Курсовая работа: Соціально-економічний розвиток Західно-Українських земель у складі Австро-Угорщини у ХІХ століттіКурсовая работа: Соціально-економічний розвиток Західно-Українських земель у складі Австро-Угорщини у ХІХ століттіПЛАН:Вступ Розділ 1. Суспільно-політичний устрій Галичини, Буковини, Закарпаття в складі Австро-Угорської імперії у другій половині XIX ст. 1.1 Суспільний устрій Західно-українських земель під владою Австро-Угорщини 1.2 Економічний розвиток західно-українських земель у другій половині ХІХ ст. 1.3 Економічне та соціально-політичне становище робітників і селян. Національний гніт Розділ 2. Піднесення національно-визвольного руху на західноукраїнських землях у другій половині XIX ст. 2.1 Чинники формування і розвитку ідеї українського національного державотворення в Західно-українських землях під владою Австро-Угорщини 2.2 Суспільно-політичний рух та виступи робітників і селян у Західній Україні наприкінці ХІХ ст. Висновки Список використаних джерел та літератури Актуальність теми дослідження. Протягом майже 150 років від кінця XVIII до початку XX ст. українці перебували під владою двох імперій: 80% із них підлягали російським імператорам, решта населяли імперію Габсбургів. Так на світанку новітньої доби українці опинилися у складі політичної системи, що радикально відрізнялася від устрою, до якого вони звикли. Середина XIX ст. була часом випробувань для імперії Габсбургів. Вистоявши перед революційною хвилею 1848 p., вона невдовзі зазнала дошкульних поразок на міжнародній арені. Спочатку Австрія програла франко-італо-австрійську війну 1859 p., a 1866 р. зазнала поразки в протистоянні із Пруссією. Ці невдачі зумовили глибоку політичну кризу в державі. Щоб не допустити неконтрольованого розвитку подій, вже 1867 р. було укладено австро-угорський компроміс, внаслідок якого Австрійська імперія перетворилася на дуалістичну Австро-Угорську. Це була суттєва зміна базового державотворчого принципу — централізм поступився місцем федералізму. До австрійської частини монархії увійшли Галичина і Буковина, а до угорської — Закарпатська Україна. Як усі імперії, Австрійська імперія Габсбургів являла собою величезний територіальний конгломерат, численне населення якого складалося із етнічно й культурно різноманітних народів. Надмірно централізована політична влада символізувалася в особі імператора, який не відчував потреби брати до уваги погляди й бажання своїх підданих. Імператори та їхні урядовці вимагали від останніх абсолютної покори й вірності, вважаючи це не лише політичним, а й моральним і релігійним обов'язком. За їхню покірливість імператори обіцяли підлеглим безпеку, стабільність і порядок. Це був устрій, який чимала частина населення імперії вважала не лише розумним, а й навіть привабливим. Незважаючи на відрив від материнської української території, Західна Україна, яка перебувала під владою Австро-Угорської імперії, не загубилась у духовних пошуках своєї громадянської і державницької культури і, перебуваючи у складі Австрії, не втратила перерваної державницької традиції та її значущості для майбутнього державно-правового життя. Українці з Галичини, Буковини виступали активною політичною і громадською силою у руйнації світових імперій кінця XІX ст. Очевидно, що розвиток ідеї українського державотворення на західноукраїнських землях мав власну внутрішню логіку. Проблема обґрунтування ролі Західної України, як «українського П'ємонту» цікавила, зокрема, таких видатних вчених як М. Грушевський, С. Дністрянський, В. Старосольський та ін. У вітчизняній історичній науці основна увага приділялася висвітленню соціально-економічного, політичного та правового становища західноукраїнських земель у різні історичні періоди. Цим питанням присвячені праці таких учених: Г.Гербільського [6], М.Кріля [18], М.Кугутяка [19], [20], В.Кульчицького [21], М.Лазаровича [22], М.Никифорака [29], Р. Петріва [30] та ін. Зацікавленість істориків викликають також проблеми становлення державно-правових інститутів у Галичині та Буковині протягом тривалого періоду австрійського панування. У рамках цієї різнопланової проблеми розгляд соціально-економічного розвитку Західно-українських земель у складі Австро-Угорщини в другій половині ХІХ ст., сприятиме більш чіткому розумінню історичних особливостей в економіці, політиці, соціальних процесах на теренах Західної України. Цим і обумовлений вибір теми курсового дослідження: «Соціально-економічний розвиток Західно-Українських земель у складі Австро-Угорщини у ХІХ ст.» Мета і завдання дослідження. Мета курсової роботи полягає у виявленні та розкритті особливостей та тенденцій розвитку соціально-економічного життя на Західно-українських землях, які у другій половині ХІХ ст. перебували під владою встро-Угорщини. Відповідно до поставленої мети, були поставлені наступні наукові завданя: - висвітлити політичні чинники, які впливали на соціально-економічне становище західно-українського народу у складі Австро-Угорщини у другій половині ХІХст.; - визначити основні тенденції соціально-економічного життя Західноукраїнських земель під владою Австро-Угорщини у досліджувальний період; - проаналізувати основні соціально-економічні, культурні, політичні чинники, що зумовили становлення ідеї українського державотворення на Західно-українських землях; - розкрити характер впливу української інтелігенції, українських політичних партій і рухів, громадських об'єднань і організації, що діяли у Західній Україні, зокрема у Галичині на розгортання українського національного руху та формування ідеї українського державотворення. Об'єктом дослідження є соціально-економічні та політичні процеси в Західній кУкраїні в другій половині ХІХ ст. Предметом дослідження є розвиток соціального та економічного життя, становлення ідеї українського державотворення та національне відродження на Західно-українських землях у другій половині XIX -початку XX ст. Практичне значення курсової роботи полягає в тому, що фактичний матеріал, його наукова інтерпретація та висновки, які містяться у дослідженні, можуть бути використані при підготовці до семінарських занять з історії України, при написанні різного роду наукових робіт, статей тощо. Структура дослідження. В основу даного наукового дослідження покладено проблемно-хронологічний принцип, його зміст і послідовність викладу матеріалу зумовлені логікою самої проблеми і завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, двох розділів, які поділені на підрозділи, висновків та списку використаних джерел та літератури (34 найменування). 