Курсовая работа: Трипільська культура

Курсова робота з теми:

Трипільська культура

Вступ

Тема Трипільської культури в Україні, безперечно, є актуальною на сьогодні, бо, по-перше, до сьогодні вона повністю не вивчена, досі йдуть розкопки трипільських поселень і стосовно цієї теми у вчених залишається багато суперечностей в тих чи інших аспектах, по-друге, ця культура є складовою частиною цивілізації Старої Європи, але найголовніше це те, що Трипільська культура безпосередньо пов’язана з українським народом та займає значне місце в археології України.

Дані про Трипільську культуру отримані на підставі археологічних джерел та переважно на ґрунті сучасних наукових розробок та концепцій при застосуванні сучасних методів дослідження. З часу її відкриття минуло понад сто років, і за ці роки уявлення про Трипільську культуру постійно змінювалися. За цей час знайдені сотні поселень, тисячі жител та незліченну кількість давніх речей – посуду, знарядь праці, зброї, прикрас тощо. Так, восени 1897 року Вікентій Хвойко навколо м. Трипілля біля сел Верем’я, Халеп’я, Жуківці, Щербанівка, Стайки, Стретівка та інших відкрив сліди культури, яку за місцем знахідки назвали Трипільською. З цієї миті розпочалося дослідження культури, знайденої В. Хвойко. Серед досліджених поселень найвідоміші – це поселення біля м. Трипілля та навколишніх сіл, с. Колодисте, Сушківка, Володимирівка, Томашівка, Майданецьке, Тальянки тощо на Черкащині; біля сел Борисовка, Ільїнці, Кадіївці, Город, Озаринці, Райки, Білий Камінь тощо на Поділлі; сел Сабатинівка, Данилова Балка тощо на Південному Бузі, Лука-Врублівецька, Комарове, Ленківці, Стіна, Жури та інші на Середньому Дністрі, Софіївка, Підгірці, Чапаївка, Червоний хутір, Казаровичі тощо в Подніпров’ї; с. Усатове, Мирне, Арциз, Дивізія, Маяки в Подунав’ї та багато інших. Після дослідження яких були зроблені висновки про господарство, металообробку та металургію, гончарську справу, архітектуру поселень та жител, знакову систему, релігію та світогляд трипільського населення. Нині трипільські старожитності відомі на землях трьох держав – Румунії, Молдови (там їх називають культурою Кукутень) та України.

Об’єктом дослідження є Трипільська культура. Предмети розгляду – матеріальна культура та духовний світ трипільців. Мета моєї роботи – розглянути роль Трипільської культури в Україні. Для цього я поставив завдання: 1) розглянути матеріальну культуру трипільців;2) розкрити їх духовний світ; 3) з’ясувати зв’язки українського народу з трипільцями.

Хронологічні та географічні рамки.

На сьогодні загальновизнане датування періодів та етапів Трипільської культури: А – біля 5400-4600 рр. до н.е., В – І – 4600-4400 рр. до н.е., В І – В ІІ – 4400-4200 рр. до н.е., В ІІ – 4200-3900 рр. до н.е., С І – 3700-3300 (3200) рр. до н.е., С ІІ – 3200 (3300)- біля 2750 рр. до н.е. (дод. 1). Сліди цієї культури на Україні знайдено від Східних Карпат на заході до Середнього Дніпра, від Волині на півночі до узбережжя Чорного Моря та Подунав’я на півдні.

Методологію курсової роботи складають методи проблемного викладення матеріалу, науковості, аналізу, загальнонаукові методи.

Історіографія.

На жаль, науково-популярних праць, присвячених Трипільській культурі за останні сто років вийшло всього кілька. Праці В. Хвойки видані на початку ХХ ст., давно стали бібліографічними раритетами. Також існує науково-популярна праця, присвячена Трипільській культурі, написана у 1941 р. Т.С. Пассек. Привертає увагу праця, написана у 2003 р. М.Ю. Відейко, у якій він виклав історію наукових досліджень Трипілля, систематизував сучасні знання про трипільську архітектуру та протоміста, господарство та побут, знакові системи та орнаменти, нарешті місце трипільців в світі давньоземлеробських цивілізацій.

Наукових праць на тему Трипільської культури опубліковано тисячі. Серед них праці вищезгаданого М.Ю. Відейко, який разом з Н.Б. Бурдо досліджував хронологію та періодизацію Трипілля-Кукутені. Також він вніс вагомий вклад в дослідження та вивчення трипільських протоміст на основі розкопок поселення Майданецьке разом з М. Шмаглієм. Слід також відзначити праці В.О. Курца, що досліджував тваринництво трипільців, Б.С. Жураківського, І. Сулика, Б. Дворської, які визначають трипільське гончарство не лише як промислову галузь, але й як вид декоративно-прикладного мистецтва.

Дослідженням зооморфних зображень на трипільській кераміці займався В.Г. Збенович, який пов’язував їх з різноманітними анімалістичними культами, зокрема культом собаки. На основі досліджених орнаментів та різноманітних антропоморфних та зооморфних статуеток та фігурок Ю.О. Шилов разом з О. Поліщуком визначили світогляд та релігійні уявлення трипільців.

Вагомий внесок зробив Л.Л. Залізняк, розробивши найбільш науково обгрунтовану теорію походження трипільців з Близького Сходу, а саме Південної Анатолії, при цьому розглянувши зв’язок їх з українцями. У тому ж русі працював В. Петров, який спробував показати, звідки ж походить український народ.

Вищезгаданий Ю.О. Шилов при цьому розробив свою теорію походження Трипільської культури, яку називав Араттою. Цим же питанням займався О. Шокало, називаючи трипільців «оріями», а їх державу Оратанією (Ораттою).

Питаннями Аратти займався і М.Ю. Відейко, але він не вважав Аратту Трипільською культурою і локалізовував цю державу зовсім не у Північному Причорномор’ї, а на схід від Урука, за Еламом. К.П. Бунтян, В.Ю. Мурзін, О.В. Симоненко також вивчали тему Трипільської культури і до того ж пов’язували зникнення Трипільської культури з посиленням кризи та переселенням на цю територію культур кулястих амфор та деяке населення степу.

Кандидат історичних наук, доцент Л.С. Мельникова дослідила шлях Трипільської культури та зокрема її вплив на Подунав’я.

Структура курсової роботи.

Дипломна робота складається з вступу, трьох розділів, висновків та додатків.

У першому розділі йдеться про господарчу діяльність трипільців, а саме про ведення землеробства та тваринництва, трипільські способи металообробки, технологію гончарської справи та домашнє виробництво. Також тут викладено причини виникнення, архітектура поселень (протоміст) та жител, відомості про трипільський одяг, прикраси, побут та знаряддя праці.

Другий розділ розкриває духовний світ трипільців, розповідає про трипільську магічну орнаментацію, знакові системи об’ємну та у вигляді комбінацій знаків, що нагадують писемність, та про їхні різноманітні релігійні уявлення та культи.

У третьому розділі викладені різні думки та версії археологів щодо питань походження, зникнення Трипільської культури та її зв’язку з українським народом.

Розділ 1. Матеріальна культура трипільців

1.1 Господарча діяльність

В мідному віці відбувається становлення відтворюючих форм господарства – землеробства і тваринництва. Саме ці види діяльності стали складовою сільського господарства трипільців. Але, як правило, їх сільське господарство носило комплексний характер, де землеробство завжди виступало разом з тваринництвом у певному поєднанні.

Для обробки землі трипільці широко використовували ручні знаряддя – мотики, робоча частина яких виготовлялася з каменю або рогу (найбільш поширені були мотики з поперечним лезом). Трипільцям були відомі також і палиці-копачки, проте їх продуктивність була вдвічі меншою, ніж у мотик (дод. 2 а).

Разом з тим відмічається, що вирощувалися насамперед невибагливі, посуховитривалі, стійкі до хвороб та шкідників види злаків не з найвищими кулінарними якостями (на першому місці – плівчасті злаки, які не потребували попередньої оранки ґрунту і висівалися необмолоченими колосками). Однак такий набір культур був найкраще пристосований до екстенсивного землеробства, коли поля періодично змінювалися по мірі виснаження ґрунтів. Аналіз матеріалів трипільських поселень вказує на те, що жодне з них не існувало на одному місці понад 50-80 років.

Збір врожаю здійснювався за допомогою серпів з кремінними вкладками. У Трипільській та гумельницькій культурі на ранніх етапах вживали серпи, у рогову або дерев’яну оправу вставляли вкладки з кремінних пластин розмірами 2-5 х 1-1,5 см. Краї такого серпа ретушувалися роговим або дерев’яним знаряддям, внаслідок чого утворювалося зубчасте лезо, що значно підвищив продуктивність праці при зборі врожаю (дод. 2 б). Для обмолоту врожаю використовували молотильні дошки, які складалися з дерев’яної основи, в яку вставлялися уламки кременю.

Другою складовою трипільського господарства було тваринництво. Вирощувалися всі основні види домашніх тварин, проте їх співвідношення у стаді було тісно пов’язане з локальними умовами.

