На главную

Курсовая работа: Правовий стан вільних та рабів у античній державі


Курсовая работа: Правовий стан вільних та рабів у античній державі

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ОДЕСЬКА НАЦІОНАЛЬНА МОРСЬКА АКАДЕМІЯ

ФАКУЛЬТЕТ МОРСЬКОГО ПРАВА І МЕНЕДЖМЕНТУ

Кафедра морського права

Курсова робота

правовий стан вільних та рабів у античній державі

Одеса-2010


ЗМІСТ

ВСТУП

ГЛАВА 1.  ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ НОРМАТИВНО-ПРАВОВОГО АКТУ ЯК ОСНОВНОГО ДЖЕРЕЛА ПРАВА УКРАЇНИ

ГЛАВА 2. ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ НАСЕЛЕННЯ В АНТИЧНІЙ ГРЕЦІЇ

2.1 Правове становище громадян

2.2 Правове становище метеків та іноземців

2.3 Правове становище рабів

ГЛАВА 3. правове становище населення в стародавньому римі

3.1 Правове становище римських громадян

3.2 Правове становище х осіб, які не були громадянами Риму. Латини та перегрини

3.3 Правове становище рабів та наближених до них категорій населення

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ


Вступ

 

Обґрунтування вибору теми та її актуальність. Цивілізація Стародавньої Греції та Риму, або антична цивілізація, без сумніву є одними з найвизначніших та наймогутніших цивілізацій за всю історію людства. Це були провідні держави тогочасного світу, не тільки за військовою силою, але й за суспільним розвитком. Батьківщиною славнозвісної демократії є саме Стародавня Греція, а сьогоднішній системі права та юриспруденції в цілому ми завдячуємо Римській державі. Їхній внесок у суспільно-політичну науку та розвиток людства взагалі важко переоцінити.

Враховуючи вищезазначене, не аби яке здивування викликає той факт, що обидві держави весь час свого існування мали рабовласницький лад. Саме цей факт визначає поділ суспільств Греції та Риму на дві принципово різні за статусом групи – вільних людей, та невільників (рабів), між якими існувала нездоланна прірва, набагато ширша, ніж між сучасними бідними та багатими верствами населення.

Детальне дослідження суспільного ладу античних держав та правового статусу кожної соціальної групи представляє для мене не аби який інтерес, саме тому я обрав цю тему роботи.

Мета та задачі роботи. Метою роботи є дослідження суспільного ладу античних держав та кожної соціальної групи окремо.

Для досягнення поставленої мети визначено такі основні задачі роботи: надати загальну характеристику розвитку античних держав, дослідити правовий статус кожної соціальної групи у Стародавній Греції та Стародавньому Римі.

Об’єкт і предмет дослідження. Об’єктом дослідження є правовий статус вільних та невільних верств населення Стародавньої Греції та Риму.

Предметом дослідження є рабовласницький стрій античних держав, правовий статус громадян, метеків та рабів у Стародавній Греції та правовий статус громадян, латинів, перегринів, рабів та колонів у Стародавньому Римі.

Методи дослідження. Враховуючи історично-правовий ухил теми даної роботи, основним методом для написання слугував історичний. Завдяки йому я дослідив історію становлення античних держав, а також дослідив історичні джерела, в яких було закріплено правовий статус кожної групи населення. Методом класифікації я поділив кожне суспільство, що розглядається, на певні соціальні групи, які досліджувались завдяки аналітичному методу. Провідне місце посідає метод вивчення монографічних публікацій, адже саме з них я здобув найбільше інформації, яка допомогла мені описати правове положення кожної групи населення в античних державах.

Аналіз використаних джерел та літератури. Джерелом дослідження правового статусу римських громадян для мене слугували Закони ХІІ таблиць та Дигести Юстиніана. При написанні роботи використовувалася переважно історична література. Зокрема варто відмітити монографії таких істориків, як Глиняний В.В., Борисович М.М та Немировський А.А. Досліджуючи суспільство Стародавнього Риму, я звертався перш за все до монографій з римського приватного права. Найістотнішу кількість інформації я здобув з посібників таких провідних дослідників римського права, як Яковлев В.Н та Підопригора А.А

Обґрунтування структури роботи. Оскільки перш ніж характеризувати правове положення кожної з досліджуваних груп населення, варто надати загальну характеристику античній державі, зокрема розкрити її рабовласницьку сутність. Цьому і присвячено першу главу роботи. Наступні дві глави поділено між двома античними державами, суспільства яких є об’єктом даного дослідження – це Стародавня Греція, якій присвячено другу главу, та Стародавній Рим, суспільство якого розглядається у третій главі. Кожна з цих глав поділена на підрозділи для того, щоб надати окрему характеристику правового положення кожній категорії населення.


ГЛАВА 1. характеристика державного ладу античних держав

Перші на території Європи політичні товариства склалися в країнах Середземномор'я в II - I тис. до н. е.. Вони, в першу чергу цивілізацію Стародавньої Греції та Стародавнього Риму, поклали початок всієї державної і правової історії Європи, передавши традиції своєї політичної і правової культури інших народів і часів, які виросли на ґрунті особливого античного світу.

Античне суспільство і антична державність представляли новий, порівняно з Давнім Сходом, етап загальної людської історії. Їх новизна була пов'язана з глибокими особливостями суспільно-юридичного побуту і всього соціально-культурного устрою європейських народів. Античне суспільство, принаймні в період свого розквіту, було суспільством вираженою індивідуальної власності і рабовласницького укладу господарства. Засновані на цих особливості історичного розвитку Європи риси політичного побуту та правової культури також були відзначені високим ступенем своєрідності юридичних форм [7, 131].

Античне суспільство і античні цивілізації склалися на берегах Середземного моря, яке в перші століття особливо стимулювало економічні зусилля народів, їх зв'язки з іншими землями. Подібно до того як давньосхідні товариства були цивілізаціями великих річок, античний світ був морський цивілізацією, з раннього часу пов'язаної військово-торговельними відносинами. Значно більш розвиненими тут були грошове господарство і фінансові зв'язки. Значно більшу роль у творенні державності античного світу зіграли фінансові системи та військова політика.

Античні держави майже з самого початку свого утворення стали прагнути вийти за межі первинних областей проживання заснували їх народів. Розвиток державних форм тут проходило на тлі колонізації - спочатку військово-торговельної, потім чисто завойовницької - інших областей Європи, Африки, Малої Азії. Імперська політика становила істотний чинник діяльності влади. У результаті найбільші античні держави розвинулися у значні імперії - в період свого історичного заходу воістину світового масштабу (імперія Олександра Македонського, Римська імперія). Тут були вперше у світовій історії вироблені адміністративні і правові форми взаємини метрополії і колоній, принципи управління територіями в масштабі континентів.