1.1 Суспільний устрій Західно-українських земель під владою Австро-Угорщини У другій половині XIX XX ст. західноукраїнські землі — Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпатська Україна перебували в складі Австро-Угорської імперії, яка належала до числа найреакційніших і найвідсталіших держав, де зберігалося багато залишків феодалізму, і передусім абсолютизм та поміщицьке землеволодіння. Австро-угорський уряд перетворив західноукраїнські землі на колоніальні окраїни своєї імперії, аграрно-сировинний придаток до корінних західних провінцій. Своєрідністю політики австрійських правлячих кіл було те, що вони для утримання в покорі всіх залежних національностей надавали одним з них привілеї і з їх допомогою гнобили інших, діючи за принципом «поділяй і пануй». Так, у Східній Галичині переваги й привілеї мали польські шляхтичі й капіталісти, на Північній Буковині — румунські, Закарпатті — угорські [22, 13]. Отже, трудящі західноукраїнських земель зазнавали гніту й експлуатації як українських поміщиків і буржуазії, так і німецьких, польських, угорських, румунських, а також австрійської правлячої бюрократії. За адміністративною приналежністю західноукраїнські землі поділялися на дві частини: Східна Галичина і Буковина входили до складу Австрії, а Закарпаття — до складу Угорщини. Як і раніше, Східна Галичина, де переважало українське населення, була об'єднана з так званою Західною (польською) Галичиною (на захід від р. Сян) в єдиний «Коронний край» — «Королівство Галіції і Лодомерії». «Край» цей поділявся на повіти, яких у Східній Галичині налічувалося 50. Буковина, що мала 10 повітів, становила окрему адміністративну одиницю з центром у м. Чернівцях. Закарпатські землі в складі Угорщини складалися з чотирьох «русинських» (українських) жуп, або комітатів (областей): Ужанської, Берегівської, Угочанської і Марамороської. У Галичині на чолі всього управління стояв намісник, призначуваний, переважно з числа польських магнатів, імператором. Йому й належала вся адміністративна влада в краї. Повітами управляли старости, що підлягали намісникові [3, 366-367]. У Галичині, у м. Львові, й на Буковині, у м. Чернівцях, існували крайові сейми як органи місцевого самоврядування. Вони обиралися за куріальною системою, внаслідок чого в них переважали поміщики і буржуазія, причому в Галицькому сеймі — польські, в Буковинському — румунські та німецькі. Так, у Галицький сейм по курії земельних власників обирався один депутат від 52 виборців-поміщиків, а по сільській курії — від 8764 виборців. До того ж функції крайових сеймів обмежувалися лише піклуванням про місцеві справи: торгівлю, освіту, санітарію та ін. При цьому їх рішення могли здійснюватися тільки після затвердження імператором або відповідним австрійським міністерством [3, 368]. 1.2 Економічний розвиток західно-українських земель у другій половині ХІХ ст.Західноукраїнські землі мали сприятливі природні умови — гарний клімат, багатий рослинний світ, зокрема ліси, родючі ґрунти, великі запаси корисних копалин (нафта, вугілля, сіль, озокерит та ін.). Незважаючи на це, їх економіка розвивалася дуже повільно, оскільки австрійська правляча бюрократія перетворила ці землі на свої внутрішні колонії — на ринок збуту товарів корінної австрійської промисловості, джерело сировини й дешевої робочої сили. Саме в інтересах австрійської метрополії, в інтересах одержання найбільших прибутків і спрямовувалися австрійським урядом в Галичині, Буковині, на Закарпатті і залізничне будівництво, і розвиток сільського господарства, промисловості, торгівлі. Будівництво залізниць, без яких не міг розвиватися капіталізм, на західноукраїнських землях австрійський уряд, австрійські та німецькі капіталісти вели так, щоб зв'язати залізничним сполученням, насамперед, центральні райони Австрії зі східним, російським кордоном та забезпечити цим стратегічні інтереси, і, з другого боку, сполучити ці райони з метою збуту там товарів австрійської промисловості і вивозу в центр країни сировини. У той же час окремі місцевості Галичини, Буковини й Закарпаття одна з одною залізницями тривалий час не зв'язувалися, що гальмувало розвиток економіки і сприяло. консервуванню відсталості. У 1861 р. було відкрито залізничну лінію Львів-Перемишль, внаслідок чого Львів був зв'язаний з Крайовим і Віднем. У 1866 р. збудована залізниця Львів — Чернівці, а в 1869 р. — Чернівці-Сучава, в 1872 р. — Чоп — Ужгород, в 1875 р. — Ужгород-Мукачево [12, 281]. Велася залізнична лінія до російського кордону. У 1870 р. почала працювати залізниця Золочів — Тернопіль, а в 1873 р. вона підійшла до Підволочиська, й Західна Україна була з'єднана з Наддніпрянською. Всього на 1892 р. на західноукраїнських землях було 3200 км залізничної колії, а в 1912 р.— 5200 км. Це було за питомою вагою значно менше від частки західноукраїнських земель по території і чисельності населення в усій імперії. Колоніальне гноблення західноукраїнських земель і, як наслідок, слабий розвиток там капіталізму зумовило те, що вони і в другій половині XIX ст. залишалися в основному сільськогосподарським, аграрним краєм. На кінець XIX ст. 75—85 % населення було зайнято в сільському господарстві, яке давало близько 70 % національного доходу. Скасування кріпосного права, проголошене урядом під час революції 1848 p., було проведено в 50-х роках на користь поміщиків за рахунок пограбування селянських мас. Селян змусили платити поміщикам викуп (індемнізацію) за втрачені останніми селянські повинності й податки. Селяни Східної Галичини до 1898 р. заплатили викупних платежів понад 50 млн золотих ринських (золотий ринський — 80 коп.) та процентів на них — близько 62 млн золотих ринських. На Буковині загальна сума викупних платежів становила 5,5 млн золотих ринських, на Закарпатті — 4,4 млн форинтів. Селяни мусили також викупляти у поміщиків право пропінації — їх монопольне право на вироблення і продаж спиртних напоїв. Крім того, під час реформи у селян відібрали сервітути — право користуватися лісом, пасовищами, сіножатями. Отже, поміщики нещадно пограбували селян [12, 284]. У Західній Україні збереглося велике поміщицьке й церковне землеволодіння. Поміщикам належало понад 40 % усіх земель. Великими землевласниками були польські, румунські, угорські, німецькі, українські поміщики, такі як графи Потоцькі, що мали 60 тис. га, граф Дідушицький — близько 20 тис, князь Сапєга—15 тис. (Галичина), граф Шенборн (у Закарпатті) — 203 тис, барон Юрій Василько (на Буковині) — 18 тис. га та ін [12, 286]. У той же час основна маса селянства страждала від безземелля і малоземелля. На Закарпатті в 1895 р. пролетарських господарств, що мали до 2 га землі на двір налічувалося 51 % (58 тис). У цілому господарств, що мали наділи до 5 га, в Галичині нараховувалося 80 %, на Буковині — 85, на Закарпатті — 73 % [12, 286]. Незважаючи на великі залишки
кріпосництва, сільське господарство розвивалося по-капіталістичному, але цей
розвиток ішов в основному прусським шляхом. Дедалі більше підривалася
становість землеволодіння, відбувалася спеціалізація районів; зернове
господарство, тваринництво, садівництво й інші галузі набували торгового
характеру. В поміщицьких і заможних селянських господарствах застосовувалися
вільнонаймана праця, сільськогосподарські машини, досягнення агрикультури тощо. Колоніальний характер економіки західноукраїнських земель позначився і на стані промисловості. Австрійський уряд, австрійські та іноземні капіталісти штучно підтримували їх відсталість, свідомо гальмували промисловий розвиток. Через це ряд галузей промисловості, особливо обробної — цукрова, текстильна, шкіряна, скляна, фаянсово-порцелянова, паперова, сірникова, машинобудівна, не витримуючи конкуренції більш дешевих виробів підприємств розвинених західних провінцій Австро-Угорщини, не тільки не йшли на піднесення, а занепадали. Так, на кінець XIX ст. у Східній Галичині не стало жодного цукрового заводу, всі вони були закриті. Розвивалися переважно галузі по видобуванню і первинній обробці сировини — нафтова, озокеритна, лісова і лісопильна, а також харчова, головним чином спирто-горілчана та борошномельна. У промисловості західноукраїнських земель переважали іноземні капітали — австрійські, німецькі, англійські, американські, французькі, бельгійські. Створивши банки, акціонерні товариства, синдикати, концерни та інші монополістичні об'єднання, іноземні капіталісти оволоділи основними галузями промисловості Західної України, насамперед нафтовою та