх здобуває два перших місця і встановлює українські спортивні рекорди в бігу з бар'єрами на 400 м і у плаванні на 100 м. Неодноразово заарештовується польською поліцією. Останнє покарання відбуває у страшному концентраційному таборі Березі Картузькій. 80% ув'язнених у Березі Картузькій становили українці — члени ОУН, КПЗУ, УСРП, УСДН і т. д. Після початку радянсько—німецької війни Р. Шухевич став одним із організаторів УПА. В 1943 р. заарештований гестапо і засуджений до розстрілу. Рятується втечею, за кілька годин до екзекуції. З 1944 р. посідає, крім звання головнокомандувача УПА, також пости Голови Генерального секретаріату УГВР, Генерального Секретаря Військових справ УГВР, Голови Проводу ОУН на українських землях.

Головна команда УПА розпочала переговори з німецькими військами про припинення конфронтації. Представник УПА Іван Гриньох (псевдонім “Герасимовський”) зустрівся 05.03.1944 р. у Тернополі з представником командування охоронної поліції та СД кримінал-комісаром Паппе, а 28.03.1944 р. – з СС-оберштурмбанфюрером Вітиском. Під час розмов ішлось про можливість українсько-німецької співпраці у спільній боротьбі проти Радянської армії, забезпечення УПА зброєю з німецьких складів, обмін інформацією, яка становить тактичний інтерес для обох сторін, звільнення німцями українських повстанців, що потрапили у полон. Щоправда, співпраця, яка намітилася на рівні охоронної поліції (шуцманншафт) і УПА, не дала реальних наслідків, насамперед через брак часу, погану поінформованість низових структур, а також через неможливість досягти згоди з такими німецькими структурами, як гестапо тощо. Гітлерівці продовжували репресивні акції щодо повстанців, а повстанці протягом 1-ї половини 1944 р. неодноразово вели бої з нацистами.

Влітку 1944 р. особовий склад УПА значно поповнився за рахунок розбитої у бою під Бродами дивізії “Галичина”. Наприкінці 1944 р. Р. Шухевич, перегрупувавши війська, відмовився від тактики широкомасштабних бойових операцій. Зросла роль зв’язкових, які підтримували зв’язок між командуванням та тактичними одиницями, а також між окремими сотнями. УПА однозначно визнала себе не збройними формуваннями якоїсь однієї групи, а загальноукраїнською армією, яка з липня 1944 р. підпорядкувалась Українській Головній Визвольній Раді. Основною тактичною одиницею УПА став не курінь, а сотня, що давало можливість діяти більш мобільно і ефективно. Зросла роль надрайонних провідників. Служба безпеки УПА розпочала боротьбу з радянськими диверсіями, провокаціями, із зрадниками та агентами.

З 1945 р. основний тягар боротьби УПА припав на УПА-Зх., а бойові дії перенеслися з Волині та Полісся в Галичину і на Буковину, де діяла Буковинська Українська Самооборонна Армія. Не припинився повстанський рух і на Волині. Більшість політичних і збройних акцій УПА були спрямовані проти дій радянських адміністративно-каральних органів, зокрема, проведення масової мобілізації, переслідування УГКЦ, депортації місцевого цивільного населення. Командуванням УПА розроблялися плани зі створення загону особливого призначення УПА-Сх. Під командування Костянтина Гіммельрайха, який мав пробитися в околиці Києва для організації масових антирадянських виступів.