На всіх етапах Трипілля основне місце в тваринництві займало розведення великої рогатої худоби. Слід мати на увазі, що підрахунки щодо складу та структури стада по співвідношенню кількості кісток або особин не відбивають у повній мірі значення тварин у постачанні м’ясної їжі, але у будь-яких випадках у постачанні м’яса на першому місці була велика рогата худоба – 80-90 %.

Трипільцям з раннього етапу відомо було і молочне господарство, про що свідчать знахідки відповідної кераміки – цідилок. Є і скульптурні зображення корів з розвинутим вим’ям (дод. 3).

Треба сказати, що найбільший відсоток домашньої фауни маємо з поселень, розташованих південніше від лісової смуги, а також у густозаселених регіонах. На окраїнах трипільського світу полювання відігравало значнішу роль.

Металургія та металообробка – нові види господарської діяльності, що з’явилися в енеоліті, потребували значного обсягу технічних та природничих знань та навичок, які обумовлювали високу ступінь спеціалізації і могли розвиватися лише при умові виділення майстрів – ремісників, зайнятих переважно у даній галузі.

Металургія міді з’явилася на території України у VI тис. до н.е., разом із трипільськими племенами. Починаючи з другої половини V тис. до н.е., з’являються перші мідні вироби та власне виробництво, хоча і з примітивною технікою видобутку, що дозволяла використовувати лише оксидні мідні руди, що знаходяться на глибині 20-25 м. Суть цієї техніки була в тому, що ділянка, на якій знаходилися пласти руди нагрівалися величезними вогнищами, після чого її поливали водою; далі руду, що розтріскалася, добували за допомогою рогових, а пізніше – мідних кайл, відділяючи від оточуючи породи і виймали на поверхню. Метал могли виплавляти в інших місцях, іноді на значній відстані від родовищ.

Використовували також і поклади самородної міді. Одне з таких родовищ відоме біля с. Великий Мідськ на Волині. Відомі поклади мідних руд і на Поділлі.

В V тис. до н.е. в ареалі поширення ранньоземлеробських культур Північних Балкан, басейну Середнього Подунав’я та Тиси, а також Трансильванії та Північного Причорномор’я виникають осередки металообробки, які можна, на думку Є. Черниха, об’єднати в Балкано-Карпатську металургійну провінцію. Для неї характерні певні типи виробів – хрестоподібні втульчасті сокири-тесла (дод. 4 а), сокири-молоти, тесла-долота, виготовлені з металургійно чистої міді.

На етапі Трипілля А мідні вироби представлені переважно прикрасами (намистини, пронизки, бляшки, браслети (дод. 4 б)) і нечисленними знаряддями (шила, рибальські гачки, поодинокі сокири та долота). У цей час переважала в основному ковальська обробка металу, майстри якої обробляли самородну мідь з родовищ Трансільванії з використанням типових традицій для громад культур Вінча-Тордош. Пізніше формується власне ранньотрипільське вогнище металообробки на базі металургійної міді з північнофракійських родовищ. На етапі Трипілля В з’являються нові вироби як серед прикрас – скроневі кільця, персні, каблучки тощо, так і серед знарядь праці – пласкі сокири, сокири-молоти. Продовжуючи традиції попереднього етапу, майстри освоюють фігурне кування та лиття – як у відкриті так і в складні закриті форми.

За твердженням Н.В. Риндіної, металургія трипільців була в багатьох відношеннях подібною до центральноєвропейської, хоча технологію вони розробляли власну. Метал на трипільські землі доставляли з карпатського басейну у вигляді зливків (довжина – 15-17 см, діаметр – 2-3 см); ливарні матриці використовували переважно двостулкові, зрідка – відкриті. Ливарні форми виготовляли з глини із домішкою шамоту і підігрівали перед використанням. Треба сказати, що більшість трипільських виробів відрізняється високою якістю, а ковальська справа також була на високому рівні. Виробництво в цілому було спрямоване на серійне виготовлення зброї, знарядь праці та прикрас.

Що стосується гончарної справи трипільців, то в них та інших високорозвинутих археологічних культурах перетворилося на ремесло. Трипільські гончарі вдосконалили рецепти глиняних мас – вони використовували сировину, яка складалася з кількох сортів глини і була дуже пластичною, настільки, що з неї можна було робити посуд на гончарному колі, яке стало одним з важливих винаходів енеоліту, тонкостінний, якісний, який міг витримати високотемпературний випал. У Трипіллі застосовувалося швидке гончарне коло, повільне стало застосовуватися з середнього етапу (відомі відбитки вісі кола та тканини, що підкладалася під посуд при виготовленні). Коло складалося з вкопаної в підлогу короткої палі, яка правила за підставку при виготовленні. При роботі з таким пристроєм посудину виліплювали з глиняних стрічок, а потім обертаючи, зрізали зайву глину за допомогою різноманітних стругів.

Важливим етапом виготовлення посудини була обробка поверхні та орнаментування. Крім архаїчних типів орнаментації, пов’язаних зі штампами, врізаними лініями тощо прогресує технологія виготовлення розписного посуду. Найдавніші зразки розписувалися мінеральними фарбами (вохра, тальк, оксид марганцю) після випалу. Пізніше перейшли на покриття поверхні кольоровими, переважно білого або цегляного кольору, ангобами і розпису до випалу (дод. 5). Для надання поверхні декоративного вигляду застосовували шлікування – покриття рідкою глиною, пізніше шлікування змінив так званий прийом розчісування поверхні (орнамент з відбитків переплетеної мотузки).

В енеоліті зростає асортимент керамічних виробів (налічують від 11 до 17 основних типів трипільського посуду) та відбувається певна стандартизація посуду за розмірами. Так, горщики і миски трипільські гончарі виготовляли певних об’ємів, найменший з яких відповідає чоловічій пригорщі.

Другий важливий винахід мідного віку – спеціальні гончарні горна, які робили одноярусними або двоярусними (дод. 6 а). В них можна було досягти високих температур та якісно, рівномірно обпалити велику кількість виробів. Такі горна знайдені на пам’ятках Трипільської культури починаючи з Трипілля В. Одноярусні горна дослідила О. Цвек на поселенні Шкарівка. Його площа біля 2,5 м2, товщина стінок складала 20-40 см, купол мав напівсферичну форму. Більш складні двоярусні горна – з системою продухів у дні верхньої камери – з’являються в середньому Трипіллі на поселеннях Великий Кут, Кадіївці, проте найбільше їх відомо на пізньому етапі культури, коли виникають справжні гончарні центри. У гончарних печах, які були великими за розмірами, адже відомі трипільські посудини висотою до метра, посуд встановлювали один в один, економлячи місце.

Майстрам були відомі різні режими випалу – окислюючий та відновний. Перший режим дозволяв отримувати посуд з чорною або сірою поверхнею (раннє Трипілля, культури Лендель, Полгар та лійчастого посуду). Відновний використовувався при обпалюванні розписного посуду, характерного для більшості варіантів Трипілля-Кукутені та Гумельниця.

Важливою ознакою виділення гончарства в окрему галузь виробництва є поява спеціалізованих майстерень з виготовлення посуду. Сліди таких майстерень виявлено на трипільських поселеннях Уланівка, Шкарівка, Великий Кут (дод. 6 б), Тростянчик, Кліщів та інших. У майстерні, дослідженій на поселенні Великий Кут, було два приміщення з горнами, робочі площадки, де знайдено інструменти для роботи з глиною, місце для просушування готових виробів. Біля печей знайдено бракований посуд.

Важливою галуззю господарства трипільців було домашнє виробництво. У мідному віці у кожному господарстві виробляли частину знарядь праці, взуття, одяг.

У виготовленні знарядь праці найперше місце займав кремінь (скребачки, ножі, проколки, леза серпів, наконечники стріл, дротиків). Менші знаряддя праці переважно створювалися з великих зазвичай шляхом розколювання останніх, щоб заощадити сировину. Так, великі пластини, які вживали серпи, потім переробляли на інструменти для обробки деревини або кістки, рогу – свердла. Далі з решток поластини робили кресало або розколювали на відщепи, з яких могли вийти наконечники стріл.

Для виготовлення одягу, взуття продовжували використовувати шкіру, з обробкою якої пов’язана велика кількість інвентарю: скребачки з кременю, а також різноманітні кістяні та кам’яні лощила, гладилки тощо. Для розтягування шкіри використовували масивні грузила.

Проте з часом шкіряний одяг витісняється текстильним. Це добре помітно по зменшенню чисельності знарядь для роботи зі шкірою та появою численної групи інструментів та пристроїв, пов’язаних з ткацтвом, насамперед вертикального ткацького верстату (дод. 7). Він складався з вертикальної дерев’яної рами, на яку було натягнуто нитки основи.

За відбитками на посуді нараховують кілька видів тканин, які різнилися за товщиною. Трипільцям було відоме виготовлення узорчастих тканин, тканин з рослинних волокон та вовни. Готове полотно фарбувалося, на ньому робилася вишивка.