озокеритною, по-хижацькому експлуатували природні багатства, неймовірно визискували робітників і діставали небачено високі прибутки. Поряд з іноземними капіталістами певне місце в економіці західноукраїнських земель займали й капіталісти українські, які створили свої компанії, кредитні й кооперативні товариства [14, 308]. Найшвидше розвивалася нафтова промисловість. Якщо до кінця 60-х років нафту видобували переважно ручним способом, витягаючи її відрами з криниць, то з 80-х років стали дедалі ширше застосовувати парові двигуни й вести вдосконаленими методами глибинне буріння. У 1870 р. було видобуто 20 тис. т нафти, у 1890 р. — понад 90 тис. т. Найбільше нафти видобувалося в районах Борислава й Дрогобича. Більшість видобувної нафти вивозили в Австрію та інші провінції в не переробленому вигляді. В Західній Україні її очищалося не більше однієї третини. Значне місце в промисловості західноукраїнських земель займало видобування озокериту (гірського воскуй Але через відсталу техніку і зменшення попиту на світовому ринку його видобуток зменшувався. Якщо в 70—80-х роках озокериту видобувалося щороку 10—12 тис. т, то в 1900 р. його було видобуто лише 3,7 тис. Т [14, 309]. Значними в Східній Галичині, на Закарпатті і Північній Буковині були поклади кам'яної і кухонної солі. її видобуток зростав. Так, у Галичині в 1861 р. її було видобуто 65 тис. т. Західна Україна давала 64 % видобутку солі в Австро-Угорщині. Видобування солі було державною монополією. Уряд встановлював на неї високі ціни, і більшість селян страждали від «соляного голоду» [14, 309]. Про відсталість Західної України свідчить і низька енергоозброєність її економіки. Так, на Галичину, яка мала 28 % населення Австро-Угорщини, припадало лише 5,5 % усіх парових двигунів, що були в імперії [14, 309]. Невигідний для місцевої економіки характер мала й торгівля західноукраїнських земель. Вивозили в Австро-Угорщину, Німеччину та інші країни нафту, озокерит, сіль, худобу та різні сільськогосподарські продукти, довозили промислові товари: машини, металеві та різні текстильні й галантерейні вироби тощо. Отже, економічний розвиток західноукраїнських земель відбувався дуже повільно. їх економіка залишалася відсталою. 1.3 Економічне та соціально-політичне становище робітників і селян. Національний гніт З розвитком, хоч і повільним, капіталізму на західноукраїнських землях відбувалося формування нових класів — пролетаріату і буржуазії. Робітничий клас поповнювався розореними селянами, ремісниками, кустарями, а також членами сімей робітників — їх дружинами, жінками й дітьми. Через те, що західноукраїнські землі залишалися відсталим, аграрним краєм, велика кількість вільнонайманих робітників — постійних і поденних — була зайнята в сільському господарстві. Пролетаріат на західноукраїнських землях був багатонаціональним. Пліч-о-пліч працювали українці, поляки, угорці, румуни, молдавани, словаки, євреї, німці та представники інших національностей, що сприяло їх інтернаціональному згуртуванню. Як і всі трудящі західноукраїнських земель, робітники зазнавали тяжкого соціального, політичного й національного гніту. Незважаючи на те, що у 1885 р. австрійський уряд видав закон про 11-годинний робочий день, на Західній Україні він тривав 12 і більше годин, інколи досягав 18 год. Західноукраїнські робітники одержували найнижчу зарплату в Австро-Угорщині. Охорони праці не було, через що частими були нещасні випадки, які призводили до смерті й каліцтва робітників. Медичного обслуговування теж не було. До того ж підприємці, адміністрація поводилися з робітниками грубо, свавільно, глумилися над ними, часто навіть вдавалися до фізичної сили. Тяжким, безпросвітним було й життя західноукраїнського селянства. Воно зазнавало жорстокої експлуатації від поміщиків, церкви, глитаїв, лихварів. Безземелля й малоземелля, розорення багатьох селянських господарств, жебрацьке животіння, особливо хронічне недоїдання й голод, відсутність медичної допомоги, тяжка праця на експлуататорів — все це призводило до масових захворювань і високої смертності. Західноукраїнське село поступово вимирало. Трудящі західноукраїнських земель зазнавали також тяжкого політичного гніту й національної дискримінації. Хоч австрійська конституція 1867 р. офіційно оголосила національну рівноправність у школах, державних установах і судах, насправді панівне становище, поряд з австрійськими правлячими колами, в Східній Галичині займали польські шляхтичі, на Північній Буковині — румунські бояри, у Закарпатті — угорські феодали й капіталісти. Внаслідок встановлення високих майнового й вікового цензів та інших обмежень трудящі Західної України у своїй величезній більшості були усунені від виборів до австрійського й угорського парламентів, галицького й буковинського сеймів [2, 31]. Проводячи політику асиміляції українського населення, австро-угорські власті особливо великі національні утиски робили в галузі освіти і культури. Вони прагнули тримати трудящих у темряві. Шкіл було мало, викладання там велося не українською мовою. Більшість дітей не мали можливості відвідувати школу, внаслідок чого, як писав І. Франко, в «Галичині 3/4 людності не вміють ні читати, ані писати», а в гірських повітах неписьменних було 96—98 % населення [7, 268]. Австрійська правляча бюрократія, німецькі, польські, угорські, румунські феодали й капіталісти, ведучи лінію на денаціоналізацію українського населення, намагалися всіма способами загасити почуття національної єдності трудящих західноукраїнських земель з усім українським народом, відчуття їх кровної спорідненості й близькості. Розділ 2. Піднесення національно-визвольного руху на західноукраїнських землях у другій половині XIX ст. 2.1 Чинники формування і розвитку ідеї українського національного державотворення в Західно-українських землях під владою Австро-УгорщиниПоступове ствердження австрійського конституціоналізму сприяло піднесенню політичної активності населення всіх територій Австро-Угорської імперії. Розгортання українського національного руху в Галичині певною мірою зумовлювало і вороже ставлення до України і українства російського царського уряду, який заперечував окремішність існування українського народу, перетворив великодержавний шовінізм на офіційну ідеологію. 4 березня 1849 р. Франц-Йосиф І «дарував» імперії нову конституцію. У статті 77 березневої конституції зазначалося, що всі 14 коронних країв отримають свої крайові конституції. Особливо важливою для українського населення стала конституційна норма, яка проголошувала, що поляки і руські (тобто українці), а також інші народності, що проживають в коронному краї, є рівними в управлінні, і кожен народ має непорушне право до збереження і розвитку своєї народності і своєї мови [26, 107]. 