На початку 1946 р. з метою ліквідувати УПА у західній області України перекинуто частини Червоної армії, прикордонних і внутрішніх військ, посилені загони МГБ з танками, артилерією і літаками (за деякими даними – 585 тисяч чоловік). Під час бойових дій, що тривали близько 6 місяців, відбулося понад 1,5 тисяч боїв і сутичок. Втрати були великими з обох сторін: УПА втратила 5 тисяч вояків, радянські війська – близько 15 тисяч (загальні втрати УПА за роки боротьби - 20 тисяч чоловік; військовослужбовців Червоної армії, органів держбезпеки і внутрішніх військ – 22 тисячі чоловік). Масований наступ радянських регулярних частин і каральних загонів примушував підрозділи УПА постійно міняти місця дислокації та щоразу вдаватися до іншої тактики ведення боїв. Внаслідок втрат під час кровопролитних боїв з противником, поранень і хвороб особовий склад армії 1946 р. скоротився на 40 %, що призвело до зниження ефективності бойових дій. Проблематичним став зв’язок між командуванням та окремими частинами. До УПА потрапляли і випадкові люди, які підривали авторитет армії. Водночас для дискредитації УПА радянські каральні органи створювали спецчастини, які у формі вояків УПА захоплювали села і знищували мирне населення – активістів радянської влади, вчителів, лікарів тощо. Радянські каральні органи своїм завданням вважали не тільки ліквідацію УПА, а й залякування населення. Зокрема, проводились широкомасштабні акції депортації населення, масово фальсифікувалися карні справи, спалювалися та вирубувалися лісові масиви, прилюдно демонструвалися вбиті повстанці тощо. Одночасно для дезорганізації руху Опору радянській уряд оголосив амністію повстанцям, які складуть зброю і припинять боротьбу. Урядові звернення до учасників повстанського руху, в яких їм обіцялося помилування, оголошувалися 7 разів (останній раз у грудні 1949 р.). але тільки амністія 1945 р. мала реальний вплив на УПА. У цей період з лісів вийшли, за деякими даними, близько 41 тисячі повстанців.

У цих умовах командування УПА прийняло рішення про часткове виведення своїх підрозділів з України до Німеччини та Австрії. Восени 1945 р. і на весні 1946 р. з цією метою було проведено два великі рейди територією Словаччини. 1947 р. окремі групи повстанців здійснили рейди в ЧСР та Румунію. 1946 р. припинила діяльність УПА-Пн., а влітку 1947 р. – групи “Буг” і “Лисоня”. 1948-49 рр. активно діяла лише група “Говерла” (Дрогобиччина) та окремі сотні на Гуцульщині. Однак наприкінці 1949 р. і вони були змушені припинити опір. Зазнало значних втрат і командування УПА. 31.01.1949 р. у Львові загинув шеф головного військового штабу полковник О. Гасин (псевдонім “Лицар”), 14.04.1949 р. командир УПА-Сх.. полковник В.Сидор. Після загибелі 05.03.1950 р. у бою під Львовом головнокомандувача УПА генерал-хорунжого Р. Шухевича УПА як єдина військова формація припинила існування.

Проте обмежені бойові дії продовжували вести окремі підрозділи УПА. Через їх велику рухливість і блискавичність у проведенні операцій та зв’язки з місцевим підпіллям регулярні війська були малоефективними у боротьбі з цими підрозділами. Після смерті Р. Шухевича головнокомандувачем УПА став полковник Василь Кук (псевдонім “Юрій Леміш”). Окремі загони УПА припинили боротьбу тільки після захоплення в полон у травні 1955 р. В. Кука. За деякими даними, окремі боївки УПА продовжували зберігати боєздатність і були ліквідовані лише наприкінці 1950-х рр.

Протягом 1944 – 48 рр. частини УПА ефективно діяли на українських землях (Холмщина, Лемківщина, Посяння, Підляшшя), які внаслідок радянсько-польського договору 16.08.1945 р. залишилися у складі Польщі. У Закерзонні відділи УПА (зокрема, армійська група “Сян”; командир М. Онишкевич, псевдонім “Орест” і крайовий провідник ОУН Я. Старух) вели боротьбу проти комуністичного режиму, радянських і польських спецпідрозділів  та шовіністичних елементів, які тероризували українське населення і проводили акції масового насильного переселення українців.