Завдяки особливостям соціальних відносин свого часу, антична держава склало особливий тип державності, більш високий, ніж давньосхідної. Це держава в головному було побудовано на принципах народовладдя і громадянської свободи, з'єднаних з особливим общинно-полісних політичним устроєм. Залишаючись державністю обраних, античний поліс надав історії приклад більш високого ступеня залученості громадян у політичну і правову систему, ніж це було на Стародавньому Сході.

У своєму становленні і розвитку антична державність пройшла деякі історичні етапи. Формування держави відбувалося у формі примітивних монархій або олігархічно-родового ладу, в якому кланові відносини об'єднувалися з перевагами великої земельної власності. Розквіт античної державності приніс з собою народовладдя у формі демократичної республіки або особливої монархії. Вінцем історичного руху античної державності стало оформлення особливої напіввійськової, бюрократичної монархії, яка стане взірцем політичних форм більшості європейських і азіатських народів у подальшій історії [7, 136].

В античну епоху умовний центр світової історії перемістився до Європи. Вона стала в економічному, соціальному і культурному відношенні більш розвиненою, ніж решта світу. Тут стали вироблятися політичні і юридичні форми, які визначають світовий розвиток, у тому числі і шляхом прямого культурного і політичного впливу. Особлива роль належить тут системі римського права. Воно стало основою для подальшого становлення і розвитку більшості систем світового правового устрою, вплинула на формування перших правових принципів міжнародних взаємин, взагалі всього сучасного юридичного мислення.

Рабовласницьке суспільство досягло більш високого рівня розвитку саме у Стародавній Греції і Стародавньому Римі. В історичній науці рабовласницьке суспільство прийнято називати античним. В цих країнах у надзвичайно великих темпах розвивалась і застосовувалась рабська праця і рабство набуло форм класичного, всеохоплюючого явища, особливо у виробничий сфері. Рабство в античних державах стало основою всієї системи виробництва і виробничих відносин [9, 95].

Економічну основу рабовласницького держави складала приватна власність рабовласників на засоби виробництва і рабів. В умовах рабовласницького ладу вперше в історії розвитку людства в найбільш різкій й оголеною формі проявляється економічний, політичний і соціальний нерівність різних класів і верств суспільства, повне, практично нічим не обмежена панування одного класу - рабовласників і повне безправ'я іншого класу - рабів. На всіх стадіях розвитку рабовласницького держави раби постійно залишалися на положенні речей, що "говорять знарядь" і розглядалися не інакше, як виробники матеріальних і інших благ. Раб, за загальним визнанням, не продавав свою працю рабовласнику, також як віл не продавав своєї роботи селянинові. Він раз і назавжди, разом зі своєю працею був проданий свого пана.

Основними способами встановлення рабства були такі, як захоплення мирних жителів чужих територій і військовополонених з метою перетворення їх на рабів, продаж вільних людей або громадян у рабство за борги, звернення до рабів за скоєння державних або інших тяжких злочинів, та ін

Рабовласники і раби становили основу рабовласницького суспільства, були основними, але аж ніяк не вичерпними елементами соціальної структури даного суспільства, класами. Поряд з ними на протязі всієї історії існування рабовласницького ладу зустрічалися різні, так звані неосновні класи та соціальні групи. Вільні і напіввільні верстви рабовласницького суспільства, зокрема, ремісники і дрібні землевласники постійно розорялися і поневолювали великими землевласниками і лихварями. Їх відносно дорога праця часто витіснявся набагато дешевшою і більш поширеною працею рабів. Будучи відірваними від землі і своїх традиційних засобів виробництва вони, як правило, поповнювали фактично безправні і дуже численні, особливо в рабовласницькому Римі й Афінах, ряди люмпен-пролетаріату. Незважаючи на те, що положення вільних і напіввільних шарів рабовласницького суспільства значною мірою відрізнялося від становища рабів, вони разом з рабами піддавалися жорстокій експлуатації з боку рабовласників і придушувалися рабовласницькою державою. Найбільш яскраво це виявлялося, наприклад, по відношенню до такої категорії вільних людей Римської імперії, як перегринів, до складу яких входили жителі провінцій Риму, які не отримали римського громадянства, і римські громадяни, які зазнали висилку за скоєння злочинів, а також по відношенню до колони, складався здебільшого з формально напіввільних, але фактично міцно прив'язаних до орендованих ними земельних ділянках, закабалення селян. Ні на першу, ні на другу соціальні групи повною мірою не поширювалося споконвічне римське право. Особливо важким було становище колонів, які були прикріплені до землі і могли бути продані разом зі своєю діялянкою. Вони не були рабами, але і не вважалися вільними [9, 185].

Рабовласницьке держава при цьому, будучи за своєю соціально-класової суті організацією класу рабовласників, однією з найважливіших ланок механізму влади даного класу використовувало всі наявні в його розпорядженні засоби для оформлення і зміцнення економічного базису рабовласницького суспільства, для забезпечення стійкості та захисту рабовласницького суспільно-політичного ладу , для утримання панування рабовласників над рабами, для приборкання і придушення вільної бідноти і рабів. Внутрішні і зовнішні функції здійснювалися за допомогою спеціально створених для цього органів, що становлять державний апарат або механізм рабовласницької держави. Складовими частинами цього механізму були: армія, поліція, судові органи, органи державної влади, адміністративний та управлінський апарат. Вся рабовласницька державна машина була покликана забезпечити безроздільне панування та експлуатацію однією частиною суспільства - класом рабовласників другий - вільних незаможних і рабів, закріпити та забезпечити охорону існуючого суспільно-політичного й економічного устрою, приватної власності на найважливіші засоби виробництва і рабів, служити засобом витіснення і відсторонення вільних і напіввільних верств населення від участі в політичному житті суспільства, у вирішенні державних та громадських справ. Головну роль у процесі вирішення найбільш важливих завдань, що стоять перед рабовласницькою державою, грали армія, поліція, флот та інші озброєні формування панівного класу. Вони складали основу рабовласницького державного механізму і виступали в якості найважливіших засобів захоплення і підкорення інших народів, захисту своєї території від нападу ззовні, а також як знаряддя придушення і гноблення вільних незаможних і рабів [10, 147].

Не менш важливою структурною одиницею механізму рабовласницької держави античності було право. Правове обґрунтування такого пригніченого положення рабів та обмежено правоздатних верств населення було необхідним для стабілізації існуючого устрою та усунення цих верств від будь-яких можливостей здобути повну правоздатність. Античні правотворці виробили аксіоматичне твердження, що раб не може бути суб’єктом правовідносин – він є лише річчю. І хоча з плином часу позиція правотворців щодо положення рабів та обмежено правоздатних верств населення змінювалася у кращий бік, все одно до останніх років існування античних держав влада не наважалися ліквідувати рабовласницький лад.


