Реферат: Українські землі під владою Австрійської та Російської імперій

Реферат: Українські землі під владою Австрійської та Російської імперій

Українські землі під владою Австрійської та Російської імперій

Як зазначалось в попередній темі, входження Галичини та Буковини до Австрійської корони покращило їх становище внаслідок реформ, які проводила Марія-Терезія та її наступники. Проте вони тривали недовго. Після смерті Йосифа ІІ модернізація припиналася, а соціально-економічне становище населення, особливо селян, стало нестерпним.

Дійшло до того, що власне господарство не давало селянину можливості забезпечити мінімальні потреби сім’ї. Середня тривалість життя не перевищувала 30-40 років. Значна маса українського населення виснажувалася й вимирала. Практично українські землі ставали колоніальним придатком промислово розвинутих централь-них та західних провінцій імперії.

В Російській імперії соціально-економічне становище переважної більшості населення як новоприєднаних, так і старих губерній характеризувалося крайнім політичним безправ’ям, національним гнітом та економічним зубожінням. Модер-нізаційні процеси, що розпочалися з селянської реформи і могли привести до покращення соціально-економічного становища, проводилися з запізненням, зали-шалися обмеженими, непослідовними, незавершеними, суперечливими і не мали системного характеру.

Це, як і в Австрійській частині України, ускладнювало процеси переходу суспільства до більш прогресивного способу виробництва, до нового типу людської цивілізації, що отримала в нашій літературі назву “капіталізму”. Соціально-еко-номічні утиски переважної частини населення українських земель викликали про-тидію (див. табл. 6.1):

Таблиця 6.1 – Виступи проти влади в Австрійській та Російській імперіях

Криза феодальної системи господарства, посилення соціального та національного гніту, вплив прогресивних ідей Західної Європи привели до нового етапу українського національно-духовного відродження. Оскільки будь-яке невдо-волення не могло проявитись у політичній сфері, то воно набуло національно-духовної, просвітницької, культурологічної форми. Зокрема, коли в 1797-1835 рр. петербурзька Геральдія (спеціальна комісія), в ході перевірки законності набуття дворянства козацькою старшиною, визнала майже половину з них безпідставними, то та не організувала політичних акцій, а зусиллями Р. Марковича, Т. Калинського, М. Милорадовича, В. Полетики, А. Чепи, які називали себе “патріотами рідного краю” через вивчення історії, України взялись захищати інтереси не лише дворян, а й всього українського народу. Центром цієї діяльності став заснований зусиллями Василя Каразіна Харківський університет (1805 р.).

Сприяв вивченню самобутності України вплив Великої Французької рево-люції, завдяки йому та ідеям німецького філософа И.Г. Гердера, які обґрунтовували індивідуальність кожної нації, її право на свободу, в Україні зароджується етнографія. В 1819 р. русифікований грузинський князь М. Церетелі видав першу збірку українських історичних дум. У 1827 р. видатний російський енциклопедист Михайло Максимович видав “Малоросійські пісні”, які мали величезний вплив на національне формування передової української інтелігенції, зокрема, П. Куліша та М. Костомарова. Величезне значення мало також видання викладачем-філологом Харківського університету Ізмаїлом Срезневським, вчителем М. Костомарова, протягом 1833-1838 рр. шести випусків “Запорожской Старины”.

Загальне захоплення старовиною сприяло появі “Енеїди” І. Котляревського, яка зробила справжній переворот в українській літературі. Під впливом І. Котля-ревського сучасною українською мовою почали писати члени харківського гуртка, що склався навколо університету в 20-30 рр. XIX ст., зокрема, П. Гулак-Арте-мовський, Г. Квітка-Основ’яненко, Є. Гребінка.

В пробудженні національної самосвідомості українців значну роль відіграли історичні дослідження, зокрема “Історія Русів”, чотиритомна “История малой России” Д. Бантиш-Каменського, п’ятитомна “История Малороссии” М. Маркевича.

Таким чином, етнографічні та історичні дослідження, літературні твори були тим “поживним” середовищем, у якому пробуджувалась національна самосвідомість української інтелігенції. Чим далі, тим тісніше їй ставало в рамках національно-духовного відродження, яке не могло привести до визволення України. Потрібен був лише поштовх, щоб відбувся перехід до політичної форми національного руху. Ним стала творчість Т. Шевченка. Саме він зумів силою свого таланту продовжити працю своїх попередників, піднести до світового рівня правду про історію, культуру, ментальність українців, засвідчити їх право на свою самобутність і незалежність, на свою державність. Тому не буде перебільшенням порівняння Кобзаря з Мойсеєм. Обоє вони по суті врятували свої народи. Один – з полону єгипетського, а другий – з рабства духовного, з денаціоналізаційних пазурів Російської імперії.

В Галичині початок українському національно-духовному відродженню поклав у 1816 р. в Перемишлі священик Іван Могильницький, заснувавши тут перше освітнє товариство. Його опікуном став перемишлянський єпископ Іван Снігурський. Навколо нього в 20-30-х роках XIX ст. зосередився гурток передової інтелігенції: Й. Левицький, Й. Лозинський, А. Добрянський, І. Лаврівський. Вони першими запроваджували україномовне шкільництво, видали граматики української мови Могильницького (1822 р.), Лозинського (1833 р.), Левицького (1834 р.). Однак вони були досить далекими від народної мови, тяжіли до церковнослов’янської.