Наприкінці Другої світової війни командування УПА уклало угоду (18.05.1946 р.) з Армією Крайовою, а згодом з повстанською структурою “Воля і незалежність” (“ВІН”) про встановлення демаркаційної лінії і взаємну співпрацю в боротьбі проти спільного ворога. У Польщі існують різноманітні точки зору на діяльність УПА, однак незаперечним є факт спільної боротьби УПА та “ВІН” проти комуністичного режиму. 27.05.1946 р. польські та українські повстанські підрозділи провели спільну операцію в м. Грубешів. Українським загоном командував хорунжий Євген Штендера (псевдонім “Прірва”). Навесні 1947 р. у бою з відділом УПА під командуванням Степана Хріна загинув заступник міністра оборони Польщі генерал К. Свєрчевський, що стало приводом для розгортання акції депортації українського населення з етнічних українських земель (операція “Вісла”). У новостворені на колишніх німецьких землях воєводства (Вроцлавське, Гданське, Ольштинське, Щецинське, Познанське) насильно переселено близько 150 000 українців. Масові репресії польського комуністичного уряду викликали рішучу протидію УПА. Для боротьби з частинами УПА польське командування направило на територію Закерзоння 20 000 армію під командуванням генерала С. Моссора. 20.09.1947 р. у бою з підрозділами польських урядових військ загинув провідник ОУН на Закерзонні Я. Старух. Після тривалих кровопролитних боїв з переважаючими силами противника командування УПА вирішило вивести 16 бойових сотень з території Закерзоння. 29.06.1947 р. три сотні (у-3, у-5, у-8) прорвалися на територію Дрогобицької області, сотня у-2 під командуванням Михайла Дуди (псевдонім “Громенко”) пробилася через територію Чехословаччини у Західну Німеччину. Решта відділів УПА були розбиті, і тактичний відтинок “Сян” припинив своє існування.

2. Структура УПА

На чолі УПА стояли Головна команда та Головний військовий штаб. Армія ділилася на чотири Генеральні воєнні округи: УПА-Пн. (Волинь і Полісся), УПА-Зх. (Галичина, українські землі у складі Польщі), УПА-Сх.(північ Житомирщини і Київщини, частина Чернігівщини), УПА-Пд. (Кам”янець-Подільська, Вінницька області та Крем”янеччина). Головну команду становили головний командир та члени Головного військового штабу. Штаб ділився на сім управлінь: 1 - оперативне, 2 - розвідувальне, 3 - постачання, 4 - персональне, 5 - вишкільне, 6 – політичного виховання, 7 – військових інспекторів. Кожна Генеральна воєнна округа (ГВО) поділялася на воєнні округи (ВО), а вони на тактичні відтинки (ТВ). На початку 1944 р. їх (ВО) було в УПА-Пн. – 3 (ВО “Турів” охоплював Луччину, Володимирщину, Ковельщину; ВО “Заграва” охоплював Сарни, Костопіль, Березно, Людвіполь, Степань, Клесів, Рокитно, Дубровиця, Володимирець, Рафалівка, Морочко, Висоцьк, Столин, Давидгородок, Лупинець; ВО “Волинь-Південь” охоплював Рівне, Клевань, Тучин, Межиріччя, Корець, Гоща, Олександрія, Дубно, Остріг, Млинів, Козин, Верба, Радзівілів, Кременець, Почаїв, Ланівці.), УПА-Зх. – 6 (ВО “Лисоня” охоплював територію Тернопільщини по Дністер; ВО “Говерла” охоплював Гуцульщину і Буковину; ВО “Чорний Ліс” охоплював Станіславщину; ВО “Маківка” охоплював Стрийщину, Дрогобиччина, Самбірщину, Турківщину; ВО “Буг” – Львівщину; ВО “Сян” – Закерзоння.), УПА-Сх. – 2. У серпні 1944 р. УПА-Пн. реформовано на 2 ВО, а УПА-Зх. – на 4. УПА-Сх. фактично припинила існування. Кожною ГВО і ВО керував командир та штаб на чолі з шефом штабу та штабними відділами. Основною бойовою одиницею УПА була сотня (рота), яка об’єднувалася в курені (батальйони). Групи куренів утворювали загони (полки). Усі військові одиниці ВО становили групу (дивізію) з різною чисельністю – 12 до 36 сотень. Групи однієї ГВО творили тактичну одиницю, рівну армійському корпусові. Як правило, сотня ділилася на три чоти, кожна чота – на три рої, а кожен рій – на дві ланки. Однак у деякі періоди сотні могли мати по чотири чоти, а чота – по чотири рої. Почет командира складався з політвиховника, бунчужного, представника Служби безпеки, санітара, зв’язкових, іноді – з представників військово-польової жандармерії та розвідників. Командир першої чоти автоматично ставав заступником командира сотні.