ГЛАВА 2. правове становище населення в стародавній греції

2.1 Правове становище громадян

Найповнішою правоздатністю володіли афінські громадяни (аналогічна категорія громадянства була і у всіх інших полісах Еллади). За законом 451 р. до н. е.. громадянином міг вважатися афінянин, народжений від перебували в законному шлюбі батьків, кожен з яких був афінським громадянином. За настанні повноліття (у 18 років для юнаків) проводився запис нового громадянина під фратрії і в філу. Після цього наставала можливість користуватися передбаченими законами правами. Юнаки протягом двох років (з 18 до 20) зобов'язані були пройти військову службу. Тільки після служби громадяни мали право бути присутніми в зборі. Цивільні списки велися органами самоврядування - демотами; загальний контроль здійснював буле. За кожним залишалося право оскаржити неправильний, з його точки зору, запис про громадянство. При Солон увійшло в практику надання громадянства шляхом натуралізації (обживання) вихідцям з інших грецьких полісів, але досить швидко це припинилося. Афінський поліс став замкнутим, громадянство в ньому - вродженої привілеєм [4, 381].

Права громадянства виявлялися передусім у політичній сфері, тобто в можливості брати участь у діяльності органів влади, управління і суду. У комерційному обороті, в угодах воно майже не давало переваг. Громадянин мав право на місце в громадському театрі, на релігійних церемоніях, право на видачі в особливих випадках з громадських фондів. Крім військової, афінські громадяни несли натуральні та грошові (податкові) зобов'язання перед полісом. Обов’язки афінських громадян полягали в тому, що кожен повинен був берегти своє майно і працювати на земельній ділянці, приходити на допомогу полісу всіма своїми засобами за надзвичайних обставин, захищати рідний поліс від ворогів зі зброєю в руках, підкорятися законам і виборним органам влади, брати активну участь у суспільному житті, поважати батьківських богів.

У рамках полісної організації афінські громадяни були практично рівними. Майновий ценз, встановлені Солоном для історичних категорій вільного населення, мали значення для запису в той чи інший рід військової служби і для доступу до числа магістратів. Найнижча майнова категорія - фети - перебувала разом з тим у політично приниженим становищі: вони не могли призначатися в посадові особи (хоча у V ст. Їх число складало від 2 / 3 до 1 / 2 всього населення полісу) [4, 395]. Проте майнова нерівність вела і до політичної. Афіняни визнавали фізичну працю за винятком землеробської, негідною громадянина. Тому всі інші роботи виконували метки – іноземці, вільновідпущеники та раби.

Громадянська рівноправність включала сукупність певних прав і обов’язків. Найбільш суттєвими правами громадянина були право на свободу та особисту незалежність від будь-якої іншої людини; право на земельну ділянку на полісній території та економічну допомогу від держави у випадку матеріальних труднощів, право на носіння зброї і служби в ополченні, право на участь у справах держави (у народних зборах, раді, виборних органах); право на шанування і захист вітчизняних богів; право на захист і заступництво афінських законів. Навіть після демократичних реформ збереглося привілейоване становище родової аристократії: патріархальна влада щодо членів фратрій, тільки вони могли робити жертвопринесення.

Входження афінянин до числа громадян було обставлено особливої правової процедурою - покути. За скоєні проти поліса злочину, релігійні або сімейні проступки громадяни могли зазнати й довічної атіміі - позбавлення прав громадянства без вигнання. Найбільш часто атімія була наслідком проявленої в бою боягузтва, лжесвідчення, розтрати громадських коштів, підкупу відносно посадових осіб. Атімія виражалася у позбавленні прав доступу на ринок, у святилищі, звичайно ж, до органів влади. Крім повної, могла бути і часткова атімія - позбавлення частини прав (наприклад, права на судовий захист).


2.2 Правове становище вільних осіб, які не були громадянами

Метеки - в Стародавній Греції - клас неповноправних жителів Аттики. Метеки були іноземці, поселяється в Аттиці на тривалий час або назавжди. Кожен іноземець після закінчення розумного терміну зобов'язаний був вписатися у лави метеків. Крім того, в клас метеків надходили відпущені на волю раби [6, 218].

Метеки були особисто вільні, але не були громадянами і не користувалися їхніми правами. Вони не могли, наприклад, ні займати громадських посад, ні подавати голос на народних зборах, ні здійснювати публічних жертвоприношень. Вони не мали також права вступати в законний шлюб з громадянками і набувати нерухому власність, тобто вони не мали права володіти землею, а могли мати тільки рабами та рухомим майном. Метеки не включалися в Аттиці ні в філи і фратрії, ні в пологи, ні в деми. Вони не мали права безпосередньо звертатися до урядової влади. Вони зобов'язані були вибрати собі з громадян покровителя, який і був посередником між метеком та органами управління. За відсутність покровителя Метеки каралися позбавленням майна.

Судові справи метеків як між собою, так і з громадянами, розбиралися архонтом полемарх; покровителю досить було ввести метеку до суду, після чого він міг вести далі свою справу особисто. На користь держави метеки платили щорічний внесок (подушний податок), так званий; крім того, вони платили невелику подати за право торгувати на ринку, вносили пряму подати у більшому, ніж громадяни, розмір та виконували деякі повинності. Серед метеків проте зустрічалися й багаті рабоволодільці, торгівці, судновласники, власники ремісничих майстерень. Вони залучалися, як і багаті афіняни, до несення державної повинності — літургії.

Хоча метеки і мали правами на повну охорону закону їх особи та майна, злочини відносно їх розцінювалися як менш важливі: так, за вбивство метеку покладалася не страта, а лише каторжні роботи.

Нарівні з громадянами метеки несли військову службу, причому ті з них, які мали відповідний ценз, служили гоплітамі. Проте, навіть маючи відповідний ценз, вони не могли бути допущеними до служби у кінноті. За надані послуги державі вони могли бути звільнені народними зборами від деяких повинностей, наприклад отримували свободу від платежу метекского внеску або прирівнювалися у відправленні державних повинностей з громадянами.

Метеки могли також одержувати (як виняток) право придбання нерухомої власності, право безпосередньо звертатися до урядовим установам і т. д. Право громадянства вони могли отримувати або за особливі заслуги, або для збільшення кількості громадян, що було, наприклад, вироблено у великих розмірах Клісфеном.

Вільновідпущеники, майже завжди чужинці, в усьому уподібнювалися метекам. Відрізнялися від них лише тим, що вони зобов'язані були мати в якості покровителя свого колишнього господаря і не мали права вибирати покровителя за бажанням [6, 227].

Окремою категорією населення Стародавньої Греції слід вважати іноземців. На відміну від метеків, вони не були натуралізовані у грецькому суспільстві. Вони мали всі права в комерційному обороті, користувалися захистом влади і права, але не несли жодних цивільних обов'язків (крім сплати торгових зборів і податків) і тим більше не мали політичних прав. Іноземці могли отримувати індивідуальні привілеї (за надані послуги полісом, з поваги до багатства або популярності): право володіти землею, але в меншому, ніж афіняни, розмірі, доступом до театру і т. п.