Значний асортимент виробів домашнього виробництва робився з дерева (руків’я для мотик, сокир, ножів та скребачок, оправи для серпів з крем’яними вкладишами). З дерева виготовлялися також частини верстатів – кушнірських, ткацьких, свердлильних, частини пристроїв для підйому сировини з гірничих розробок. З Подністров’я походить глиняна трипільська модель човна – однодеревка. Виготовлялись також меблі (стільці, столи, крісла), про що свідчать глиняні моделі цих виробів.

Широкий асортимент деревообробних знарядь – спеціалізованих сокир, тесел, колунів, доліт, свердел – як металевих, так і кремінних, кам’яних дозволяв робити складні столярні вироби. Відоме було різьблення по дереву і виготовлення дерев’яної скульптури.

1.2 Трипільські протоміста

Однією з обов’язкових складових трипільської цивілізації є поява протоміст. Дослідження за останні 30 років виявили, що трипільці стали на шлях урбанізації і шли по ньому на протязі майже тисячі років, поки не зникли.

Перш за все треба визначити причини та передумови виникнення протоміст. Важливим елементом існування циклічно-переложної системи землеробства було захоплення чергової ділянки земельних угідь для експлуатації протягом 50-70-річного циклу. На початкових етапах розселення трипільців цей процес регулювався на рівні окремих громад. Власність громад на землю забезпечувалася військово-демографічним потенціалом. У процесі розселення трипільських громад на величезній неосвоєній території, мали набути великого значення адміністративні функції, виникнути прошарок людей, які відповідали за вирішення питань, пов’язаних з аграрними розпорядками та військовими справами.

Також треба сказати, що у трипільців виникла потреба у певних колективних діях, а саме при захопленні земель та їх наступному розподілі, охороні громадських володінь. Зі зростанням масштабів поселень до сфери колективної праці було включено, можливо, будівництво укріплень – «житлових стін» нового поселення.

При кризових ситуаціях, коли не вистачало додаткового продукту чи його зовсім не було, всі зусилля спрямовуються на придбання нових ресурсів, насамперед землі. Вигравали саме ті громади, які ставали на шлях концентрації населення, збільшення військово-демографічного потенціалу, захоплення при цьому значних територій. Таким чином для вирішення цих питань були потрібні саме інтеграція громад у великі поселення і створення з цих поселень протоміст.

Також серед вчених існує думка про наявність зовнішньої загрози, для якої визначено лише два джерела: з боку «степового населення» або зі сторони «трипільських племен». Перша теорія дуже сумнівна, бо по-перше, тоді, коли мала бути найвірогідніше експансія «степового населення» (V тис. до н.е.), трипільське населення розподіляється на локальні варіанти, розміри поселень залишаються сталими, укріплення не будуються; а по-друге, військово-демографічний потенціал трипільців був найвищий серед співіснуючих з Трипіллям-Кукутені археологічних культур. А ось друга, навпаки, освоєння захоплених територій зумовило ускладнення відношень між окремими складовими частинами трипільсько-кукутенської етнокультурної спільності і саме це призвело до протиріч між цими частинами.

Суспільство трипільців мало, на думку деяких вчених, матріріархальний характер, а от на думку С. Бібікова вже на ранньому етапі у трипільців з’явилися патріархально-родові відносини у суспільстві. Характерним був і поділ великої патріархальної сім’ї з 10-14 осіб на малі. Такі малі сім’ї, на думку Бібікова, утворювали родову громаду. Характерна для раннього періоду концентрація невеликих поселень в одному місці скоріш за все відповідає племінній групі. З поширенням Трипілля-Кукутені на схід стала зростати чисельність населення та відбулося формування нових угруповань за територіальним принципом – з’являються поселення площею 40-60 га з населенням 1600-2000 жителів. Регіональні варіанти трипільської культури могли відповідати союзам племен. Поселення середніх розмірів (40-100 будівель) були цілком автономні в економічному відношенні. Такі поселення – поселення-громади – стали важливою суспільною ланкою. Подальше зростання населення та його концентрація у військово-політичних цілях спричинило до появи у V-IV тис. до н.е. протоміст з населенням 5000-14 000 чоловік, які утворилися внаслідок об’єднання кількох поселень-громад.

Пізньотрипільські могильники свідчать про складну суспільну структуру, яка склалася протягом середнього етапу Трипілля, з статево-віковою диференціацією, виділенням родоплемінної верхівки та вождів-жерців. Організація життя протоміст вимагала появи керівних структур і, починаючи вже з середнього етапу, у трипільців існували вождівства – централізованої системи керівництва, яка спирається на ієрархічну систему ватажків різних рангів. Типовими рисами для вождівств є наявність великих поселень, монументальних споруд (культові та поховальні).

Як було сказано вище, на ранньому етапі трипільці жили невеличкими поселеннями. Одне з найдавніших (біля 5300 до н.е.), поселення Бернашівка на Дністрі налічувало 7 будівель і займало площу близько 1,5 га. Геомагнітна зйомка виявила 7 аномальних зон, 6 з яких були розташовані по колу (діаметр – 30 м), а сьоме в центрі цього кола.

Для середнього періоду трипільської культури характерні як малі, так і великі поселення, що налічували вже сотні будівель. Зберігався традиційний план забудови по колу, яке з часом набуває виду витягнутого еліпсу. Саме в цей період з’являються протоміста площею 100-300 га: Веселий Кут, Гордашівка тощо. В їх плануванні з’являються вулиці та квартальна забудова. Яскравими прикладами трипільських протоміст є Тальянки (між селами Тальянки та Легедзине Тальянівського району Черкаської області) (дод. 8 а) та Майданецьке (біля с. Майданець Тальянівського району Черкаської області) (дод. 8 б).

Площа першого складає 450 га. На плані поселення складається з двох овальних структур, вписаних одна в одну, відстань між ними (вважаються вулицями) – 70-100 м. Внутрішній та зовнішній периметри доволі щільні. Центральна частина була забудована нерівномірно. У північно-західній частині простежуються радіальні ряди будівель та кварталоподібні структури. В центрі є взагалі вільний від забудови простір (біля 30 га).

Планування трипільського Майданецького доволі схоже на поселення у Тальянках (ті ж еліптичні структури, квартальна забудова в центральній частині поселення, незабудовані ділянки у центрі поселення). В окремих місцях поселення поодинокі будівлі, площі, «вулиці», в’їзди на поселення. Площа – 260 га, на якій – 1575 жител, розташованих у 4-х еліптичних структурах.

Тип поселень-протоміст проіснував понад 400 р. саме з такою схемою – тисячі жител, об’єднаних в овальні структури, з вулицями та кварталами, складною системою укріплень.

Щодо самих жител, то серед археологів у 30-50-ті рр. XX ст., існувала теорія реконструкції житла, яку висунула Т. Пассек. Суть її в тому, що трипільці на вирівняну поверхню землі вкладали шар дерева, який обмазували зверху сумішшю глини з половою, або чистою глиною, вирівнюючи і згладжуючи поверхню, а потім випалювали розкладеними на поверхні вогнищами. Утворений моноліт – «точок», правив за підлогу. Навколо нього зводили стіни, потім – двосхилий дах (дод. 9 а).

Але у 1964 р. В. Маркевич запропонував власну теорію реконструкції, яка по сей день є загальновизнаною. Він вважав, що «точок» – то не що інше, як рештки міжповерхових і горищних перекриттів будинків та інших споруд; він наголошував на тому, що кожне нашарування обпаленої глини – це перекриття, скільки шарів, стільки і перекриттів, а отже – і поверхів, при чому на першому розташовувалися господарські приміщення (дод. 9 б). Стандартна забудова Майданецького наприклад, складалася з двоповерхових будинків із загальною площею 70-140 м2. Найбільші займали площу понад 300-500 м2, серед яких були будинки, які могли бути громадськими спорудами з глиняними лавами вздовж стін. Також розкопано кілька триповерхових будинків рясно, один до одного споруджених як лінія оборони поселення.

Про зовнішній вигляд давніх будівель свідчать моделі жител, власноруч зроблені трипільцями, що вважаються справжнім скарбом документальних наочних посібників по трипільській архітектурі.

Досліджено також рештки культових споруд. Серед них – центральна споруда поселення в Конівці, де на першому поверсі виявлено два прямокутних вівтарі з глини, навколо яких було розставлено мальований посуд. На вівтарях знайдено багато пластики, глиняні фішки у вигляді конусів з головами тварин та людини тощо. Про існування храмових будівель можуть свідчити деякі глиняні моделі. Цікава серія моделей зібрана нині в колекції С. Платонова (дод. 10).

1.3 Побут

Житло-господарський комплекс належав, як правило, одній сім’ї. Житлове приміщення було, зазвичай, одне, частіше – на другому поверсі. Стіни будівель зовні та всередині прикрашали розписом магічного змісту. Різнокольорові дуги, трикутники, лінії ніби охороняли, у тому числі вікна та двері. Поріг робили з глини.

З правого боку біля входу була піч або відкрите вогнище на глиняному підвищенні, де готували їжу. Опалювальні пристрої були також і джерелом світла в приміщенні, яке крім того освітлювалося невеликим округлим віконцем у стіні, протилежній входу. Вздовж стіни, протилежній тій, під якою робили піч. Йшла глиняна лава (висота – 10-20 см, ширина – 40 см), на якій розташовувався посуд. Частина посуду, ймовірно, стояла на полицях, розвішених вздовж стін. Біля печі були зернотерки, вмонтовані у глиняні корита. Трипільцям були відомі меблі, зроблені з дерева, про що свідчать глиняні моделі стільців із спинками з антропо- або зооморфними навершями. Такі стільці прийнято називати «тронами» (дод. 11 а).