Першою організацією, що відстоювала українську народну мову та культуру, була “Руська трійця”, створена в 1831 р. вихованцями Львівської духовної семінарії Маркіяном Шашкевичем, Іваном Вагилевичем і Яковом Головацьким. Весною 1834 р. вони підготували збірник “Зоря”. Хоч віденська цензура його дозволила, але професор моральної теології Львівського університету В. Левицький і митрополит М. Левицький заборонили видання. Лише в 1837 р. “Руській трійці” вдалося видати дещо перероблений збірник під назвою “Русалка Дністровая” в Будапешті. Однак майже весь тираж був арештований цензурою. Провал видання, утиски з боку греко-католицьких ієрархів призвели до смерті 32-річного священика Шашкевича. Перейшов до польського табору І. Вагилевич, став пізніше москвофілом Я. Головацький.

Але справа “будителів”, як їх називав І. Франко, не пропала марно. Іскра, запалена “Русалкою Дністровою”, важкі умови життя українських селян і рядових священиків змусили керівництво греко-католицької церкви в середині 40-х років XIX ст. поступово перейти з позицій захисту інтересів австрійських і польських магнатів до вираження корінних інтересів українського народу. Остаточно цей перехід завершився з початком революції 1848 р. З цього часу і до сьогодні греко-католицька церква була і є лідером українського національно-визвольного руху на Західноукраїнських землях.

Паралельно з українським національно-духовним відродженням та зародженням національно-визвольного руху мали місце різноманітні форми соціальної боротьби. Оскільки становище селян Правобережної України не змінилося на краще після переходу цих земель від Польщі до Російської імперії, а до польського поміщика додався ще й російський чиновник, то становище селян погіршилось. Сприяло цьому жорсткіше, ніж за Речі Посполитої, закріпачення селянства, а також запровадження для згаданого стану рекрутської повинності, якої в попередні часи не знало правобережне селянство. Щоправда, певні надії селяни покладали на те, що участь їх як добровольців у війні 1812 р. приведе до скасування кріпосного права. Але указом Олександра І селян повернули назад поміщикам, а ті посилили визиск, щоб за рахунок кріпаків компенсувати свої втрати від війни з Наполеоном.

Тому закономірним став вибух народного протесту, найяскравішим проявом якого був опришківський (розбійницький, бунтарський) рух, який на теренах, принаймні Правобережної України мав значні традиції. Найвідомішим та найвидатнішим представником згаданого явища, зокрема на Поділлі, став Устим Кармалюк (Справжнє прізвище ватажка, як засвідчує метрична книга його рідного села Головчинці - тапер Кармалюкове Жмиренського району Вінницької області - Устим Карманюк).

Навколо цього руху нагромадилось чимало легенд, які міцно увійшли не лише у масову народну свідомість, а й закріпились у працях радянських істориків, кінофільмах, літературних творах, Усній народній творчості. Він трактувався як революційна боротьба, яка то розширюючись до 20 тис. учасників, виходила за рамки Поділля на Волинь, Бесарабію, Київщину, то звужувалась до десятка найближчих соратників Кармалюка і кількох населених пунктів. Та в селянську війну він не переріс. Занадто сильним був противник - військово-адміністративний апарат Російської імперії в союзі з усім поміщицьким класом. Учасники виступів не мали ні чіткої програми дій, ні якогось об'єднуючого організованого стержня, яким в українських повстаннях XVII -XVIII ст. та Коліївщині 1768 р. було козацтво. Рух під проводом Кармалюка звівся лиш до знищення і грабунку поміщицьких маєтків і господарств багатіїв (було здійснено біля 1 тисячі нападів). Не було в ньому ні послідовних служб агітації за перетворення повстання у всенародне, ні усвідомленого розуміння необхідності боротьби за знищення існуючої влади і створення власних органів управління. Це був останній, згасаючий прояв традиційної для минулих віків форми масового селянського протесту проти існуючої соціальної несправедливості.

Проте, як показують дослідження доцента кафедри історії та країнознавства Хмельницького національного університету В.Дячка, У. Карманюк через різні життєві обставини потрапивши на каторгу і втікши з неї, цим поставив себе поза законами Російської імперії, а пошуки засобів до існування підштовхнули його спочатку до дрібних крадіжок, а згодом - до відвертих грабунків і розбійних нападів спільно з такими ж, як і він сам, особами.

Документальні джерела засвідчують дійсно неабиякі природні здібності У. Карманюка (фізична сила, витривалість), а також непересічну вдачу щодо свого "ремесла": десятиразові арешти та ув'язнення й семиразові вдалі спроби втечі, вміння уникати облав, планування і організація діяльності ватаги тощо.

Серед найближчого оточення ватажка, за соціальним статусом, переважають декласовані елементи (дезертири, втікачі з місць позбавлення волі тощо), які, втративши соціальні зв'язки, об'єднувалися з У. Карманюком, переслідуючи власні цілі. Обов'язковою умовою залучення новачків була наявність в них попереднього досвіду відповідної діяльності або й судимості чи перебування під слідством.