2.3 Правове становище рабів

Раби, що становили більше ніж третину всього населення Афін, були абсолютно безправними членами давньогрецького держави. Рабами ставали:

1) за народженням,

2) за вироком суду щодо невдячного метеку або вільновідпущеника,

3) захоплені в полон. Раби могли належати як полісом, так і приватним особам (до IV ст. До н.е. Більшість афінських громадян володіло 3-4 рабами).

Праця рабів широко використовувався в сільському господарстві, в роботах по дому, у ремісничих майстерень, в гірничій справі, морських перевезеннях, будівництві та ін Раб в Афінах був досить дорогий - ціна доходила до розмірів річної плати ремісника. Основний контингент афінських рабів у V ст. до н.е. становили люди негрецького походження - фракійці, скіфи, лідійцям, сіцілійці і т.п [3, 142].

Найчастіше рабів здавали в оренду, отримуючи плату за їхню працю. Найбільш діловитих і кмітливих рабів панове нерідко поселяли окремо - виділяли їм самостійне господарство, постачали інструментами і невеликими коштами. Такі раби в основному займалися ремісничими роботами і виплачували своєму господареві певну ренту - оброк. У цілому ж експлуатація рабської праці на ті часи приносила досить великий прибуток.

У суді раб міг поставати лише на вимогу при розгляді звинувачень у політичних злочинах, свідчення в цих випадках бралися обов'язково під тортурами. Зустрічалися випадки відпустки рабів на волю, або їх викупу. Вільновідпущені раби за своїм соціальним становищем прирівнювалися до метеків. Крім рабів з політичного і громадського життя афінського держави були_повністю_виключені_жінки.

Раб був власністю пана, останньому належали його робочий час, його життя. Користуючись безконтрольною владою, господарі могли морити своїх рабів голодом, піддавати їх будь-яким покаранням, аж до вбивства. Але з іншого боку, купити раба, заплатити за нього певну (і чималу) суму грошей, а потім вбити його або заморити голодом було невигідним для хазяйського гаманця. Щоб раб міг нормально працювати, потрібно було його нагодувати, одягти. Пан повинен був піклуватися про своїх рабів, так само як і про своє худобі, як про своїх робочих інструментах.

В основі цих відносин лежали не якісь абстрактні принципи гуманізму, а прямий інтерес: адже нагодований і здоровий працівник приносив великий прибуток своєму господареві, ніж голодний і хвора людина. При скромному побут греків V-IV ст. до н. е.. харчування та одяг рабів і вільних людей не особливо сильно відрізнялися один від одного. Для того щоб дещо послабити протистояння рабів і їх господарів, у ряді грецьких полісів, наприклад в Афінах, заборонялися в законодавчому порядку безпричинне вбивство рабів, бузувірським катування, оскільки вважалося, що це завдає шкоди громадському спокою, та й самим власникам [4, 394].

Підвищення ступеня експлуатації рабів у товарних господарствах, погіршення загального соціального становища рабів, аж до зведення його до рівня напівлюдини, вело до загострення антагонізму між рабами і їх власниками. Раб - потенційний ворог пану - такою була загальноприйнята думка. Розрізнялися раби приватних осіб і раби державні. Лише за державними рабами визнавалось право мати власність і розташовувати нею. Державні раби були головним чином зайняті на громадських роботах ремісничих (ергатаі), на поліцейській службі (тохотаі), в якості помічників писарів і адміністраторів в різних конторах (гіпетаі).

Раби не були однорідні. Серед них виділялися групи, що розрізняються своїми інтересами: раби, зайняті в ремеслах і торгівлі, раби сільськогосподарські, раби-гірники, раби, зайняті в домашньому господарстві та особистими послугами, нарешті, що знаходяться в кілька привілейованому становищі державні раби: поліцейські, тюремники, писарі, глашатаї. Роз'єднані, що перебувають під суворим наглядом своїх панів, раби не мали можливостей до об'єднання навіть у межах невеликих полісів, і тому напруженість у відносинах не могла реалізуватися у більш зрілих формах протесту типи збройних повстань.

Існували й інші категорії залежних робітників. У таких полісах, як Спарта, міста Беотії, Фессалії, Аркадії і інших, основними виробниками в сільському господарстві були не раби (їх було дуже небагато), а працівники іншого соціального і юридичного статусу. У Спарті вони називалися ілотів, у ряді міст фессалійскіх пенестамі, на Криті - войкеямі, або кларотамі, в Гераклеї – маріандінамі [3, 151].

Суспільне становище цих категорій працівників визначалося тим, що вони не вважалися власністю окремих осіб, мали господарство, сім'ю і обробляли ділянки землі своїми силами. Але разом з тим ці працівники перебували в подвійній залежності - від держави і приватних осіб, на користь яких вони повинні були виробляти відрахування зі своїх доходів. Так, наприклад, у Спарті кожен спартіат отримував від держави ділянку землі (клер) з кількома господарствами ілотів. За відомостями Плутарха, на утримання спартіата надходило 70 медимнів, а на спартанку - 12 медимнів ячменю і певну кількість вина, олії, сушених фіг, сиру та інших продуктів.

Ілоти господарювали на своїх ділянках самостійно, спартіати не втручалися в процес виробництва. Під час військових походів ілоти супроводжували своїх спартіатов, використовувалися як слуг і у важких ситуаціях як легкоозброєних воїнів. Ілоти вели натуральне господарство, жили у сільських селищах відособлено. Їх побут відрізнявся від побуту сільськогосподарських рабів, зайнятих в помістях. Окремий спартіат - господар переданих під його владу ілотів та членів їх сімей - не мав права карати, тим більше вбивати своїх ілотів. Але в Спарті сама держава проводило проти ілотів так звані крипт. Загін спартіатов одержував завдання таємно здійснити напад на то чи інше селище ілотів і знищити найбільш сильних з них. Ці таємні вбивства, санкціоновані владою, так само, як право розподілу земельних ділянок з сидячими на них ілотів, дозволяють розглядати спартанську державу як власника ілотів, закріплених за земельними ділянками та наданих у володіння спартіатов.


ГЛАВА 3. правове становище населення в стародавньому римі

2.1 Правове становище римських громадян.

Згідно з головним принципом давньоримського права, тільки римський громадянин - civis Romanus - користувався захистом права. Тому тільки civis Romanus міг бути членом римського суспільства і суб'єктом прав. Кожного негромадянина, кожного іноземця найперше вважали воро­гом, який стоїть поза правовим спілкуванням і якого можна захопити в полон і перетворити в раба. Таке відсторонення іноземців від правового спілкування торкалося не тільки прав політичних, але й цивільних. Правовим захистом користувалася лише та особа, яка була римським громадянином. Ось чому стан громадянства для римських юристів був неодмінною умовою повної цивільної правоздатності. Слід зазначити, що поняття «римський громадянин» не є тотожним поняттю "фізична особа", яке застосовується у приватному праві: у відносинах публічного права римлянин виступав як специфічний суб'єкт – civis optimo jure [17, 251]. Для визнання за особою стану римського громадянства необхідна була наявність сукупності вимог: належність до римської громади, особиста свобода, наявність певного сімейного статусу, досягнення певного віку.