Відомості про житла трипільців отримані насамперед з матеріалів розкопок – знахідки різноманітних моделей жител та навіть посуд, який в них знаходився.

З транспортних засобів були відомі сани (дод. 11 б), в які запрягали одного або двох биків – знайдено численні глиняні моделі цих виробів. Це були конструкції з міцним дерев’яним каркасом (довжиною 2-2,5 м і висотою 1,5-2 м), що дозволяли перевозити значної ваги вантажі, проте навряд чи на значні відстані. Факт транспортування мідної руди до трипільських поселень з родовищ у Трансільванії свідчить про наявність ефективного транспорту на суходолі. Глиняна модель човна типу довбанки вказує на наявність річкових засобів пересування, при розкопках в Усатові було знайдено навіть кам’яний якір.

Щодо посуду, то порівняно з минулими часами вироблялася величезна кількість як кухонного, так і різноманітного, багато орнаментованого «столового» посуду. Його використовували не тільки для приготування їжі, але і зберігання припасів(дод. 12 а), води, молока. Окремо існував посуд для культових церемоній – зооморфні та антропоморфні посудини, загадкові «біноклі» та «моноклі» тощо.

Починаючи вже з раннього етапу Трипільської культури різноманітним був асортимент посуду (до 20-30 типів), пристосованого як до конкретного вжитку (кухонний, столовий), так і за розмірами та певного призначення, що свідчить про високий рівень побутової культури. Так, кухонні горщики зустрічаються різних розмірів (10-12 – 50-80 см у висоту), у масу яких додано грубі домішки (шамот, пісок, товчені черепашки), що дозволяло витримувати багаторазове нагрівання без пошкодження або деформації посуду.

Робилися спеціальні посудини для зберігання припасів з вузькою горловиною (грушоподібні, біконічні) та покришки до них. Для молока робили високогорлі глечики, виготовлення сиру – цідилки.

Ранньотрипільські посудини на високих циліндричних піддонах («фруктовниці») зручно було ставити у відкрите вогнище, серед жарин (дод. 12 б). З глини робили ковші, черпаки, ложки (дод. 12 в). Посуд старанно оздоблювався вирізним орнаментом, штампами, розмальовувався.

Трипільське населення вживало переважно рослинну їжу – каші з плівчастих пшениць, проса, гороху. Відомо, що хліб могли пекти тільки з ячменю, який також використовувався для виробництва пива. Щоб розмолоти зерно в їжу, трипільці використовували зернотерки – два камені зі спеціально підготовленою поверхнею. Збирали також дари лісів – дикоростучі плоди сливи, абрикоси, калини, смородини тощо.

М’ясо отримували від домашніх тварин (велика рогата худоба, свиня, вівці), які давали також молоко, шкіри, шерсть, та від полювання (олені, косулі, кабани та ін.). Знайдено багато слідів рибальства, особливо на стоянках, розташованих на узбережжі Дніпра. Відомо також, що трипільці їли черепаховий суп, запечений у власному панцирі черепахи (трипільська стоянка біля хутора Романки).

Що ж стосується одягу, то слід нагадати, що у мідному віці населення на території сучасної України вдягнулося у одяг з тканин. Як було сказано вище, при розкопках були знайдені прясельця, а також рештки вертикальних ткацьких верстатів (глиняні грузи до них), які були практично в кожному будинку. На таких станках вироблялася тканина шириною до 1-1,5 м, при чому різних – від мішковини до досить тонкого полотна. Тканини фарбували мінеральними або рослинними фарбами; тканина орнаментувалася (на середньому етапі дуже популярними були тканини з червоними горизонтальними лініями) – це видно зі статуеток, знайдених при розкопках (дод. 13 а).

Трипільці використовували як нижній одяг нараменні пов’язки. Виготовляли їх з тканини, прикрашали бахромою, робили зав’язки з китицями на кінцях.

Верхній одяг був представлений довгими сукнями, іноді з бахромою знизу, з різними типами вирізу коміру, спідниці, нараменні пов’язки. Існували різні типи поясів: з мотузки – в один або кілька обертів, плетених, з тканин або шкіри, в тому числі з нашивними прикрасами (всього відомо 9 типів поясів). З хутра або тканини робилися короткі, до пояса, жилетки. Чоловічий костюм доповнювала перев’язь, яку прикрашали металевими чи кістяними платівками або бляшками, – через праве або ліве плече, іноді – навхрест. Вона підтримувала пояс, на якому висіла зброя – сокира-молот.

Відомі три типи взуття, на всі пори року. Це чобітки, з халявами нижче коліна, іноді відігнутими назовні, деякі з «підв’язками», півчеревики, типу постолів, та сандалі – підошва з двома ремінцями. Все взуття скоріш за все робилося шкіряним.

У трипільців налічувалося кілька типів головних уборів – грибоподібної форми або схожого на шапку з підгорнутими краями.

З прикрас у них були амулети у вигляді круглих або антропоморфних мідних блях, які носилися на шиї (дод. 13 б). Знайдено також різноманітні мідні та срібні кільця; браслети різних типів: пласкі, в один або кілька обертів; різноманітні намиста з мідних, кам’яних, бурштинових і навіть скляних намистин та морських або річкових молюсків. На статуетках зображено принаймні 10 типів жіночих зачісок. Переважає зібране на спині у різні типи вузлів волосся, є заплетене у 4 коси. Іноді розмальовували обличчя.

Таким чином, у мідному віці трипільське господарство загалом носило комплексний характер з оптимальним використанням природних ресурсів. При екстенсивному землекористуванні у трипільців були високі знання в агротехніці, що дозволяло їм жити на одному місці 50-80 р. Розведення домашніх тварин у трипільців, для отримання м’яса та молока, відтіснило полювання, яке відігравало значнішу роль лише на окраїнах трипільського світу. Металургія та металообробка, які були досить на високому рівні, були спрямовані на серійне виготовлення зброї, знарядь праці та прикрас. На тому ж рівні були гончарства, про що свідчить впровадження гончарного кола і одно- та двоярусних горн для випалу посуду, та нової галузі в енеоліті – ткацтва (впровадження вертикального ткацького верстата). Вже з середнього етапу у трипільській культурі з’являються протоміста з високим військово-демографічним потенціалом та складною соціальною структурою населення. Всі такі великі поселення складалися з кількох еліптичних структур, які в свою чергу складалися з двоповерхових жител, мали квартальну забудову у центрі поселення тощо. Разом з тим у трипільців відмічається високий рівень побутової культури, особливо це видно з широкого асортименту посуду та одягу і прикрас.

Розділ 2. Духовний світ трипільців

2.1 Знакові системи

Щодо трипільської писемності серед вчених точиться багато дискусій, бо це одне з питань в сфері вивчення Трипільської культури, яке дуже суперечливе та мало вивчене, за браком прямих свідчень. Вже на поч. XX ст. з’явилися сенсаційні повідомлення про відкриття трипільської писемності. Після розкопок поселень на Дніпрі В. Хвойко у 1900 р., перебравши десятки тисяч фрагментів, були знайдені певні закономірності у зображеннях на цих фрагментах.

Таким же методом користувався кандидат історичних наук Т.М. Ткачук (саме його теорія трактування трипільських знаків та схем визнана серед більшості вчених) при вивченні величезної колекції кераміки з трипільського поселення – протоміста Майданець. Ним було вибрано та реконструйовано близько 720 посудин. В результаті – 10 форм посуду, для прикрашення яких використано понад 40 схем розпису. Для нанесення на певний тип посуду використовувалося 2-9 визначених схем розпису. Виявилося, що в орнаментуванні посуду трипільці не допускали випадків. Схеми розпису посудин утворюють у плані великі знаки у вигляді свастики або хреста. Всередині схем у визначених зонах розміщувалися певні знаки. Знаки, на відміну від схем розпису, могли змінюватись при переході на іншу посудину.

Всього знаків на Майданецькому посуді було виявлено 239. Серед них є прості та складні. Простих 46, з яких 9 були в особливій пошані, бо зустрічалися від 19 до 128 разів кожен (дод. 14 а). Ще 18 зустрічаються від 2 до 8 раз, решта 19 – по одному. Але слід зазначити, що знаки вживалися не самі по собі, а у вигляді комбінацій, або «блоків», як запропонував Ткачук. Найбільш популярними в блоках були 9 знаків.

«Улюблені місця» блоків на посудинах – ручки, центральні частини мисок, метопи кубків. Серед прийомів монтажу «блоків»(всього 14) – вертикальний (найбільш вживаний), горизонтальний тощо. Складних блоків Т. Ткачук виділяв 193, утворених зазначеними вище прийомами.

Все це, на його думку, свідчить про існування розвинутої знакової системи у трипільців, що притаманно ієрогліфіці.