Кожен курінь складався з 2 – 4 сотень. Командир куреня мав почет у складі шефа штабу (або ад’ютанта), політвиховника, бунчужного, капелана, лікаря та референта Служби безпеки. 1944 р. відбулася реорганізація УПА. Тактичними одиницями стали “бригади” (близько 400 чоловік). Бригада ділилась на загони, а ті – на відділи та підвідділи. Тактичні одиниці УПА ідентифікувалися за кодовими назвами, іменами історичних осіб, подій, загиблих бійців. Іноді вживалися шифри чи порядкові номери. Основу УПА складали піхотні підрозділи, хоча кожен ВО мав по 1 – 2 сотні кінноти, а також відділи важкої артилерії. Існують суперечливі дані про використання частинами УПА у бойових діях захоплених у противника танків і літаків.

Штаб української Повстанської Армії очолював генерал-хорунжий “Перебийніс”. Його справжнє прізвище Дмитро Грицай. Народився в 1907 р. у с. Дорожів Самбірського повіту. По закінченні у 1928 р. Дрогобицької гімназії вступає до Львівського університету. Служить в польській армії, з відзнакою закінчує польську офіцерську школу. З 1933 р. Д. Грицай — керівник Військової Референтури Крайової Екзекутиви ОУН. В 1934—1936 рр. і 1939 р. — в'язень Берези Картузької. Після З0 червня 1941 р. — активний учасник партизанської оборони проти гітлерівців. Навесні 1943 р. арештований гестапо. Визволений з тюрми бойовиками ОУН. У серпні 1945 р. призначений на пост начальника штабу УПА.

Групою військ “УПА—Північ” командував полковник Роман Клячківський (псевдонім “Клим Савур”, “Охрім”, “Білаш”). Народився у Станіславі 04.11.1911 р. В ОУН вступив ще юнаком. У 1939—1941 рр. був одним із керівників підпільної мережі ОУН в Галичині. У 1941 р. заарештований чекістами у Львові й у відомому процесі п’ятдесяти дев'яти засуджений до розстрілу. Коли почалася німецько—радянська війна, втікає із Бердичівської в'язниці, де кати з НКВС мали над ним виконувати вирок. Узимку 1941—1942 рр. Зайняв пост Провідника ОУН на Північно-Західних Українських Землях. Зіграв важливу роль у створенні УПА.

Командир “УПА—Захід” полковник Василь Сидор (псевдоніми “Шелест”, “Конрад”, “Кравс”, “Зов”, “Лісовик”, “Ростислав Вишитий”) народився 24.02.1910 р. на Сокальщині. Вчився у Львівському університеті, який не закінчив через переслідування польської поліції. Активний член ОУН ще з гімназійної лави. У 1938—1939 рр. перебував у польській в'язниці. З 1939 по 1941 р. — один із керівників ОУН Львівщини. В 1943 р. командир “УПА—Захід”. Одночасно Генеральний Суддя ОУН та крайовий Провідник ОУН на Карпатських Землях.

Командир “УПА—Південь” полковник Омелян Грабeць (псевдонім “Батько”) народився в 1908 р. в Чесанові на Галицько-Холмському прикордонні. Організатор і технічний керівник відомих антипольських демонстрацій у Львові в 1938—1939 рр. В 1939 р. заарештований польською поліцією. Після розвалу польської держави повертається на Холмщину. В 1941 р. провідник ОУН на Східноукраїнських землях. З 1943 р. командир “УПА—Південь”. Загинув у бою з регулярними частинами Червоної Армії 10 червня 1944 р. на Вінниччині.

Українська Повстанська Армія в основному озброювалась за рахунок трофеїв. Тому озброєння УПА було дуже різноманітне.