Що стосується кількісного складу карманюківців, то спостерігаємо певне збільшення їх числа: якщо протягом 1813-1822 рр. безпосередніх учасників дій було лише 13 (причому ті чи інші вчинки здійснювалися групою по 3-4 чоловіки), то вже в 1825-1827 рр. маємо 26 осіб, а в 1830-1835 рр. - близько 50 (деякі напади нараховують до 10 учасників). В цілому, протягом згаданого часу, за пряму, а переважно за опосередковану приналежність до ватаги розбійників, до суду було притягнуто до 300 осіб.

Жертвами карманюківців у 1813-1822 рр. ставали переважно селяни (24 випадки, з яких 15 припадає на крадіжки, 6 - на розбійні напади і по одному - на підпал, вбивство та ґвалтування). На всі інші соціальні групи припадає лише 11 випадків активних дій. В період найвищого піднесення діяльності У. Карманюка (1825-1835 рр.), мав місце 31 випадок насильства стосовно селян; міщан-торговців - 17 випадків; представників шляхти, включаючи Службову, чиншову, посесійну і поміщиків -22 випадки. Активні дії карманюківців щодо представників привілейованого стану - шляхти лише в період з 1825 по 1835 рр. набули більш сталого, хоч нерідко стихійного і далеко не безкомпромісного характеру. До того ж жертвами, як правило, ставали представники чиншової і службової шляхти. Однак тут переважає прихована форма дій-крадіжки.

Зважаючи на вищезгадане є очевидним, що У Карманюк та його спільники не переслідували мети зміни існуючих соціально-економічних та політичних порядків, а тому немає підстав розглядати їх діяльність як боротьбу проти національного і релігійного гноблення та наділяти антикріпосницькою, антипоміщицькою спрямованістю.

На відміну від Карманюка, його сучасниками були представники новітньої форми боротьби проти кріпосницьких порядків. Це політична організація з чіткою структурою, програмою, планом дій. Пізніше цю організацію назвуть декаб-ристською – за часом її спроби захопити владу в Російській імперії в грудні 1825 р. Декабристська організація була всеросійською. Серед її організаторів були і люди українського походження, як брати Муравйови-Апостоли. Єдиний виходець із селян – уродженець с. Ружичної Проскурівського повіту Т.Х. Дунцов-Вигодовський. Він вступив у 1825 р. до Товариства об’єднаних селян. Був засуджений до каторги і за-слання в Сибір. В 1854 р. його повторно засудили до заслання і покарали батогами за рукописи антиурядового змісту. Проти самодержавства, за встановлення демократичної республіки виступила в цей час створена другом О.С. Пушкіна, також поетом, В.Ф. Раєвським організація “Залізні персні”, центр якої знаходився у Кам’янці-Подільському. Осередок цього гуртка існував і в м. Ярмолинцях, проте його діяльність не досліджена. Редактором “Руської правди” і одним із керівників Південного товариства був уродженець Поділля О.А. Юшневський. Помітне місце серед дворянських революціонерів займав уродженець с. Борсуки Ушицького повіту О.Й. Корнілов та інші. В цілях конспірації організація, створена в 1816 р. в Петербурзі, двічі саморозпускалась і міняла назву. З 1821 р. вона розділилась на 2 частини: Північне товариство (Петербург) і Південне товариство (центральна Україна). Абсолютна більшість членів організації були офіцерами російської армії. Це зумовило і те, що методом захоплення влади декабристи вибрали військовий переворот. Влада потрібна їм була не заради влади, а для проведення революційних перетворень: ліквідації абсолютизму і кріпосництва. Більш радикальним було Південне товариство.

Складена П. Пестелем програма Південного товариства “Руська правда” передбачала повне знищення самодержавства і феодальних відносин, але в той же час узаконювала військову диктатуру і унітарну державу, в якій національне питання взагалі не бралося до уваги. Програма Північного товариства “Конс-титуція” М. Муравйова висувала вимогу обмеження влади монарха законом і ліквідацію лише кріпосництва, а не феодальних відносин в цілому. Зате була за більш демократичні порядки і врахування національного питання при перетворенні унітарної держави в федеративну. Мала бути відновлена і українська державність. Та не одна, а зразу три: на Лівобережжі зі столицею в Харкові, Правобережжі – в Києві і на Півдні – в Одесі. Це пояснюється тим, що за основу державотворення був взятий існуючий тоді поділ України на три генерал-губернаторства, які були Муравйовим трохи підкоректовані і підвищені до статусу держав-членів загально-російської федерації. В 1823 році в Новоград-Волинську брати Борисови створили “Товариство об’єднаних слов’ян”. Його осередки діяли у Красилові і Старо-костянтинові. В них поряд з офіцерами-росіянами виступали місцеві дворяни Скаль-маровський, Понятовський. Товариство передбачало повну ліквідацію самодер-жавства і феодалізму, але майбутній державний устрій вбачало в формі федерації держав всіх звільнених слов’янських народів. В 1825 році воно увійшло до складу Південного товариства.

Виступ готувався на літо 1826 р. Однак, непередбачені події: арешти керівників Південного товариства, раптова смерть імператора Олександра І – змусили декабристів виступити не зовсім підготовленими. 25 грудня 1825 р. відбулось повстання Північного товариства в Петербурзі, а в кінці грудня та на початку січня, вже після його розгрому, як акт відчаю і солідарності, відбулося повстання, контрольоване декабристами Чернігівського полку на чолі з С. Муравйовим-Апостолом. Керівників повстання було страчено, його учасників-членів товариства заслано в Сибір, а солдат покарано шпіцрутенами і відправлено на кавказьку війну.