Належність до римського громадянства означала для того, хто його мав, не лише можливість користування правами, а й одночасне обтяження публічними обов'язками. Втім, ці обтяження діяли протягом певного періоду часу і до того ж навіть у цей час могли бути скасовані чи пом'якшені за наявності певних умов. Публічна правоздатність, за загальним правилом, наставала з 17 років. А після досягнення віку 60 років громадянин міг бути звільнений від особистих повинностей. Звільняло від загальних публічних повинностей також виконання обов'язків магістрату і сакральних функцій на деяких жрецьких посадах.

На підставі приписів природного права римське громадянство встановлювалося: шляхом народження від батьків, які перебувають у законному римському шлюбі; шляхом усиновлення, здійсненого повноправним римським громадянином відповідно до вимог норм права і закріпленого спеціальною процедурою; внаслідок звільнення з рабства. При цьому розрізняли звільнення колишнього римського громадянина і звільнення раба, що не належав до римської громади. У першому випадку йшлося про повне відновлення статусу римського громадянства. У другому випадку права римського громадянства надавалися в повному обсязі тільки при додержанні спеціальних вимог.

На підставі безпосередніх приписів публічного права римське громадянство встановлювалося: шляхом індивідуального присвоєння статусу громадянина Риму за особисті заслуги перед римським народом; шляхом надання статусу римського громадянства жителям певного міста, провінції або якійсь категорії підданих Риму; шляхом придбання особою на сплатній основі (купівлі) статусу римського громадянства; у результаті вислуги 20 років і більше у Римській армії. Необхідною умовою набуття status civitatis у період республіки було обов'язкове проживання претендента на римське громадянство у Римі та входження його до однієї з територіальних одиниць римської громади (трибу). Пізніше, у класичний період розвитку римського права, ця вимога набула факультативного характеру[17, 254].

Римське громадянство втрачали в таких випадках: зі смертю особи, через продаж у рабство, особи, узяті в полон, засуджені до тяжкого кримінального покарання або вигнання з Риму.

Римський громадянин мав такі права у галузі публічних правовідносин:

1) право участі у зборах, зібраннях та організаціях;

2) право участі у голосуванні на зборах державного значення відповідно до свого майнового цензу;

3) право оскарження рішень магістратів (посадових осіб) до народних зборів – або безпосередньо, або через трибунат;

4) право обіймати посади магістратів, виконувати військові, адміністративні, судові та інші функції відповідно до вимог закону та традицій, що склалися у галузі забезпечення публічного правопорядку.

Публічні обов'язки римського громадянина передбачали:

1) обов'язок підлягати майновому цензу, тобто подавати відомості для обчислення майна і прибутків;

2) обов'язок мілітарної служби (крім тих громадян, що були звільнені від цього обов'язку);

3) обов'язок сплати мита при вчиненні певних юридичних дій, а також обов'язок внесення спеціального податку, що стягувався у разі виникнення надзвичайних державних потреб;

4) обов'язок володіння (посідання) землями підкорених народів та раціонального їх використання;

5) обов'язок реалізовувати право зібрань, додержуючись встановлених публічними нормами правил (проводити їх у визначених місцях, тільки у певні дні, протягом світлої частини доби тощо) [10, 132].

Крім того, наявність статусу римського громадянства, що було передумовою публічно-правової правосуб'єктності, водночас слугувала умовою виникнення та існування сукупності суб'єктивних прав у галузі приватних відносин: права укладення законного римського шлюбу (Jus conubii), права здійснювати батьківську владу в родині (patria potestas), права бути учасником торгового обігу (Jus comercii), право подавати законні позови (legis actiones) відповідно до jus civile.

Слід взяти до уваги, що обсяг прав та обов'язків, який випливав з римського громадянства, залежав від релігійного становища особи, а також від належності до чоловічої або жіночої статі. У дохристиянському Римі недодержання вимог поганської (язичницької) релігії з необхідністю тягло осуд суспільства (turpitude) із загальними для цієї санкції правовими наслідками (обмеження права обіймати почесні посади тощо). Після визнання у добу імперії християнства пануючою релігією при визначенні належності до римського громадянства малося на увазі й обов'язкове сповідання тільки християнського віровчення. Відповідно язичники, єретики, а також ті, хто належав до інших конфесій (іудеї тощо) не могли користуватися правами римського громадянина.

Таке саме обмежувальне тлумачення прав римського громадянства було пов'язане зі статевою належністю фізичної особи. Жінки формально мали римське громадянство. Проте зміст публічних правовідносин за їхньою участю був іншим, набагато вужчим, ніж тих, де суб'єктами були чоловіки. Жінки не користувалися виборчими правами, не могли бути обрані магістратами. Вони, за загальним правилом, взагалі не виконували ніяких публічних обов'язків. Крім того, вони, за винятком жриць культу Вести, а пізніше черниць, не підлягали відповідальності за публічні правопорушення і злочини, не могли самі звертатися за судовим захистом. Отже, можна вважати, що жінки-громадянки Риму були скоріше "номінальними суб'єктами" публічного права [17, 258].

2.2 Правове становище осіб, які не були громадянами Риму. Латини та перегрини

Латинами визнавалися найдавніші мешканці регіону Лаціум та їх потомство. Потім правовий статус латина стали надавати деяким італійських громадам і за межами Лаціуму. Після того як в I ст. до н.е. римське громадянство поширилося на всю Італію, статус латина залишився лише за населенням позаіталійскіх громад або провінцій, яким він надавалася особливими актами Римської держави.

Статус латина також набував раб, якого відпускав на свободу пан-латин або римський громадянин, але за умови надання вільновідпущенику цього статусу. Таким чином, статус латина отримує певну юридичне значення і відповідне оформлення. Набувається він в результаті:

а) народження в родині латинів, при цьому діють ті ж правила, що і для римських громадян: статус шлюбного дитини визначається за статусом батька, народженої поза шлюбом - за статусом матері;

б) присвоєння статусу латина актом державної влади;

в) добровільного переходу римського громадянина до числа латинів з метою отримання земельного наділу;

г) звільнення з рабства паном - латином або римським громадянином, але за умови надання правового статусу латина [17, 261].

За законом Юніана до становища латинів прирівнювались деякі види вільновідпущеників, яких називали за назвою закону - latini Juniani. Однак їх юридична правоздатність мала одну суттєву відмінність: на випадок смерті вони не мали права розпоряджатися своїм майном за заповітом, ані передавати його своїм дітям у спадщину за законом - їхня спадщина переходила до попереднього рабовласника.