Найсутужніше доводилось у перші місяці існування армії, бо ж випало починати тоді майже з нічого. В пригоді тут стала насамперед зброя, здобута підпіллям ОУН під час німецько—польської війни при роззброєнні відступаючих частин польської армії. У 1941 р. при відступі Червоної Армії вдалося зібрати ще деяку кількість зброї, патронів, амуніції. Після проведення відповідних пропагандистських акцій купували за гроші та сало зброю в угорських, італійських, словацьких вояків. Всю цю зброю треба було, звичайно, переробляти, модернізувати, оснащувати новими деталями. Тому при кожній частині УПА організовується зброярська майстерня, під керівництвом досвідчених фахівців колишніх офіцерів Червоної Армії. Зі старих гвинтівкових дул вироблялися пістолети. До них підходять набої з німецьких автоматів. З артилерійських снарядів виготовляються міни і гранати. Маючи таке початкове озброєння, відділи УПА влаштовують засідки на німецький транспорт, що перевозить зброю, і таким чином здобувають її. Але й ця зброя, опинившись в руках УПА, перш за все йшла до зброярень, бо німці постачали замки до гвинтівок окремо. Бували випадки, коли командирам оголошували догану за те, що зав'язавши бій, і навіть перемігши, не зуміли захопити зброю.

Особливо багато німецької зброї перейшло в руки УПА у 1944 р. під час німецького відступу з України. УПА провела тоді широку акцію роззброювання розбитих німецьких частин. Коли поверталися частини Червоної Армії, до рук УПА потрапляла велика кількість радянської зброї та амуніції. Виявилось, що серед червоноармійців української національності є прихильники УПА.

В загальному сотня УПА своїм озброєнням дорівнювала або перевищувала сотню регулярної армії. Так, наприклад, в описі наступу УПА на селище Отинію 5 листопада 1945 р. знаходимо дані, що курінь мав 40 кулеметів, 100 автоматів, 110 гвинтівок. На озброєнні куреня “Орли” в липні 1944 р. було 48 кулеметів Дегтярьова, 16 кулеметів “Максим”, 12 легких і 4 важких гранатометів. Крім того, всі старшини і підстаршини мали автомати, решта — гвинтівки. Штатне озброєння сотні за свідченням колишнього воїна УПА С. Зоряного було таким: 24 кулемети, 40 автоматів, решта особового складу мали гвинтівки. До цього ще долучались протитанкова рушниця, інколи гранатомет.

Обмундирування УПА було різноманітним, оскільки його доводилось повстанцям забирати у ворогів. Деякі частини мали угорські, німецькі мундири, інші — словацькі, ще інші носили власноручно пошитий одяг або ходили у цивільному, одягаючи мазепинку. На заміну німецьким, словацьким уніформам приходить радянський та польський військовий одяг.

Бойовим постачанням загонів УПА займалось спеціальне інтендантське відомство — організаційно-мобілізаційний відділ. Йому підлягали всі магазини зброї та зброярні. Збройово-амуніційні пункти розміщувались на території таким чином, щоб після кожного бою було зручно до них добиратись. Якщо відділ УПА опинявся на території іншої ВО, його командування повинно було негайно сконтактуватися з організаційно-мобілізаційним відділом  даного регіону.

У лісових криївках УПА мала теж харчові пункти. Але користуватись ними можна було лише під час блокади або облави. За звичайних умов харчі для загону УПА заготовляли активісти ОУН в найближчих селах. Відділ або заходив до наперед визначеного села, або приготовані харчі селяни відносили воїнам до лісу.

При маршах кожен стрілець УПА одержував так звану “залізну порцію” при рейдах.

Велике значення надавалось організації медичної опіки та санітарної допомоги. Брак медичного персоналу та ліків дошкульно відчувався на кожному кроці: багато українських лікарів німці забрали до служби у своїх військових госпіталях, а на всі аптечні запаси ліків окупаційна адміністрація наклала свою руку. Тому командування УПА організовує низку медичних курсів для колишніх студентів медицини, санітарні курси медсестер, на які записуються українські дівчата. Під керівництвом хіміків та фармацевтів організовуються фабрики ліків. З почуттям вдячності слід згадати таких українських лікарів як Ю. Липа (загинув у квітні 1945 р.), Я. Оленецький (загинув у березні 1945 р.), Тарнавська (загинула восени 1945 р.), Кольман (загинув у лютому 1945 р.). Окрему сторінку УПА становить праця для українського народу єврейських лікарів. Більшість із них разом з родинами були викрадені з гетто. Особливою увагою користувались лікарі-євреї із Стрия Кляйн і Кум. До медичної мережі тісно примикала структура нелегального Українського Червоного Хреста (УЧХ), що мав три відділи: медичний, опіка над пораненими і хворими бійцями УПА, фармацевтичний (заготівля ліків та відділ суспільної опіки). Український Червоний Хрест очолювала відома діячка ОУН Катерина Зарицька, яка була нагороджена Срібним Хрестом Заслуги. Більшість працівників УЧХ — молодих дівчат загинуло геройською смертю зі зброєю в руках, захищаючи поранених бійців.