Перша українська таємна політична організація виникла в Києві в 1845 – на початку 1856 р. на основі студентського гуртка, який виник в 1842 р. Ініціатором створення товариства був професор університету св. Володимира Микола Косто-маров. Навколо нього об’єднались професор Микола Гулак, письменник Панте-леймон Куліш, видатний етнограф Василь Білозерський – всього близько 100 осіб. Після довгих суперечок спеціалісти дійшли єдності про те, що активним членом товариства був Тарас Шевченко.

Програмними документами товариства, яке його члени називали братством (за аналогією з початком ХVІІ ст.) були: “Статут і правила товариства святих Кирила і Мефодія”, написані В. Білозерським з врахуванням позиції інших членів; “Закон божий (Книга буття українського народу)” М. Костомарова та установча “Записка” В. Білозерського. В них, на основі дещо романтичного історичного екскурсу, робився висновок про необхідність добиватись національного визволення України і створення федерації великих рівноправних слов’янських народів з центром у Києві. У відозвах “До українців” та “До братів поляків та москалів” уточнювалось, що українці хочуть справді рівноправного союзу з білорусами, москалями, поляками, чехами, словаками, словенцями, сербо-хорватами та бол-гарами, в якому не було б ненависті між народами, а кожний з них мав би право на свою мову, свою літературу й свою власну державність зі своїми парламентами.

Одночасно кирило-мефодіївці вимагали ліквідації кріпосного права, свободи друку, віри й науки, загальної освіти, заміни рекрутської армії на народну міліцію тощо. Щодо методів досягнення мети серед членів братства не було єдності. Поміркована більшість, об’єднавшись навколо М. Костомарова, виступала за еволюційний шлях, просвітництво, а через нього – проведення відповідних реформ. Радикальна меншість – Т. Шевченко, М. Гулак і їх прихильники – прагнули досягти мети шляхом підняття селянської революції. Реально ж сил для перемоги не було. Тому влада, викривши в квітні 1847 р. за доносом студента Петрова товариство, надзвичайно жорстоко з ними розправилась. М. Гулака було засуджено до ув’язнення в Шлісельбурзькій фортеці, Т. Шевченка – до 10 років солдатчини, без права писати і малювати, решту – до різних строків ув’язнення з подальшим засланням.

Кирило-Мефодіївське братство поклало початок перетворенню українсь-кого національно-духовного відродження в політичний національно-визвольний рух. Його характерними ознаками були демократизм і багатонаціональний склад учасників. Подібні процеси (політизації народних рухів) відбуваються і в Австрійській імперії.

Найяскравішими проявами як антифеодального, так і національно-визволь-ного рухів у Буковині було селянське повстання 1843 р. під проводом Лук’яна Кобилиці, а в Галичині – революція 1848 р., в ході якої цісар Фердинанд І проголосив конституцію, скликав парламент, скасував панщину. В ході революції українці виступили самостійною політичною силою, створивши в квітні 1848 р. Головну Руську Раду на чолі з єпископом греко-католицької церкви Григорієм Яхимовичем. Вона вимагала запровадити в школах та органах влади українську мову, допустити українців до зайняття державних посад, зрівняти в правах українське духовенство з польським. В травні 1848 р. вона організувала видання першої української газети “Зоря Галицька”, в жовтні 1848 р. перший з’їзд діячів української культури та науки заснував “Галицько-руську матицю” – першу куль-турно-освітню організацію, покликану шляхом видавництва книг для народу сприяти поширенню освіти та національної свідомості.

Після збройного повстання 1 листопада 1848 р., піднятого робітниками та студентами, і його придушення революція була розгромлена. Перший парламент, в якому було 39 послів-українців, розпущено.

За новою конституцією, вводився вже і галицький крайовий сейм, але в ньому українці становили всього 49 послів із 150. Конституція 1867 р. завершила процес перетворення абсолютистської імперії в конституційну монархію з елементами федералізму (для Угорщини), але національне становище українців майже не покращилося. Навпаки, в Галичині посилюється полонізація, а в Закарпатті – мадяризація. Лише виділення в 1861 р. Буковини в окремий “коронний край” дещо активізує національне відродження на цій території, розширює рамки громадсько-політичної діяльності українців. Проте їх економічне становище не змінилося. Проведена селянська реформа на основі викупу державою селянських наділів протягом 50 років і виплатою цих сум селянами ставила їх у залежність від чиновництва, гальмувала розвиток капіталізму на селі.

Дуже складно проблеми звільнення селян від кріпосництва вирішувалися і в підросійській Україні. Утворений царським урядом в січні 1857 р. таємний комітет для підготовки відміни кріпосного права передбачив, крім загальних положень, викладених у “Маніфесті 19 лютого”, цілу низку призначених спеціально для українських губерній указів і постанов. На відміну від російських, у всіх українських губерніях селянські наділи після реформи різко зменшилися внаслідок втрати селянами “відрізків”. Не міняло становище і те, що на Правобережжі, аби привернути українців супроти ненадійних польських шляхтичів, селянам надавалося право одержання повного наділу. В середньому наділи, які одержали українські селяни, в умовах Західної Європи вважалися достатніми, але в Україні при її агротехніці такий наділ не забезпечував навіть прожиткового мінімуму. За одержану землю селяни України до 1906 р. сплатили 382 млн карбованців при її ринковій ціні 128 млн.