Правове становище латинів істотно відрізнялося від римських громадян. Латини користувалися обмеженими правами в публічно-правовій сфері. Вони користувалися лише правом голосу, проте не могли займати виборні посади магістратів. Однак вони мали такі ж права торгувати і вступати в шлюб, як і римські громадяни. Латини колоніальні володіли лише правом торгувати, a а правом вступати у шлюб - тільки в тому випадку, якщо воно було спеціально надано окремим особам або населенню цілої общини. Право на звернення до суду за розв'язанням майнових спорів, а також порядок судочинства був для всіх латинів таким же, як і для римських громадян.

У цивільно-правовій сфері латини за правовим статусом наближалися до римським громадянам, проте далеко не всі. Основна частина латинів - жителі Лаціуму, також як і римські громадяни, володіла правом вступати в шлюб і правом торгувати. Решта латини - раби, відпущені на волю і отримали статус латина (вони називалися «латини Юніана» за назвою закону, який надав їм цей статус), - не володіли правом вступати в шлюб, заповісти своє майно, успадковувати його згідно із законом. Після смерті такого латина його майно переходило до пана, який надав йому свободу. Зобов'язання ж померлого до пана не переходили, тобто латіни «жили як вільні, мерли як раби».

При бажанні латини могли порівняно легко придбати римське громадянство. Воно надавалося чинності загальних постанов Римської держави, що привласнювали його цілим категоріям латинів за певних обставин. Переїхавши на постійне місце проживання в Рим, вони також отримували статус римського громадянина. Пізніше це призвело до різкого зменшення чоловічого населення в містах Лаціум. Тому було встановлено правило: переїжджаючи до Риму, латин зобов'язаний залишити на місці колишнього місця проживання чоловіче потомство [9, 187].

Права римського громадянина отримували також латини, обрані у своїх громадах на посади магістрів або сенаторів. Латини Юніана могли отримати римське громадянство тільки за особливі заслуги перед Римською державою. Але вже в I ст. до н.е. все населення Італії мало правовий статус римського громадянина.

До такої категорії населення, як перегрини, належали сусідні з Італією скорені Римом народи Вони не зверталися в рабство і не отримували правового статусу римського громадянина. У найдавніші часи це були вороги (hostes), які не користувалися правовою охороною з боку Римської держави. Проте з плином часу, змінами в соціально-економічному житті римського суспільства гостес поступово утворюють самостійну групу вільного населення і отримують правовий статус пригорнув.

Статус перегрина набував також дитина, народжена в сім'ї пригорнув або перегринкою поза шлюбом. За деякі кримінальні злочини римський громадянин міг бути позбавлений звання і висланий в місця проживання пригорнув, де отримував їхній статус.

Перегрин політичними правами римських громадян не володіли, хоча були підданими Риму. В області цивільно-правових відносин вони керувалися власним національним правом. Формальною підставою для цього був закон про провінції, що встановлює для неї особливий правовий режим. Таким чином, склалася різноманітна система правового регулювання майнових відносин у різних провінціях, до того ж не було загальної правової основи для контакту з Римом в цій сфері. Зазначені фактори утруднювали нормальний розвиток цивільного обороту між самими перегринами, та перегринами і римськими громадянами. У їх усунення неоціненну роль зіграв перегринський претор. Саме він у творчому союзі з міським претором копітко виловлював найцінніший досвід правової культури інших народів, узагальнював його і заломлювати в практичній діяльності. Це було одним з найбагатших джерел правової мудрості, відбитий в правотворчої діяльності преторів.

Перегринам в окремих випадках надавалося римське громадянство. Так, за особливі заслуги перед Римським державою окремим перегринам або навіть групам скаржився цей статус. Найчастіше Римське держава надавала його групам пригорнув спеціальним актом державної влади з певних політичних, економічних, інших міркувань, наприклад, з метою поповнення воїнами римських легіонів, в яких, як відомо, могли нестимуть службу Тільки римські громадяни.

На початку III ст. всі відмінності в правовому становищі різних категорій вільного населення втратили своє значення. У 212 р. н.е. імператор Каракала розповсюдив статус римського громадянина на всіх підданих величезної імперії, що пояснювалося швидше фіскальними міркуваннями, ніж політичними. Як би там не було, але все населення Римської імперії стало її громадянами. Залишилися тільки деякі обмеження. Так, що прибувають на територію Римської держави іноземці, не є підданими Риму, залишалися на положенні перегринів (варвари, слов'яни, германці та ін), як і піддані Риму, які вчинили певні злочини. Тим не менш, надання статусу римського громадянина всьому населенню Риму формально зрівняло усі категорії вільного населення Риму, усунувши розмежування на громадян та негромадян [9, 372].


2.3 Правове становище рабів та наближених до них категорій населення

Напередодні утворення і на початку існування Римської держави рабство мало патріархальний характер: раби були нечисленними, жили в сім'ях господарів, разом з ними працювали. Проте в III ст. до н.е. внаслідок постійних завойовницьких війн кількість рабів зростає, і їхня праця використовується у щораз ширших масштабах. Раби перебували у приватній і державній власності. Способи встановлення рабства були такі: військовий полон або захоплення чужої людини, належної до общини-міста чи держави, не пов'язаної з Римом жодним договором, народження від рабині, навіть якщо батько був вільним (окрім випадку усиновлення ним цих дітей), купівля рабів за кордоном, у стародавньому праві — продаж римського громадянина у рабство (за межі Римської держави) у випадку скоєння особливо тяжких злочинів або віддання в рабство при несплаті боргів [17, 258].

З точки зору права раб вважався річчю і, природно, ніякими правами не володів ні з публічного, ні з цивільного права. Раби не могли служити в римських легіонах, не платили повинностей, оскільки не могли бути власниками майна. Вони взагалі не могли бути носіями будь-яких прав, не могли мати сім'ю. Зв'язок раба з рабинею, як, втім, і з будь-якої іншої жінкою, не визнавалася шлюбом, не породжувала ніяких правових наслідків. Діти, народжені рабинею, не підлягали батьківської влади. Сам раб як річ міг стати об'єктом будь-якого права (права власності, застави, особистих сервітутів тощо), предметом будь-який цивільно-правової угоди (купівлі-продажу, міни, майнового найму), цивільного спору. Якщо йому заподіяно каліцтво чи іншої шкоди, позов до кривдника пред'являв не раб, а його пан, як за заподіяння шкоди будь-якій іншій речі. Вигнання з будинку або відмову пана від раба не означав надання йому свободи, а лише зміну господаря, оскільки раба міг, як і всяку іншу викинуту річ, підібрати будь-який інший вільний. У період принципату робилися певні спроби, спрямовані на обмеження свавілля рабовласників, які, однак, не пом'якшували положення рабів, а тільки сприяли забезпеченню стійкості рабства.