Також в процесі досліджень функціонування знакової системи в масштабах селища, на основі знахідок з 21 трипільського жила, розкопаних в 1986-1992 рр., протоміста Майданець, виявилося, що спільними для багатьох будинків були прості знаки. А от «блоки» зі знаків в кожному будинку були свої. На основі цього був зроблений висновок, що спільними для мешканців були не знаки-блоки, а – схеми розпису, притаманні певним типам посуду, нарешті прості знаки. Але правила монтажу знаків у «блоки», а «блоки» – у схеми розпису залишалися загальними для всього поселення.

На думку Т. Ткачука, серед мешканців будинку була людина чи люди, які, знаючи прості знаки та правила монтажу, творили нові «блоки». Вони ж і передавали знання знаків та правил їх використання нащадкам. Більшість «блоків» слугувала засобом передачі інформації та спілкування невеликій загалом групі людей, які, скоріш за все, належали до суспільної, або культової спільності.

Також серед мініатюрних виробів з глини, які знайдено на поселеннях трипільської культури, вченими була виділена група предметів геометричних форм – кульок, конусів, півсфер, циліндрів тощо (дод. 14 б). Такі вироби знаходять до кількох десятків різних форм на поселеннях від Трипілля А до Трипілля С II включно.

Дослідники по різному тлумачать призначення цих глиняних виробів. Т. Пассек вбачала в них печатки, С. Бібіков, В. Маркевич, І. Заєць відносили їх до числа іграшок. К. Черниш виділила серед них фалічні символи. На думку більшості з цих дослідників призначення виробів не зрозуміле.

Що цікаво, аналогічні вироби з тієї ж глини відомі з розкопок неолітичних та енеолітичних пам’яток Близького Сходу, Ірану, Месопотамії, починаючи з IX тис. до н.е. і до IV тис. до н.е. Найбільше їх знаходять в будівлях, які інтерпретуються як давні храми. В англійській археологічній літературі за ними закріпилася назва – «tokens», що тлумачиться у нас як «жетони».

Такі дослідники давніх культур Сходу як Д. Шман-Бессера, Л. Оппенгейм, Г. Ніссен, П. Ам’є, Дж. Отус та інші доводять, що ці «жетони» використовувалися в давнину при облікових операціях, насамперед у храмових господарствах.

Саме те, що дрібна трипільська геометрична пластика ні чим не відрізняється від своїх аналогів на Сході, перш за все свідчить про зв’язки з Давнім Сходом та дає право припустити, що призначення цих «жетонів» було тим самим – для ведення обліку пожертв у храмах.

2.2 Трипільські орнаменти

При вивченні орнаментів використовують їх розгортку. Розрізняють лінійну (найбільш уживана), у вигляді сектора та кругову (найрідші) розгортки. Дослідження трипільських орнаментів проводилося на основі цілих та реконструйованих посудин трипільської кераміки.

Загалом посудини мали різне число покритих орнаментом зон – у залежності від форми. Якщо розглядати лінійну розгортку, то ці зони перетворюються на яруси. Для раннього періоду характерні одноярусні зображення на горщиках, мисках та кубках; на вазах, «фруктовницях», грушоподібних посудинах – 2-4 яруси. Одноярусні композиції складалися з таких елементів, як коло, овали з «променями», відтінки спіралі при напрямі руху – зліва направо. Горизонтальні стрічки та лінії утворюють ніби рамку, яка в плані нагадує ромб із зігнутими кутами, - таким чином і утворюється орнамент.

На мисках часто зустрічається зображення «біжучої спіралі» або її відрізків. Також цікаво, що числу 4 незмінно відповідає кількість елементів у композиціях. Так, наприклад, на одній із мисок з поселення Олександрівка композиція складається з 4 видовжених овалів, а ці овали доповнені 4 меншими овалами згори та 4 – знизу. На одній з мисок є 2 букранії – умовне зображення бика – з 4 групами солярних знаків (кола), при чому бик тримає одну групу кіл на рогах – бик тримає сонце між рогами (дуже популярний сюжет у землеробському світі Шумеру та Єгипту.

Також дуже поширеними на ранньотрипільській кераміці зображення змія (найбільше – на грушоподібних посудинах, на їх покришках, вазах та «фруктовницях», рідше на жіночих статуетках). Виділяють кілька різних мотивів образів трипільського змія: перший – мотив змії, яка згорнулася в клубок, в центрі якого - зображення голови з двома очима та відкритою пащею. Три наступних мотиви пов’язані з парними зображеннями змій, які зображені з головами, що рухаються назустріч (дод 15 а).

Розгляд кругових розгорток показав, що більшість з них у плані хрестоподібна, чотиричастна, «обертається» навколо центру – вінець посудини або дна та зображення орнаменту має характер безконечного руху, що можливо виступає як символ часу, а рух – коловорот навколо центру у просторі Всесвіту (дод. 15 б).

На етапі В II та початку C I число знаків – невелике, а їх склад досить стабільний. А от з середини етапу C I (період кризи) зростає їх кількість у всіх районах розселення трипільців. У цей період спостерігається зростання випадків використання червоної фарби для малювання орнаментів, при чому поширюються давні або зовсім архаїчні символи. Разом з тим спостерігається повернення старих форм посуду (з високим, конічно зрізаним горлом; на піддонах) – і знову розпис вкриває всю поверхню посуду, на відміну від B II і початку C I, коли він ледь опускався нижче плічок посудини. У цьому періоді йде поступово повне повернення до старих орнаментів. Як приклади, поширення орнаментів у вигляді лезоподібних овалів, що зображували на мисках (дод. 16)(як всередині, так і назовні), малюючи у кілька ярусів на великих посудинах, що було характерно для етапів B I та B I – II; реалістичний стиль зображення змій, притаманний для етапу А. Багато хто з дослідників вважає, що це пов’язано з уявленнями трипільців про могутність предківських орнаментів, їх магічну силу.

Також серед сотень посудин протоміста Майданець є кілька десятків кубків (висота – 8-14 см). Орнаментація цих кубків складає цілу серію орнаментів, розповідаючи про життя трипільських землеробів (про що свідчили зображення рослин, колосся) (дод. 17). Схема розпису була хрестоподібна, поділена на 4 частини, з яких 2 частини більші, а інші 2 меншого розміру. Більші частини були зайняті орнаментом, який з’єднував розподільні лінії – широкими та вузькими фестонами. А саме на малих частинах були розташовані знаки - «тексти». На основі вивчення цих так званих «текстів», було зроблено висновок, що на кубках зображено проростання колосся, збір врожаю тощо.

2.3 Релігійні уявлення

Усі висновки стосовно трипільської релігії зроблені на основі вивчення археологічних матеріалів – поселень, оригінальних культових зразках скульптури, культових споруд, побутових ужиткових речей – та паралелях з відомим міфологічними системами Давнього Сходу.

Період існування Трипільської культури характеризується перемогою творчого освоєння простору, закріпленням його в космогонічних культах, розвитком уявлень про душу (незалежну від тіла) та вічне її перевтілення, кастовим укладом суспільства з жерцями-старійшинами (вождями) на чолі, культом предків (поява курганних поховань) тощо.

Міфологія являє собою універсальну форму моделювання світу, на відміну від історії, що базується на фактах. Природні космогонічні моделі та світоглядні основи залишили і трипільці. Ці моделі матеріалізовані в трипільських розписах керамічних виробів та побудові селищ. Серед типових моделей можна виділити: коловорот, подвійні (дзеркальні) композиції, що визначають дуалізм (єдність протилежностей), триярусні композиції (космогонічні символи триєдності), чотири сторонність.

Коловорот пояснює світобачення трипільців як прагнення до творчості, ладування навколишнього простору з допомогою універсальної символіки круговороту Всесвіту (концентричні кола в орнаментації тарілок, кругове планування поселень). У них також було поняття про безкінечний плин часу, про що говорить трипільський безкінечник (меандр). Уявлення про сакральний центр цього круговороту вбачається в плануванні поселення з обов’язковим майданом посередині, навколо якого обертається все життя його мешканців.

Що стосується дуалізму трипільців, то треба сказати, що міфологія позначення явищ реальної дійсності проводить за принципом «позитивний – негативний». Так, на посуді двочленні композиції відображають одвічну боротьбу і єдність протилежних начал (два змії-дракони, закручені головами назустріч один одному); бінарні опозиції (день – ніч, літо – зима, північ – південь), вписані в цілісний виріб, що символізує єдність цих протилежних начал.

Уявлення про вертикальну будову Всесвіту відображене в символіці розпису глечиків, макітер, великих посудин-зерновиків, на яких нижній ярус позначає землю, середній – повітря, верхній – небо, – триєдність. Тут спостерігається динаміка одвічного коловороту: з неба падає дощ, проростають злаки і плоди, а їхнє насіння, схоронене в землі, знову проросте навесні новими сходами. Обожнення природного циклу: життя, смерть, воскресіння – основа релігії трипільців (дод. 17).