Значно прогресивнішими і значущими для України були судова і земська реформи. Земське самоуправління в Україні знайшло своїх самовідданих праців-ників, які багато зробили в галузі сільського господарства (матеріальна допомога, культура землеробств), медицини (зразкове медичне обслуговування, гігієна і санітарія) та освіти (школи і курси на селі і для села), торгівлі. Але земства на Правобережній Україні, оскільки там мала перевагу польська шляхта, були введені лише в 1911 р.

Шкільна реформа 1860-1864 рр. засновувала єдину систему освіти різних ступенів, що розширювало мережу шкіл в Україні, але одночасно посилювався контроль за цією сферою з боку офіційних органів влади. Нею не допускалось створення українських шкіл.

Міська реформа 1870 р. запровадила у великих містах України виборні міські думи (Київ, Катеринослав, Полтава, Харків, Херсон, Миколаїв). Вказані реформи в Росії мали буржуазний характер і в основному сприяли історичному поступу України як складової частини імперії.

Непослідовність і незавершеність реформ 60-70-х років та різниця в соціально-економічному розвитку регіонів України в складі Російської імперії сприяли переходу головного аграрного сектора економіки на капіталістичний лад як прусським (уповільненим), так і американським (прискореним) шляхом, що зумовило:

- територіальну нерівномірність в розташуванні і розвитку української економіки;

- перетворення Півдня України (де набув поширення американський спосіб) на основну паливно-металургійну базу всієї імперії, із значним залученням іноземних інвесторів;

- більш швидкі темпи індустріального розвитку та вищу концентрацію виробництва, зростання міст;

- формування української торгово-промислової еліти: Терещенків, Бродських, Харитоненків, Яхненків, Семиренків та інших; класу вільнонайманих робітників, інтелігенції.

Закладені в ті роки диспропорції в територіальному розташуванні вироб-ничих сил не тільки не були подоланні, а ще більше поглибилися і перетворилися в наш час на складну економічну проблему національної економіки. Так само великою проблемою, яка залишилися з тих часів, є проблема прив’язки економіки України до імперії через виготовлення кінцевої продукції. Українські підприємства, що виробляли готову продукцію, складали лише 15 %, решта ж тільки готували сировину, складові частини, вузли. Це зумовлювало її меншовартісність, залежність від центру, тобто носило колоніальний характер.

Ще одним наслідком реформи середини ХІХ ст. стала втрата українськими селянами понад 15 % загальної площі кращої землі, що була раніше в їх користуванні та обтяження селянських дворів непомірними поборами (викупними платежами, подушним і поземельним податком), натуральними повинностями. Правда, на Правобережжі уряд (що не безпідставно не довіряв польській шляхті) надав селянам землі на 18 % більше, але за вищою ціною.

В обох імперіях, незважаючи на проведені реформи, українське населення терпіло національний гніт. Українська мова ігнорувалася. Навчання в школах велося російською, німецькою, польською, угорською чи румунською мовами. Не приймалися до розгляду в установах будь-які заяви чи документи писані українською мовою, замінювалися географічні назви. Як реакція не це відбувається активізація українського національного-визвольного руху. В 1855 році проходить “Київська козаччина”, в 1856 р. – втечі селян “в Таврію за волею”. В кінці 50-х років у Петербурзі колишні кирило-мефодіївці, яким заборонили після повернення із заслання проживати в Україні, створили Громаду з допомогою поміщиків-меценатів Галагана і Тарновського. Вона заснувала друкарню, яка видавала книги українських авторів. В 1861 р. за редагуванням Білозерського почали видавати громадсько-літературний часопис “Основа”. В ньому проводилась ідея права українців на власну самобутність. З російських демократів Громаду підтримав лише О. Герцен. в самій Україні за прикладом петербурзької Громади створювались аналогічні організації, які займались культурно-освітньою діяльністю серед народу. Найвідомішою серед них стала громада студентів київського університету, яка отримала назву “хлопомани” (від польського “хлоп” – селянин). В переважній біль-шості це були вихідці з польських чи спольщених козацьких родин Правобережної України. Їх кредо висловив лідер “хлопоманів” Володимир Антонович у “Сповіді” на сторінках часопису “Основа”. На переконання гуртківців, польська шляхта, що живе в Україні, має полюбити народ, серед якого живе, і докласти всіх зусиль до відродження українського народу, покращення долі селян. Цим шляхта спокутує кривди, які її предки завдали українцям. В іншому випадку вона залишиться ворожою до українства спільнотою зайд-паразитів.

“Хлопомани” не підтримували ідеї повстання, тому вони, вбравшись у селянський одяг, ходили по селах, навчаючи селян грамоти, пропагуючи знання з історії України та українську культуру. Поліція арештувала деяких “хлопоманів”, тому гурток на рубежі 1860-1861 рр. формально припинив своє існування. Його провідними діячами були Володимир Антонович, Кость Михальчук, Борис Поз-нанський, Тадей Рильський та інші.