21 грудня 1867 р. австрійський рейхсрат (парламент) прийняв нову конституцію, яка діяла в Австрії, в тому числі і в Західно-українських землях, до жовтня 1918 р. Конституція Австрії складалася із кількох окремих законів. І кожен з них мав важливе значення для окремих народів імперії. Так, стаття 2 Конституційного закону про загальні права громадян від 21 грудня 1867 р. проголошувала, що «всі громадяни рівні перед законом», а стаття 3 – що «державні посади однаково доступні для всіх громадян» при набутті ними прав австрійського громадянства [22, 18]. Виняткове значення мала стаття 19 цього закону, яка встановлювала: всі народи держави, які належать до різних рас, рівні у правах; кожна раса має невід'ємне право підтримувати і культивувати свою національність і свою мову; держава визнає за всіма мовами, вживаними в областях монархії, рівне право на вживання у школах, і при здійсненні функцій і різноманітних актів державного життя; в областях, населення яких належить до різних рас, установи народної освіти повинні бути організовані таким чином, щоб кожна, не маючи потреби вивчати іншу мову, мала можливість отримувати своєю мовою необхідні елементи своєї освіти. Хоча Конституція 1867 р. і не розв'язала проблеми реорганізації форми австрійської держави, але вона всім народам широкі можливості для боротьби за владу у державі. Принцип національної рівноправності став тією основою, на якій розвивалося національне життя підавстрійської України. Цієї основи ніяк не могло відібрати в українського народу польське політичне панування у Галичині. І спираючись на цю основу, він, в міру зростання своєї свідомості і сил, здобував для себе щораз більшу міру національної рівноправності в австрійській державі [22, 21]. Головною проблемою українського національного руху в Західних землях України під владою Австро-Угорської імперії залишалася відсутність у системі політичних цінностей українців ідеї національної незалежної держави, яка з'являється лише у останньому десятиріччі XIX століття. Правову ж платформу українського визвольного руху до того часу складали: національно — культурницька програма, ідея соборності українського народу та концепція автономії українських земель у складі або Австро-Угорщини, або Росії або Польщі, залежно від політичної орієнтації різних напрямків українського національного руху. Розвиток політичної боротьби за місце в представницьких органах влади сприяв інтеграції інтересів різних соціальних верств Західної України в єдиний загальнонародний, національний інтерес. Зокрема, у процесі формування передвиборчих програм українських лідерів національно-визвольного руху відбувалася структуризація національно-державницьких інтересів та формувалася ідея українського державотворення, яка виявилася сильнішою за етнічну ідею і стала остаточною парадигмою консолідації української нації. Зазначеним процесам сприяло те, що державна політика австрійського уряду в Західній Україні була досить ліберально-поміркованою і патерналістською щодо українців. Австрійський уряд виходив із визнання необхідності державно-правових реформ в Західній Україні для поступового забезпечення юридичної рівності корінного населення і польської землевласницької верстви. З цією метою розроблялись механізми, покликані адаптувати місцеві органи самоврядування до правової системи Австрії, і, водночас, унормовувати і врегульовувати міжетнічні конфлікти українців з поляками [26, 108]. В науковій літературі існують різні, подекуди протилежні думки щодо оцінки варіантів концепцій побудови майбутньої української держави, вироблених представниками різних течій українського національного руху в Західній Україні. Так, крім традиційних, лояльних до австрійської держави поглядів, існували моделі української державності у державно-правових платформах москвофілів, народовців та полонофілів, які віддзеркалюють політико-правову думку Західної України середини XIX століття. Західно-українське москвофільство (русофільство) обстоювало право українців на культурну та політичну традицію, яка в тогочасному світі фактично асоціювалася з Росією, але завершеного панрусизму концепція москвофілів так і не досягла, оскільки вони одночасно підкреслювали, що «руський» народ не є синонімом російського, оскільки він включає поряд з «великоруським» – «білоруський» і «малоруський» масиви. Що ж до конкретних моделей української автономії, то москвофільство обмежувалося лише загальними фразами і було занадто далеким від сприйняття ідеї політичної автономії, а тим більше – ідеї самостійної національної держави. Москвофіли об'єднували консервативну інтелігенцію, духовенство та сільську буржуазію. Ідеологами москвофілів були: Д. Зубрицький, Г. Купченко і А Добрянський. Вони видавали російською мовою свою газету «Слово» та журнал «Галичина», «Лада» та інші. Москвофіли організовували культурно-освітні товариства: «Общество русских женщин в Буковине», «Общество русских студентов Карпат» та інші. Редактор ужгородської «Газети церковної» І. Раковський запевняв, що українського народу і української мови взагалі не існує, а є тільки єдиний російський народ і єдина російська мова. Заперечуючи можливість використання української мови як літературної, москвофіли не тільки солідаризувалися з російським царизмом, а й створювали сприятливі умови для проведення політики примусової асиміляції українського населення, яку насаджувала на західноукраїнських землях правляча чужоземна бюрократія [22, 24]. Залишаючись складовою частиною українського руху та маючи глибокі корені в галицькому суспільстві москвофільство репрезентувало ідею національно-культурної автономії українського народу в складі Російської імперії. Такий підхід, попри негативні моменти, об'єктивно сприяв укоріненню у свідомості широких мас ідеї соборності українського народу та об'єднання Західно-українських земель, що перебували на той момент під владою Австро-Угорщини, з Наддніпрянською Україною. Народовство як культурницький, а згодом ліберально-політичний національний рух, з самого початку свого існування пропагувало ідею єдності всіх українців, що проживали у двох імперіях, обстоювало необхідність розвитку української культури та мови. В основу ідеології народовської течії було покладено ідею визнання національної окремішності розділеного між двома державами українського народу, віра в те, що руський народ, як і російський і польський народи, є самостійним слов'янським народом. Народовці основою своєї політики проголошували національно-культурні інтереси українців Західної України, зокрема Галичини, вважаючи ідею національної єдності найважливішою умовою успішного відстоювання політичних прав українського народу. Головним завданням вони вбачали розвиток національної української культури, що повинно було сприяти наближенню національного визволення і утворення української держави. У грудні 1892 року політична організація народовців – Народна Рада проголосила у своїй програмі кінцевою метою об'єднання українців Галичини і Наддніпрянщини в самостійну Українську державу [31, 42]. Народовці виступали за єдність усіх українських земель та розвиток єдиної української мови на основі народної говірки. Національну освіченість народних мас народовці підносили за допомогою Шевченкового «Кобзаря». У містах і селах засновували народні бібліотеки, організовували гуртки художньої самодіяльності, влаштовували концерти і творчі вистави. За ініціативою народовців у Львові в 1868 р. засновано товариство «Просвіта», покликане згідно зі статутом навчати і освічувати народ, а в 1873 р. – Товариство ім. Шевченка. Його мета – сприяти розвитку української мови і літератури. У Львові народовці відкрили друкарню. Галичина стала центром українського друкованого слова. У народовських газетах і журналах (найдовговічнішими і найпопулярнішими були «Правда» і «Діло»), а також окремими книжковими виданнями друкували свої твори й українські письменники-наддніпрянці. Слід вести мову і про таку течію в українському національному русі середини XIX століття, як полонофільство, в якому брала участь певна частина української інтелігенції та представників інших груп українського населення Західної України і якому досі історико-правова наука не приділяла достатньої уваги. Концепцію полонофільства у концентрованому