Чотиричленна символіка відображає уявлення про чотири сторони світу: коло з рівнобічним хрестом або сваргоподібним знаком на тарілках, трипільський ромб (символ родючості поля), зображення місяців у різних фазах (перші зразки календаря). Про існування астрономічних знань і досліджень (звісно тільки серед жерців), свідчить відкриття трипільської обсерваторії V тис. до н.е. (с. Казаровичі на Дніпрі), відкриття яких є дуже суперечливим, бо на підставі одного поселення (і то до кінця не розкопаного) не можна вважати, що ці споруди є обсерваторіями. Символікою чотирьох позначені також «чотиригруді» посудини, які мають всі ознаки магічно-ритуального характеру, очевидно пов’язаного з «годуванням» (жертвопринесенням) землі, викликанням дощу тощо.

Завдяки трипільській пластиці відомий пантеон Богів. Перше і найголовніше місце належить Великій Богині-Матері – жіночому началу родючості, в якому відображалося уявлення про відтворюючі функції Землі, жінки, Природи загалом. Жінка-прародителька представлена глиняними образами повнолітніх, зрілих жінок, що народжують (дод. 18). На животі Богині зображений ромб, розділений начетверо з крапками (зернами) в середині – символ засіяного поля. Часто статуетки Богині позначені спіралевидними зміями, що обвивають її груди та живіт (оберіг вагітності). На поселенні Майданець Богиня-Мати тримала біля грудей дитину. Поруч із старшою Богинею археологи знаходять юну постать стрункої молодої Богині-Діви, можливо, як символ оновленої весняної Природи. Наявні також статуетки в позі Оранти з піднятими до неба руками. Велика Богиня часто сидить на глиняному рогатому троні (у вигляді бика), що вказує на її міфологічний зв’язок з Богом-Биком.

Другим в пантеоні вважається Бог-Батько, який у трипільській пластиці представлений переважно зооморфно у вигляді Бога-Бика (Тура) – чоловічого начала Природи, очевидно, відображеного на небі сузір’ям Тільця. Вважається, що пам’ятки з символами Тільця, які датуються V тис. до н.е. – сер. III тис. до н.е., пов’язані з пануванням на той період зодіаку Тільця (коли весняне рівнодення випадало в сузір’ї Тільця). До аналогів Бога-Бика належать також єгипетський Апіс (священний бик) та хурритський Хуррі (бик).

Третє місце в трипільському пантеоні займає Змій-Дракон (дод. 19) – втілення земноводної стихії, який водночас може виступати як земна (річки, моря, джерела, повені), так і небесна волога (дощ, злива).

Аграрні та еротичні культи тісно перепліталися в світогляді трипільців та їхній релігійній практиці: вважалося, що статевий зв’язок чоловіка та жінки на полі сприяє родючості рослин і тварин.

Що стосується зооморфних зображень, що мають культове значення, то всі вони, ймовірно мали відображати магію родючості тварин, рослин і роду людей одночасно: ведмідь з мискою, бик, корова, тур, свиня, вівця, баран, коза, олень, лось, собака. Культове значення останньої тварини, яка, як вважають, найбільш повно відображає «звіриний» стиль, пов’язують з її охоронними функціями (охорона припасів їжі, посівів від диких та домашніх тварин), культом родючості та допомогою на полюванні. Також є припущення, що собака, зображений на трипільській кераміці із солярними та лунарними знаками, мав «небесні» функції – страж ночі, тварина Богу Місяця, відповідальне за проходження місячного циклу та зміна місячних фаз (дод. 20).

У трипільців виділяють три основних культи: культ предків, героїв, родючості. Поховання покійних під порогом жител чи підлогою (переважно жінок і дітей) та на території поселень (дорослих родичів) свідчать про важливість «загробного» життя в уявленнях трипільців, коли ще не існувало нездоланих перешкод між світом живих і світом мертвих.

Скоріш за все, зображення чоловіка з києм (жезлом) у руці – не антропоморфне зображення Бога-чоловіка, а конкретний образ героїзованої особистості.

Аграрно-магічні дійства трипільського часу мають свої матеріалізовані докази в цілому ряді культового посуду, що використовувався в обрядах напування землі («біноклеподібні» посудини), обрядах викликання дощу (макітри з грудьми), спеціальному обрядовому одязі для танцю дощу (малюнки жриць у спідницях з китицями на подолі), освячення перших плодів (різноманітні курильниці з двома, трьома і чотирма чашами вгорі).

Отже, у трипільців був дуже багатий духовний світ. У них була розвинута знакова система, про що свідчить зображення на трипільській кераміці наряду з розписом знаків, що не повторювалися і в свою чергу утворювали комбінації, які Т. Ткачук назвав «блоками». Крім того, у них існувала об’ємна знакова система, виражена групою предметів геометричних форм – кульок, конусів, півсфер, циліндрів тощо, які до того ж є аналогами геометричної пластики Давнього Сходу, що призначалася для ведення обліку пожертв у храмах. Трипільська орнаментація виступала своєрідним пульсом стану, реакції на найменші зміни, кризи. Трипільці мали широкий асортимент орнаментів, які зображувалися на посуді (геометричні лінії, зооморфні зображення тощо), при чому кожний мав якесь значення, зв’язок з землеробськими святами, а деякі складалися з комбінацій знаків («текстів»). Трипільське населення мало досить розвинуту систему релігійних вірувань та світогляду, про що свідчить наявність світоглядних моделей, матеріалізованих у трипільських орнаментах та знаках, пантеону Богів, різноманітних анімалістичних культів, серед яких важливе місце займав культ собаки, та культу предків, героїв та родючості.

Розділ 3. Зв’язок Трипільської культури з українцями

3.1 Версії походження та зникнення трипільців

Одним з перших питання походження трипільців спробував вирішити В. Хвойко у серпні 1899 р., виступаючи на археологічному з’їзді в Києві, він дійшов висновку, що трипільці – гілка арійського племені – протослов’яни. Зараз же у вчених існує багато поглядів на це питання, серед яких є наукові та суперечливі, навіть наближені до міфу.

На думку Ю. Шилова, близько 6200 р. до н.е. держава Аратта, яка була створена хвилею малоазійських праіндоєвропейців, розташовувалася у пониззях Дунаю і була пов’язана з археологічними культурами Подунав’я: Кереш, Старчево, Боян, Кукутень. Згодом центр держави, яка згодом стала стимулювати формування Шумеру, почав просуватися ближче до Дніпра, і саме цей рух та розквіт відомі археологам як формування культури Трипілля. При цьому Ю. Шилов виділив три етапи розквіту Аратти, для яких запропонував такі датування: I – 5400-4600 рр. до н.е., II – 4600-3500 рр. до н.е., III – 3500-2750/2250 рр. до н.е. Говорячи про зникнення, вчений наголошує, що наприкінці III тис. до н.е. Трипілля, представлене пам’ятками усатівського та інших варіантів, «перетікало в інші археологічні культури (насамперед середньодніпровську та інгульську)».

Близьким до теорії Ю. Шилова є погляди О. Шокало, який також наголошує на автохтонності оріїв-українців на терені України, розуміючи під оріями велику етнокультурну та духовно-господарську спільність різних аграрних народів, які створили у районі Наддніпрянщини свою державу Оратанію, або Оратту (Аратту), яка і є на його думку Трипільською культурою (а назва лише від першого знайденого поселення біля с. Трипілля). При цьому С. Наливайко у своїй статті «Трипілля, Трипура, Троя…» наголошував, що корені української Аратти знаходяться в Індії і що культура оріїв, розвилася на терені Індії в історичній індійській області Пенджаб, яка за свідченням давніх індійських джерел мала тоді назву Аратта і «пересуватися в просторі й часі». Останнє він аргументує тим, що послідовниця української Аратти, як він вважає, катакомбна культура схожа на нещодавно виявлену в Середній Азії культуру, ареал якої знаходиться неподалік з Індією.

У праці П.Л. Паламарчука та І.А. Андрієвського існує розділ про трипільську Атлантиду, звідки «у VII – VI тис. до н.е. розселилися по всіх українських обширах прототрипільські племена». При цьому автори посилаються на дослідження А.Д. Архангельського та М.М. Страхового – що у 1970-х рр. реконструювали обриси Чорного моря (фактично – прісноводного озера) до появи Дарданелльської протоки – за якими внаслідок Чорноморського потопу утворилося Чорне море. На думку П.Л. Паламарчука та І.А. Андрієвського, вода змусила населення «Атлантиди» - шельфу Чорного моря – шукати інше місце проживання, а внаслідок потопу, як зазначають автори, «стався вибух сірководню», який спричинив екологічну катастрофу. Після цього «вцілілі племена започаткували у межиріччі Південного Бугу та Дністра нову, відому нині як трипільська».

В своїй праці об’єднала погляди Ю. Шилова та П. Паламарчука та І. Андрієвського О.А. Білоусько, яка до того ж вважає, що трипільська культура є продовженням буго-дністровської культури. Хоча на думку багатьох вчених, буго-дністровська культура утворилася в VI – V тис. до н.е. внаслідок впливу культури Кріш, що локалізується в Румунії, на місцеві мисливські та рибальські племена Середнього Дністра та Бугу.

Треба зазначити, що всі вищезгадані теорії та погляди носять патріотичний характер, бо за ними трипільці є автохтонними жителями, населеної ними території.