Польське повстання 1863 р., в якому активну участь брали й українці, зокрема, А. Потебня, налякало царат і змусило вдатись до репресій проти українського руху. В 1863 р. міністр внутрішніх справ П. Валуєв видав циркуляр, яким заборонив всі українські організації, включаючи недільні школи та друкування книг українською мовою. В кінці 60-х років ХІХ ст., коли пильність влади зменшилась, В. Антонович, М. Драгоманов, П. Чубинський створили “Стару громаду”, яка прагнула продовжувати діяльність своїх попередниць. Вона фактично спрямовувала діяльність київського відділення російського імператорського географічного товариства. В його структурі було створено бібліотеку та музей. В 1875 р. “Стара громада” придбала газету “Киевский телеграф” і перетворила його у свій орган. Активізація українського національно-визвольного руху викликала хвилю доносів. Особливо старався попечитель Київського шкільного округу Юзефович. Як наслідок, в травні 1876 р. Олександр ІІ підписав в м. Емс указ, який забороняв навіть ввіз в країну книг, виданих українською мовою за кордоном, та постановку театральних вистав українською мовою; підтверджувалась заборона українських організацій. Київське відділення російського імператорського географічного товариства було розпущено, “Киевский телеграф” закрили... було дозволено друкувати українською мовою лише анекдоти, але “ярижним” шрифтом, тобто українські слова російськими буквами. Крім того, чиновникам, які прибули працювати з Росії в Україну, підвищили заробітну плату. В 1892 р. нагадали цензорам про недопустимість схвалення до друку українського перекладу будь-якого російського твору, а в 1894 р. повторили заборону імпорту українських книжок тощо.

Активні діячі “Старої громади”, не чекаючи арештів, виїхали в Петербург, Харків чи, як Михайло Драгоманов, за кордон. Центр українського національно-визвольного рух перемістився до Львова, де українські організації могли діяти легально. Приїзд до Львова видних діячів українського руху значно посилив українські сили в Галичині. Тим більше, що український національно-визвольний рух переживав там певну кризу, зумовлену розколом на початку 60-х рр. ХІХ ст. Частина ветеранів, зневірившись у можливостях швидкої перемоги української справи, перейшла на позиції москвофільства і почала стверджувати, що русини Галичини – це частина великоросійського народу, а їх мова – це зіпсована польськими впливами російська мова. За це вони почали отримувати фінансування з Петербурга. Молода генерація навпаки, стверджувала, що русини – це частина українського народу, а їх мова є діалектом української мови. Вони себе називали народовцями. В 1868 році вони заснували “Просвіту”, яка шляхом видання дешевих книг для народу, створення народних домів, шкіл тощо сприяла пробудженню національної самосвідомості українців. В 1873 р. було засноване товариство ім. Т. Шевченка, яке зусиллями М. Драгоманова і М. Грушевського було реор-ганізоване в наукове товариство ім. Т. Шевченка – по суті першу Академію наук України.

В кінці ХІХ ст. український національно-визвольний рух переходить від етапу громадських організацій до створення політичних партій, що зумовлювалось як загальноєвропейськими процесами, так і потребами більш тісного згуртування політично активних українців з метою підготовки їх до революції, шляхом якої вони сподівались відстояти інтереси України та захистити інтереси трудящих.

В 1890 р. в Галичині з ініціативи І. Франка і М. Павлика було створено русько-українську радикальну партію (РУРП), яка в програмі-мінімум ставила завдання шляхом реформ покращити життя трудящих, а в програмі-максимум – побудувати соціалізм в Україні (ця вимога була знята в 1895 р.). У 1899 р., після розпаду РУРП, утворились Українська національно-демократична партія (УНДП) та Українська соціал-демократична партія (УСДП). Перша з них висувала вимогу об’єднання всіх українських земель і користувалась підтримкою більшості українців Галичини Під егідою УНДП діяла більшість культурно-просвітницьких та господарських організацій. На виборах до австрійського парламенту 1907 р. вона одержала 4 мандати, а УСДП – 2. В 1895 р. український громадський діяч Ю. Ба-чинський видав книгу “Ukraina irredenta”, в якій обґрунтовував необхідність незалежності України. На Закарпатті ще не було партій.

З початком XX ст. створюють свої власні національні політичні партії українці в Російській імперії. Першою з них була РУП – Революційна українська партія (Харків, 1900 р.). Її програмою стала брошура адвоката Миколи Міхновського “Самостійна Україна”, яка проголошувала мету – створення єдиної, самостійної, соборної Української держави “від Сяну до Дону, від гір Карпатських до гір Кавказьких”. Різнорідний склад партії призвів до розколу РУП, оскільки більшість керівників перебували під впливом соціал-демократичної ідеї про недоцільність створення самостійних держав. Тому в 1902 р. М. Міхновський створює НУП (Народну українську партію, яку з грудня 1917 р. стали називати Українською партією самостійників-соціалістів). В 1905 р. РУП на своєму другому з’їзді реорганізувалась в УСДРП (Українську соціал-демократичну робітничу партію під проводом М. Порша, В. Винниченка, С. Петлюри, Д. Антоновича). В 1906 р. сформувалась найчисленніша та найвпливовіша українська партія – УПСР (Українська партія соціалістів-революціонерів), на чолі з її лідерами М. Ковалевським, Л. Ковальовим, П. Христюком. В кінці 1905 р. в результаті об’єднання Української демократичної партії (О. Лотоцький, Є. Чикаленко та ін.) і Української радикальної партії (Б. Грінченко, Є. Єфремов, Ф. Матушевський та ін.) виникла УРДП (Українська радикально-демократична партія), з червня 1917 р. – Ук-раїнська партія соціалістів-федералістів. Найчисленнішими і найвпливовішими партіями були УСДРП і УПСР. Всі партії, крім НУП, в своїх програмах вимагали широкої автономії України в складі демократичної Росії. Всі українські партії вимагали здійснення соціально-економічних реформ.