вигляді висловив, зокрема, анонімний автор у брошурі «Генте Рутгенус націоне Польонус – основа згоди в народі», в якій йшлося про визнання українського населення Галичини частиною польської нації, що фактично означало б відмову українців від ідеї українського національного державотворення. Наприкінці 1860-х років полонофільські настрої певним чином вплинули на тактику українських послів в Галицькому сеймі. Але провал політики «Нової ери» дискредитував ідею українсько-польського порозуміння загалом. Слабка ідейно і організаційно полонофільська течія втратила своїх небагатьох прихильників і припинила існування. Незважаючи на це, слід підкреслити, що полонофільство, як і москвофільство та австрофільство було одним з проявів української національної свідомості, носії якої шляхом створення української автономії в складі Польщі опосередковано намагалися домогтися у кінцевому підсумку відновлення української державності і соборності нації [27, 111-112]. Таким чином починаючи з 1848 p., можна виокремити в українському національному русі чотири головні напрями, чотири головні партії, а саме чисто руську, польсько-руську, австрійсько-руську, російсько-руську, їм за традиційною термінологією значною мірою відповідають: українофільство (у розумінні самостійництва), полонофільство, австрофільство, москвофільство (русофільство). І австрофіли, і москвофіли, і полонофіли попри всі звинувачення у зрадництві національних інтересів відіграли позитивну роль у формуванні національної та політичної свідомості українців шляхом відкритої постановки перед суспільством української національної проблеми, у формулюванні національних інтересів українців та визначенні їх політико-правового статусу. Усі ці напрями були частинами єдиного українського національного руху і сформулювали власні моделі української державності, які передбачали легітимний шлях побудови майбутньої української держави через політичну автономію в складі Австро-Угорщини, Росії або Польщі. Це з часом призвело і до формулювання ідеї самостійної соборної української держави. 2.2 Суспільно-політичний рух та виступи робітників і селян у Західній Україні наприкінці ХІХ ст.У 1890 р. лідери народовців (Ю. Романчук, О. Барвінський, К. Левицький та ін.) відкрито уклали угоду з австрійським намісником у Галичині графом К- Бадені («угода Романчука»). Від імені уряду Бадені пообіцяв надати народовцям кілька депутатських місць у парламенті, відкрити три українські гімназії, збільшити кількість українських кафедр у Львівському університеті, запровадити український фонетичний правопис. За ці дрібні поступки, які не змінювали на краще тяжке становище народних мас, народовці заявили про повну підтримку політики австрійського уряду, проголосивши «нову еру» у відносинах з австрійськими правлячими колами і польською шляхтою. 25 листопада 1890 р. від імені, народовців Романчук на засіданні сейму виклав їхню програму так: «Програмою тих Русинів єсть: признавання самостійності своєї народності, свого язика; особливіша дбалість о свій язик, свою народність,— вірність для австрійської держави, пануючої династії,— вірність для греко-католицької церкви, умірений лібералізм — і наконець, старанне о розвій селянства і міщанства» [19, 58]. У Галичині в 1899 р. основна маса народовців і частина радикалів утворили Українську національно-демократичну партію (УНДП). Національно-демократична партія стала основною політичною силою в українському житті у Східній Галичині. До неї входили представники інтелігенції, духівництва, міщанства, заможного селянства, підприємців. Серед її членів була значна кількість видатних громадських діячів, учених, адвокатів, журналістів, учителів та інших працівників інтелігентських професій. У своїй програмі-максимум націонал-демократи висували гасло самостійної, незалежної України «без хлопа і пана від Карпат і до Кавказу», «де б усі частини нашої нації з'єдналися в одну новочасну культурну державу». Але в програмі-мінімум ставилося завдання домагатися лише поділу Галичини на дві окремі адміністративні одиниці (краї) — українську і польську, які мали б широку автономію. УНДП вважала, що Галичина є «українським П'ємонтом», навколо якого мали об'єднатися всі українські землі. Вона проголошувала вірнопідданість Габсбурзькій монархії. На думку націонал-демократів, вся українська нація тоді була «нацією властителів-наймитів, з численним додатком бездомних пролетарів без роботи і здекласованих жебраків» і всі українці мусили об'єднуватися під гаслом «свій до свого». Націонал-демократи відстоювали рівноправність української мови в адміністративних установах і школах, підтримували вимоги про відкриття українського університету у Львові, кількох українських гімназій, загального виборчого права, а також наділення селян поміщицькою землею, але за викуп [19, 62]. Одночасно з москвофільством і народовством в західноукраїнських землях з середини 70-х років став розвиватися радикальний рух, який за своїм характером був подібним до руху, що в Росії й Східній Україні в історичній літературі дістав назву революційно-демократичного. Найбільш видатними діячами цього руху в Східній Галичині були відомі письменники, публіцисти і вчені І. Я. Франко (1856—1916), М. І. Павлик (1853—1915) і О. С. Терлецький (1850—1902). Франко походив з сім'ї селянина-коваля, Павлик — з сім'ї селянина-бідняка, Терлецький — з сім'ї священика. Ще будучи студентами філософського факультету Львівського університету, вони включилися до студентського руху й стали активними громадськими діячами. За соціалістичну пропаганду і революційну діяльність австрійські власті неодноразово заарештовували Франка, Павлика й Терлецького, але вони продовжували боротьбу за кращу долю народу. У розвої цього радикального руху активну участь брали також такі українські й польські громадські діячі, як Й. Данилюк, А. Маньковський, М. Драбик, Я. Козакевич та ін. Особливе місце серед них займала Г. І. Павлик (1855—1828), сестра М. Павлика, проста швачка, яка самотужки навчилася грамоти, стала читати соціалістичну літературу й пропагувала соціалістичні ідеї серед селян і робітників [16, 33]. На формування світогляду І. Франка та його послідовників великий вплив справили твори російських та українських громадських діячів і прогресивних письменників — Герцена, Чернишевського, Шевченка, Драгоманова, Полонинського та ін. Разом з тим вони вивчали праці Маркса і Енгельса — «Капітал», «Маніфест Комуністичної партії» тощо. Як відомо, І. Франко вперше переклав на українську мову 24-й розділ «Капіталу» про первісне нагромадження капіталу і уривок з книги Енгельса «Анти-Дюрінг». У своїх працях «Катехізис економічного соціалізму» (1878), «Про працю» (1881) та інших Франко популяризував марксистські ідеї, показував протилежність інтересів робітників і буржуазії. І. Франко та М. Павлик у 1878 р. у Львові почали видавати гостро радикальний, демократичний журнал «Громадський друг» (видали два номери), а після його закриття — альманахи «Дзвін» і «Молот». Вони брали також активну участь у виданні робітничої газети «Ргаса» («Праця»), яка почала виходити у Львові польською мовою 1 липня 1878 р. і яка відіграла велику роль у поширенні соціалістичних ідей серед робітників і в їх політичному вихованні [16, 35]. І. Франко та його соратники, захищаючи інтереси селянства, виступали проти залишків кріпосництва, за передачу селянам поміщицьких земель. Разом з тим вони викривали експлуататорську суть капіталізму і визнавали необхідність його заміни соціалістичним ладом. Методом