Але як зазначають деякі археологи, зокрема Л.Л. Залізняк, М.Ю. Відейко, які є досить авторитетними, що людність відома як культура балкансько-дунайського неоліту не є автохтонною, тому що її пращури прийшли на територію України з Близького Сходу, а саме з півдня Малої Азії.

На думку Л.Л. Залізняка, внаслідок кризи мисливського господарства в Сирії, Палестині та на півдні Анатолії близько 10 тис. років тому з’явилися та поширилися форми відтворюючого господарства (мотичне землеробство та примітивне тваринництво), що згодом призвело до демографічного вибуху на Близькому Сході. Після цього надлишки населення почали розселятися на сусідні малозаселені землі: на схід у Центральну Азію та Індію, на південь в Аравію та Північну Африку. Один з головних шляхів розселення починався у південній Анатолії і вів на захід островами Егейського моря в Східну Грецію. У VII тис. до н.е. за некаліброваною шкалою ця людність принесла сюди з собою навички відтворюючого господарства, культурні рослини, близькосхідну культуру, вірування та мову.

Вчений вважає, що провідну роль у неолітизації Балкан відіграли переселенці з південно анатолійського центру, де у VII – VI тис. до н.е. була поширена культура Хаджилар, носіями якої були протохати, або хато-хурити. Поступово просуваючись на північ, прибульці досягли Дунаю і рушили його долиною на захід у Центральну Європу та на схід у Правобережну Україну, внаслідок чого утворилися такі неолітичні культури, як Караново, Хамаджія, Вінча, Боян, Гумельниця, Трипілля тощо. Також Л.Л. Залізняк наголошує на тому, що північні сусіди цих культур були мисливці та рибалки Німецької, Польської, Поліської низовин та Лівобережжя Дніпра, на базі яких у IV – II тис. до н.е. постала індоєвропейська сім’я народів. А формування праіндоєвропейської мови та культури почалося у V тис. до н.е. у Південній Україні внаслідок контактів та впливу трипільців на населення лісостепового Подніпров’я та Лівобережжя. Так у загальних рисах він показав освоєння близькосхідним населенням та його прогресивний вплив на місцеве населення Балкан, Центральної Європи та Подунав’я. Зокрема, про вплив трипільської культури на людність Подунав’я свідчать пам’ятки розкопок біля населених пунктів Мирне, Арциз, Дивізія.

На користь твердження, що трипільці не автохтони, виступає такий вчений, як В. Даниленко, який пов’язував , «в силу родства с юго-западноанатолийской культурой», походження Трипільської культури «с проникшей с Восточного Сердиземноморья в Южную Европу ветви архаичного семито-хамитского массива».

В. Щербаківський, який наголошував, що «трипільці – круглоголовці пердньоазійського типу (яфетити)…» та вказував на спорідненість між трипільцями та хетитами. Цю думку підтримував В. Петров у своїй праці «Походження українського народу».

Погоджується з поглядами Л.Л. Залізняка щодо походження трипільців М.Ю. Відейко, але додає, що трипільське населення було неоднорідним, виділяючи два антропологічних компоненти – «середземноморський» та «протоєвропеоїдний», на основі чого робив висновки, що трипільці – це конгломерат різних родів та племен та наголошуючи на тому, що окрім прогресивного впливу трипільців на мисливців та рибалок Європи, існував вплив з боку останніх на трипільців шляхом асиміляції та влиття сусідніх родів та племен.

До того слід сказати, що М.Ю. Відейко (тої ж думки дотримується Л.Л. Залізняк) вважає праці археологів, що притримуються автохтонної теорії походження трипільців, міфічними, неісторичними. Зокрема, він вважає, що дату 6200 р. до н.е. Ю. Шилов запозичив з праці Дж. Меларта, присвяченої публікації результатів розкопок неолітичного поселення Чатал-Гуюк (Анатолія). Під час опублікування праці Дж. Меларта використовували некалібровані дати С 14, що молодші за календарні, якими користуються археологи нині, на 700-900 років. З цього випливає, що сучасна дата Аратти – близько 7100 – 6900 рр. до н.е. Для трипільської ж культури Ю.О. Шилов використовував календарні дати, а значить систему хронології історичного процесу істотно порушено. До того ж М.Ю. Відейко локалізує Аратту (на основі шумерських епосів про Енмеркара та Лугальбанда) не у Північному Причорномор’ї, а – на схід од Урука, за Еламом поряд з горами.

Більшість вчених, серед яких Л.Л. Залізняк, М.Ю. Відейко, Бурдо Н.Б., тримаються теорії, що криза, яка настала у VI тис. до н.е. через екстенсивний характер ведення землеробства трипільців, посилилася, та у III тис. до н.е. припинили своє існування трипільські поселення (найпізніше з відомих протоміст біля с. Вільховець на Черкащині).

На думку К.П. Бунтяна, В.Ю. Мурзіна, О.В. Симоненко криза трипільської культури почалася на початку IV тис. до н.е., яка характеризувалася переселенням трипільців Середньої Наддніпрянщини на північ – у Полісся, а згодом на схід – на лівий берег Дніпра; поселенців Середнього Побужжя – в Степ, доходячи до Інгулу; а жителі Подністров’я – в Північно-Західне Надчорномор’я. Тут на ґрунті активного скотарства та у взаємодії із степовим населенням виникає своєрідна господарсько-культурна система у середині VI тис. до н.е., відома як Усатівська культура (с. Усатово на Одещині). Ця культура має багато спільних рис із скотарським населенням: значна кількість худоби у поєднанні зі звичними навичками землеробства; кам’яні гробниці вождів з курганними насипами. В цей же період на Волинь та Поділля переміщуються носії культури кулястих амфор та деяке населення степу у північному та західному напрямку частково асимілюючи трипільське населення. Останнє стало додатковим деструктивним чинником, що врешті-решт призвело до зникнення трипільської культури.

3.2 Зв'язок трипільців з українцями

Слід сказати, що зв’язок, безперечно, існує через те, що слов’яни (а значить і українці) походять з індоєвропейської мовної спільноти, яка мала безпосередні контакти з трипільським населенням, як зазначено вище. Вищезгадана теза В. Хвойки, з якої виходить, що нащадками трипільців є і українці, набула досить значної популярності на початку археологічних досліджень Трипільської культури. Але тоді цей зв’язок повинен поєднувати в собі всі компоненти, які це засвідчують, належності (антропологічної, лінгвістичної, етнічної та культурної) протослов’ян до трипільців, але це далеко не так, як зазначають більшість сучасних археологів.

Що стосується антропологічної належності до трипільців, то тут ні у кого не виникає сумніву, що це не так. Як зазначає Л.Л. Залізняк, пращурами трипільців є південноанатолійські прахати і прахурити, які в свою чергу належали до середземноморського антропологічного типу, який характеризується грацильністю (тонкокістністю), невисоким зростом, темною пігментацією, скошеним чолом і великим носом своєрідної форми (дод. 21), на відміну від високих та масивних північних європеоїдів. В. Щербаківський, який наголошує на спорідненості між трипільцями та хетитами, також зазначає, що для останніх властиве скошене чоло, вигнутий вірлячий ніс, продовгувате обличчя, як і для трипільців. Прямими ж нащадками трипільців, наприклад, є баски в Іспанії.

Що стосується лінгвістичних зв’язків, то вони безперечно існують. Знову ж таки Л.Л. Залізняк, новітні дослідження лінгвістів довели, що сільськогосподарська лексика індоєвропейських народів значною мірою має близькосхідне походження. Саме завдяки трипільцям у індоєвропейській лексиці багато землеробських і тваринницьких термінів, назв продуктів, предметів побуту, які мають прохатське та прохуритське (akuo – кінь;kago – коза;lino – льон;gueran – жорнов;sel – село;sur – сир;medu – мед тощо), прасемітське (tauro – бик, тур;agno – ягня;dehno – зерно;sekur – сокира тощо) та шумерське походження (kou – корова;redu – руда;duer – двері;hkor – гори тощо).

Етнічні зв’язки Трипільської культури та українців є питанням досить суперечливим. В. Петров розглядаючи це питання, виокремлював лінію культурно-історичних традицій та лінію етнічних зв’язків. Вважаючи, що все ж таки є певні елементи етнографічної приналежності українців до трипільців: по-перше, «тисячі років існує хліборобство на берегах тих самих річок…», по-друге, «такі ж хати, обмазані глиною та смугами кольорових барв, так само як і за трипільських часів жінка підмазує глиною долівку, розписує хату і піч», по-третє «вічне дерево життя, зображене тут на рушниках має прототипи в трипільських зображеннях…», В. Петров не вважає українців прямими етнічними нащадками трипільців, на основі того, що етнографічна культура не лишилася тотожною собі від часів неоліту. О. Шокало вважає, що без етнічних зв’язків неможливо було зберегти кількатисячну культурно-історичну традицію. М.Ю. Відейко, як зазначено вище, визначав трипільців як конгломерат різних родів і племен, серед яких були і мисливці та рибалки Європи, що шляхом асиміляції та влиття сусідніх родів та племен обмінювалися з найдавнішими землеробами не лише мовою і матеріальною культурою, а й етнічною культурою.