На початку ХХ ст. становище на українських землях погіршилось внаслідок світової економічної кризи 1899-1903 рр., яка охопила і обидві імперії. Особливо важке становище склалося в російській частині України. Так, з 56 домен працювало лише 23. На 1/3 скоротився випуск паровозів у Луганську і Харкові. Понад 100 тисяч робітників стали безробітними. Крім того посилився національний гніт, який носив не тільки духовний, культурний характер, але й економічний. Польські, єврейські, французькі, німецькі, бельгійські підприємці встановлювали для українських робітників нижчу оплату праці, зневажливо ставилися до звичаїв і національних традицій місцевого населення. Невипадково українці брали участь в революції 1905-1907 рр.

Причини революції:

- економічна відсталість, низький рівень життя широких верств населення імперії;

- залишки феодалізму, що гальмували прогрес. До них відносилось:

а) панування поміщицького землеволодіння, і, як наслідок, 54 відсотки селянських дворів мали до 6 десятин, 30 % – від 6 до 10, 16 % – понад 10 десятин (1 десятина – близько одного гектара);

б) відсутність політичних прав не лише у селян і робітників, а й у буржуазії.

На відміну від робітників і селян, які висловлювали своє невдоволення страйками та політичними вимогами, буржуазія намагалася добитися влади петиціями та тостами на різдвяно-новорічних банкетах 1904 р.

Каталізатором, який пришвидшив початок революції, стала поразка царату в російсько-японській війні 1904-1905 рр. Революція в своєму розвитку пройшла ряд етапів, що видно зі схеми (рис. 6.2).

Після маніфесту 17 жовтня 1905 р. активізувався український національний рух, якому вдалося:

- ліквідувати всілякі обмеження на вживання мови. Українське слово залунало в школах і вищих навчальних закладах;

- створити україномовну пресу. У 1905 р. в Лубнах почала виходити газета “Хлібороб”, з’явились журнали “Дзвін”, “Українська хата”, “Рідний край”, “Посів”, “Село ” та інші. Всього 24 україномовні виданя;

- організувати 35 осередків культурно-освітньої організації “Просвіта”, в яких працювали М. Коцюбинський, Б. Грінченко, П. Мирний, Д. Яворницький та інші представники української інтелігенції.

В той самий час набирають сили і досвіду українські політичні партії: РУП, УСДРП, УПСР (есери); створюються ради робітничих депутатів і профспілкові орга-нізації; розгортається кооперативний рух, виникають місцеві організації російської селянської спілки, які були створені в 7 губерніях, 12 повітах, 120 волостях; набувається досвід парламентської діяльності через Українські думські громади, які функціонували в І і ІІ Державних думах і поставили на порядок денний питання про автономію України.

Таким чином український національний рух в роки першої російської революції досяг суттєвих соціально-економічних і суспільно-політичних зрушень, що дало можливість офіційно поставити в Державній думі питання про надання Україні автономії.

До такого перебігу подій, коли постане питання автономії, а згодом і суверенітету, кращі сили української спільноти готувалися заздалегідь. Більше того, вони передбачали необхідність підготовки до збройного захисту української справи.

З цією метою в Австрійській частині України створювалися молодіжні спортивні та пожежні товариства “Сокіл”, “Січ” і “Пласт”. Перше таке товариство було створено в 1894 році в Львові інженером Нагірним. Перша “Січ” під проводом лідера Радикальної партії Галичини Кирила Трильовського виникла в 1900 р. в с. Завалля на Снятинщині. В березні 1913 року пройшли перші збори “Товариства Українських Січових Стрільців”, які прийняли свій статут. На початок 1914 року було створено 96 стрілецьких товариств. Вони охоплювали своїм впливом десятки тисяч української молоді. При цих товариствах створювалися воєнізовані загони.

Історичною заслугою цієї організації є участь в проголошенні і захисті Західно-Української Народної Республіки, створенні ядра Української Галицької Армії (УГА), яка відіграла помітну роль під час польсько-української війни 1918-1919 рр.

Січовий рух став наслідком виховної та просвітницької діяльності українських партій, “Просвіти”, кооперативів, 15 українських гімназій і понад 3 тисяч українських народних шкіл... Особливо великий вплив на відродження національної свідомості українців Галичини мала діяльність митрополита греко-католицької церкви А. Шептицького. Все зазначене дало підстави М. Грушевсь-кому назвати Галичину “Українським П’ємонтом”. (За аналогією з італійською провінцією П’ємонт, з якої розпочалось відродження державності Італії).

В підросійській частині України значний вплив мала Столипінська аграрна реформ, розпочата після розгрому всіх лівих, зокрема українських політичних партій і майже всіх профспілок. Вона руйнувала селянську общину з її колективною відповідальністю. З допомогою створених у кожному повіті державних комісій з проведення реформи, селяни отримали можливість вийти з общини, отримати свою землю єдиним наділом і створити власний хутір або, продовжуючи жити в селі, – користуватись своєю землею (“відрубом”). За за-думом ініціатора реформи такі селяни повинні були стати надійною опорою існуючого ладу. Для допомоги таким господарствам було створено селянський поземельний банк. В ході реформи цим правом на Правобережжі скористалось 50,74 %, на Півдні – 34,2 %, на Лівобережжі – 13,8 % господарств. Загалом по Україні – 33 %, тоді як по Росії – 24 %. Реформа дозволила збільшити середньо-річний збір зернових до 1070 млн пудів 1909-1913 рр. проти 775 млн пудів в 1896-1902 рр.