повалення старого експлуататорського ладу радикали вважали народну революцію, в якій основною рушійною силою мало стати селянство. Отже, Іван Франко і його товариші викривали несправедливість капіталістичного ладу, шукали соціального ідеалу і в цих пошуках зверталися до праць соціалістів, в тому числі й праць Маркса та Енгельса, проповідували необхідність переходу до соціалізму. Але разом із тим, Франко, особливо на схилі літ, дуже критично став підходити до уявного майбутнього соціалістичного суспільства, вважаючи, що в ньому всемогутня держава може пригнітити людину й завести авторитарно-тоталітарний режим. І. Франко та інші діячі радикально-демократичного напряму, борючись проти соціального гноблення трудящих, разом з тим брали діяльну участь у національному русі, виступали за національне визволення українського народу і возз'єднання всіх українських земель. Так, у збірці віршів «З вершин і низин» в циклі «Україна» Франко закликав не служити польським і російським гнобителям, боротися за волю, щастя і честь рідного краю. У вірші «Не пора» (1880) Франко писав: Не пора, не пора, не пора Москалеві й Ляхові служить! Довершилась України кривда стара— Нам пора для України жить! Не пора, не пора, не пора За невігласків лить свою кров І любити царя, що наш люд обдира,— Для України наша любов. Не пора, не пора, не пора В рідну хату вносити роздор! Най пропаде незгоди проклята мара! Лід Украйни єднаймось прапор! Бо пора се великая єсть. У завзятій, важкій боротьбі Ми поляжем, щоб волю, і славу, і честь. Рідний краю, здобути тобі! [34, T.8, 283] А у вірші «Розвивайся, ти високий дубе» (1883) Франко впевнено пророкував, що прийде час, коли Україна стане вільною і об'єднаються в її межах усі українські землі: Встане славна мати Україна, Щаслива і вільна Від Кубані аж до Сяну-річки Одна, нероздільна. Радикальна партія [34, T.10, 63]. І. Франко та М. Павлик взяли активну участь у створенні в 1890 р. «Русько-української радикальної партії», яка виражала й відстоювала інтереси широких мас селянства. Вона видавала журнали «Народ» та «Хлібороб» і газету «Громадський голос». Програма, схвалена радикалами на їх першому з'їзді в 1890 p., складалася з двох частин: програми-максимум і програми-мінімум. У програмі-максимум говорилося, що партія прагне до встановлення нового способу виробництва «згідно зі здобутками наукового соціалізму, т. є. хочемо колективного устрою праці і колективної зласності средств продукційних». Але шляхів здійснення соціалістичного ідеалу і його конкретних форм програма не визначала. У програмі-мінімум радикали заявляли, що вони домагаються «матеріального добробуту всіх робітних людей і усунення всякого визискування економічного». Вони висували ряд вимог, здійснення яких привело б до ліквідації залишків феодалізму, більш швидкого розвитку капіталізму і певної демократизації країни. Вони вимагали загального виборчого права при таємному і прямому голосуванні, введення прибуткового податку, заборони продажу селянських наділів з публічного торгу, скорочення регулярної армії і строку служби в ній, безкоштовного навчання у всіх школах, викладання в школах Східної Галичини українською мовою і визнання української мови офіційною мовою та ін [31, 57]. Ліва частина радикалів, очолювана І. Франком та М. Павликом, розгортала роботу в селянських масах, організовувала масові селянські збори (віча), закликала селян до революційних виступів і до їх союзу з робітниками. Ліві радикали рішуче виступали проти «угоди» народовців з польсько-австрійськими консервативними колами 1890 p., яка, як вони говорили, продала інтереси українського народу за українські надписи на поштових скриньках. Радикали приділяли велику увагу вихованню у народних масах національної самосвідомості і відчуття єдності всіх частин української нації. Вони першими стали називати свою партію українською. На своєму IV з'їзді, який відбувався в 1895 р. у Львові, радикали прийняли як стратегічну мету положення про державну самостійність України. «Стоячи на ґрунті наукового соціалізму і годячися на всі випливаючі з цего консеквенції, на полі політичнім, економічнім і культурнім, — говорилося в постанові з'їзду, — заявляє Українська радикальна партія, що здійснення усіх її соціалістичних ідеалів можливе при повній політичній самостійності українського народу і повнім неограниченім праві його рішати самому у всіх справах його дотинаючих. Зокрема в Австрії стремить вона до утворення окремої руської політичної території з руських частей Галичини і Буковини з якнайширшою автономією» [14, 328]. Праве крило радикалів, лідерами якого були С. Данилович і В. Будзиновський, дедалі більше переходили на ліберальні позиції. Внаслідок цього в 1899 р. в радикальній партії стався розкол, і її права частина разом з народовцями створили уже згадувану нову партію, яка дістала назву націонал-демократичної. Важливу роль у розвитку національної самосвідомості і національного руху взагалі як у західних, так і в східних українських землях відіграла книжка Ю. Бачинського «Ukraina irredenta» («Україна уярмлена»), опублікована у 1895 р. у львівському журналі «Диттє і слово», в якій автор уперше в українській політичній думці висунув і сформулював ідею незалежності України. Юліян Бачинський (1870 — дата смерті невідома) — громадський діяч, публіцист, один із діячів Русько-української радикальної партії у Східній Галичині. У своїй книжці Бачинський поставив завдання «розслідувати фактичний стан теперішньої України і віднайти дорогу, по якій піде її дальший розвій». Проаналізувавши становище українських земель у складі Російської та Австро-угорської імперій, автор зробив висновок, що необхідною умовою економічного й культурного розвитку України є її політична самостійність. Про те, що буде робити політично самостійна Україна, Бачинський у листі до Драгоманова в листопаді 1894 р. писав: «Головне, що тоді зискає Україна, то се, що економічна політика буде стосуватися виключно до єї інтересів, котрих буде могла поперти своєю армією, а не як тепер, коли економічна політика Росії має на оці ріжні краї з ріжними інтересами, мусить вона іти часто в жертву, як слабша, тим, другим краям. Також і з погляду чисто культурного буде могла тоді о много скорше і сильніше розвиватися як тепер, без тих ріжних перепон, які їй раз-враз ставить чуже правительство... Коротко: буде мати тоді свої фінанси, свою армію, свою торговлю і свій промисел, усе в своїх руках, і політику заграничну і політику внутрішню,— буде панею в своїм домі, буде розпоряджатися в нім так, як буде уважати за найліпше, не оглядаючись на інших і не спинювана в тій роботі чужими» [14, 331]. І. Франко високо оцінив книгу Бачинського «як факт нашого політичного життя, як прояв національного почуття і національної свідомості». 