І все ж раб був не просто річчю, а об'єктом, який володів розумом, часом неабияким, волею, вправністю, здатністю до творчості і т.д. Використовувати раба як просту фізичну силу, ігноруючи його інтелектуальні та інші людські якості, було нерозумно. Тому рабовласники поступово все частіше експлуатують саме ці його якості. Вони надають йому визначене майно для управління, спочатку простого, а потім все більш складного. Цьому сприяли дві обставини. З одного боку, рабовласники, маючи в провінціях великі земельні наділи, маєтки та інші об'єкти приватної власності, не завжди могли і бажали безпосередньо займатися господарськими справами. Все частіше ведення цих справ вони доручають рабам. З іншого боку, раби в таких дорученнях були дуже зацікавлені: по-перше, це полегшувало їх долю, по-друге, при обов'язковому веденні господарства вони могли розраховувати на певну прихильність пана і, по-третє, дбайливість і деякі комерційні здібності давали можливість рабу накопичити певні кошти для викупу свободи.

Одним словом, такі форми експлуатації рабів стали швидко поширюватися. Надання рабу певного майна для управління отримало назву «пекулій» [17, 259].

Експлуатація розумових здібностей раба - більш витончена, ефективна і прибуткова форма експлуатації. Проте вона породила певні наслідки. Для оперативного і більш ефективного управління наданими раба майном треба було дати йому певні права. Римське право пішло й на це. Раб, наділений пекуліем, отримав можливість укладати цивільно-правові угоди, за якими виникали певні права й обов'язки..

Спочатку раб міг укладати лише угоди, спрямовані на придбання, які його пана ні до чого не зобов'язували. Це не сприяло сталому розвитку господарського обороту, тому римське право робить наступний крок - надання рабу пекулія тепер означає згоду його пана прийняти на себе обов'язки, що випливають з договорів, укладених рабом. Таким чином, раб, наділений пекуліем, отримує можливість здійснювати юридичні дії, що обумовлюється його змістом, тобто укладати будь-які договори випливають з необхідності раціонально вести ввірене йому господарство з усіма випливаючими наслідками.

Юридична діяльність раба, обумовлена пекуліем, суворо регламентувалася, адже пан ніс відповідальність за договорами, укладеними рабом в межах пекулія і обумовлених змістом пекулія. Якщо раб укладав договір, що не охоплювався пекулієм, пан за таким договором не відповідав.

Раби могли отримати свободу від свого пана, що обставлялося низкою обмежень. Так, 20-річний пан не міг дарувати свободу рабові. Не можна відпускати на свободу раба молодше 30 років або затаврованого. Визнавалося нікчемним звільнення на шкоду кредитору - коли пану загрожувало стягнення на рабів, а він їх відпускав на свободу. У період принципату встановлені і кількісні обмеження відпустки рабів на свободу [9, 188].

Відпущений на свободу раб іменувався вільновідпущеником. Він купував правовий статус свого пана, який відпустив його на волю. Так, раб, відпущений на свободу римським громадянином, формально отримував статус римського громадянина, який, однак, не співпадав із статусом вільнонародженого римського громадянина. Такий вільновідпущеник називався лібертіном. Якщо ж раб отримував свободу з рук латина або перегрина, то його правовий статус визначався їх становищем.

Вільновідпущеник, що отримав статус римського громадянина, - лібертін - не міг одружитися зі вільнонародженою римської громадянкою аж до початку принципату, а заборона одружуватися з особою сенаторського звання збереглася до Юстиніана.

Вільновідпущеник знаходився в істотній залежності від свого пана: був зобов'язаний надавати йому всілякі послуги, у разі потреби платити грошове утримання не тільки колишньому патрону, але і його дітям, батькам, не мав права викликати його до суду, а отже, був абсолютно позбавлений судового захисту від свавілля. Після смерті вільновідпущеника-перегрина його майно переходило у спадщину до патрона.

У сфері публічних правовідносин вільновідпущеник обмежувався в праві служити в римських легіонах, а в I в. н.е. втратив право брати участь у роботі народних зборів і голосувати.

За часів республіки в Стародавньому Римі почала зароджуватися нова форма поневолення – колонат. Остаточне правове закріплення він отримав в умовах абсолютної монархії. Спочатку колони були дрібними орендарями землі. До того часу завершилися успішні загарбницькі війни, відповідно припинився приплив незліченних рабів. До того ж жорстока експлуатація, виснажлива праця, нелюдські умови життя і побуту, масові страти зумовили значну смертність рабів і низьку їх народжуваність. Разом з тим зростання земельних наділів, поява нових промислів, розширення і без того величезній території, збільшення челяді, яка обслуговує панів, вимагали робочих рук [16, 195].

Землевласники, у яких не вистачало рабів для обробітку землі, почали здавати свої наділи дрібними ділянками в оренду вільним людям, що потребують харчуванні. Ці дрібні орендарі стали називатися колонами.

Оренда виявилася вигідною обом сторонам. Колони, прагнучи забезпечити сім'ю харчуванням і виплатити орендну плату, добре обробляли землю, домагалися отримання високих врожаїв. Їх праця була значно більш продуктивним підневільної рабської. Землевласники отримували великі доходи від здачі землі в оренду. Колонат швидко розвивається. Орендна плата встановлюється як у грошовій, так і в натуральній формах.

Колонат не є чисто римським продуктом суспільного розвитку. У Єгипті і Азії подібні відносини виникли вже давно і були запозичені Римом. Однак у Римі джерелом колоната був також рабський пекулій, за яким добре працюючі на переданій в пекулій землі раби отримували свободу, але навічно прикріплялися до тієї землі [16, 211].

За таких же умовах орендар-колон юридично залишався незалежним, міг у будь-який час розірвати договір і піти в інше місце. Але орендарями, як правило, ставали бідні верстви населення, не мали у своєму розпорядженні достатні кошти для успішної обробки землі. Землевласники надавали їм позики, але на таких умовах, щоб колони не змогли їх погасити вчасно. Погіршували становище часті неврожаї. Так виникали недоїмки в платежах. Поступово колони потрапляють в економічну залежність від орендодавців. Колон не може залишити орендується ділянку, не розрахувавшись з боргами, але розрахуватися теж не може. Фактична економічна залежність перетворюється в юридичну. Її посилює нова податкова реформа, за умовами якої податки на землю нараховуються з урахуванням колони. Залишення колоном землі зменшує доходи землевласника, який тепер всіляко прагне закріпити колони, навіть переманює у інших. Для перешкоджання втечам у 322 р. був прийнятий закон, що забороняв колону самовільно залишати орендується ділянку. У 357 р. новий закон заборонив землевласникові відчужувати земельні наділи без приписаних до них колони. Так завершилося правове оформлення закріплення колонату. У результаті з'явилася нова група залежних людей, не позбавлених певної правоздатності, але досить обмежених у її здійсненні. Якщо колон самовільно залишав землю, землевласник допомогою віндікаціонного позову міг витребувати його назад, тобто правове становище колона мало чим відрізнялося від раба. Проте колони не були рабами. Формально юридично вони залишалися вільними, але прикріпленими до землі. Колони - попередники кріпаків, а колонат - зародок феодалізму. Не тільки сам колон, але і його діти вважалися приписаними за даною ділянкою. Колонат став спадковим. Зростає і особиста залежність колони від землевласників, які творили над ними суд і розправу безконтрольно. Колонат, фактично, став основою для створення феодальної форми власності.