Найкращим типом зв'язку для УПА, безумовно, був би радіозв'язок. Однак, в армії не було ні апаратів, ні навченого персоналу. Лише в жовтні 1943 року при штабі “Клима Савура” з'явилась одна радіостанція. Проте радіус її дії був дуже обмежений — лише 100 км. Також нереально було думати про телефонне сполучення малих частин. Щоправда, у групі командира “Енея” три курені, що були розташовані один від одного на відстані 5 км, зв'язувалися телефоном, але тільки на час постою. Єдиним надійним засобом комунікації була передача інформації через зв'язкових. З цією метою була створена мережа комунікаційних ліній. Лінії поділялись на більш та менш важливі, військові та адміністративні. Спрямований на зв'язкову лінію відділ чи транспорт пересувався від пункту до пункту і супроводжувався тереновим зв'язком. Траплялось, що мобілізовувалися для перевезень підводи із сіл (200—300 возів). Цей апарат функціонував дуже злагоджено. За одну ніч можна було пройти 80 а то й більше кілометрів, бо підводи на певних етапах для зміни заздалегідь підготовлялися іншими зв'язковими. Це був основний і майже єдиний засіб транспорту. Автомашин була невелика кількість, бо існували великі труднощі з бензином, запаси якого знаходились у руках німців.

Головною тактикою Української Повстанської Армії була партизанська війна, що істотно відрізняється від бойової тактики регулярних армій. Вона включає такі форми боротьби:

1. Засідка, яка завдавала ворогові дошкульних втрат, зводила до мінімуму власні жертви, залякувала і деморалізувала цілий окупаційний апарат. Несподіваність і раптовість удару створювали можливість навіть невеликому партизанському загонові розгромити чисельніші ворожі сили.

2. Напад, що не давав таких широких і вигідних можливостей, як засідка. Зате він ще більше деморалізував і залякував окупантів. Хоча напад супроводжувався значними людськими втратами, УПА часто використовувала цей засіб партизанської боротьби з огляду на його велике психологічно-політичне та моральне значення.

3. Атeнтат — тобто терористичний акт, вбивство окремого представника окупаційної влади. Для його реалізації часто вистачало одного бойовика при солідній і продуманій підготовці.

4. Саботаж — підрив мостів, нищення комунікацій, пошкодження телефонно-телеграфних сполучень. Саботаж не веде до великих людських жертв і тому УПА застосовувала цей засіб дуже широко.

5. Рейд, пов'язаний завжди з найбільшими труднощами та небезпекою. Загін відривається від своїх військових і продовольчих баз, що ускладнює проблему харчування, лікування поранених.

6. Прорив з оточення — це питання життя і смерті партизан. З ним постійно зустрічався кожен повстанський відділ і кожен окремий повстанець. Загони УПА неодноразово вміло виходили з німецького і радянського оточення.

7. Конспірація. В умовах партизанської боротьби під нею розуміється маскування від ворога. Річ у тому, що повстанцям часто доводилося перебувати зиму в укритті. Для цього будувались спеціальні бункери і криївки, які так замасковувались, що ворог під час обшуків не міг їх знайти.

Тому техніка будови бункерів і криївок розвинулась в УПА у важливу ділянку військового мистецтва. Потрібно було будувати укриття для зимівлі значної кількості осіб (бункер для 10—15 чоловік, криївка для 2—5), які мали доступ свіжого повітря, були досить просторими, волого-непроникними, а окрім цього, й бездоганно замаскованими. Доводилось придумувати найрізноманітніші способи маскування криївки, входів, вентиляційних отворів, підходів. Бо ж платити за помилки доводилось життям.