3 розвитком капіталізму і формуванням пролетаріату на західноукраїнських землях з 70-х років почалася революційна боротьба робітників. Перший час робітничі виступи були стихійними, неорганізованими, локальними. Робітники висували переважно економічні вимоги — підвищення зарплати, скорочення робочого дня, поліпшення умов праці й життя тощо. Першими у січні 1870 р. застрайкували 97 (з 215) робітників друкарень Львова. Страйк тривав 7 днів і закінчився перемогою друкарів. Власники друкарень змушені були піти на підвищення заробітної плати і зменшення робочого дня. У травні 1870 р. страйкували робітники пекарень, у 1871 р. — кравці швейних майстерень, стельмахи і колісники, у 1873 р. — робітники нафтопереробного заводу в Бориславі. Всього з 1870 по 1878 р. у Галичині відбулося 9 страйків, в основному у Львові і Дрогобицькому нафтовому районі [7, 276]. На розгортання робітничого руху в Західній Україні, в якому велику роль відіграли І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький та інші активні діячі суспільно-політичного руху, великий вплив справили героїчна боротьба паризьких комунарів, діяльність І Інтернаціоналу і поширення марксистських ідей, революційна боротьба трудящих Росії. Важливе значення в поширенні соціалістичних ідей, піднесенні класової свідомості й організації робітників мали нелегальні робітничі гуртки, які діяли на початку 80-х років у Львові, Станіславі, Дрогобичі, Тернополі та деяких інших містах. І. Франко і М. Павлик підтримували тісні зв'язки з Г. Плехановим та іншими членами першої російської марксистської групи «Визволення праці». Вони одержували, читали й розповсюджували видання цієї групи, такі, як праця Маркса «Злиденність філософії», брошура Енгельса «Людвіг Фейербах і кінець класичної німецької філософії», праці Плеханова «Російський робітник у революційному русі», «До питання про розвиток моністичного погляду на історію» та ін. Вони брали також участь у пересиланні марксистської літератури через Галичину в Росію [7, 278]. У 80—90-х роках революційний рух робітників продовжував розвиватися. Поряд із страйками робітники проводили демонстрації, збори і мітинги. Під впливом соціал-демократів, зокрема тих, які гуртувалися навколо газети «Праця», робітники одночасно з економічними висували й політичні вимоги, передусім запровадження загального виборчого права. 1 травня 1890 р. робітники Львова та інших західноукраїнських міст уперше відзначили свято міжнародної солідарності трудящих. У Львові відбувся масовий мітинг, в якому взяли участь 4 тис. робітників. Над колонами майоріли червоні прапори. В усіх виступах виявлялась інтернаціональна єдність робітників — проти експлуататорів спільно боролися робітники різних національностей — українці, поляки, євреї, угорці та ін. Одночасно з революційною боротьбою робітників і під її впливом розгортався селянський рух, який мав антипоміщицьке спрямування. Селяни вимагали поділу поміщицьких земель, дозволу користуватися лісами й пасовиськами, скасування або зменшення тяжких державних податків, ліквідації тяжкої повинності по будівництву й ремонту шляхів тощо. Форми селянського протесту були різноманітними. У Галичині і на Буковині значне місце займала боротьба селян за ліси і пасовиська, яка виливалася у сервітутні процеси (розгляд сервітутними комісіями скарг селян на поміщиків, які позбавляли їх права користування лісами і пасовиськами). На Закарпатті селяни активно виступали проти комасації — насильницького розмежування селянських та поміщицьких земель і зведення селянських земель даного села в один масив, але з вигодою для поміщиків. Під впливом робітників розвивалися і такі форми селянської боротьби, як страйки, масові селянські збори (віча), на яких селяни обговорювали своє становище й висували свої вимоги. Селяни брали участь у русі за загальне виборче право, за припинення конфіскації прогресивних видань, за запровадження української мови. Утворення Української соціал-демократичної партії. З розгортанням революційного руху робітників і селян, поширенням марксистських ідей, під впливом зародження соціал-демократії в Росії, зокрема «Союзів боротьби за визволення робітничого класу», на західноукраїнських землях почали виникати соціал-демократичні організації. У 1892 р. у Львові відбувся І з'їзд галицьких соціал-демократів, на якому було завершено оформлення соціал-демократичної партії Галичини й Сілезії як складової частини Австрійської соціал-демократичної партії, створеної на з'їзді в Гайнфельді 30 грудня 1888 p.— 1 січня 1889 р [7, 281]. Вона проводила роботу серед робітників, зокрема керувала масовим рухом за загальне виборче право при прямому й таємному голосуванні. У 1897 р. на Всеавстрійському з'їзді завершився її поділ як єдиної пролетарської партії на самостійні національні партії: німецьку, чеську, польську, італійську, південно-слов'янську, а з 1899 р. — і українську. Об'єднувалися вони тільки спільним Всеавстрійським з'їздом (один раз у два роки), а між з'їздами — спільним керівним органом — виконкомом, до якого входили лідери національних партій. Соціал-демократична партія Галичини й Сілезії у 1897 р. перейменувала себе в Польську соціал-демократичну партію (лідер І. Дашинеький) і, отже, стали окремою польською соціал-демократичною партією. Восени 1899 р. з лівих радикалів і українських соціал-демократів, які вийшли з соціал-демократичної партії Галичини й Сілезії, оформилася Українська соціал-демократична партія (УСДП). її центральним органом стала газета «Воля», а лідерами М. Ганкевич, С Вітик, В. Охримович та ін. До складу УСДП входили переважно представники робітничої аристократії — верхівка друкарів, добре оплачуваних нафтовиків, ремісники, службовці, інтелігенти та ін. УСДП сприйняла програму австрійської соціал-демократії. її лідери відмовились від ідеї соціалістичної революції й диктатури пролетаріату, заперечували необхідність збройного повстання, визнавали лише легальні, парламентські форми боротьби, вважали, що капіталізм можна замінити соціалізмом мирно, тільки шляхом реформ. Наприкінці 1890 р. створилася соціал-демократична партія Угорщини, яка розгортала свою діяльність і в Закарпатті. У 1896 р. соціал-демократичні гуртки об'єдналися в Буковинську соціал-демократичну організацію. У другій половині XIX ст. в західноукраїнських землях відбувається поступовий перехід до капіталістичних форм господарювання. Зростає товарність сільського господарства, ширше використовується вільнонаймана праця, поліпшуються знаряддя праці, частіше застосовується техніка тощо. Проте водночас з позитивними зрушеннями зберігає свої панівні позиції поміщицьке зелеволодіння; завдяки перебуванню сервітутів — під поміщицьким контролем юридично вільні селяни фактично потрапляють в економічне кріпацтво; загострюється проблема аграрного перенаселення тощо. Через це в аграрній сфері західноукраїнських земель накопичується комплекс протиріч, які заважали поступальному розвиткові. Ці протиріччя значною мірою були зумовлені колоніальним характером економіки краю. Наслідками колоніальних форм господарювання в промисловій сфері були: гальмування промислового розвитку західноукраїнських земель; консервація кустарно-ремісничого характеру західноукраїнської промисловості; орієнтація фабричного виробництва на добування та первинну переробку сировини, створення деформованої структури промислового потенціалу; залежність промислового розвитку від іноземного капіталу; хижацька експлуатація природних багатств західноукраїнських земель; фіксація низької енергоозброєності західноукраїнської промисловості; перетворення західноукраїнського краю на ринок збуту. Промисловість західноукраїнських земель під владою Австро- Угорщини майже цілком перебувала в руках іноземних капіталістів (німецьких, австрійських, канадських). Протягом 70-80-х років XIX ст. тут також відбувався інтенсивний процес формування фабрично-заводської промисловості, головним чином нафтово-озокеритної (озокерит -гірський віск), лісопильної та борошно-мельної галузей. На цих підприємствах стали дуже широко застосовуватися парові двигуни. У цілому ж західноукраїнські землі продовжували залишатися аграрно-сировинним придатком до промисловості розвинутих центральних і західних провінцій Австро-Угорщини. Як