Що ж стосується культурних зв’язків, то загальновизнано, що внаслідок впливу трипільців на місцеве населення, останнє отримало навички виготовлення глиняного посуду, землеробства, тваринництва, примітивної металургії, будування жител, побут тощо. Зокрема, це характерна трипільська глинобитна хата з розписаними стінами, характерною орнаментацією, глиняний розписний посуд, які існують і на сучасній Україні. Також це характерне для трипільців ведення господарства, домашнє виробництво та побут (вишивання рушників, сорочок, виготовлення взуття тощо) характерні для деяких районів України, зокрема західної її частини.

Дуже тісний зв’язок з трипільцями простежується через релігійний світ давніх слов’ян, який в свою чергу став спадщиною для українців. Зокрема, це трипільський Бог-Бик, якому відповідає слов’янський бог грому і блискавки Перун (небесний грім порівнювали з ревінням бика). Міфологема суперництва Бога-Бика та Змія-Дракона знаходить свою аналогію в слов’янському міфі про боротьбу Перуна з Велесом (Зміуланом) за Небесних Корів (хмари). Зооморфні культи трипільців також знаходять свої аналогії у слов’ян: собака – прототип Симаргла (Переплута), охоронця рослин; олениці або лосихи – прототипи Рожаниць; свиня, вепр - міфологема новонародженого Сонця (в обряді Різдва), чи Вепра початкового Часу (скіфської релігії), ритуальний вепр на честь Перуна у військовій магії; коза – культ родючості.

Таким чином, походження трипільської культури питання дуже суперечливе, але більш признаними та ймовірними є версії Л.Л. Залізняка та М.Ю. Відейко щодо близькосхідного походження трипільців. Щодо зникнення цієї культури, то, проаналізувавши вищезазначені версії, можна зробити висновок, що більш вірогідною є версія, за якою внаслідок кризи трипільці були асимільовані культурами мисливців та рибалок Європи та зникли у III тис. до н.е. При цьому можна впевнено сказати, що українці не є прямими нащадками трипільців, бо антропологічно трипільці належать до середземноморського антропологічного типу, який характеризується грацильністю (тонкокістністю), невисоким зростом, темною пігментацією, скошеним чолом і великим носом своєрідної форми, на відміну від високих та масивних північних європеоїдів, до яких належать українці. Але слід зауважити, що досить значний лінгвістичний, етнічний та культурний зв’язок трипільців з українцями існує, внаслідок впливу та взаємодії нащадків найдавніших південноанатолійських землеробів та скотарів і рибалок степової та лісостепової смуги, нащадками яких є українці. Зокрема, це видно з наявності в індоєвропейській сільськогосподарської лексиці близькосхідних термінів та слов’янської культурної спадщини, що має трипільське походження, до якої належать форми ведення господарства та виробництва (знарядь праці, прикрас, зброї, посуду, одягу, взуття тощо), будування жител (глинобитна хата) та релігійні уявлення.

Висновки

В ході роботи я розглянув матеріальну культуру трипільців, розкрив їх духовний світ та намагався з’ясувати зв’язки українського народу з трипільцями.

Таким чином, населення, яке залишило пам’ятки трипільської культури, оволоділо передовими на той час технологіями виробництва продуктів – землеробством, тваринництвом. Трипільцями було вироблено оптимальну в умовах лісостепу переложну систему землекористування, а наявність значних природних ресурсів – земель – дозволила переносити поля разом з поселеннями на плодючі ґрунти раз на 50-70 років, що свідчить про високі знання в агротехніці. Високі досягнення у трипільців в галузі металургії та металообробки. Завдяки знанням про ковальську обробку міді, режим термообробки та лиття трипільці отримували високоякісний продукт, серед якого практично не було браку. Вони застосовували швидке та повільне гончарне коло, внаслідок чого отримували тонкостінний, якісний посуд, який міг витримати високотемпературний випал у одно- та двоярусних горнах. При цьому у трипільців існував своєрідний одяг та взуття, що виготовлялося в домашніх умовах з тканини та шкіри, вони носили різні прикраси та амулети. До того ж вже з середнього етапу у трипільській культурі з’являються протоміста (у вигляді кількох еліптичних структур) з складною соціальною структурою населення. Ці величезні поселення, які складалися з двоповерхових жител, мають дуже багато елементів притаманних середньовічним містам.

Розвинена знакова система, створена носіями трипільської культури, загалом може сприйматися, як свідчення існування у них писемності. Також у них існувала об’ємна знакова система, що складалася з жетонів (кульок, конусів, півсфер, циліндрів тощо), які, можливо, могли служити для обліку, на зразок давньосхідних. Трипільці мали широкий асортимент орнаментів, які зображувалися на посуді (геометричні лінії, зооморфні зображення тощо), при чому кожний мав якесь значення. Орнаменти, антропоморфні фігурки та різноманітні зооморфні зображення свідчать про досить розвинуту систему релігійних вірувань та світогляду, зокрема про наявність пантеону Богів, різноманітних анімалістичних культів тощо.

Трипільці, пращури яких прийшли в VI тис. до н.е. на територію України з Південної Анатолії, внаслідок посилення кризи господарства та подальшої асиміляції трипільського населення мисливцями та рибалками Європи поступово зникають. І хоча поява та зникнення трипільської культури були однаково стрімкі, але їхній вплив на неолітичне населення України, зокрема мисливців та рибалок Подунав’я та Правобережної України, був досить величезний. Звісно, вважати українців прямими нащадками трипільців не можна, бо останні антропологічно належать до середземноморського антропологічного типу, але, безперечно, трипільці заклали основи матеріальної культури пращурів українців, зокрема, – це навички виготовлення глиняного посуду, системи землеробства, тваринництва, примітивної металургії тощо. Також українцям характерна трипільська глинобитна хата з розписаними стінами, характерною орнаментацією, глиняний розписний посуд, домашнє виробництво та побут (вишивання рушників, сорочок, виготовлення взуття тощо), які по сей день існують в Україні, зокрема в західній її частині. Наряду з цим трипільці передали багато термінів сільськогосподарської лексики, а їх світогляд та релігія стали прототипами слов’янських культів та міфології, пов’язаних з відтворюючими формами господарства.

Список використаної літератури

1. Бунтян К.П., Мурзін В.Ю., Симоненко О.В. На світанку історії//Сер. «Україна крізь віки».-У 15 Т.-Т. 1.-К.,1998.-285 с.

2. Бурдо Н.Б., Відейко М.Ю. Основи хронології Трипілля-Кукутені//Археологія.-1998.-№ 2.-С. 17-29.

3. Бурдо Н.Б. Трипільська культура: відкриття і дослідження//Український світ.-1994.-№ 3-4.-С.12-13.

4. Відейко М. Країна Аратта в шумерському епосі й трипільська культура//Український світ.-1994.-№ 3-4.-С. 31-32.

5. Відейко М.Ю. Принципи виникнення і розвитку трипільських протоміст//Археологія.-1998-.№ 4.-С. 145-150.

6. Відейко М.Ю. Тема Трипільської культури у сучасному праісторичному міфотворенні//Археологія.-2005.-№ 2.-С. 89-103.

7. Відейко М.Ю. Трипільські цивілізації.-К.: Видання друге, 2003.-184 с.

8. Жураківський Б.С. Про технологію виготовлення трипільської кераміки//Археологія.-1994.-№ 1.-С. 88-92.

9. Залізняк Л.Л. Первісна історія України: Навч. Посібник.-К.: Вища шк., 1999.-262 с.

10. Залізняк Л.Л. Трипілля очима науковців і політиків//Археологія.-2004.-№ 4.-С. 95-103.

11. Збенович В.Г. Зооморфные мотивы в росписи керамики культуры Триполья-Кукутени//Археологія.-1998.-№ 4.-С. 64-77.

12. Курц В.О. Роль тваринництва в економіці трипільської культури//Археологія.-1998.-№ 4.-С.134-144.

13. Мельникова Л.С. Українське Подунав’я: стародавня історія: Навчально-методичні рекомендації.-Ізмаїл.: Ред. відділ ІДГУ, 2002.- 44 с.

14. Наливайко С. Трипілля, Трипура, Троя…//Український світ.-1994.-№ 3-4.-С. 8-11.

15. Петров В. Походження українського народу. - К., 1992.-192 с.

16. Попова Т.О. Матеріали духовної культури трипільсько-кукутенського населення Поливаного Яру ІІІ//Археологія.-1998.-№ 4.-С.109-117.

17. Сулик І., Дворська Б. Трипільська культура. Гончарство як вид декоративно-прикладного мистецтва, започатковане трипільцями//Історія України.-2000.-№ 35.-С. 35-41.

18. Шилов Ю.О., Поліщук О. Релігійні вірування трипільців: за археологічними джерелами//Українська культура.-2003.-№ 10.-С. 28-30.

19. Шилов Ю.О., Поліщук О. Трипільська культура – то Аратта, найдавніша держава//Українська культура.-2003.-№ 10.-С. 23-26.

20. Шокало О. Орійська доба України//Український світ.-1994.-№ 3-4.-С. 4-5.