3. Військові ранги та звання

В УПА було запроваджено традиційну систему рангів, базовану на Прусському статуті. Існували рядові ранги: стрілець і старший стрілець; підстаршинські: вістун, старший вістун, булавний, старший булавний; старшинські: хорунжий, поручник, сотник, майор, підполковник, полковник; генеральські: генерал-хорунжий, генерал-поручник, генерал-полковник (останні два звання ніколи не присвоювались). За час існування УПА лише тричі присвоювалися генеральські звання.

Одночасно існувала система функціональних призначень: ройовий, чотовий, сотенний, курінний, командир загону або тактичного відтинку, командир ВО чи групи, крайовий командир УПА, головний командир УПА. Деякий час вживалася система нашивок для відзнак командирів. Ройовий носив одну прямокутну “шпалу”, чотовий - дві, сотенний - три, курінний – одну фауподібну нашивку, командир загону - дві, командир ВО (командир групи) - 3, крайовий командир – Тризуб і одну фауподібну нашивку, головний командир – Тризуб і дубовий листок. З приходом радянських військ та посиленням системи конспірації нашивки було ліквідовано.

4. Вишкіл

УПА постійно відчувала брак кадрових офіцерів. Спочатку використовувалися на старшинських посадах старшини Армії УНР та Української галицької армії. Проте згодом через їхній вік було прийнято рішення частково демобілізувати, а частково використати для роботи у штабах. Використовувалися кадри, котрі пройшли вишкіл у бойовій референтурі ОУН чи на військових курсах ОУН у Кракові або Відні. В 1943 р. прийнято рішення створити школи (вишкільні сотні) для майбутніх старшин. Як правило, вишкіл у таких школах тривав чотири місяці. У липні-жовтні 1944 р. на теренах УПА-Пн. діяла школа “Дружинники” під командуванням поручника “Гориня”. У жовтні 1943 – січні 1944 на Волині діяла школа “Лісові чорти” під командуванням поручника Федора Польового (псевдонім “Поль”). З наближенням радянських військ вишкільні курси було перенесено у Галичину. В Карпатах у лютому 1944 р. засновано школу “Олені”, яка дала два випуски: “Олені-1” та “Олені-2” (березень-жовтень 1944 р.). Командував школою “Олені” поручник “Хмель”, а після його смерті – Ф. Польовий. Всього через вишкіл у трьох школах пройшло 700 майбутніх старшин. В 1943-44 рр. підстаршинські школи існували і при деяких групах.

5. Преса УПА

 Головними виданнями УПА були журнали: “До зброї” (1943 р.), “Повстанець” (1944-46 рр.), “Український перець” (1943-45 рр.), “Ідея і чин” (1942-46 рр.), “Осередок інформації і пропаганди” (1948-51 рр.). На окремих теренах друкувалися газети “За самостійну Україну” (1942 р.), “Бюлетень” (1942 р.), “Інформатор” (1942 р.), журнали “Юнак” (1943 р.), “Вісті” (1943 р.), газети “За Українську державу” (1944 р.), “На чотах” (1946 р.), “На зміну” (1946 р.), “Молодий революціонер” (1948 р.). Випускали свої друковані органи й окремі тактичні відділи: “Шлях перемоги” (група “Говерла”), “Стрілецькі вісті” (група “Буг”), “Лісовик” (група “Сян”), “Чорний ліс” (Станіславський тактичний відтинок) тощо. Група “Говерла”, окрім того, видавала одноднівки “Чин зброї”, а група “Буг” – “Літопис УПА”. Виходило чимало брошур, підручників, листівок тощо. Усі видання УПА контролювалися (готувалися та проходили цензуру) у 6 відділах штабів різних рівнів. До найвизначніших підпільних публіцистів належали Я. Старух, Михайло Дяченко (псевдонім “Марко Боєслав”), Яків Бусла (псевдонім “Галина”), П. Полтава, О. Дяків та інші. Деякий час у Карпатах діяла підпільна радіостанція “Афродіта”, керівником якої був Я. Старух.