і раніш, основну масу населення становило селянство. При чому майже половина селянських господарств була бідняцькою. Значно зросло число куркульських господарств, де використовувалася наймана робоча сила. На кінець XIX ст. на західноукраїнських землях налічувалось понад 400 тисяч постійно зайнятих і періодично найманих робітників. У другій половині XIX століття центром українського національного відродження стала Галичина, де у відносно сприятливих умовах австрійського конституційного ладу українська політична думка знайшла благодатний ґрунт для свого розвитку. Динаміку суспільного руху визначали українсько-польське протистояння та невщухаюча боротьба між москвофілами, народовцями та радикалами. Наприкінці XIX ст. суспільний рух у західноукраїнських землях вступає в політичний етап свого розвитку, який характеризується утворенням політичних партій, кристалізацією їхніх програм та активною боротьбою за вплив на маси. Саме в цей період галицькими вченими за участю східноукраїнських політичних діячів було науково обґрунтовано окремішність українського народу з його власною неповторною мовою, письмом, звичаями, релігією від інших слов'янських народів та доведено етнічну цілісність українців Східної Галичини з українцями, які проживали на теренах південної Росії, західної Польщі та північної Угорщини. Ці ідеї стали науково-теоретичною основою формування національної свідомості та піднесення українського національно-визвольного руху. Найважливішими факторами, що стимулювали національний рух за політичні, соціально-економічні права українців, стали соціально-економічні чинники, серед яких можна назвати скасування кріпосного права та закріплення у конституційних актах права власності всіх громадян на землю; виникнення та розвиток кооперативного руху та інших українських економічних інституцій; створення системи господарської (економічної) освіти для українського населення; розвиток промисловості та поява робітничого класу; розгортання боротьби селянства та робітничого класу за свої соціально-економічні права тощо. Основними культурними чинниками відродження Західної України під владою Австро-Угорщини після «Весни народів» 1848 р. стали боротьба української галицької інтелігенції за формування національної свідомості всіх верств українського населення та пропагування ідеї українського державотворення; боротьба за розвиток української мови та культури і їх поширення у всіх сферах життя Західної України. Рух українців за свої культурні права набув політичного характеру, а також значення необхідного чинника розвитку ідеї українського державотворення, без якого неможливе було її поширення серед широких кіл української громадськості. Починаючи з 1848 p., слід виокремити в українському національному русі чотири головні напрямки: українофільство (у розумінні самостійництва), полонофільство, австрофільство, москвофільство (русофільство), які незважаючи на різні державно-політичні ідеали і орієнтації були невід'ємними складовими українського національно-визвольного руху в Західній Україні. Національний рух українців Західної України у другій половині XIX століття став важливою сторінкою історії політичного самовизначення українського народу, яскравим свідченням невмирущої волі українців мати свою державність, бути суверенним у сім'ї інших вільних народів світу. Цей рух був глибоко пов'язаний з суспільно-політичними процесами на Наддніпрянській Україні, а тому мав не лише локальне, а й всеукраїнське політичне значення. Список використаних джерел та літератури: 1. Андрухів І. О. Українські правники у національному відродженні Галичини: 1848-1939 рр. – Івано-Франківськ, 1996. – 79с. 2. Біла Н. М. Діяльність українських політичних партій серед селянства Східної Галичини (кінець ХІХ - початок ХХ ст.). – Львів, 2004. 3. Бойко О. Д. Історія України. – К.: Академія, 1999. – 568с. 4. Борисенко В. Курс української історії. – К., 1996. 5. Босак О. І. Українська соціал-демократична партія в соціальному і національному рухах Галичини (90-і рр. ХІХ ст.-1914 р.). – Львів, 2003. 6. Гербільський Г. Розвиток прогресивних ідей в Галичині у XIX ст. – Львів, 1964. 7. Грабовський С., Ставроянi С., Шкляр Л. Нариси з iсторiї українського державотворення. – К., 1995. – C.267-270, 276-283. 8. Грицак Я. Молодi радикали в суспiльно-полiтичному життi Галичини // Записки НТШ. ССХХII. – Львiв, 1991. – С. 71-110. 9. Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації XIX—XX століття. — К., 1996. 10. Грушевский М. Очерк истории украинского народа. — К., 1991. 11. Єфименко О. Історія України та її народу. – К., 1992. 12. Історія України. /За ред. Зайцева Ю.А. — Львів: Світ, 2000. — 463с. 13. Історія України. /За ред. Г.Д. Темка, Л.С. Тупчієнка. — К.: Видавничий центр «Академія», 2002. — 480 с. 14. Iсторiя України: нове бачення: У 2 т. Т.I. / Пiд ред.В.Смолiя. – К., 1995. – С. 308-349. 15. Кармазін М. С. Ідея державності в українській політичній думці (кінець ХIХ – початок ХХ століття). – К., 1998. 16. Ковальчук В. Б. Ідея державності та національної незалежності у діяльності українських партій Східної Галичини кінця ХІХ - початку ХХ ст. (історико- політологічний аспект) – Львів, 1996. – 173 с. 17. Кондратюк К. Нариси історії українського національного руху ХIХ ст. – Тернопіль, 1993. 18. Кріль М. М. Слов'янські народи Австрійської монархії: культурно-освітні танаукові зв'язки з українцями. 1772-1867. – Львів, 2000. – 36с. 19. Кугутяк М. Галичина: Сторінки історії. Нарис суспільно-політичного руху. – Івано-Франківськ, 1993. 20. Кугутяк М. В. Національно- політичний рух у Галичині в 1890 - 1939 роках. – К., 1996. – 435с. 21. Кульчицький В. С. Апарат управління Галичиною у складі Австро-Угорщини: навч. посіб. – Л.: Тріада плюс, 2002. – 88с. 22. Лазарович М. В. «П'ємонт» українського національного відродження (Східна Галичина у другій половині XIX - на початку ХХ століття). – Т.: Економічна думка, 2003. – 35с. 23. Левицький К. Українськi полiтики Галичини. – Тернопiль, 1996. 24. Мацькевич М.М. Державно-правові реформи за часів Австрії. // Обрії. Науково-педагогічний журнал. – 1998. - № 1 (16). – С. 106 – 109. 25. Мацькевич М.М. Державно-правові фактори відродження української мови в Галичині за часів Австрії в навчальному процесі // Джерела. Науково-методичний вісник. – 1997. – № 2 (11). – С. 45 – 49. 26. Мацькевич М.М. Розвиток національної ідеї в Галичині в контексті Конституції України // Право України. –1998. - № 11. – С. 106-109. 27. Мацькевич М.М. Розвиток національної ідеї в Галичині за часів Австро-Угорщини (державно-правові аспекти) // «Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні». Матеріали ІІІ регіон. наук. конф. (лютий 1997 р.). – Львів, 1997. – С. 108-116. 28. Настасяк І. Особливості правового становища шляхти в Галичині (кінець XVIII - початок XIX ст.) // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – Випуск 39. – Львів, 2004. – С. 117–121. 29. Никифорак М. В. Буковина в державно-правовій системі Австрії (1774-1918 рр.). – Чернівці : Рута, 2004. - 383с. 30. Петрів Р.В. Генезис капіталізму у містах Східної Галичини в кінці XVIII – першій половині XIX cт. (1772-1850). – Івано-Франківськ, 1993. – 282с. 31. Савчук Б.П. Українські громадські організації в суспільному житті Галичини (остання третина ХІХ ст.- кінець 30-х років ХХ ст.) – Чернівці, 1999. 32. Субтельний О. Україна: Історія. – К., 1993. 33. Франко I. Ukraina irredenta // Вивiд прав України. – Львiв, 1991. 34. Франко І. Зібрання творів: В 50 т. – К.: Наук. думка, 1976. |