Ще одним напрямком реформи було переселення безземельних і малоземельних селян на вільні землі в Сибір. Однак через те що гроші, виділені для їх підтримки, розікрали – з одного мільйона переселенців 70 % або померли, або повернулись назад.

Оскільки започаткована для розширення соціальної бази самодержавства аграрна реформа насправді створювала гостру конкуренцію в особі селян-власників поміщикам, хоч їх землеволодіння вона не зачіпала, то вони виступили проти цієї реформи. Також проти неї виступали ліві політичні сили, в яких скорочувалась опора на селі. Тому виник протиприродний альянс крайніх лівих і правих сил, внаслідок якого агент поліції Д. Багров, член партії есерів, 1 вересня 1911 р. в Київській опері смертельно поранив П. Столипіна.Постать Столипіна для України однозначна. Він був затятим україно-фобом. В 1910 р. він своїм указом ще раз заборонив українську мову та всі українські організації з формулюванням “объединение на националистических интересах ведет к увеличению национального обособления”, а також відніс українців до інородців, яким навіть заборонялось створювати свою школу, хоч це було дозволено робити грузинам, полякам, литовцям, естонцям та іншим. В 1911 р. він роз’яснив, що “історичним завданням російської державності є боротьба з рухом, у теперішнім часі прозваним українським, який містить у собі ідею відродження старої України й устрою малоросійської України на автономних націонал-територіальних основах”.

Продовжуючи антиукраїнську політику Столипіна, царський уряд в 1914 р. заборонив святкування сторіччя з дня народження Т. Шевченка (рис. 6.3). Однак, незважаючи на це, в Києві відбулась 100-тисячна демонстрація патріотич-ної молоді вперше під синьо-жовтими прапорами як символами національно-визвольних змагань українського народу (вперше жовто-блакитний стяг став символом боротьби за національне відродження України під час революції 1848 року).

Подальший розвиток національного руху був перерваний Першою світовою війною, яка поставила українців обох імперій в надзвичайно складне становище:

- по-перше, вони були втягнуті у війну всупереч своїм власним націо-нальним інтересам;

- по-друге, виявилися в протилежних воюючих коаліціях і змушені були вбивати один одного. В російській армії перебувало 3,6 млн українців, у австро-угорській – 250 тис.;

- по-третє, їх землі стали об’єктом експансії з боку обох воюючих блоків;

- по-четверте, територія України перетворилася в арену воєнних дій з усі-ма її незручностями – руйнацією економічного життя, господарських і промислових споруд, житла і т.д.;

- по-п’яте, в час війни в обох імперіях вживалися заходи придушення опо-зиції, скорочувалися можливості політичної діяльності і захисту національних прав;

- по-шосте, війна зумовила глибокий розкол національного руху, як між українцями воюючих сторін, так і в межах імперій на прихильників та противників переможної війни.

Організації, які займали ті чи інші позиції показано в табл. 6.2:

Таблиця 6.2 – Ставлення українських організацій до Першої світової війни.

3 вересня 1914 р. російські війська зайняли Львів. Генерал-губернатором Галичини був призначений відвертий шовініст О. Бобринський. Він відразу заявив, що “Галиция и Лемковщина искони коренная часть великой Руси… Все устройство должно быть основано на русских началах. Я буду вводить здесь русский язык, закон и устройство”. Практично відразу він від слів перейшов до справ: були розгромлені всі українські організації, а школи, Просвіти, народні доми, ко-оперативи – закриті. Дванадцять тисяч активістів українського руху без суду були заслані до Сибіру. Лідер українського руху митрополит А. Шептицький був засланий в Суздаль.

Тому в 1915 році, коли австро-німецькі війська перейшли в наступ, їх радо вітали галичани, які ще недавно хлібом і сіллю зустрічали російські війська. В 1916 р. землі Тернопільщини стали ареною кровопролитних боїв під час Брусиловського прориву російських військ. Але через брак резервів та боєприпасів він захлинувся і війна перейшла в позиційну фазу, що принесло краю додаткові муки і нещастя. Зокрема, шалене зростання цін. Для простого люду вони стали просто недоступними. Це стосувалося й території Подільської Губернії. Вже в квітні 1915 року на засіданні Кам’янець-Подільської міської думи наголошувалося: “ ... в місті може виникнути голод...”

Війна до краю загострила всі протиріччя в обох воюючих блоках, але з особливою силою це проявилося в Росії: занепала економіка, розпадалися фінанси, скоротилося постачання міського населення продуктами харчування. Суспільство терпіло від зловживання вищих посадовців, несло невиправдані втрати на фронтах. На кінець 1916 р. в країні сталося кризове становище, що загрожувало перерости в революцію.

Таким чином, Перша світова війна принесла важкі випробування укра-їнському народу. Разом з тим вона створювала передумови краху імперій, об’єднання переважної більшості українських етнічних земель і побудови на них незалежної української держави.