Висновки

Рабовласницьке суспільство досягло найбільш високого рівня розвитку саме у Стародавній Греції і Стародавньому Римі. В історичній науці рабовласницьке суспільство прийнято називати античним. В цих країнах у надзвичайно великих темпах розвивалась і застосовувалась рабська праця і рабство набуло форм класичного, всеохоплюючого явища, особливо у виробничий сфері. Рабство в античних державах стало основою всієї системи виробництва і виробничих відносин. Саме це і пояснює поділ античного суспільства на вільних та невільних.

Суспільство у Стародавній Греції поділялося на три основні групи. До першої групи належали громадяни міст-полісів – найбільш правоздатне населення. Вони складали менш ніж третину від усього населення, але враховуючи свій прівелейований стан, фактично панували над іншим населенням. Прошарок між ними та рабами складали метеки – особи, що хоч і постійно проживали на території Греції, але не вважалися громадянами. Їхній обсяг прав був значно вужчий, а отримати громадянство метеку було вкрай складно. Ще гірше становище було у іноземців, які ще не були натуралізовані у Греції, тому їхній обсяг прав був ще меншим за метеків. Цілковито безправною групою були раби, які не розглядалися як суб’єкти правовідносин, а лише як речі цивільного обігу. Держава прикладала усіх зусиль, щоб раби залишалися у своєму безправному становищі. Єдиним шансом для раба отримати волю було набуття статусу вільновідпущеника, який давався або паном, або державою за визначні заслуги. Існували й інші категорії залежних робітників, які хоч і формально вважалися вільними, перебували в фактичній залежності від інших осіб. До них належали землероби, подібні до спартанських ілотів. Вони вважалися не менш важливою виробничою силою, ніж раби, а тому держава аналогічним чином прагнула не допустити надання ним повного обсягу правоздатності.

На аналогічних засадах було побудовано суспільство у Стародавньому Римі. Авторитет та розвиненість права у Римі лише посилила цю соціальну нерівність, надійно закріпивши її у законодавстві. Громадяни Риму користувалися повним обсягом правоздатності, як і громадяни Стародавньої Греції. Проте інше населення було поділено на більшу кількість класів. Так, особи, що вважалися вільними, проте не мали громадянства, представляли дві групи населення – латинів та перегринів. Якщо перші були жителями регіону Лаціум, який знаходився у безпосередній наближеності до Риму, то перегрини представляли усі народи, підкорені Римом. Згодом обом категоріям було надано громадянських прав, але до цього кожен з них мав не лише звужений правовий статус, а й власну систему права, що значно ускладнювала процес захисту своїх прав. Раби у Стародавньому Римі аналогічно вважалися лише річчю. Проте, на відміну від Греції, правовий статус рабів з плином часу покращувався. Так, раб міг мати у власності певне майно, здобуте з дозволу пана (пекулій). Раби також отримували більшій, ніж у Греції обсяг прав у випадках, коли ставали вільновідпущеними. Аналогічно спартанським ілотам, в Римі існувала особлива залежна категорія населення – колони. Незважаючи на офіційну волю, законодавчо вони були закріплені за своїми ділянками, що робило неможливим зміну місця проживання та правового статусу на більш вигідний. Подібна форма поневолення вільних людей стала основою для подальшого виникнення феодалізму.

Таким чином, ми бачимо, що суспільні лади Стародавньої Греції та Риму є дуже подібними. Зумовлена така схожість, перш за все, особливим характером рабовласницького устрою держави, за я кого не могло бути іншого розподілу. І незважаючи на регулярні реформи, рабство в античному світі збереглося до останніх днів його існування, аж доти, доки Рим остаточно не пав під натиском варварів, а суспільство не перейшло у нову епоху – епоху Середньовіччя та феодального господарювання.


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ

1.       Законы ХІІ таблиц: [Электронный ресурс] / OKpravo / Правовые памятники / Законы ХІІ таблиц. – Режим доступа к документу.: http://www.okpravo.info/pam/7.htm

2.       Дигесты Юстиниана: [Электронный ресурс] / OKpravo / Правовые памятники / Corpus juris civilis. – Режим доступа к документу.: http://www.okpravo.info/pam/8.htm

3.       Борисович М.М. История государства и права зарубежных стран: Учеб. пособие. - М.: Юриспруденция, 2007.-352 с.

4.        Глиняный В.П. История государства и права зарубежных стран: Учеб. пособие. - Х.: Одиссей, 2007. - Ч. 1.-2007.-872 с.

5.        История государства и права зарубежных стран: Учебник: В 2 т./ Отв. ред. Н.А. Крашенниникова, О.А. Жидков.-3-е изд., перераб. и доп. - М.: НОРМА, 2005.- Т.1: Древний мир и Средние века.-2005.-720 c.

6.        История государства и права зарубежных стран: Ученик/ Под ред. Н.В. Михайловой.-М.: ЮНИТИ,2008.-559 с.

7.        Косарев А.И. История государства и права зарубежных стран: Учебник для вузов.- М.: НОРМА, 2002. - 464 с.

8.        Макарчик В. С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посiбник.-К.: Атiка,2007.-624 с.

9.        Немировский А.А. История раннего Рима и Италии – СПб: Слово, 1999. -451 с.

10.    Подопригора A.A. Основы римского гражданского права: Учеб. пособие для студентов юрид. вузов и факультетов, — 2-е изд., перераб. — К.: Вентури, 1995. — 288 с.

11.    Прудников М. Н. История государства и права зарубежных стран. – М.: ЮНИТИ, 2008. – 543 с.

12.     Рубаник В. Є.Лекції з історії держави та права зарубіжних країн: Навч. посібник.-Х.: Консум,2003.-528 с.

13.     Страхов М. Історія держави і права зарубіжних країн. – Х.: Право, 1999. – 416 с.

14.    Установ В.Е.История государства и права зарубежных стран: Учеб. пособие.-М.: Элит,2007.-264 с.

15.     Хома Н.М. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посіб.-К.: Каравелла, 2003. - 480 с.

16.     Штаерман Е. История крестьянства в древнем Риме – М: Наука, 1996. -351 с.

17.     Яковлев В.Н. Древнеримское и современное гражданское право России. Рецепция права: Учеб.пособие, 2-е изд., перераб и доп. – Ижевск: УдГУ, 2004. -502 с.


© 2010