6. Нагороди УПА

В УПА 1944 р. було введено спеціальні нагороди: Золотий Хрест бойової заслуги – 1 і 2 ступенів, Бронзовий Хрест бойової заслуги, відзначення в наказі Крайового військового штабу, похвала в наказі військової округи та вирізнення в наказі відділу. Членів теренової мережі ОУН, політвиховників, членів СБ та цивільних осіб нагороджували Золотим Хрестом заслуги, Срібним Хрестом заслуги, Бронзовим Хрестом заслуги. За поранення в бою нагороджували Срібною Зіркою, а за п’ять поранень – Золотою Зіркою. Нагороджені відзнаками отримували звання “лицар” – наприклад, “Лицар Золотого Хреста бойової заслуги”. Металеві нагороди та нагрудні знаки з’явилися 1951 р. і були виготовлені підпільно за проектом члена референтури пропаганди Н. Хасевича.

7. Чисельність

Питання про чисельність УПА залишається одним із найсуперечливіших в історії українського повстанського руху. Німецькі офіційні документи наводили цифру 100-200 тисяч чоловік на 1944 р. Ця оцінка часто зустрічається в працях істориків на Заході. Натомість радянські джерела називали число близько 90-100 тисяч чоловік. Відповідно цю цифру можна зустріти у радянській і пострадянській історіографії. Архівні документи ОУН та УПА, що збереглися на Заході, засвідчують, що армія налічувала на кінець 1943 р. близько 20 000 чоловік, сягнувши своєї максимальної цифри – 25-30 тисяч чоловік – весною 1944 р. Деякі дослідники вважають число 90 000 сильно заниженим, що підтверджують недавно оприлюднені секретні радянські документи. За даними НКВД УРСР, за період з лютого 1944 р. по 01.01.1946 р. внаслідок боротьби з УПА 103 313 “бандитів” було убито, 110 785 - затримано, 15 959 - заарештовано, ще 50 000 прийшло “з повинною”, що в загальному становить 280 000 чоловік. Врахувавши те, що в це число потрапили люди не причетні до діяльності УПА, все одно чисельність УПА була значно більша за 90 000 чоловік. За найновішими підрахунками, за весь час збройної боротьби під час Другої світової війни і повоєнний період через УПА й підпілля ОУН пройшло понад 400 000 чоловік – майже вдвічі більше, ніж через радянські партизанські загони.

Висновок

Таким чином, Українська Повстанська Армія виникла як форма протесту і захисту українського народу проти гітлерівської окупації, її бійці відіграли певну роль у порятунку народів Європи від завойовницьких планів гітлерівської Німеччини, внесли свою долю у розгром фашизму. Після закінчення другої світової війни УПА вступила у смертельну боротьбу із людиноненависницьким сталінським режимом. Ця боротьба була надзвичайно виснажливою, важкою і кривавою. У глибинній пам'яті народу учасники українського партизанського руху 40—50 рр., незважаючи на всі інсинуації комуністичної пропаганди, залишилися героями, захисниками Батьківщини. Кожна українська людина, дивлячись на героїзм і безмежну посвяту бійців УПА, і та матір і жінка, що з дивовижною мужністю приносить в жертву Батьківщині своїх синів та мужів, посилаючи їх на нерівний бій в ряди УПА, і дівчата, що не лякаючись тортур з власного бажання голосяться на санітарок УЧХ та зв’язкових  УПА, і малі діти, що не бояться енкаведівських катів і переносять бійцям УПА важливу інформацію, - почуває гордість з приналежності до такого народу і певність, що народ, який породив УПА мусить перемогти.

За океаном, у місті Буффало (штат Нью-Йорк) споруджено пам'ятник командуючому УПА Романові Шухевичу. Пам'ятники стрільцям і старшинам УПА повинні бути встановлені і в Україні. Вони заслужили цього звитяжною боротьбою за кращу долю народу на своїй рідній землі.

Список літератури

1.  Довідник з історії України, Київ, видавництво “Генеза”, 2001 р.

2.  Історія Українського Війська. Вінніпег. Клуб приятелів української книжки, 1953 р.

3.  Коваль М.В. Борьба населения Украины против фашистского рабства. Наукова думка. 1979 р.

4.  Мірчук П. Нарис історії ОУН. Перший том. Мюнхен: “Цицеро”.

5.  Мірчук П. Українська Повстанська Армія. 1942 – 1952. Мюнхен: “Цицеро”, 1953 р.

6.  Торжество історичної справедливості. Львів: Видавництво Львівського університету, 1968 р.